Ти чуєш? Стій! На хвильку зупинись.
Цей запах диму із чужих городів,
що роз'їдає сніг, останні сірі брили.
А пам'ятаєш, як було колись?
Малими нас аж ген куди носило –
туди, до річки, або аж за сад,
трава повільно проростала вгору
і перша мати-й-мачуха з'являлась.
Лозу ламали на Неділю Вербну
церковні, потім роздавали
у церкві, й жмені проскурок вином
позначених червоним. В нас усіх
ще були довгі коси неслухняні,
кишені повні різних див й скарбів –
як от каштанів, камінців і шпильок,
з намиста маминого бусів, ще
підшипників блискучих і квіток,
засушених осінньою порою.
А знаєш, це була така пора, коли
себе філософами уявляли ми
і юними мандрівниками,
закинувши на плечі торбу, йшли
собі бродити по чужих городах,
сідали лиш поїсти бутерброд.
І час повільно йшов, і ранок – це був ранок,
до вечора ще – ой який то довгий день,
а зараз, бачиш, вже сідає сонце, доки
ми тут з тобою йшли і слухали весну,
далекий шум доріг, і дим з чужих городів
обплутав нас із голови до ніг.
Ходімо в хату, в нас там чай із м'яти.
Замерзла трохи, хоч уже й весна…