Чи ви бачили її
кроки ласі,
провокуючі й рясні
в час нещастя?
Вдвоє сили тьми зросли,
ще так – чари,
випасала синь в росі
хмар отара.
Гляньте, як її нутро
поглинає
світла свіжого цебро.
Не пірнає,
за підошвою, коли
ту підносять
і за хмарами кровить,
де їх косять.
А ті стіни, що вкрива, –
проти тверді,
і ті фарби на словах
легко стерти.
Ти, вона і джерело.
Видна Пані
все латає, що пройшло,
трісло й ранить.
Воском знань вона стіка
з аналоя
і тече її ріка,
серце гоїть.
На сторінці, що закрив,
тіснувато –
зачекає до пори
стане звати.
Оживе при свічці враз,
рухам – свідком.
Це вона саджає вас
в темну клітку.

4.(Панна Самота)

Насубочені контури вечірнього тет-а-тет.

Від самозрозуміння відчалюють каравели вигасаючого дня, розпускають свої вітрила і наповнюють їх сонячним вітром. Так по-жіночому граціозна і урівноважена корабельна хода дає собі час на досконале завмирання ув останній краплі видушеній з помаранчевого світила. Ця крапля залишає небесне видовище, як трикрапка – вірш. І це вже не видовище, а поле, засіяне безмежністю, безліччю світів і світобачення та окрайцем срібного припливу думок і вод у притамовану поцейбічність.

Чого гапишся, піддашна чотирикутнице, своїми невимкнутими очима – чорною кавадратністю? Тобі напевно (за)видно, що у будинку навпроти такісінька пара проливає на вулицю прокручене через лічильник світло і купається у родинному теплі, поглинаючи стінами спалини перебуття. Поки що ти здатна лише набиратися оферованої вулицею перехожості тіней і сирості від ліхтарного моросіння, а ще – зіркової крейди, що просипається крізь скляну ополонку у стелі і розмазливо окреслює простір та наявність у ньому застиглих віддавна і покритих неторканістю людської руки речей. Ти переповнена тишею і спогадами, жоден з твоїх кутів не знаходить собі місця, жодне місце не заслуговує уваги.

Тут проживає панна Самота. Колись їй було якось веселіше, бо з нею перебувала жива душа. Вони разом ділили цю поклітинну закамаркованість, закутуючись у плед, збираючи булькотіння на чай, накручуючи грамофон, аби той розбудив прокурені давністю спогади і підклав долоню під підборіддя, розпускаючити вахляр пальців довкола уст, що унасліджували плинність голосу з широко-відкритої округлини мідної мушлі. Заїзджені грамофонною голкою платівкові романси спливали за припідняті вікна, як віночки по весняній воді, зачіпаючись за вуха заклопотаних перехожих, перемішуючись дорогою у кудись зі сковородним шкварчанням, подекудним перемовленням та побутовою заклопотаністю.

А ще – тут прибивалося, мов до берега, очікування. Воно приносило зі собою надії, непотрібну пошту, дитячі усмішки і старечий склероз. Такі вони різні за силою і різницею температур ці хвилі а_може_колись. І багато чого перечекалося, і багато у чомусь відмовилось, перегоріло, не проковтнулося, задусилося та просіялось через сито часу. Але знає про це лише ця панна, що шукає тепер собі співмешканця, бо вона звикла тримати все у собі і дихати порожнечею подій, не дбаючи за можливості, не витрачаючи енергії на порухи уст і вкладання одягу у майже невживані валізи. Скільки того одягу мала би проїсти міль, як засильно він би мав пронафталінитись, вичерпати кедрового запаху, передертися на шмаття, аби задовільнити потребу Самоти у непорушності її кордонів?

Тепло – коли поскрипує крісло-качалка – колиска старості, а колискова складається з потріскування у каміні, свіжого облягання шерстяних шкарпеток у капцях з овечої шкіри. Дрімота заливає очі оловом сну, яке майже миттєво переходить у стан відімкнення від знайомих образів разом з рутинно-щоденними ритуалами. Де воно тепер – це тепло? Камін забув – як обростати золою і кашляти у комин, його давно замінили проведені заради комфорту батареї. Батарейна кров переганяє благенькі ознаки нехолоду і нагороджує ним заведену від бездушшя когорту дієслівно-іменникових ‘не’, яких можна було би підвести під спільний корінь – неприхована неприсутність.

