Завод, на якому працював Семен Карасик називався «Сільмаш» і колись випускав для сільського господарства ракетні установки, протитанкові гранати, цинкові гроби і не обов’язково борони. Глобальне потепління у світовій політиці і у природі призвело до руйнування «Залізної завіси сільського господарства», порушенню екологічного балансу ґрунтів, цим самим довело завод «Сільмаш» до банкрутства. Тож, крім фрезерувальника Карасика, на ньому залишились працювати ще два чоловіка.
Це директор, він же полковник, він же головний бухгалтер, він же економіст і постачальник, він же начальник відділу кадрів, він же секретар-референт, він же водій директора і ще багато іншого...
Та начальник цеху №7, він же лейтенант, він же начальник всіх інших цехів, він же головний інженер, він же начальник ВРМ, ВТК, ВР, майстер-програміст і багато іншого...
За таких умов і фрезерувальник теж мав сільськогосподарське звання єфрейтора та додаткові навантаження, а інколи, при відсутності прямих керівників, займав посади тимчасово виконуючого обов’язки начальника цеху №7 та директора заводу.

Ось у такий період, коли високе керівництво «Сільмашу» знаходилось: один у відрядженні по проблемам роззброєння, другий у відпустці за рахунок ООН на Ближньому Сході, Семен обіймав всі можливі посади на заводі і з сьомої години ранку працелюбно спав на робочому столі фрезерувального станка, який єдиний залишився із колись багаточисельної кількості токарних, свердлильних, точильних та зварювальних верстатів.
Раптом його розбудив гучний голос із грузинським акцентом:
-Канчай начевать, генацвалі! Деньгі параспішь!
Карасик відкрив одне око і спробував навести чітке зображення баченого об’єкту, що нагадував грузина, але без другого ока цього зробити не зміг – вуса грузина розпливались як чорна фарба у сметані.
-Ракет давно немає, а гранати вчора скінчились! – Повідомив Семен, коли продер обидва ока рукавом спецівки і звісив ноги зі столу станка.

-Какой рекет? Какой гранат? У мена єст целій сад гранат! Балшой работа тебе даю. Я здес на Украіне пакупал супермагазин для апелсин, мандарин, гранат... Даю єму імя «Пума». Мне нужен вивєска с партретом чорнага леснога кашака. Ти понял, да?
-Якщо ви не за сільськогосподарською зброєю, то я не маляр! Котів малювати не вмію...
-Зачем малевать? Я і сама магу малевать. Мне нужен вивєска із мєтала! Шоб нікакая свинія нє магла по пьянє пабіть ілі прастреліть. Деньгі даю – тисяча баксов даю! К вечєру зделай, да? Фрезой, да, нареж варіант!
І власник супермага поклав на стіл щось типу ескізу, намальованого маркером на пачці сигарет «Winston». Мозок єфрейтора Карасика від перевантаження думками випустив на лобі піт:
«Це тобі не гранату продати за якусь там десятку! Тисяча доларів на дорозі не валяються! Вони лежать ось де – намальовані на сигаретній коробочці і сміються хижим оскалом представника роду котячих...»
-Спробую! – Згодився Карасик.
-Ти нє спробуй, пожалуста, да? Ти сдєлай дабро, да? Вєчєром расічітаюс.
І грузин застукав підборами через цех на вихід, розкидаючи між стінами дзвінку луну.

«Така риба як карась за долари продалась» – сам про себе співав Семен і підбирав за розмірами металеву плиту для вивіски – метр на метр! Така заготовка для вивіски знайшлась, це була металева плита танкової броні, яка у свій час використовувалась для випробувань готової продукції заводу.
В душі Карасика розмножувався адреналін – тисячу баксів за один день! Що то працювати на заводі «Сільмаш»!
Але ж малюнок на коробочці від сигарет мілкий – копірку не підложиш, щоб перевести його на металеву плиту. Переносити малюнок по клітинкам – він не вмів, а самому намалювати по пам’яті Бог таланту не дав. Все ж таки тисяча баксів спонукала трудову людину до творчості...
Фрезерувальник Карасик, він же єфрейтор, він же виконуючий обов’язки лейтенанта, він же виконуючий обов’язки полковника, вирішив стати малярем і перемалювати пуму з натурального кота, хто там розбере – чи це пума, чи це домашній кіт?!
Та от живі коти із заводу повтікали вже давно, разом з багаточисельним людським персоналом.
Колись котів спеціально завозили на завод у кімнати психологічного розвантаження, щоб лякали щурів, котрі гризли електропроводку та системи наведення сільськогосподарських сівалок. Зараз на території заводу бігали, плодились та скавуліли лише бездомні собаки і, ті ж таки, щурі. З собаки пуму не намалюєш!

