1
о ця влада… принада… божественної вади
вечірнього сяйва мудрість відчужена…
натруджена… нагромаджена… … …
навіть падаєш – в небо дивишся
все занедбано – небо вимите
в очі вилите… тануть вилиці
лід гострішає тіла спішного
тільки прагнеш мене-горішнього
губ торкаєшся мене-променя
світло тоншає – рветься лінія
страху темного підколінного
сонце! випали поле росяне
з полинами на нім порослими
сонце! виведи вигни витягни
ти мене-лозу виноградову
неоправлену неогранену
всю налиту твоєю силою
кров’ю темною і спесивою
вирви з коренем в пустку кинь мене
габріаком пластом покинь мене
полиши лежати між дюнами
поки руки хлопчини юного
світлочолого рудокосого
не найдýть мене між заносами
і не пустять по гладі штúльовій…
світу тишею оглуши мене…

2
я посивілий пес пустого дому
що спогади й скорботи стереже
каміння попіл тіні береже
і виє на дорогу невідому…
трагічний світ – а я щасливий піший
щербато щурюсь на кривавий схід…
мені зачитано останній заповіт –
мені цей світ нічого не залúшив…

3
викричу на море Гомером
всі мої хореї химери…
виплачу воді як Овідій
всю журбу вигнанницьких візій…

4
мова моя не клянеться не кланяється
перед німою голотою не чваниться
сяє високою зіркою ранньою
першою сходить згасає останньою
в подиху вітру чає і чується
хлібом і хмелем для подорожуючих…