
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2023.03.28
21:10
Звільни мене! Це можеш тільки ти.
Врятуй від всіх та перш за все від себе!
Надію дай і мрію воскреси,
щоб втік з полону сірості й нудьги
і птахом знову линув я у небо!
Врятуй мене від пристрастей, страхів!
Вони живцем з’їдають плоть і душу.
Врятуй від всіх та перш за все від себе!
Надію дай і мрію воскреси,
щоб втік з полону сірості й нудьги
і птахом знову линув я у небо!
Врятуй мене від пристрастей, страхів!
Вони живцем з’їдають плоть і душу.
2023.03.28
18:39
Мавка — Душа Лісу і його Берегиня, яка закохалася в парубка, який грав незвичайну мелодію. Та й вона закохалася в парубка і почала вірити в магічну силу кохання, яке об’єднує, рятує та дарує життя.
Коли вона пішла на магічний звук мелодії, то побачила з
2023.03.28
16:56
Схилившись над трупом убитої лані,
Білують добичу мисливці захланні,
А сонце в тумані сполоханих хмар,
Серпанком встеляє кровавий пожар.
Ніяк не втекти від русинської длані,
Лезо у ножни ховають погани,
А озеро міниться матовим блиском
Білують добичу мисливці захланні,
А сонце в тумані сполоханих хмар,
Серпанком встеляє кровавий пожар.
Ніяк не втекти від русинської длані,
Лезо у ножни ховають погани,
А озеро міниться матовим блиском
2023.03.28
15:10
«Whether we find a joke funny or not largely depends on where been brought up. The sense of humor is mysteriously bound up with national characteristics ”,- сказано в зарисовке “Funny or not”.
Отчасти соглашаясь с автором, что юмор россиянина покажется ф
2023.03.28
10:24
Стрічав людей у ницості таємних,
а показово – приязних і чемних.
Стрічав й таких, яким без гарних слів
нести добро завжди стачає сил.
Нічого в світі не минає непомітно,
і за плечем чергує кожну мить
незримий янгол неусипний –
а показово – приязних і чемних.
Стрічав й таких, яким без гарних слів
нести добро завжди стачає сил.
Нічого в світі не минає непомітно,
і за плечем чергує кожну мить
незримий янгол неусипний –
2023.03.28
08:03
Я б стала тою,
хто відкрив теорію сну
і спокою душі.
Я б змогла показати
всім тим, хто не бачить,
темну лінію дощу.
Я б дала надію тим,
хто втрачає віру.
хто відкрив теорію сну
і спокою душі.
Я б змогла показати
всім тим, хто не бачить,
темну лінію дощу.
Я б дала надію тим,
хто втрачає віру.
2023.03.28
06:51
Коли юрма зголосить вирок – Він!
Й судилище свою відкриє браму…
Чи хто спитає, а по кому дзвін?
Тебе не порятують стіни храму.
Є тільки шлях вперед, на ешафот.
Видовища і хліб цінили завжди.
Жадає крові свіжої народ,
але страшиться, мов чумної прав
Й судилище свою відкриє браму…
Чи хто спитає, а по кому дзвін?
Тебе не порятують стіни храму.
Є тільки шлях вперед, на ешафот.
Видовища і хліб цінили завжди.
Жадає крові свіжої народ,
але страшиться, мов чумної прав
2023.03.28
05:43
Заплющую очі і бачу
Все те, що у згадках зберіг, –
Зростали тополі тремтячі,
Уздовж незабутніх доріг.
Бруківки дзвінкі і накати
Опуклі шляхів ґрунтових, –
Навчали мене мандрувати
І бути уважним на них.
Все те, що у згадках зберіг, –
Зростали тополі тремтячі,
Уздовж незабутніх доріг.
Бруківки дзвінкі і накати
Опуклі шляхів ґрунтових, –
Навчали мене мандрувати
І бути уважним на них.
2023.03.27
19:44
Веди мене крізь темний коридор,
В чертоги світла, в закулісся п'єси,
Де перспектива сходиться в тунель,
Повз тисячі дверей, що без адреси
Скрегочуть сірим полиском завіс.
