Переглянути відео можна на сайті http://zolochiv.net/tarasu-shevchenku-200/ (2014 рік) або http://www.youtube.com/watch?v=zxG9WnmxCkw (2013 рік)

Народивсь малий Тарас
У скрутний, непевний час.
Батько й мати – кріпаки,
Ой надовго - на роки.
Про дитинство і родину,
Про сім`ю його єдину,
Як малим ягнята пас
Ми розкажемо для вас.

Енгельгардт – заможний пан,
За походженням барон.
То великий був магнат,
Кум королю, чорту брат.
Мав маєтків – не злічити.
От усім би так пожити!
По імперії великій.
Лиш землі – ой леле! – скільки:
160 тисяч десятин
(а володіє він один!).
Кріпаків (як рахувать?!)
Тисяч, певно, п`ятдесят.
Серед тисяч тих нещасних
Й Тарасові батько й мати.

Батько Тараса, Григорій Іванович,
А по-вуличному Грушівський,
Узяв за дружину
Катерину Якимівну Бойко.

Полюбилися, одружилися.
Вісім років в Кирилівці жили
У хатині у діда Івана,
Але дітки родилися справно:
У четвертому році – Катруся,
А у восьмому вже є Маруся
(правда, мало пожила дитинка -
У два рочки померла Марійка).
І родина росла-розросталась.
І вже тісно в хатині тій стало:
Як тринадцять осіб розмістити?
Не повернешся! Важко так жити.
Переїхав Григорій Шевченко
В Моринці, що недалечко.
Народився синочок Микита,
За три роки – маленький Тарас.
Але хата була та чужа,
Тимчасово жила в ній сім`я.
Коли власник назад повернувся,
То й Шевченки - в Кирилівку теж.
А Тарасику – рочок лише,
Де завезли, то там і живе.

У Кирилівці хату купили,
І вже знову сім`я оселилась.
Народились молодші сестрички:
На два роки молодша Ярина,
На пять років молодша Марія
(мабуть, дуже любили ім`я це,
Коли знову назвали так доцю).
І брат Йосип, на сім літ молодший,
До забавок дитячих охочий.

Батько й мати на панщину йдуть,
А Тарасика Катрі дають.
А вона – то ж сама ще дитина!
То забуде, що брат десь під тином,
То у ямці у полі залишить,
Лиш травою над хлопцем колише!
А сама до подружок гайне,
Чи й згадає: а де ж те мале?
Лиш надвечір, коли вже стемніє,
То Катруся про братика дбає:
Приголубить, до серця пригорне –
І забудеться горенько чорне!
Підростає, на ноги зіп`явся -
Новий світ перед хлопцем відкрився.
За село, у садок, на леваду.
Де пішов – не знайдеш навіть сліду!
Якось всі вже вечерять зібрались.
Де Тарас? Де Тарас?! Обшукались,
І наплакались – все це дарма.
Бо довкола малого нема.
Але тут чумаків до села
Ціла валка поволі ввійшла.
А на возі – веселий Тарас!
Для родини – щасливий вже час.
Мати діток вже спати вкладає,
А Тарасик все розповідає,
Як у полі ото заблукав,
Спершу просто дорогу шукав,
Ну а потім забрів аж туди,
Де до неба – залізні стовпи,
Що те небо собі підпирають.
А сусіди лише наслухають,
Та й міркують, що в того малого
І фантазії, й розуму – всього.

Проминув іще рік...Всюди злидні,
А пани щораз більше капризні:
То людей на собак обміняють,
То поб`ють, бо розваги бажають.
А не будеш покірно мовчати,
То тебе віддадуть у солдати.

І родина уся, і сусіди
На свята все збирались у діда,
У Івана. Той грамотний був,
Окуляри на носа надів -
І давай про святих все читати,
Про прочитане те розмишляти.
Часом зайде в село і кобзар:
Сам сліпий, тож веде поводир.
Але кобзу візьме лиш у руки -
Чарівні розливаються звуки.
Кашляне, поведе свою річ:
Козаки, Запорізькая Січ,
Славні битви, відомі гетьмани -
Аж світліше довкола все стане.
Та розкаже й про те: Катерина
В зруйнуванні Січі була винна.
Коліївщина і гайдамаки,
Залізняк і, звичайно, що Гонта.
Тихо слухає, пильно Тарас:
Загоряються очі в той час,
Щось у серці маленькому зріє,
А назовні ще вийти не сміє.
Біль пекучий у серці болить.
І вже зранку малий той летить
Сивим коником у бур`яни,
І летять бадилини-пани.
І махає лозою-мечем,
І стинає вже сонях з плечей.

Хоч Тарасик той був ще малий,
Жив на дуже співочій землі.
Він ізмалку купався в піснях,
Може, так і обрав собі шлях.
Бо пісні, що народними звуться,
Назавжди у серцях зостаються.
Чув від батька чумацькі пісні,
А про сербина – тітки сумні.
Від Катрусі – про брата й сестру,
Про розлуку, дорогу важку.
Хоч було те життя не найкращим,
Він у вісім підспівував старшим.
І почув ті пісні якось дяк,
Та й випитував: «Хто співа так?».
Похвалився Григорій Тарасом,
То й до школи ходив з того часу.
Та була та наука важка:
По церковних (складних же!) книжках,
І нудна, дуже часто – з-під різки.
Вивертала навиворіт мізки...
А Тарасику – втіха одна,
Як писанню навчають щодня.
Захотів собі книжку зробити,
Почала вона навіть вже снитись...

Перше горе спіткало Тараса,
Коли мама померла дочасно.
»Там матір добрую мою,
Ще молодую — у могилу
Нужда та праця положила» -
Напише потім. І зі школи
Забрали хлопця вже додому -
Глядіти менших. Батько взяв
Собі вдову знов за дружину,
А в неї теж свої проблеми –
Маленькі діти... Злидні, плач.
Помер і батько – застудивсь.
Недовго він на світі жив.
У хаті – пекло. Де подітись?
Пішов у школу – вже служити...
І вже молодші браття й сестри
розлізлися поміж людьми
Служити іншим... З міста в школу
Прислати іншого дяка -
Із лютим серцем, пияка...
Тарас терпів, Тарас корився,
А при нагоді вчився, вчився.
Раз якось в Лисянку послали
Його до маляра-дяка.
Робота ж в того ось яка:
Святого треба малювати.
Тарас завмер: це диво, свято,
Коли з-під пензля (ось які!)
Враз очі глянули людські!
Вогонь йому пішов по жилах,
Якась зануртувала сила –
Здалося, міг би все віддати,
Щоби навчитись малювати!
Шукав учителя, та всюди
Не вірили, що будуть люди
Зі селюха, із кріпака.

Та долі впевнена рука
Малого хлопця повела
У світ – і світ тоді здригнувся,
І словом віщим оновився.

3.03.2013 р.