Ніхто мені і я нікому
Не зобов'язаний в житті.
І тільки батьківському дому
Борги віддячую святі.
Немає вже батьків на світі,
Тому так боляче щемить
Душа в безмовному самітті,
Коли назріє щемна мить.
Сюди вертаю, як на прощу,
І ревно каюсь, і молюсь,
І вірю: в будучність поточну
Я навіть з вічності вернусь.
У світ лозової колиски,
Ікон, всевидяче святих,
Туди, де прадідівський мисник
В кутку приречено притих.
Сумують згорблені кочерги,
Мовчать півні на рушниках,
Мадонна-мати попід верби
Іде, з малятком на руках.
Барвінком вишиті дороги
Зовуть у звабну далеч літ.
В очах - ні смутку, ні тривоги,
Лиш квітне юних весен цвіт.
Давно калиновим хоралом
Відголосили солов'ї.
Горіли в серці й не згорали
Пекучі спогади мої...