Непровітреність перескеновує найдрібніші пори обрезентованих меблів, ніби ревізор – неприбуткові закамарки з надією знайти собі ідилію для поживи. Вона здебільшого пасеться біля батарей, що по-під вікнами, жадібно хапаючи і поглинаючи вади ізоляції, наче ведмідь рибу, що йде на нерест.

Коли би не зоряна крейда зі скляної ополонки у стелі, то кімнатне заповнення збивалось би поблизу тих же батарей, залишаючи решту свого тіла у візуально-сенсорному небутті. А так – ця прогалина непрозорості дозволяє відчути присутність легко-накиданих контурів, які узалежнені від понадополонкової чистоти – частоти просипання крейди, що оживляє неосвітлений простір. Зона очікування ранкового ню розпочинає свій мертвий сезон, затамувавши у собі потоки насолоди від безперевної подачі розбірливого світла, що прогрівало би сущі обриси довкілля.

Міцнішає слово "немає" у "що надолужувати", "де зупинитися" і "як перевести дух". Воно вправно прислуговує нашій панні, Їх Величності Блюзовоустій Схимі. Немає – у "дії", у "противазі дії" – і на павутиння з нічого попадає навіть шарудіння мертвого листя разом з його попиначем – вітром.

Яка ж це свіжо-пережована безнадійністю потрава для нашої Чорної Невдови, тобто панни у чорному вбранні з добротного тет-а-тет.

Яке ж це щастя для пари незайвих і незайманих панною вух – переконатися у тому, що світ ще не помер і ця повітряно-масова штурханина – кров’яний обмін дерев, початок оновлення сил тепла, перерва на охрипле ‘чи’.

Чути важкі поглинаючі загострену уяву порипування сходів. Наростаюче піднесення і усвідомлення наближення кроків та побічно-пов’язаної з ними статики у перелунні стін. Блукаючій тиші драпати нікуди, вона приречена на декількагодинну забаву у загладу – як хитра лисиця – вдаватиме що її душа не тут і відчинятиме своє повсеглядне око при німих сценах і проміжках між накопиченням звуків, рухів і дихання.

Потудверне подзвонювання в’язкою ключів сповіщає про неминуче нашестя жовтого майже гепатитного світла. Двері дозволяють розкувати видимість і нагородити її кольорами іншими за заникаюче-попелястий, запалити вольфрамове мікро-сонце, вигнати за вікно сперте, як ртуть в термометрі, повітря. Ах, як не любить Панна Ані_Слова цей рейвах, цю надувагу до її персони, цю перипетію у стані речей і у плині подій.

— Тітко Доро, ви присядьте ось тут, прошу. А я бігцем... Трішки порозганяю пилюку, наведу подекуди марафет. Ось і каву розчинну принесла зі собою. Зараз води наберемо, цукор є і тістечка – щойно з духовки витягла. — теленькає собі під ніс клопітлива Наталя і присаджує тітку на щойно розчохлене і протерте одним помахом намоченої до миття посуду губки крісло.

— Добре, дитинко, я тут біля стола посиджу і перегляну пошту, а ти не мусиш все на глянц вилизувати... аби лишень було видно що тут не тільки духи кудлаються. — посміхається пані Дора і кладе на освіжівшого від перебігу вологості чотириногого поглинача постукування посуду чималий оберемок закодованого у літери поточного вирування подій.

Причепурена як у культпохід на якусь новоспечену і бомбезну оперу і опоясана життєрадісним фартушком, на якому метушаться кольори, вимальовуючи образи свійських птахів – яскравих півників і не менш крикливих дундуків, Наталя задає кімнаті привітних контурів. Робота закипає в її огумованих в одноразові рукавиці руках. Пилюка прокидається і струшується, накидки набираються свіжого вуличного протягу, в умивальнику посуда гріє боки під змиваючим недоторканість та пошипуючим повітрям водопадом, скляний чайник заскакує на газову плиту і набирає з водою безсвистого терпіння.

— Ну, Наталочко, я тебе сьогодні не впізнаю. Фуркаєш як та ластівка перед дощем, чи монашка після відвідин настоятеля. Невже той настоятель вже встиг настояти, а той дощ – піти? — відпускає легкопримружене око пані в чорному і перегортає наслиненим пальцем журнальну сторінку з багатообціяючими заголовками і скандальними світлинами.

