І все ж на цвинтар я привів
Свою стражденну душу
Покаянну,
Провів її стежками між ровів
І пагорбів,
Приморену, аж п’яну.
Під кущиками глоду примостив:
Оговтайся, мовляв, запекла душе,
Нехай усе,
Що я тобі простив,
Сувора пам’ять знову розворушить.
Ось тут лежить весь прарід мій і рід –
Козак чубатий і чумак смаглявий,
І той "куркуль",
Що рід на перевід
Прирік своїм багатством –
Мозолями.
Лежать отут комуни вічний раб
І щирий більшовицький посіпака…
І я сюди прийшов,
Бо вже заслаб,
Бо вже в очах – мигтить осіння мряка.
Та не вмирати буду я,
О ні! –
Мені ще рано,
Та й не маю права
Відходити у вічність:
На мені,
Мов хрест важкий,
Знесилена держава
Тримається ледь-ледь…
Якщо впаду,
То і вона впаде у прірву смерті.
Комусь же треба в нашому роду
Своїм хребтом руїну цю підперти!
...Пора – вже мій автобус підійшов,
Мов самовар, кипить,
Аж википає.
Та липне так земля до підошов –
Із цвинтаря
У світ
Не відпускає!



1997