В безпечній карті вуличних ролей
Єдина роль не зупиняє поступ.
В чертоги світла, в закулісся п'єси,
Де перспектива сходиться в тунель,
Повз тисячі дверей, що без адреси
Скрегочуть сірим полиском завіс.
В безпечній карті вуличних ролей
Єдина роль не зупиняє поступ.
2023.03.27
16:03
Інколи втрачаю дар мови. Мовчу, як риба об лід. Або курка на сідвлі опівночі. Тільки блимаю очиськами, як сова, на співбесідника та чухаю носа. Бо не маю чого сказати у відповідь. Ступор.
Заправляв труси у нічну сорочку, аж тут "Бах!" у вхідні двері
Заправляв труси у нічну сорочку, аж тут "Бах!" у вхідні двері
2023.03.27
14:39
Як довго ще ми питимем покуту
за наші доленосні помилки?
Тушитимем запаленого трута,
що тліє поступово вже віки…
Уже ідемо в крові по коліна,
але петля тугішає щодня
і перспектива втратити країну –
за наші доленосні помилки?
Тушитимем запаленого трута,
що тліє поступово вже віки…
Уже ідемо в крові по коліна,
але петля тугішає щодня
і перспектива втратити країну –
2023.03.27
12:41
Темно-червоні суцвіття щириці
Пахнуть дитинством донині мені,
Певно, тому, що колись веселиться
Ми полюбляли в оцім бур'яні.
Лиш наставало омріяне літо,
Як дітвора вся неслася бігом
В гущу зелену рослин соковитих,
Зверху покриту пурпурним шатром.
Пахнуть дитинством донині мені,
Певно, тому, що колись веселиться
Ми полюбляли в оцім бур'яні.
Лиш наставало омріяне літо,
Як дітвора вся неслася бігом
В гущу зелену рослин соковитих,
Зверху покриту пурпурним шатром.
2023.03.27
11:04
Ніч. Святі й пророки встали із гробів
Й істину шаткують в борщик дрібно:
Як самого себе ближнього люби,
Дальніх - щирих, чесних - непотрібно.
А чому - не знаю. Вірю словесам
Писаним Абрамом і Мойсеєм.
Пропищали людям мудрі небеса:
Й істину шаткують в борщик дрібно:
Як самого себе ближнього люби,
Дальніх - щирих, чесних - непотрібно.
А чому - не знаю. Вірю словесам
Писаним Абрамом і Мойсеєм.
Пропищали людям мудрі небеса:
2023.03.27
09:56
Вітер верби та води
Пустотливо куйовдив,
Тиша спала блаженно в саду,
Підбирали тополі
Срібляків чисті зорі.
Та зненацька на чорну біду
Заволала сирена,
Пустотливо куйовдив,
Тиша спала блаженно в саду,
Підбирали тополі
Срібляків чисті зорі.
Та зненацька на чорну біду
Заволала сирена,
2023.03.27
02:23
А пам’ятаєш ти, як я ходив слідами,
Завжди шукав тебе і просто дратував?
Я був тоді малий – ні розуму, ні дару,
Які тобі би міг віддати просто так;
Я тільки серце мав, лиш вірність і відвагу,
І тільки їх тобі присвячував щодня
Завжди шукав тебе і просто дратував?
Я був тоді малий – ні розуму, ні дару,
Які тобі би міг віддати просто так;
Я тільки серце мав, лиш вірність і відвагу,
І тільки їх тобі присвячував щодня
2023.03.27
00:45
Посиніли губи помітно -
Не можу я мати усіх.
Та очі мої ненаситні
Все бачать, єбачать, аж сміх.
Уява працює: дівчаток
Все хочеться нових, аж страх...
Це старості, певно, початок -
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Не можу я мати усіх.
Та очі мої ненаситні
Все бачать, єбачать, аж сміх.
Уява працює: дівчаток
Все хочеться нових, аж страх...
