Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.10.13
20:55
Я розчинюсь у вечері осіннім -
Така вже доля мрійників самотніх.
В моїх розчаруваннях незворотних
І натяку нема на воскресіння.
Всі "вчора" й "завтра" - тьмяне мерехтіння.
Лишається загрозливе "сьогодні".
Я розчинюсь у вечері осіннім -
Така вже доля мрійників самотніх.
В моїх розчаруваннях незворотних
І натяку нема на воскресіння.
Всі "вчора" й "завтра" - тьмяне мерехтіння.
Лишається загрозливе "сьогодні".
Я розчинюсь у вечері осіннім -
2026.10.13
19:53
Охрещених молитва лине
бо ми разом будь-де й коли.
Тебе цей вірус* не поглине
покайся й Господа моли.
Щоб мати участь у молитві,
зручним щоб був для тебе час –
твій стогін хай звучить у битві
бо ми разом будь-де й коли.
Тебе цей вірус* не поглине
покайся й Господа моли.
Щоб мати участь у молитві,
зручним щоб був для тебе час –
твій стогін хай звучить у битві
2026.10.13
15:12
Що відбувається у світі?
І виворіт реальності, і зовні
пронизує шалений вітер,
на жаль, багато розвелося довбнів.
Зійшли із розуму від принди
і сліпої влади. Злочинна дія:
встромили ніж у тишу. Кривда
розгулює кривавим буревієм.
І виворіт реальності, і зовні
пронизує шалений вітер,
на жаль, багато розвелося довбнів.
Зійшли із розуму від принди
і сліпої влади. Злочинна дія:
встромили ніж у тишу. Кривда
розгулює кривавим буревієм.
2026.10.13
14:44
Він прокидався в лісі,
у покинутому будинку
і дивився у туманну даль,
виглядаючи майбутнє
чи нових, небачених потвор
і привидів минулого.
Він жив у своєму
гармонійному світі.
у покинутому будинку
і дивився у туманну даль,
виглядаючи майбутнє
чи нових, небачених потвор
і привидів минулого.
Він жив у своєму
гармонійному світі.
2026.10.13
10:46
Де ви, герої діорами
і показухи у бою
шкільної давньої програми,
кого немає у строю
із тими, що ідуть за нами?
Нехай поетам ріже слух
така метафора, незвична
на звук для музикальних вух.
і показухи у бою
шкільної давньої програми,
кого немає у строю
із тими, що ідуть за нами?
Нехай поетам ріже слух
така метафора, незвична
на звук для музикальних вух.
2026.10.13
10:06
У Баден-Бадені москалики* й цикади,
Та я про те не знаю до пуття,
Шукаю гуглом світові принади,
Для бестіарію надземного життя.
Уважні ще чорніючі зіниці,
Що не лякаються осінньої сльоти -
Гасають ровери, літають повз синиці,
Та я про те не знаю до пуття,
Шукаю гуглом світові принади,
Для бестіарію надземного життя.
Уважні ще чорніючі зіниці,
Що не лякаються осінньої сльоти -
Гасають ровери, літають повз синиці,
2026.10.13
07:35
Знову осінь: дощ і сирість,
І принишклий голий сад, -
І синоптиків нещирість
У прогнозах невпопад.
Знову осінь: жаль і смуток,
І на серці гіркота,
Бо не змінює маршруту
Непотрібна самота.
І принишклий голий сад, -
І синоптиків нещирість
У прогнозах невпопад.
Знову осінь: жаль і смуток,
І на серці гіркота,
Бо не змінює маршруту
Непотрібна самота.
2026.10.12
22:04
у кращому разі
це нічого не означає
сонце сідає
запломенівши на мить
шибками
при цій пасторалі
не хочеться думати
що воно далі
це нічого не означає
сонце сідає
запломенівши на мить
шибками
при цій пасторалі
не хочеться думати
що воно далі
2026.10.12
17:23
Наступний дубль? . .
Окей!
Ти кажеш, хочу революції
Ну, розумієш
Усім кортить міняти світ
Мовляв, за цим є еволюція
Окей!
Ти кажеш, хочу революції
Ну, розумієш
Усім кортить міняти світ
Мовляв, за цим є еволюція
2026.10.12
15:28
Жовтень ступає у шовкових шатах,
Золото сипле на плечі садів,
Літо згорнулось у хмарах крилатих –
Кутає шепіт у тінь берегів.
Світло і смуток – сестри єдині,
В серці злилися в мажорний акорд,
Тиша приходить, як сповідь людини,
Золото сипле на плечі садів,
Літо згорнулось у хмарах крилатих –
Кутає шепіт у тінь берегів.
Світло і смуток – сестри єдині,
В серці злилися в мажорний акорд,
Тиша приходить, як сповідь людини,
2026.10.12
12:23
Я іду в елегійнім тумані
Повз надгробки забутих віків,
Крізь минулі епохи й обмани,
Крізь могутність запеклих замків.