— Ой, Тітко! — відрубує миттєво новоспечена ластівка, але помітно сповільнює свій лет і завмирає губкою на тарілці. — Ви про що? Мене попросила подруга, щоби я запиталася про винайм. От я і запиталася. Ви ж давно вже хотіли, щоби хтось нарешті посилився тут, правда? Ну ось... Так як хотіли – худо.. худо... художник, просто художник.

— Авжеж, саме так. Молодий, незайманий і жахливо нецікавий.

— А я там знаю? Не бачила, не чула і не цікавилась. — продовжує розмову у губкорусі по тій самій тарілці молодиця. — Просто хотілося аби віддячитись вам за все, та й чого має кімната не дихати свіжою душею, фарбами і кольонською водою? Буду масло маслити – самісінька самота якась тут… пліснявіє і павучиться. Хіба ні?

— Хіба так. Хіба маєш рацію. Сумно мені без Каталіни, якесь таке дивне відчуття – ніби я проганяю її звідси... Знаю-знаю – її вже нема, але ж все тут застигло на кам’янець пам’яті – час, меблі і її музика...

— Так і буде стигнути далі, поки з того камінця не залишиться порох... Щось воно мені нагадує порхавку, отака росте собі, дозріває... а хтось наступить – порох вийде і залишиться приплюснуте ніц.

— Ніц чи ніцик? Костуропопирачам, таким як я, що нове – то пройдешнє, а що давнє – живе і миле. Чим далі в літа – тим ближче дитинство і самота.

— А таким ще-не-квокам, як я, хочеться справжнього тепла і інкубаторської температури у серці. А коли серйозно, то й сама не знаю – де то моє щастя зарите, а коли відрию – чи то буде саме те, у чім купатимусь?

— Купатимусь? У щасті не купаються, сонечко, його виліплюють, обпікають, розбивають і починають процес наново. Аби глини було вдосталь... липкої глини.

— Ото би мені знати, де тої глини накопати. Моя суха і не ліпиться, зате обпікається скоро і кришиться, що й не впізнаю того, що пробувала виліпити.

— А ти трохи молитвою розбав і не тримай задовго на сонці – глина любить умілі руки і своєчасність. Хоба повезе, як псові на Андрія... Але що то я розгончарилась? Дитинко, що має бути твоїм, те і блискавкою влучить… а глина, вона і на цвинтарі – глина.

— Ну і нагнали ж ви забобонів і філософїї повну макітру — розцвіла невиразною усмішкою Наталя. — Я вже втратила нитку про що і як ліпиться і з чим... Знаю одне – немає вже такої глини, що була колись, а є що_ще_не_вигребли.

— Ой, так гребуть же не там, або думають, що гребуть, а насправді – переганяють повітря з уст в уста. Ну то вже ґедзь з тою глиною, постав краще платівку на грамофон, любиму Каталіни. Та-ра-пам-пам... Кармен, онту, що без обложки з густо пописаною долею циганки. Та-ра-пам-пам... Які часи були, яка музика, Мати Божа, яка музика і гра. — пані Дора випускає свій запалений згадками погляд в нікуди.

— Мені теж смакує така музика, але кожна епоха дає своїх кармен і вистояне на чомусь одному вухо жадає звичного йому тембру, все решта може різати і занадто барабанити. Мій слух не обмежується, він межує із розумінням творчої душі. І час-до-часу я знаходжу для себе те розуміння. — Наталя старається дійти до думок пані Дори, накручує грамофон і дає життя скрипучій, але намагніченій чимось вічним мелодії. Та-ра-пам-пам... і слова стають зайвими, а шерех – відчутнішим, але невагомим.

Заякочасся минає...

— Знаєш, Наталочко, мені дедалі більше подобається мовчати і слухати тишу, а не вислуховувати гамір. Може це якраз і є те, до чого іде людина – до спокою, урівноваження з ним, до вивітрення слів і перетворення думок в осоння, що зайшло через шибу і дихає через марлю хмар. Може саме так людина іде до свого потойбічного ‘я’?

— Не знаю, тітонько. Ось чайник закипів і у цьому паровому свисті відчуваю радість. Часом і у гаморі можна знайти спокій. Але то правда – все у світі прагне стану відносної рівноваги, хоче відчути себе на своєму місці. — підсумовує Наталя і наливає у чашки кип’яток, насипає в одну з них чайну ложку розчинної кави і таку ж ложку цукру, додає півковтка молока і ставить іншу чашку перед тіткою. — Вам скільки кави насипати, з молоком і цукром?