Семен озброївся мішком, рукавицями і подався у «Сільмашівські» житлові мікрорайони на смітники, де доживали свій вік колишні заводські коти.
-Киць-киць-киць! – чулися заклики Карасика із-за помийних баків. Та тамтешні коти знали що таке означає оте «киць» із вуст людини з мішком, а запахи заводу відчували за півкілометра! То ж розбігалися хто куди!
Семен змінив тактику. Підкрадався мовчки проти вітру, прикидався статуєю. Одначе і ця тактика залишила йому лише глибокі подряпини на щоках та руках.
Салом, котрим Семен Карасик мав пообідати, коти теж нехтували...
-Вже і сало не їдять! – Лютував фрезерувальник Карасик, - Жирують котики після психологічних розвантажень!
Але що тим котикам сало? Біля помийних баків можна було ласувати в асортименті: від ковбаси – до бананів!
Одну сіру облізлу кицьку Карасик зумів загнати у глухий кут між будинками. Та, в захопленні полюванням, мисливець оступився у відкритий люк каналізації – набив гулі на колінах, ліктях і лобі. Кицька переможно занявчала і по спині Семена вибігла з пастки.

Через п’ять годин невдалого полювання за натурою, Карасик дістався і до свого будинку. Цифра в тисячу баксів, як у зламаному калькуляторі, згасала в його голові.
Він сів біля свого під’їзду на лаву, заморено запалив цигарку і як маятник годинника захитав головою:
-Така риба як карась, на фіга комусь здалась...

Семен мрійно озирав старий захаращений будинок і згадував часи великого злету сільськогосподарської продукції, яку випускав завод. Сівалки системи «Град» тоді були потрібні всім колгоспам Союзу і навіть за кордоном, то ж житлові масиви «Сільмашу» завжди пахли свіжою фарбою і новосельцями...
Раптом він вдавився димом і забухикав, що аж виступили сльози…
На підвіконні першого поверху сидів здоровенний білий кіт Пушок. У цього сусідського кота, у його великих і добрих очах, раптом заблищали зеленим вогнем тисяча доларів!
Пушок не чинив опору. Це був ручний кіт, відгодований бабою Лідою, сусідкою з першого поверху. Баба Ліда весь свій вік пропрацювала на заводі в Бюро перепусток, спілкувалась з багатьма людьми, а на старість залишилась одна з котом...
І вже, коли митець фрези і металу прожогом біг до свого цеху з котом у мішку за спиною, чув позаду істерію баби Ліди:
-Пушка викрали! Щоб вам руки і ноги покорчило, волоцюги! Нема на вас Сталіна!

Коти ніколи не були професіональними фотомоделями і позувати вміють лише коли солодко сплять, скрутившись у клубок. Згідно ескізу пума полювала. Заставити Пушка полювати Карасик не міг. По-перше, коти не виконують команди як собаки. По-друге кіт був нагодований так, що завалювався на живіт для відпочинку.
Карасику прийшлося зафіксувати кота між двома скляними шибками. Пушку це не подобалось, він пручався і м’явчав, але вигляд мав майже як на ескізі пума – із вилупленими, як окуляри плюс сто двадцять, очима, із звірячим оскалом, з якого на скло капала піна, із випущеними кігтями, що шкребли по склу... От тільки що білого кольору!
-Та нічого, біле-чорне, - мислив фрезерувальник, - на пуму у металі це не вплине.

Півтори години Семен Карасик змальовував кота гострим керном на металевій плиті – танкова броня важко піддавалась малюванню.
-Цинкові гроби у нас з конвеєра виходили за пів хвилини, навіть швидше ніж борони, - міркував Семен, - а тут це мистецтво скільки часу забирає...
І коли затихло скрежетання керна по металу, стих і сам Пушок. Він вже не м’явчав і не пручався між шибками. Коли фрезерувальник зняв переднє скло, то кіт просто звалився на бік неначе здоровенне біле нецкі. Не бачили таку картину захисники тварин, бо крім собак на покинутому заводі більше ніякими захисниками не пахло.
Штучне дихання коту Карасик не робив, а от недвижну форму Пушка використав як шаблон – притулив до накернованого малюнку, щоб звірити пропорції. Дуже багато ліній не співпадало з натурою, та виправляти їх було вже ніколи. Час линув до вечора, треба було братись до завершальної фази замовлення – на металевій плиті вирізати фрезою вивіску.

