Березневе небо плаче лицемірними слізьми.
Напинаю парасолю – йду на похорон зими.
Пережив її, закляту, вже приречений на смерть,
поминальну вип’ю чарку, переповнену ущерть!
Всім, кого на тризні стріну, щиросердно посміхнусь,
щоби бачили і знали: я нічого не боюсь!
Ось відрине водопілля і підсохнуть всі шляхи,
й переоряться огріхи, і відмоляться гріхи,
і тоді я в путь-дорогу зазбираюсь до села,
до зела до молодого, до живого джерела.
Від Сули, що поїть щедро кучерівські явори,
навпрошки піду на Рудку до Галини до сестри.
Там забуду про лікарню – в подорожниках посплю,
все, що змалечку любилось, знов досмертно полюблю!

2010