Змаліло все, знікчемилось потроху
за півстоліття – де мені знайти
бодай би напівнатяк на епоху
колишньої первинності й цноти?

Пейзаж змінився – висохли джерела;
сади всихають; витекла Сула;
на вербах загніздилася омела,
лелек зі світу білого звела…

В пустир перетворився давній цвинтар
(голодоморів, кажуть, не було),
поділись десь могили працьовитих
дідів моїх і прадідів…
Змело
вітрами,
що гули несамовито
з усіх усюд…
Як боляче мені
спостерігати цей блюзнірський виторг
комуно-ярмаркової брехні!

Після війни – фізичної руїни –
душа села живою ще була
і вірила в щасливі переміни,
і ставила добро повище зла.
А нині – навпаки:
занепадає
все те,
що Україну берегло
в моїм краю прабатьківськім…
За Дантом –
всі кола пекла
перейшло
село!

"Могил нема. Могили повтікали…"
Я вірші Вінграновського любив:
вони мені прозоро натякали
про велич проминущої доби
й ганьбу сучасну нашу…

Я з роками
прозрів,
і з себе вицідив раба,
зіпхнув з душі важкий замшілий камінь
і зняв ярмо із власного горба…

Могил нема… І пам’яті не стане,
як без джерел Сули вже не стає…
А там, гляди, північні вітрюгани
зметуть з лиця землі й село моє…
Вже хуторів нема у Верхосуллі…
Вже й Кучерівка пусткою стає…
Брехнею похлинулися зозулі –
і жодна з них мені вже не кує…


2006