— Дякую, дитинко, я сама. Люблю сама визначати скільки приємності мати. — ледь похитливою рукою пані Дора розчиняє у воді половину Наталиної дози, але не торкається порцелянового горнятка з молоком.

У пошарпані звуки грамофону закрадається порипування східців, воно працезійно міцнішає і переривається при переходах через міжсхіддя – поверхи і прольоти. Нарешті теленькає побудливо дзвоник і Наталя, відкладаючи чашку з кавою, знімаючи хутко фартушок та причепурившись яко-тако до дзеркала, що навпроти настінного вішака, зазирає у дверне вічко.

— Хто там? — формально запитує Наталя, хоча впізнає одного з двох молодих мужчин.

— Мене звати Матео. Мій друг, Сальвадор, мав приємність переговорити з вами. Ваше ім’я Наталя, так? Я також мав телефонну розмову з власницею дому, пані Дорою. Ми умовилися, щоби побачити приміщення на винайм. Ми вчасно завітали? — промовляє Матео, відходить від вічка і поправляє шевелюру. Сальвадор стоїть поруч з ним, перестає румигати жуйку та починає насвистувати мелодію, що звучить з-за дверей.

— Кхм-кхм... — прокашлюється Наталя, глибоко вдихає згусток повітря і позамково вивільнює перехід у приміщення. — Прошу заходити, пані Дора очікує вас.

— Дякуємо, ми ненадовго. — проявляєтся при вході Матео, наче світлина у фотлабі. Він з прискіпливо-витонченим оком митця, втративши увагу до втікаючих десь поза нього Наталиних очей, починає скенувати і переварювати надовкілля. Проникливий погляд занурюється у позавіконний світ квадратика, що на стелі. — Це ж просто знахідка. Натуральне світло, рама небесна, душова сонця. Таке ретро, що пензлик сам би літав і вимальовував кожну цятку натхнення... Салі, ти відчуваєш, яка тут атмосфера загубленого часу?

—Доброго вечора приємному жіночому товариству. — вітається чимчикуючий за Матео Сальвадор. Він підходить до пані Дори і цілує їй руку. — Вибачте, пані Доро і ви теж, Наталю. Мого товариша деколи занадто легко підхоплюють деталі побаченого і тоді він оцінює світ суто творчими мірками, робить з простого – мистецтво, а з мистецтва – притулок для власних химерних думок.

— Ой, вибачте мене. — проходить Сальвадоровий шлях Матео і, відпускаючи поціловану руку, стає поруч свого приятеля, попереду себе ставить сторчма на підлогу принесений попельнастого кольору тубус. — Я просто захоплений цим кутиком, що дивиться в небо, цими речами, що загубилися в часі, цим ретроефіром, що проникає у мене через побачене і почуте. І ця музика – доповнення до креативного колориту.

— Доброго вечора, панове. Ви не поспішаєте, надіюсь? — відповідає пані Дора — Я не звикла вирішувати проблеми так, з бухти-барахти. Прошу вас повісити плащі і приєднуватися до наших посиденьок. Наталочко, прошу надати можливість пройти кавалерам і роздягнутись. На жаль, простого мила не пропоную, але є плин до миття посуду і паперові рушники.

— Дякуємо, ми з приємністю приєднаємося до вашої розмови і заодно обговоримо нашу. — вклоняється Матео і, штуршнувши під бік товариша, поспішає до настінного вішака. Один за одним приятелі вмивають руки, попередньо намиливши їх у плині для посуду. Зуживають декілька паперових серветок, потім сідають навпроти пані Дори.

Наталя знімає грамофонну голку з платівки, продовжує потирати одну з вимитих тарілок і спостерігає за подіями з якоюсь скритістю хамелеона, налаштовуючи усмішку до течії розмови.

— Сонечко, чого це ти ще стоїш, мов до рота води набрала, як та панночка на виданні? Діставай ще дві чашки з тарілочками і чайні ложечки, рухайся, дитинко. — пані Дора розворушує словами Наталине кубельце зацікавлення, що складалося з наставлених вух з очима та колообігу рук при давно сухій тарілці.

— Тітко Доро, — мов ушпилина, відповідає дівчина. — я вже майже закінчувала... Зараз подам і розкладу. Вибачте, панове, але є лише розчинка, бо кавомолки тут не знайшла.

