- А як воно, бути самотнім?
- Цікаво. Проте боляче. От хочеш поділитись з кимось своїм щастям чи болем, а нема з ким. І це щастя, як і біль, відкладається в одну велику комірку душі: справа- щастя, зліва - біль, а посередині маленьке місце. Воно завжди незайняте. Там колись стоятиме в маленькій червоній коробочці надія. Всі емоції накопичуються, бо нема з ким ними ділитись. І комірка з емоціями стає більшою, а емоціям в ній стає тісно і темно. По мірі того, як накопичуються емоції,- всі ці маленькі веселкові коробочки починають тиснути на стіни, а стіни - на душу. Звідти і з'являється біль. Проте іноді так цікаво перебирати в руках всі ці емоції - маленькі сонечка різних кольорів. І спогади... Але ж нема з ким ними поділитись!
Проте є в комірці і таємне місце. Це місце існує там для спогадів і емоцій наших друзів. А у самотніх людей це місце в комірці душі пустує. Там оселяються блакитні метелики, але і їм стає самотньо і вони летять звідти. І ці метелики називаються вашим з другом спільним часом. А коли і вони летять, не залишається нічого. І тоді ти залишаєшся один на один із собою.

Київ, 2010р.