Золоті сни. Ти, прийнявши учора причастя, сидиш в оберезі золотого кола, із злото-восковою свічкою, із золотим словом на німих устах і стукаєш у глиняне віконце до Бога. А за рікою золотої глини уже не бачиш золотої жінки.
Навколо – світ німих тіней. Самі ж речі – за пагорбом. І доки пагорби – доти тіні.
У мандрівця лютневого світу – чорно-біла свідомість. А це – болісно. Та можна дійти до дна потоку, позбутися чорно-білості і стати золотим. І ти, пустотний, - уже у Господа.
Втративши Едем, живеш у камінному саду Рьоандзі, шукаєш у ньому тепла квітучої сливи, цитуєш Лі Бо, спостерігаєш яшмові води, тінь качок над озером, слухаєш крик птаха восени і розумієш примарність цього світу, ліпленого з минулорічного снігу.
Час виливається, як з перевернутої чарки, і весь його хаос мітиться у тобі. Безчасся.
Заповідана земля – за пагорбом. Ти вгадуєш її за звуками і запахами, як батьківщину, де є повнота часу з єдністю минулого, теперішнього і майбутнього; як дідо, я, дочка. Всечас, час Господній.
Глибоко у пам’яті сидить очікування руїни часу і ти – готовий.
Втихає шурхіт списаного паперу, а разом з ним – і снага. Німіють уста. Перед тобою ієрогліфічна тайнопись, віщі знаки власної крові – і ніякого ключа. Усе кане в воду. Господь простить.
Осягнувши загадку колообігу життя – мовчиш, бо воно – два півкола: одне ввижається, мов у сні; друге твориться пів круглістю знака питання. Невідомість.
Скоро вода заповнить цей камінний світ і відобразить лик Світовида. Тоді ти, глухо-німий, полетиш на золотих крилах з простору гірких плодів у простір згірклих вин: з самотності – в саму самоту. Там, за пагорбом, чи снитимеш сном сновидіння, - чи позбудешся сну і блукань, знайшовши місце своє у все порядку все часу.

1996