Мій любий друже!

Ми знову стрілися із Вами.

Хотіла Вам сказать: «Мій пане!»,

Однак, тоді рабинею Вам буть прийдеться,

А в мене в грудях серце вільне б’ється.

То ж другом будьте – так на краще,

Бо ж Вашою не буду я нізащо,

Як, зрештою, моїм не будете Ви теж.

То ж хай все буде так, без граней і без меж.

Хоч грані можна стерти вмить, а межі подолати…

Скажіть, а можна почуття сховати?

Сховати, як цукерку у кишеню,

Чи як метелика в дитячу жменю?

А, може, можна заховати у шухлядку

І довго там тримать на згадку?

Ви знаєте, мені здається,

Лукава думка змійкою у серці в’ється,

Що почуття не можна заховати, –

Ним треба жить, любить, кохати!



Мій любий друже!

Давно спитати Вас хотіла,

Чи в серці Вашому посіла

Хоча б малесеньку місцинку,

Чи запалила хоч іскринку?

Чи, може все для Вас – інтрижка,

Чергова непрочитаная книжка,

Яку кортить разок хоч погортати,

Якщо сповна не вдастся почитати?

А потім покладете на полицю,

На виднім місці у світлиці

І друзям всім будете говорити:

«Заради цього було варто жити».

Та заперечу Вам: цього не стане,

Не буде спільного між нами.

Ця мить, яку в уяві змалювали,

Хоч як би сильно Ви бажали,

Не буде спільною для нас.

Про це забудьте, прошу Вас…

15. 07.2012 р.