«Може й справді вся правда – мить,
Мертві факти й безсмертні міти…»

(Євген Плужник)

Визирнувши за вікно, я побачив гроно винограду, яке так і не достигнувши, замерзло під час першого нічного приморозку. Я подумав, що воно нагадує мені ірландських поетів початку ХХ століття, які так і не написавши своїх віршів полягли під час ірландського повстання 1916 року. І я подумав, що зимові дні в Дубліні завжди були сумними і меланхолійними відколи ірландці втратили під ногами землю і навчились придумувати такі приказки як: «Високої тобі шибениці у вітряний день!» або «Що в Коннахт, що в пекло!» І тоді я подумав, що зима 1917 року у Дубліні була такою ж сумною і безнадійною як і цей замерзлий кислий виноград за вікном і написав таке:

Спустошує холодний вітер слів
Мій Дублін сірий і мою кімнату
Збудовану з думок і світла ліхтарів.
Я істину намалював строкату
Між чайником і маривом Стожар,
Мій кіт нудьгує, за мізерну плату
Сізіф тутешній на імення Болівар
Тобі догляне твій нікчемний сад,
А під небесним дивом Оріона
У снах твоїх дозріє виноград
І глек наповнить трунком Посейдона
(Бо море теж п’янить), і бідний харизмат
(Той що студент і схимник) з білого сервізу
Візьме горня. Попросить в Бога візу
На тиждень-другий у банальний рай.
Він каву поважає. Хліб розкрай,
Бодлера прочитай отрути повний вірш
І в холоді нудьги згадай, що все пройшло
Вітчизну продали за срібняки, за гріш,
А ти все бавишся в нікчемне ремесло,
Естета зображаєш й скепсисом грішиш…