Наталя протирає кераміку і ставить разом з чайними ложечками навпроти кожного з гостей, наливає у їхні чашки кип’яток і присідає поруч тітки. Не довго думаючи вона бере до рук першопопадний журнал з пошти, що переглядала пані Дора, і починє уважно перегортувати сторінки.

Чоловіки роблять собі каву самі. І починають посміхатися та переглядатися. Молоденька жіночка відчуває, що щось не так, але перегортує сторінки далі.

— Вибачте, Наталю, ви цікавитесь загробним життям? — хіхікнувши запитує Матео.

— Що... прошу... перепрошую? Що за нахабність..? — ніяковіє Наталя, але стримується на початому, повертає до себе обкладинку журналу і починає щиро реготати. Її реакція переходить на всіх учасників розмови, окрім пані Дори, та – лише вимушено посміхається. Навпроти тилульної сторінки милується реклама, яка говорить про це, що її читач – потенційний клієнт по закупівлі ділянки землі під сімейний гробівець, і ще рекламний заголовок лоскітливий аж до самісінької крапки – "Непочатий край на рай".

— Ну, молодята, у вашому віці залишається лише просльозитися від сміху. Це нам, похиловічним, цей "край" не таким вже й "непочатим" бачиться. Все ближче до кінця, а раю не видно. Та і чи є десь той рай, а коли і є – то який він? Як на мене, то смерть – це безкоштовний квиток у самоту, у довічне купання у світлі чи там бовтання у смолі, здатність мовчати і неспроможність змінити щось. Це зона відчуження від життя зі всіма його вадами і перевагами. — жінка замовкає і тягнеться до заглибленої тарілки з тістечками, надкушує одне і кладе на паперову серветку поруч з чашкою.

— У кожному слові можна знайти і сміх і сльози, пані Доро. — спокійним голосом промовляє Матіо. — Іде людина по вулиці, зашпортуєтся і падає у калюжу, підноситься мокрою і брудною. Комусь стає несамовито смішно від кумедного вигляду, а хтось – просто співчуває, співпереживає це кепкування з боку збігу обставин. Та і теорія болю власного пальця, що турбує більше за все людство, теж справджується при подібних випадках, бо таки не я впав, бо не моя справа і не моя вина.

— Кожен себе рятує на цім світі, аби мати кращі умови на іншому, дитинко. Візьміть, скажімо, пустельників, печеників і схимників різного ґатунку. Відрікаються ці люди від всього заради спасіння душі і жодне багатство не приверне їхню увагу, як і жодне слово не порушить їхньої розмови з Богом.

— Вибачте, шановна пані, але ці люди – великі егоїсти, які думають лише про себе. Хіба Христос приходив на землю, щоби врятувати себе? Він для всіх ніс правдиве світло і вмирав за всіх. Хіба не з того потрібно було б починати тим боголюбам?

— Щось є у Ваших словах, Матео. Я не задумувалась про це. Давайте поговоримо про приміщення. — переводить розмову пані Дора. — Сподобалось вам? Як бачите, площа – не розгуляєшся, але ж і є де яблуку впасти. Маю надію, що у Вас немає багато речей, бо хотілося б залишити умеблювання таким як є, ммм...майже таким як є.

— Ви ж бачили мою реакцію, знакомито – не те слово. З умеблюванням проблем не буде, бо крім двох-трьох валіз особистих речей, все залишаю для Салі. Ну ще є мій комп’ютер, як і все що потрібно для малювання, але це вже дрібнички. От лише матраци поміняю, а так – і ретро, і економія, і подяка вам.

— Гаразд, ви принесли такий завдаток, який я просила?

— Дивний завдаток, але я приніс, він ось тут і можна вибрати – до кольору і вибору. — Матео відкручує верхню частину тубуса і виймає декілька скручених у трубочку полотен. Запахло свіжою фарбою.

— Чому дивний? Я знаю ціну речам і ціную те, що вартує більше за гріш. Люблю портрети, ці відбитки людської подоби залишають у мені часточку себе, говорять про себе і майстра, який втілив чийсь завмерлий подих у фарбу.

— О, то ви, пані Доро, не аби-який поцінювач справи пензля. — Матео розгортає свої роботи перед пані Дорою і продовжує. — Ну що ж, ось декілька портретних робіт виконаних у наближено-класичному стилі, з огляду на те, що малювалися вони на вулиці з випадкових людей. А ось ця – в кафе за кавою.