У тумані мелодія чула
Озоветься із далі часів.
Прозвучить, наче флейта, минуле
Крізь граніт і Харона заплив.
Повз надгробки забутих віків,
Крізь минулі епохи й обмани,
Крізь могутність запеклих замків.
У тумані мелодія чула
Озоветься із далі часів.
Прозвучить, наче флейта, минуле
Крізь граніт і Харона заплив.
2026.10.12
10:02
Пам’ятаю тебе, абрикосовий дух серед липня,
Як тремтіло на протязі діло натруджених рук —
Левітація літом завжди буде смерті подібна,
Ніби дощ середмістя у збурений Бург чи НЕбург…
Ну і хай! Смерть раптова і ходить щоденно за нами,
Наче місяць з-за
Як тремтіло на протязі діло натруджених рук —
Левітація літом завжди буде смерті подібна,
Ніби дощ середмістя у збурений Бург чи НЕбург…
Ну і хай! Смерть раптова і ходить щоденно за нами,
Наче місяць з-за
2026.10.12
06:18
Щуляться під вітром осокори,
Осінь тче із листя килими, -
Ти мовчиш, то знову щось говориш
Про стрімке наближення зими.
Ось вона завіє всі дороги,
Землю заховає в білий сніг, -
Тільки осокори чорноногі
Будуть чатувати сум доріг.
Осінь тче із листя килими, -
Ти мовчиш, то знову щось говориш
Про стрімке наближення зими.
Ось вона завіє всі дороги,
Землю заховає в білий сніг, -
Тільки осокори чорноногі
Будуть чатувати сум доріг.
2026.10.11
23:17
Не на жарт розкис маслюк:
час пливе, а він — малюк.
Не росте вже котрий день.
Всі глузують, навіть пень.
Співчуває лиш сорока,
що сліпа на ліве око:
час пливе, а він — малюк.
Не росте вже котрий день.
Всі глузують, навіть пень.
Співчуває лиш сорока,
що сліпа на ліве око:
2026.10.11
22:15
часу дрібязок все що лишилося
змарнувати його нарешті
ми зійшлися і розійшлися ми
в розподіленій цій мережі
всяк за своїми снами і віршами
небажаннями снів і віршів
недовірив і недовірився
недорадив
змарнувати його нарешті
ми зійшлися і розійшлися ми
в розподіленій цій мережі
всяк за своїми снами і віршами
небажаннями снів і віршів
недовірив і недовірився
недорадив
2026.10.11
18:04
Про що ж він думав? Той, що уславився розбоєм,
Кому б на шибениці буть, та цар, розбійний сам,
Минуле все простив, благословивши на нові розбої.
***
Хропуть побіля Єрмака поплічники його,
Хто, як і він, сокирою й хрестом
На дружбу спокушав далекі од
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Кому б на шибениці буть, та цар, розбійний сам,
Минуле все простив, благословивши на нові розбої.
***
Хропуть побіля Єрмака поплічники його,
Хто, як і він, сокирою й хрестом
На дружбу спокушав далекі од
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.06.11
2026.04.09
2026.02.11
2025.11.29
2025.04.24
2025.01.25
2024.08.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Володимир Гончаров (1985) /
Поеми
Чтобы исполнить свою мечту, следуй знакам
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Чтобы исполнить свою мечту, следуй знакам
Будни Егора ничем не отличались от большинства людей. Работал в столице, ездил каждое утро на маршрутке, после работы по пути домой звонил друзям и договоривался о встрече, чтобы хоть как-то «подкрасить» уходящий день.
… Сколько я могу тебя ждать? – глядя в глаза, говорила Она, - сколько ты будешь меня не замечать? Я устала, мне нужны Ты и твоя Любовь! – требующе, капризно и тихо продолжала девушка. Она сидела за столиком открытого кафе, потягивая свежеприготовленный дымящийся кофе, тут же возле нее на столе лежал «Алхимик». Невольно перевел взгляд на книгу… «Алхимик, Алхимик… кажется, я ее читал, но вдруг сам Алхимик, нарисованный на книге, начал шевелить губами и, глядя на меня, моргать голубыми глазами, глазами, которые можно встретить у мудрецов, познавших истину мира… Я почувствовал себя неловко, я не мог расслышать, о чем говорит старик, но его губы шевелились в унисон с ЕЕ губами, и казалось, то, что говорила ОНА, говорил и старик. Вдруг меня вырвал из этого безумства напорный телефонный звонок в кармане джинсов…
…Пора вставать, (это звонил будильник), до отъезда маршрутки оставалось
полчаса (хорошо хоть остановка в «двух шагах» от дома). Пока заваривалось кофе, я привел себя в порядок, затем перекусил пиццей, оставшейся после вчерашней «заседаловки с друзьями», выпил кофе и поспешно вышел из дому.
