Коли я дивлюся у небо, то наче бачу там підошви Бога, що торує дорогу до зоряної брами. Коли блискає громовиця, то здається, що це іскри зоряних світів осипаються з-під божих ніг. Якби я міг, то запитав би у Бога:
- Господи, нащо та дорога, по якій ніхто не ходить, навіть ті, що клянуться Тобі у вічній любові, ті, що з іменем Твоїм починають свій земний день? Люди звикли до віри, замаскованої під непорушні постулати Твоєї величі. Але ж ти не Всесвіт, а лиш частина його. Тобі також боляче, коли вир чорної діри намагається посягнути на Твій престол, затягнути у пекло Твоє світло. І лиш Слово Твоє стоїть вище усього. Гармонія і хаос, життя і смерть коряться йому. То чому люди не ідуть Твоєю дорогою, а лиш вигадують і вигадують Тебе у різних іпостасях, наче так хочуть розчинити Твою сутність, щоб ніхто не міг упізнати Тебе.
Я би запитав, але не можу, бо голос мій тихий зривається на шепіт. А шепоту мого не чути, бо громовиця усе ближче і ближче, а потім починається дощ і я думаю, може це Бог плаче у Своїй вселенській тузі, бо бути Богом означає бути вічністю, а вона така самотня і одинока поміж буденних клопотів і суєти людського життя.