Перед пані Дорою розгорнувся портрет молодої жінки, що підпирає однією рукою підборіддя і таємничо усміхається. Перед нею на світлій скатертині свічка, що ховається за смарагдовим склом свічника і чашка на якій за марусин поясок чіпляється відбиток помади. У жінки проступають на перший план старанно вкладене майже каштанове волосся і легкий макіяж. В припіднятій на лікті руці застигла тоненька дамська цигарка на муштуку з якої запитанюється дим. Саме запитанюється – набирає форми знаку питання. Побудова картини тримається на грі світла і тіні, виразність присутня лише на обличчі, решта надається на додаток, як фон до сказаного через пензель.

Решта портретів видаються невикінченими, але цікавими у фіксації моментів, які може впіймати лише творча людина, яка бачить через змальований образ душу. Пані Дора повільно переглядає картину за картиною, поправляючи час-до-часу свої дрібні окуляри.

— Матео, я не лише поцінювач мистецтва, але й добра знайома директора музею образотворчого мистецтва у нашому славному місті. А від добрих знайомих різного добра можна чекати. Знаєте, мені подобаються ваші роботи, є ще над чим працювати, але і є те, що ніхто у вас не забере – Іскра Божа – а це вже не кожному грішному дається. Мені також дивно, що та панночка палить у кафе, то що на неї закон про заборону палення у публічних місцях не діє?

— Я безмежно втішений, пані Доро, що моє мальовидло зацікавило вас. Ця панночка на полотні – часточка мого минулого, одне з перших захоплень, загублене натхнення. Я просто так бачу її, такою, що наповняє млою колишній навколопростір. Це все, що я би міг сказати про людину, яка тепер стала подорожуючим бозна-де янголом. — протремтівши слова устами Матео заспокоюється ковтком кави.

— Не питаю що і як, бо слова зайві, коли відповідь заважка на пережите. Вважайте, що завдаток залишається при вас, мені досить вашого слова, Матео. Прошу, ось ключі від під’їздних дверей і пара – від вхідних. Платня кожного першого понеділка місяця, чеком чи готівкою, вчасно. — жінка протягує в’язку ключів новоспеченому мешканцю горища.

— О, спасибі, добродійко, це вирішує всі мої проблеми і відкриває дорогу творчим задумам. — Матео встає, знову цілує руку пані Дорі і засовує полотна до тубусу. — Я не знаю, що би я робив без вас – звучить банально, але це правда. Завтра влаштуємо зі Салі переїзд. Надобраніч.

Приятелі виходять з-за столу, кивають головами і подаються до вішака. Наталя підноситься і йде за ними, тримаючи двохметрову дистанцію і скинутий фартушок у руках.

— Надіюсь, що тістечка були не занадто сухими до кави? — видавлює зі себе "хоч-щось" мовчазна-через-вечір Ната.

— Знакомиті тістечка, всім тістечкам тістечка. — відповідає Сальвадор, який теж, зазвичай, говіркий у компанії. — У вас кондитерський талант і не лише талант...

— Дякую за комплімент... ааа.. ммм... Матео, ось Анина візитна карточка. Може вам захочеться подякувати їй теж. Надобраніч. — продовжує Ната, підходить до Матео і передає амурного кольору карточку.
— Звичайно, я обов’язково це зроблю. — киває легко головою Матео.

— Чао-какао, побачимось при нагоді. Па-па. — посміхаючись закінчує бліц-діалог Маестро з Джазовиння.

Двері зачиняються. Наталя чомусь не відходить, а на хвилину прислухається, як глибшає відлуння від крокування сходами і вмирає звук після замикання під’їздних дверей. Підходить до столу і сідає навпроти пані Дори.

— Гмм, панночко на виданні, збираємось і йдемо, час не спить. — усміхається пані Дора і складає пошту у торбину, що стоїть біля однієї з ніжок столу. Встає, промовляючи до себе — Нехай ще ця ніч насолодиться самотою, а самота піде собі шукати гніздечко у садах одиноких душ. Пробач, Каталіночко, але жодній ще хвилі не вдалось застигнути у прибої і не впасти, за нею завжди прийде нова наступниця, яка теж розсипатиметься довго – настільки наскільки зуміє втримати цей момент розкраплення людська пам’ять.

Гасне світло. Двері, мов ширми очей, перекривають доступ до помешкання коридорному жеврінню. Тіні збігаються у незаймані зоряним сяйвом кімнатні заглибини. Це можливо остання ніч для Панни Невимовності, що втратила душу, з якою їй було просто по душі.

Січень-Березень 2013