Rozetta наближається до Марсу,
антенами хапаючись за Землю
та й гублячи її в радіохвилях,
а марсіанських бескидів товписько,
на обріях з червоного фаянсу
застигши у річок колишніх жилах,
вивчає в небі драму корабельну
і відчуває, що вона вже близько.

Розетта наближається до „Марсу” –
так зветься біля пристані кав‘ярня,
де, занурившись у прибою плескіт,
її моряк закоханий чекає, –
хоч знову в простір час танцює марно,
неоново, у стилі декадансу,
бо у готелях знову місць немає,
що значить: для коханців зник і всесвіт.

Розетка наближається до пальців...
Чи навпаки – п‘ять пальців до розетки,
бо все відносно в цьому антисвіті,
де є зірки, любов і вибухівка,
де надприродне втілення коханців,
мов орігамі з білої серветки,
жбурляють терористи нерозкриті
в розверзлу пітьму давньої криївки.

Розетта наближається до „Марсу”
по фундаменталізму антиміста,
в якому строго вибуховий устрій
відлічує тротиловий пульс часу.
Та непідвладно карстовому царству
вдягає пристань ліхтарів намисто,
а все жертовне – від людей до устриць –
реінкарнується в космічну расу.

Rozetta наближається до Марсу,
розрахувавши всіх подій дотичність,
щоб до комети, зліпленої з воску,
летіти в радіосигналів скерцо.
Й, подякувавши траєкторій трансу,
нейронами обстрілюючи вічність,
цей всесвіт набуває форми мозку.

Чи, може, болю вибухлого серця.