Станок увімкнувся і запрацював усіма своїми моторами, як веселий шлунок при гастриті і затрясся як руки алкоголіка. Якість виробу формували всі системи фрезерувального верстату: шпіндель автоматично брехав на два міліметри, та і рухомий стіл станка прибріхував міліметрів на п’ять. Тож, протягом одного метра, виріб спотворювався як того хотіла електрична душа станка, що відпрацював свій ресурс ще років п’ятнадцять тому.
Зображення пуми набувало неймовірного вигляду – вуха стали схожі на крила, а хвіст видовжився до шиї лебедя... Та й напис «Пума» почався з літери «Г» замість літери «П» і в кінці фрезерування читався ближче до слова «Гусь»...

Карасик дивився на свій витвір, як доярка на квадрат Малевича. Треба бути або вундеркіндом, або повним ідіотом, щоб побачити у цьому шедеврі пуму. Єдина якість, яка задовольнила б замовника, це те, що вивіску ніяка п’яна свинюка не поб’є і не прострелить із звичайної вогнепальної зброї. От що значить конверсія сільськогосподарських технологій!
Автор мовчав над вивіскою і чухав дохлого кота за вухом. Труп Пушка розвалився, витягнувши ноги на інструментальній шафі.

-Від безробіття котам яйця чухаємо? – Прогримів голос позаду.
Це був директор заводу «Сільмаш», що щойно повернувся із відрядження у хорошому настрої.
За звичай директор з’являвся у поганому настрої – п’яний і з гучною піснею: «У дєвушки іс острова Пасхі украли любовніка тігри, укралі любовніка в формє полковніка і сьєлі в лєсу под ананасамі... Па-да-ба-ду-ба...» Це означало, що він нічого не зміг продати.
Сьогодні був виняток – настрій у директора був тверезий і не фатальний. Зиркнувши на купу металевої стружки біля станка серйозно заговорив:
-Станок налаштовуєш? В нього шпіндель від старості бреше, тому його ніхто і не купив... До речі, я трубу котельні все ж таки продав.
-Це ту, яка має термонаводящі електронні чіпи? –Запитав Карасик.
-Ту! Але з нашого заводу ще не знятий гриф секретності! Ось твої п’ятдесят гривень платні за два місяці. Може так ще місяців три протягнемо, а там якийсь інвестор завод купить. Сільське господарство останнім часом відроджується у зв’язку з війною в Іраці... Заживемо як коти у доброго хазяїна! Як твого кота кличуть?
-Пушок.
-Заживемо як Пушок! – Сказав директор і вирушив на вихід.
Карасик подивився на труп Пушка і не захотів так жити.
«Волга» директора з задавненим літерним номером «МОЯ» за ворітьми ледь не збила «Форд» з грузинським акцентом – літерний номер якого значився «ВАХ».


Замовник грузин застав Семена за роботою – той замітав біля верстата металеву стружку і в розпачі міркував, як збити із замовника не тисячу, хоча б сто баксів.
-Парасті дарагой! – Без вступу почав грузин, - Мне не нужен «Пума»!

У Карасика з рук випав віник і набрякли присохлі подряпини на щоках.
-Мне пасаветевал друг, «Пума» будет пугат лудей! Я даю другой імя супермагазину так - «Белій лєбєд». За безпакойства я даю сто баксов...
Замовник поліз в шкіряний гаманець, витягнув звідти сто доларів і поклав їх біля покійного Пушка. Карасик від несподіванки знову вхопив віник і потер гулю на лобі.

-Дарагой, сделай другой вивєска! І я тебе палачу вся тисяча!
Вже знаючи чим пахне виготовлення вивісок на заводі «Сільмаш», Семен сором’язливо нахилив очі і видавив із себе:
-Половину на перед!
-Как скажешь, дарагой! Вот я намалєвал здес.
Грузин протягнув фрезерувальнику пачку від сигарет «CAMEL», а сам став відраховувати гроші. Карасик подивився на коробочку і здивувався. Там на фоні кольорового верблюда і піщаних барханів чорним маркером був намальований лебідь – точна копія того, що він витворив за цілий день – такі ж крила і шия...
Виконуючий обов’язки полковника, виконуючий обов’язки лейтенанта, єфрейтор-фрезерувальник, він же начальник охорони, він же завскладом і ще багато іншого... Він урочисто дістав вже готову вивіску і поставив її перед замовником.

-Вай! Вай! Вай! Какой маладец! – Тепер дивувався грузин, - Так бістра! Толко вот, что там напісано внізу?
-Тут написано «Гусь», - задоволено пояснив Семен Карасик, - на українській мові це означає «Білий лебідь»...