Це старості, певно, початок -
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2023.03.09
2023.03.01
2023.02.18
2023.02.06
2023.01.04
2023.01.03
2022.12.08
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Любов Долик (1965) /
Проза
П'ять зірочок або Танці з будяками
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
П'ять зірочок або Танці з будяками
Кадри на екрані блискотіли феєрверками, лунала гучна весільна музика. А жінці, яка зсутулилася перед екраном, ставало від цього видовища усе більш тоскно. Дивилася на чуже щастя, і розуміла, що то не щастя зовсім: двоє молодих зарозумілих дурників, поліплені докупи обставинами, розрахунком родичів. Ось наречена – блакитнооке симпатичне стерво, а наречений – доброзичливий красивий лоботряс... Гарна пара, аякже! Він дуже скоро буде нервово курити, пити алкоголь конячими дозами і дивуватися підлості цього світу. Чи навпаки – вона буде тихо плакати у куточку кімнати після сімейних скандалів, а він лиш погаркуватиме на неї: ”Заткнись! Дістала вже своїми шмарклями!”
Думку перервав чарівливий усміх жінки у сукні стримано рожевого кольору. Вона постала на екрані, як викоханий дбайливими руками квіт півонії: у розкішній простоті наряду, макіяжу, у сліпучості білозубої посмішки, така красива! Вже відчутний дотик років на її обличчі, а погляд ясний, очі розумні, вдумливі. “Діточки, дорогі мої!” – пролунало з її вуст. О, то вона –мама нареченого, кілька годин як стала свекрухою! Тільки це означення “свекруха” ніяк не ліпилося до неї, відскакувало від її елегантного вигляду, спокою і зрівноваженості. Отже, напутнє слово молодим:
“І ти, сину, пам’ятай, чому я тебе вчила. Чоловік – це не біологічна сутність людини. Якщо ти зможеш зробити щасливою свою дружину – тільки тоді ти зможеш називатися справжнім чоловіком!”
На ту, що сиділа перед екраном, ці слова гепнулися, наче парашутист із нерозкритим парашутом з неба упав їй на голову... О, Господи! Чому ж вона цього не знала? Та знала. Тільки зараз усвідомила, наче потужним прожектором ця фраза висвітила її особисте, прожите.
От якби вона застосувала цю фразу у своєму, уже такому задавненому, хронічному сімейному перегаркуванні, у взаємній гризні? Як захистом, як прапором – ось яким ти мав би бути, а ким став – змахнути чоловікові з висоти прожитих років? Господи, та з якої ж то висоти? Що ти плетеш?
Із прірви, із глибокого провалля, в якому безвісти пропали її мрії, могла б сказати щось зовсім інше тим молодятам на екрані... Та що вона скаже? Ще ж нічого не знає про них, а вже он як погано подумала, яку паскудну картину намалювала... Бо по собі судила, по своєму життю. А у тих, у гарних і молодих, буде інше. Вони – з іншого світу... Чи таки з цього?
Не скаже нічого. Бо нікому це не потрібно. Ніхто її про це не просив. Відомо, усім відомо, що нема нічого гіршого аніж поради, як кому жити...
Як не жити – могла б порадити. ..
*****
Бо то все отак і відбувалося. Якось не так як хотілося і сподівалося, а так, як на чиюсь вимогу, потребу. Те залізне “треба” крутилося натужно, наче величезне, у людський ріст, середньовічне колодязне колесо – таке вона бачила на екскурсії у якомусь старовинному замку. Щоб набрати води, доводилося людині ставати всередині колеса і іти по ньому, всією своє вагою штовхаючи його. Тепер по цьому колесу ходила вона, тільки води все не було і не було.
Опіслявесільні будні насувалися стрімко, як листопадові хмари. На весіллі їм бажали щастя і радили триматися у боротьбі із труднощами. Із бажаним щастям якось не склалося – чи десь заховалося, чи то вона не вміла його оцінити, зрозуміти? Чи випарувалося, як привид? Чи зникло, як його погляд? Вона так тішилася цвітом його синіх очей до весілля. А його погляд щез, пропав для неї – бо він перестав дивитися їй у вічі...
Може щастя просто на якийсь час заховалося, як їхні “весільні“ гроші? Чоловік поклав усе на довгостроковий депозит, і наказав не рухати. От наче вони є – але і нема, за кожну дрібницю доводилося його просити, а він давав їх, наче від свого тіла відрізав шматочок...