По пути на работу я опять вспомнил этот странный сон, подобных снов за всю жизнь видел много раз, но этот почему-то никак не покидал мою голову, что-то в нем было особенное... Долго не думая, приписал его к последствиям тяжелого трудового дня, посиделок с друзьями допоздна и просмотра фильма ужасов.
18:00. Конец рабочего дня. Пробки и давка в метро, все торопились домой, раздражаясь от того, что не могут попасть вовремя к семейному ужину или к любимому сериалу. Пробравшись с трудом в вагон метро, поймал себя на мысли, что две остановки можно было и прогуляться парком, но почему-то всегда казалось, что на метро быстрее, хоть и торопиться было некуда. Среди множества голов и плеч я увидел отрывок книги, которую читала девушка (это я понял по руке, державшей ее), но больше меня привлекла фраза, которую я успел прочитать, прежде чем меня успели человеческим потоком вытолкнуть из вагона: «Если я – часть твоей Судьбы, когда-нибудь ты вернешься ко мне.»
…« Сколько я могу тебя ждать?» - снова перед глазами встал этот сон. – «Вот глупости, мистика какая-то, - очередной раз отмахнулся я от этой мысли. – Нужно позвонить друзьям, сегодня будет футбол». Я потянулся к телефону, но он был разряжен «Не расстраивайся, это даже к лучшему, сегодня чудесный день», - сказал мужской голос за моей спиной, я обернулся и заметил лишь одну парочку, парень что-то рассказывал своей избраннице, бурно жестикулируя, и ко мне не имел никакого отношения. Неподалеку мамочки выгуливали своих карапузов, и мое внимание привлекло то, как маленький мальчик вырвал из клумбы цветок с корнем и протянул его светловолосой кудрявой малышке, в ответ она его поцеловала - это было так трогательно, что я вдруг почувствовал, как мое сердце застучало чаще и по телу разлилось приятное тепло, а на устах невольно засияла улыбка. На пути все больше и больше стали попадаться влюбленные пары «Странно, - подумал я, – раньше ничего подобного не замечал, нужно зайти и купить что-нибудь перекусить, а то дома еще буду нескоро». Вдруг мои мысли прервал плач девочки лет пяти, она стояла под деревом и маленьким пальчиком указывала кверху: «Дядя, мой шалик улетел», - и снова зашлась в реве. Я обернулся: оказалось, кроме меня в округе «дядь» больше не было. Недолго думая, я достал малютке ее потерю, на что она ответила: «Вы такой клясивый, давайте встлетимся сегодня вечелем в кафе», - не успел я ничего ответить, как она уже вовсю бежала к своим качелям во дворе.
Кафе, в которое я обычно заходил перекусит, почему-то было закрытым (а ведь здесь всегда было многолюдно?) Еще одно, где можно перекусить, было через дорогу, я уже думал, что потерплю до дома, как неожиданно передо мной остановилась машина, и улыбчивый водитель жестом приглашал перейти дорогу, хоть я этого делать не собирался, а просто стоял у края дороги. «Мистика», - подумал я, переходя проезжую часть. Не успел я дойти до кафе, как какая-то старушка навязчиво, не давая прохода и сбивая с ног, пыталась продать мне единственную розу, которая у нее была. «Надоели эти бомжи», - подумал я и дал ей деньги. «Сынок, сегодня твой день, он принесет тебе счастье, не упусти его». «Наверное, мало дал», - подумал я и полез в сумку за кошельком, но на секунду невольно поднял глаза, чтобы взглянуть на старушку, а ее и след простыл, как будто ее здесь никогда и не было. Я судорожно начал искать ее взглядом, в толпе и у входа в кафе, а в голове звучал ее старческий, но добрый голос: «…он принесет тебе счастье, не упусти его». Мой взгляд привлекла раскрытая книга, лежащая на столике, дымящаяся чашка кофе и нежные ухоженные руки, со вкусом подобранная блузка, прямые черные волосы, аккуратный подбородок, красивая форма полных губ… Не заметил, как подошел слишком близко к столику, все это было чертовски знакомо, сердце мое забилось, в голове все перепуталось, и я ничего не соображал, а в душе чувствовалось тепло. Я заметил краем глаза фразу в книге: «Чтобы исполнить свою мечту, следуй знакам», я вспомнил, что встречал эту книгу в метро, и «О, Господи!» во сне…
От того, что я задел ногой стул, она подняла на меня свои большие, чистые голубые глаза…. Мои губы невольно выдавили: «Привет!», а она поднялась и взяла меня за руку…
«Жизнь тем и интересна, что в ней сны могут стать явью» (Алхимик)
Владимир Гончаров
… Сколько я могу тебя ждать? – глядя в глаза, говорила Она, - сколько ты будешь меня не замечать? Я устала, мне нужны Ты и твоя Любовь! – требующе, капризно и тихо продолжала девушка. Она сидела за столиком открытого кафе, потягивая свежеприготовленный дымящийся кофе, тут же возле нее на столе лежал «Алхимик». Невольно перевел взгляд на книгу… «Алхимик, Алхимик… кажется, я ее читал, но вдруг сам Алхимик, нарисованный на книге, начал шевелить губами и, глядя на меня, моргать голубыми глазами, глазами, которые можно встретить у мудрецов, познавших истину мира… Я почувствовал себя неловко, я не мог расслышать, о чем говорит старик, но его губы шевелились в унисон с ЕЕ губами, и казалось, то, что говорила ОНА, говорил и старик. Вдруг меня вырвал из этого безумства напорный телефонный звонок в кармане джинсов…
…Пора вставать, (это звонил будильник), до отъезда маршрутки оставалось
полчаса (хорошо хоть остановка в «двух шагах» от дома). Пока заваривалось кофе, я привел себя в порядок, затем перекусил пиццей, оставшейся после вчерашней «заседаловки с друзьями», выпил кофе и поспешно вышел из дому.
