Сипали дукати срібні у кишеню,
Золота давали яничарам жменю,
А вони вже кров’ю землю поливали,
І степами в Кафу полоненних гнали.
Йшли жінки вродливі і маленькі діти,
Козаки в кайданах хану йшли служити.
Краще б погуляли ще хоч день у полі,
А ніж жити й жити в хана у неволі.
Сипались дукати срібні у кишеню,
Золото котилось, капало у жменю
І горіли хати, і поля горіли,
А шляхи до Криму від орди куріли.

Сипали дукати срібні у кишеню,
Золота давали за мовчання жменю,
А тоді вже кров’ю землю поливали…
У полон нікого шляхтичі не брали.
Ні дітей маленьких, ні жінок вродливих,
Ні дідів стареньких, немічних та сивих.
Забувалась швидко праведна робота,
Пила оковиту шляхта та кіннота,
Заливали очі, з пам’яті стирали
Тих кого без жалю шаблями рубали…
Сипали дукати срібні у кишеню,
Золота давали за мовчання жменю,
Тим хто шляхту тую вів до нас лісами,
Хто бажав заможньо жити між панами.

Сипали дукати срібні у кишеню,
Золото давали росіяни жменю,
Щоб від шляхти й хана край наш захищати,
Тільки ми повинні кріпаками стати…

Знову роздоріжжя - обіцянок жменю
Нам невтомно клали у пусту кишеню,
Ось податки тільки біднякам роздали,
Щоб багаті люди ще багатші стали.