Приходив з роботи – я втомлений. Вечеряв. Дивився телевізор. “Перестань, не балуйся!” – буркав, коли вона пригорталася до нього, коли тішилася від його присутності. Вона стримувалася, хоч було прикро, але чула його “що ти не розумієш - я замучився, я ж на роботі весь день”. Те, що вона працювала і на роботі, і на кухні, і теж – увесь день, до уваги не бралося. Те, що вона цілий день його чекала, наче сонечка – теж до уваги не бралося. Та всі жінки так роблять. І навіть заперечити нема як.
Але то не страшно, вона буде “триматися у боротьбі з труднощами”. Найприкріше було те, що навіть ніч не приносила втіхи. Коханий, серцем вибраний, Богом даний чоловік на її ласку відгукувався дуже неохоче, наче відбував тяжку повинність – бачиш, я замучений...
Топтала те колесо, переступала через одноманітні дні, ішла – бо так треба. Не прокинулося тоді питання – кому? чому? навіщо? Там не притулись, тут не обіпрись. Працювала гвинтиком у розміреному сімейному механізмі, який рипів і рипів собі, аби люди бачили, що у них все добре.
Поступово розучилася посміхатися. Піддалася листопадовій темряві, сама стала гаснути у сутінках і хмарах. Має тримати три кути в хаті? Тримає! Виконувати обов’язки? Виконує! А вони стрункими бойовими рядами ішли на неї в атаку. Боронилася: фартушок – замість щита, ніж – замість меча, качалка – замість списа. Щодня тримала оборону, відбивала штурми і приступи: то голоду, то безладу, то просто поганого настрою у чоловіка, його такої дивної постійної втоми.
Так, дивної. Одного разу озирнулася, стала посеред кімнати. Помітила дві порожні кришталеві вази, що збирали порохи у куточку на підвіконні, затулені шторою. Вони ще пам’ятали той день, коли в них не поміщалися подаровані нареченій квіти. І навіть велике синє відро наповнили водою – для квітів. Квіти, квіти, ціла країна квітів буяла у кімнаті... Де ж вони зараз? На смітнику, бо зів’яли, всохли.
Хіба ж вона не заслужила нових? Хіба ж вона не старається? Хіба ж вона щось погано робить? І тоді побачила – на лінії фронту із побутом її залишено одну, без підкріплення і без забезпечення тилу. Сама-одна. Купилася на ... на що? на статус заміжньої жінки? Повірила, що знайде свій затишок, своє... ох, як банально звучить це зараз – своє сімейне щастя? Любила. Вірила. Прагнула... І зараз – сама-одна веде щодня баталії на кухні, в кімнаті. Але до чого тут усі її фронти, хай навіть ті, найприкріші, смішні...
Хіба ти жінко, і правда, така недолуга і нетямуща? Скільки треба тобі ще часу, аби зрозуміти... так, усі вже це знають, лиш ти не можеш позбутися рожевих метеликів у своїх думках. Не любить він тебе. І не любив ніколи. Так часто буває – чоловік зручно влаштовується за спиною жінки. Або ж навпаки – жінка сяде на шию закоханому чоловікові. Он фільмів про це скільки – якби не було такого в житті, ніхто б не вкладав грошей у такі сюжети. А так – трепетно пройтися по свідомості кожного , аби люди себе упізнавали. аби за собою плакали перед екраном. Точний меркантильний розрахунок – таке дивитися будуть, бо – про них, про живих людей!
Так, було у них весілля – бо так годиться. Поженилися. Живуть. Бо так треба. А чому ж він женився? Бо так сказала йому мама, а мама знає, що треба синові: треба готувати собі заміну – жінку, яка буде пильнувати, дбати про її уже доросле чадо.
А ти, жінко, чому, чому сама йшла за нього? Хотіла щастя? Тю на тебе! Ти що собі вигадала? Не ті ти фільми дивилася, і ще, напевне, дитячих казок перечиталася в дитинстві. Повірила, дурненька, у позолоту його слів, думала, що сонечко з них променить, А слова заіржавіли так скоро.
