Кадри на екрані блискотіли феєрверками, лунала гучна весільна музика. А жінці, яка зсутулилася перед екраном, ставало від цього видовища усе більш тоскно. Дивилася на чуже щастя, і розуміла, що то не щастя зовсім: двоє молодих зарозумілих дурників, поліплені докупи обставинами, розрахунком родичів. Ось наречена – блакитнооке симпатичне стерво, а наречений – доброзичливий красивий лоботряс... Гарна пара, аякже! Він дуже скоро буде нервово курити, пити алкоголь конячими дозами і дивуватися підлості цього світу. Чи навпаки – вона буде тихо плакати у куточку кімнати після сімейних скандалів, а він лиш погаркуватиме на неї: ”Заткнись! Дістала вже своїми шмарклями!”
Думку перервав чарівливий усміх жінки у сукні стримано рожевого кольору. Вона постала на екрані, як викоханий дбайливими руками квіт півонії: у розкішній простоті наряду, макіяжу, у сліпучості білозубої посмішки, така красива! Вже відчутний дотик років на її обличчі, а погляд ясний, очі розумні, вдумливі. “Діточки, дорогі мої!” – пролунало з її вуст. О, то вона –мама нареченого, кілька годин як стала свекрухою! Тільки це означення “свекруха” ніяк не ліпилося до неї, відскакувало від її елегантного вигляду, спокою і зрівноваженості. Отже, напутнє слово молодим:
“І ти, сину, пам’ятай, чому я тебе вчила. Чоловік – це не біологічна сутність людини. Якщо ти зможеш зробити щасливою свою дружину – тільки тоді ти зможеш називатися справжнім чоловіком!”
На ту, що сиділа перед екраном, ці слова гепнулися, наче парашутист із нерозкритим парашутом з неба упав їй на голову... О, Господи! Чому ж вона цього не знала? Та знала. Тільки зараз усвідомила, наче потужним прожектором ця фраза висвітила її особисте, прожите.
От якби вона застосувала цю фразу у своєму, уже такому задавненому, хронічному сімейному перегаркуванні, у взаємній гризні? Як захистом, як прапором – ось яким ти мав би бути, а ким став – змахнути чоловікові з висоти прожитих років? Господи, та з якої ж то висоти? Що ти плетеш?
Із прірви, із глибокого провалля, в якому безвісти пропали її мрії, могла б сказати щось зовсім інше тим молодятам на екрані... Та що вона скаже? Ще ж нічого не знає про них, а вже он як погано подумала, яку паскудну картину намалювала... Бо по собі судила, по своєму життю. А у тих, у гарних і молодих, буде інше. Вони – з іншого світу... Чи таки з цього?
Не скаже нічого. Бо нікому це не потрібно. Ніхто її про це не просив. Відомо, усім відомо, що нема нічого гіршого аніж поради, як кому жити...
Як не жити – могла б порадити. ..



*****
Бо то все отак і відбувалося. Якось не так як хотілося і сподівалося, а так, як на чиюсь вимогу, потребу. Те залізне “треба” крутилося натужно, наче величезне, у людський ріст, середньовічне колодязне колесо – таке вона бачила на екскурсії у якомусь старовинному замку. Щоб набрати води, доводилося людині ставати всередині колеса і іти по ньому, всією своє вагою штовхаючи його. Тепер по цьому колесу ходила вона, тільки води все не було і не було.
Опіслявесільні будні насувалися стрімко, як листопадові хмари. На весіллі їм бажали щастя і радили триматися у боротьбі із труднощами. Із бажаним щастям якось не склалося – чи десь заховалося, чи то вона не вміла його оцінити, зрозуміти? Чи випарувалося, як привид? Чи зникло, як його погляд? Вона так тішилася цвітом його синіх очей до весілля. А його погляд щез, пропав для неї – бо він перестав дивитися їй у вічі...
Може щастя просто на якийсь час заховалося, як їхні “весільні“ гроші? Чоловік поклав усе на довгостроковий депозит, і наказав не рухати. От наче вони є – але і нема, за кожну дрібницю доводилося його просити, а він давав їх, наче від свого тіла відрізав шматочок...
Приходив з роботи – я втомлений. Вечеряв. Дивився телевізор. “Перестань, не балуйся!” – буркав, коли вона пригорталася до нього, коли тішилася від його присутності. Вона стримувалася, хоч було прикро, але чула його “що ти не розумієш - я замучився, я ж на роботі весь день”. Те, що вона працювала і на роботі, і на кухні, і теж – увесь день, до уваги не бралося. Те, що вона цілий день його чекала, наче сонечка – теж до уваги не бралося. Та всі жінки так роблять. І навіть заперечити нема як.
Але то не страшно, вона буде “триматися у боротьбі з труднощами”. Найприкріше було те, що навіть ніч не приносила втіхи. Коханий, серцем вибраний, Богом даний чоловік на її ласку відгукувався дуже неохоче, наче відбував тяжку повинність – бачиш, я замучений...

Топтала те колесо, переступала через одноманітні дні, ішла – бо так треба. Не прокинулося тоді питання – кому? чому? навіщо? Там не притулись, тут не обіпрись. Працювала гвинтиком у розміреному сімейному механізмі, який рипів і рипів собі, аби люди бачили, що у них все добре.

Поступово розучилася посміхатися. Піддалася листопадовій темряві, сама стала гаснути у сутінках і хмарах. Має тримати три кути в хаті? Тримає! Виконувати обов’язки? Виконує! А вони стрункими бойовими рядами ішли на неї в атаку. Боронилася: фартушок – замість щита, ніж – замість меча, качалка – замість списа. Щодня тримала оборону, відбивала штурми і приступи: то голоду, то безладу, то просто поганого настрою у чоловіка, його такої дивної постійної втоми.
Так, дивної. Одного разу озирнулася, стала посеред кімнати. Помітила дві порожні кришталеві вази, що збирали порохи у куточку на підвіконні, затулені шторою. Вони ще пам’ятали той день, коли в них не поміщалися подаровані нареченій квіти. І навіть велике синє відро наповнили водою – для квітів. Квіти, квіти, ціла країна квітів буяла у кімнаті... Де ж вони зараз? На смітнику, бо зів’яли, всохли.
Хіба ж вона не заслужила нових? Хіба ж вона не старається? Хіба ж вона щось погано робить? І тоді побачила – на лінії фронту із побутом її залишено одну, без підкріплення і без забезпечення тилу. Сама-одна. Купилася на ... на що? на статус заміжньої жінки? Повірила, що знайде свій затишок, своє... ох, як банально звучить це зараз – своє сімейне щастя? Любила. Вірила. Прагнула... І зараз – сама-одна веде щодня баталії на кухні, в кімнаті. Але до чого тут усі її фронти, хай навіть ті, найприкріші, смішні...
Хіба ти жінко, і правда, така недолуга і нетямуща? Скільки треба тобі ще часу, аби зрозуміти... так, усі вже це знають, лиш ти не можеш позбутися рожевих метеликів у своїх думках. Не любить він тебе. І не любив ніколи. Так часто буває – чоловік зручно влаштовується за спиною жінки. Або ж навпаки – жінка сяде на шию закоханому чоловікові. Он фільмів про це скільки – якби не було такого в житті, ніхто б не вкладав грошей у такі сюжети. А так – трепетно пройтися по свідомості кожного , аби люди себе упізнавали. аби за собою плакали перед екраном. Точний меркантильний розрахунок – таке дивитися будуть, бо – про них, про живих людей!
Так, було у них весілля – бо так годиться. Поженилися. Живуть. Бо так треба. А чому ж він женився? Бо так сказала йому мама, а мама знає, що треба синові: треба готувати собі заміну – жінку, яка буде пильнувати, дбати про її уже доросле чадо.
А ти, жінко, чому, чому сама йшла за нього? Хотіла щастя? Тю на тебе! Ти що собі вигадала? Не ті ти фільми дивилася, і ще, напевне, дитячих казок перечиталася в дитинстві. Повірила, дурненька, у позолоту його слів, думала, що сонечко з них променить, А слова заіржавіли так скоро.
І ота її щоденна мука, яка сиділа і тремтіла у ній глухим болем, як травмоване коліно на зміну погоди, знову прокинулася і почала видзвонювати у тілі тонким пронизливим звуком... стиснула руки... затулила їй рота... стріпнула коротко вистриженою гривкою – геть, думки!

Далі буде
(цілком можливо)