ПРО ПОЕЗІЮ

Чи не забагато говорим про вірші ми,
Тему суху цю гризем і гризем:
Вірш – це стіжок вивершений
Чи неораний чорнозем?

Чого тільки не плануєм
і не пророчим,
Не видаєм атестацій яких!
А вірші призвичаїлись,
як півні,
лопочуть,
А влетіти не можуть
До сердець людських.

Часом бувають рідкісні й варті,
А від того
На душі, як раніш,
Бо чимало віршів,
Як і їх автори,
Тримаються… де є книш –

І дивишся
вже й увалився в крісло,
А щирому серцю –
Зорі й плато:
«Шановний добродію, кепсько…
Працюєм, а нас не читає ніхто!..»

Читати поетів давно перестали,
І це великої
варте сльози…
Здається,
Купала
зійшов з п’єдесталу
Й пішов,
щоб нарізати вдосталь лози…
1981

ПРА ПАЭЗІЮ
Ці не замнога гаворым пра вершы мы,
Тэму сухую грызём і грызём:
Верш –
гэта стог завершаны
Ці бясформены чарназём?

Чаго колькі ні плануем
і ні прарочым,
Ні выдаём атэстацый якіх!
А вершы по-ранейшаму,
як пеуні,
лапочуць,
Ды узняцца не могуць
Да серцау людскіх.

Часам бываюць радкі і вартыя,
Ды ад таго
На душы не святлей,
Што многія вершы,
Як і іх ауторы,
Трымаюцца… дзе цяплей –

Глядзіш
ужо і уваліуся у крэсла,
А шчырае сэрца
Спальвае жаль:
«Іван Дамінікавіч, кепска…
Працуем, а нас не чытаюць амаль…»

Хадзіць да паэтоу дауно перасталі
І гэта варта
вялікай слязы…
Здаецца,
Купала сышоу з п’едэстала
І моучкі пайшоу,
каб нарэзаць лазы…
1981