І ота її щоденна мука, яка сиділа і тремтіла у ній глухим болем, як травмоване коліно на зміну погоди, знову прокинулася і почала видзвонювати у тілі тонким пронизливим звуком... стиснула руки... затулила їй рота... стріпнула коротко вистриженою гривкою – геть, думки!
Далі буде
(цілком можливо)
Думку перервав чарівливий усміх жінки у сукні стримано рожевого кольору. Вона постала на екрані, як викоханий дбайливими руками квіт півонії: у розкішній простоті наряду, макіяжу, у сліпучості білозубої посмішки, така красива! Вже відчутний дотик років на її обличчі, а погляд ясний, очі розумні, вдумливі. “Діточки, дорогі мої!” – пролунало з її вуст. О, то вона –мама нареченого, кілька годин як стала свекрухою! Тільки це означення “свекруха” ніяк не ліпилося до неї, відскакувало від її елегантного вигляду, спокою і зрівноваженості. Отже, напутнє слово молодим:
“І ти, сину, пам’ятай, чому я тебе вчила. Чоловік – це не біологічна сутність людини. Якщо ти зможеш зробити щасливою свою дружину – тільки тоді ти зможеш називатися справжнім чоловіком!”
На ту, що сиділа перед екраном, ці слова гепнулися, наче парашутист із нерозкритим парашутом з неба упав їй на голову... О, Господи! Чому ж вона цього не знала? Та знала. Тільки зараз усвідомила, наче потужним прожектором ця фраза висвітила її особисте, прожите.
От якби вона застосувала цю фразу у своєму, уже такому задавненому, хронічному сімейному перегаркуванні, у взаємній гризні? Як захистом, як прапором – ось яким ти мав би бути, а ким став – змахнути чоловікові з висоти прожитих років? Господи, та з якої ж то висоти? Що ти плетеш?
Із прірви, із глибокого провалля, в якому безвісти пропали її мрії, могла б сказати щось зовсім інше тим молодятам на екрані... Та що вона скаже? Ще ж нічого не знає про них, а вже он як погано подумала, яку паскудну картину намалювала... Бо по собі судила, по своєму життю. А у тих, у гарних і молодих, буде інше. Вони – з іншого світу... Чи таки з цього?
Не скаже нічого. Бо нікому це не потрібно. Ніхто її про це не просив. Відомо, усім відомо, що нема нічого гіршого аніж поради, як кому жити...
Як не жити – могла б порадити. ..
*****
Бо то все отак і відбувалося. Якось не так як хотілося і сподівалося, а так, як на чиюсь вимогу, потребу. Те залізне “треба” крутилося натужно, наче величезне, у людський ріст, середньовічне колодязне колесо – таке вона бачила на екскурсії у якомусь старовинному замку. Щоб набрати води, доводилося людині ставати всередині колеса і іти по ньому, всією своє вагою штовхаючи його. Тепер по цьому колесу ходила вона, тільки води все не було і не було.
Опіслявесільні будні насувалися стрімко, як листопадові хмари. На весіллі їм бажали щастя і радили триматися у боротьбі із труднощами. Із бажаним щастям якось не склалося – чи десь заховалося, чи то вона не вміла його оцінити, зрозуміти? Чи випарувалося, як привид? Чи зникло, як його погляд? Вона так тішилася цвітом його синіх очей до весілля. А його погляд щез, пропав для неї – бо він перестав дивитися їй у вічі...
Може щастя просто на якийсь час заховалося, як їхні “весільні“ гроші? Чоловік поклав усе на довгостроковий депозит, і наказав не рухати. От наче вони є – але і нема, за кожну дрібницю доводилося його просити, а він давав їх, наче від свого тіла відрізав шматочок...
Приходив з роботи – я втомлений. Вечеряв. Дивився телевізор. “Перестань, не балуйся!” – буркав, коли вона пригорталася до нього, коли тішилася від його присутності. Вона стримувалася, хоч було прикро, але чула його “що ти не розумієш - я замучився, я ж на роботі весь день”. Те, що вона працювала і на роботі, і на кухні, і теж – увесь день, до уваги не бралося. Те, що вона цілий день його чекала, наче сонечка – теж до уваги не бралося. Та всі жінки так роблять. І навіть заперечити нема як.
