З Анни Ахматової

***

Його чекала безліч зим дарма.
Чекання те – задавнена дрімота.
Загинула від сяєва пітьма
За тиждень до Великодня, в суботу.
Мій голос враз осікся і затих –
З усмішкою зайшов у дім жених.

Свічки несли – був саме хресний хід...
О, мій святочний вечір богомілля!
Ледь-ледь хрумтів ламкий квітневий лід,
А над юрмою – дзвонів гомін вільний,
Він, як утіха віща, пропливав,
Павітер чорний вогники гойдав.

Й нарциси, що біліли на столі,
Й вино червоне у бокалі плоскім
Я бачила в поранішній імлі.
Моя правиця в крапелинах воску
Тремтіла у вогні жаданих вуст,
А кров співала радісно: він тут!


***

Ждала его напрасно много лет.
Похоже это время на дремоту.
Но воссиял неугасимый свет
Тому три года в Вербную Субботу.
Мой голос оборвался и затих -
С улыбкой предо мной стоял жених.

А за окном со свечками народ
Неспешно шел. О, вечер богомольный!
Слегка хрустел апрельский тонкий лед,
И над толпою голос колокольный,
Как утешенье вещее, звучал,
И черный ветер огоньки качал.

И белые нарциссы на столе,
И красное вино в бокале плоском
Я видела как бы в рассветной мгле.
Моя рука, закапанная воском,
Дрожала, принимая поцелуй,
И пела кровь:блаженная, ликуй!