Космічний вітер.
Людство в небесах.
А на Землі лиш наші кості й камінь.
У смерті, знаєм, теж своя краса
Сотворена Всевишніми руками.

Все більше тягне в церкву, ніж в корчму.
Хай Бог боронить, щоб судити інших...
Хто десь поліз в комуну, на куму
І сироті, вдові поможе він же.

Несу в собі трагедію, як хрест.
Царі і гендлярі несуть так само.
По вертикалі Шлях не має верств.
А храм для тіла –
Це душевний замок.

Я на «широку ногу» в світ живу:
Вже дев’ять літ –
Між Києвом і Львовом,
Допоки ляжу в золоту траву,
Яка чека метелика, корову.

Свята тривога богошукача –
Мов дерева, що на соборі древнім.
Як в інопланетянина очах –
Його боги такі ж сумні і кревні.

Я вірш пишу на музику Землі,
А небо сіє воду золотаву –
Й ростуть хрести і зорі, крила слів,
Що люблять батьківщину, не державу.

Лоскоче душу ангельська печаль
І біла тінь свічі дорогу мітить.
Чекає плоть стріли або меча,
Коли душа збирається на мітинг,
Де ділять хліб, видовища раби,
Раби рабів бажають влади тоскно.
А хтось, як завжди: «От якби, якби...»
Історія ридає кров’ю, воском.

А я вже знаю два святих світи:
Утробу мами і оцей, тутешній,
З яким я після сорока на Ти...
А є ще третій –
Тайний.
Як і перший...

Люблю їх трьох.
А в пам’яті один.
Печально й ніжно згадую колиску,
Яка гойдалась декілька годин...
А потім – вітер...
Холодно і слизько.