Але то не страшно, вона буде “триматися у боротьбі з труднощами”. Найприкріше було те, що навіть ніч не приносила втіхи. Коханий, серцем вибраний, Богом даний чоловік на її ласку відгукувався дуже неохоче, наче відбував тяжку повинність – бачиш, я замучений...
Топтала те колесо, переступала через одноманітні дні, ішла – бо так треба. Не прокинулося тоді питання – кому? чому? навіщо? Там не притулись, тут не обіпрись. Працювала гвинтиком у розміреному сімейному механізмі, який рипів і рипів собі, аби люди бачили, що у них все добре.
Поступово розучилася посміхатися. Піддалася листопадовій темряві, сама стала гаснути у сутінках і хмарах. Має тримати три кути в хаті? Тримає! Виконувати обов’язки? Виконує! А вони стрункими бойовими рядами ішли на неї в атаку. Боронилася: фартушок – замість щита, ніж – замість меча, качалка – замість списа. Щодня тримала оборону, відбивала штурми і приступи: то голоду, то безладу, то просто поганого настрою у чоловіка, його такої дивної постійної втоми.
Так, дивної. Одного разу озирнулася, стала посеред кімнати. Помітила дві порожні кришталеві вази, що збирали порохи у куточку на підвіконні, затулені шторою. Вони ще пам’ятали той день, коли в них не поміщалися подаровані нареченій квіти. І навіть велике синє відро наповнили водою – для квітів. Квіти, квіти, ціла країна квітів буяла у кімнаті... Де ж вони зараз? На смітнику, бо зів’яли, всохли.
Хіба ж вона не заслужила нових? Хіба ж вона не старається? Хіба ж вона щось погано робить? І тоді побачила – на лінії фронту із побутом її залишено одну, без підкріплення і без забезпечення тилу. Сама-одна. Купилася на ... на що? на статус заміжньої жінки? Повірила, що знайде свій затишок, своє... ох, як банально звучить це зараз – своє сімейне щастя? Любила. Вірила. Прагнула... І зараз – сама-одна веде щодня баталії на кухні, в кімнаті. Але до чого тут усі її фронти, хай навіть ті, найприкріші, смішні...
Хіба ти жінко, і правда, така недолуга і нетямуща? Скільки треба тобі ще часу, аби зрозуміти... так, усі вже це знають, лиш ти не можеш позбутися рожевих метеликів у своїх думках. Не любить він тебе. І не любив ніколи. Так часто буває – чоловік зручно влаштовується за спиною жінки. Або ж навпаки – жінка сяде на шию закоханому чоловікові. Он фільмів про це скільки – якби не було такого в житті, ніхто б не вкладав грошей у такі сюжети. А так – трепетно пройтися по свідомості кожного , аби люди себе упізнавали. аби за собою плакали перед екраном. Точний меркантильний розрахунок – таке дивитися будуть, бо – про них, про живих людей!
Так, було у них весілля – бо так годиться. Поженилися. Живуть. Бо так треба. А чому ж він женився? Бо так сказала йому мама, а мама знає, що треба синові: треба готувати собі заміну – жінку, яка буде пильнувати, дбати про її уже доросле чадо.
А ти, жінко, чому, чому сама йшла за нього? Хотіла щастя? Тю на тебе! Ти що собі вигадала? Не ті ти фільми дивилася, і ще, напевне, дитячих казок перечиталася в дитинстві. Повірила, дурненька, у позолоту його слів, думала, що сонечко з них променить, А слова заіржавіли так скоро.
І ота її щоденна мука, яка сиділа і тремтіла у ній глухим болем, як травмоване коліно на зміну погоди, знову прокинулася і почала видзвонювати у тілі тонким пронизливим звуком... стиснула руки... затулила їй рота... стріпнула коротко вистриженою гривкою – геть, думки!
Далі буде
(цілком можливо)
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію