Світлій пам’яті
Георгія Сливинського

Розказують, ти смерть прийти просив,
Бо витримати біль було уже несила.
Та смерть не йшла. Щось там її притримало.
Може, сніги небачені, що всі дороги вкрили.
А, може, смерть послухала дружину любу –
Півроку зачекать до золотого шлюбу?..
...А я пригадую, як ще рік тому
Із сином гостював у твоїм домі.
Як у хрещатицькій тісняві дивилися футбол.
Мов навіжені, з іншими кричали: «Го-о-л!»
Тепер ти прописавсь у Висях Горніх.
І як «не пить» нема там ще закону,
Піднімемо чарки( з амброзією - ти, а я - із самогоном)
За пам’ять, що не підвладна ні простору, ні часу,
За дивину любові, що повік не гасне.