По пути на работу я опять вспомнил этот странный сон, подобных снов за всю жизнь видел много раз, но этот почему-то никак не покидал мою голову, что-то в нем было особенное... Долго не думая, приписал его к последствиям тяжелого трудового дня, посиделок с друзьями допоздна и просмотра фильма ужасов.
18:00. Конец рабочего дня. Пробки и давка в метро, все торопились домой, раздражаясь от того, что не могут попасть вовремя к семейному ужину или к любимому сериалу. Пробравшись с трудом в вагон метро, поймал себя на мысли, что две остановки можно было и прогуляться парком, но почему-то всегда казалось, что на метро быстрее, хоть и торопиться было некуда. Среди множества голов и плеч я увидел отрывок книги, которую читала девушка (это я понял по руке, державшей ее), но больше меня привлекла фраза, которую я успел прочитать, прежде чем меня успели человеческим потоком вытолкнуть из вагона: «Если я – часть твоей Судьбы, когда-нибудь ты вернешься ко мне.»
…« Сколько я могу тебя ждать?» - снова перед глазами встал этот сон. – «Вот глупости, мистика какая-то, - очередной раз отмахнулся я от этой мысли. – Нужно позвонить друзьям, сегодня будет футбол». Я потянулся к телефону, но он был разряжен «Не расстраивайся, это даже к лучшему, сегодня чудесный день», - сказал мужской голос за моей спиной, я обернулся и заметил лишь одну парочку, парень что-то рассказывал своей избраннице, бурно жестикулируя, и ко мне не имел никакого отношения. Неподалеку мамочки выгуливали своих карапузов, и мое внимание привлекло то, как маленький мальчик вырвал из клумбы цветок с корнем и протянул его светловолосой кудрявой малышке, в ответ она его поцеловала - это было так трогательно, что я вдруг почувствовал, как мое сердце застучало чаще и по телу разлилось приятное тепло, а на устах невольно засияла улыбка. На пути все больше и больше стали попадаться влюбленные пары «Странно, - подумал я, – раньше ничего подобного не замечал, нужно зайти и купить что-нибудь перекусить, а то дома еще буду нескоро». Вдруг мои мысли прервал плач девочки лет пяти, она стояла под деревом и маленьким пальчиком указывала кверху: «Дядя, мой шалик улетел», - и снова зашлась в реве. Я обернулся: оказалось, кроме меня в округе «дядь» больше не было. Недолго думая, я достал малютке ее потерю, на что она ответила: «Вы такой клясивый, давайте встлетимся сегодня вечелем в кафе», - не успел я ничего ответить, как она уже вовсю бежала к своим качелям во дворе.
Кафе, в которое я обычно заходил перекусит, почему-то было закрытым (а ведь здесь всегда было многолюдно?) Еще одно, где можно перекусить, было через дорогу, я уже думал, что потерплю до дома, как неожиданно передо мной остановилась машина, и улыбчивый водитель жестом приглашал перейти дорогу, хоть я этого делать не собирался, а просто стоял у края дороги. «Мистика», - подумал я, переходя проезжую часть. Не успел я дойти до кафе, как какая-то старушка навязчиво, не давая прохода и сбивая с ног, пыталась продать мне единственную розу, которая у нее была. «Надоели эти бомжи», - подумал я и дал ей деньги. «Сынок, сегодня твой день, он принесет тебе счастье, не упусти его». «Наверное, мало дал», - подумал я и полез в сумку за кошельком, но на секунду невольно поднял глаза, чтобы взглянуть на старушку, а ее и след простыл, как будто ее здесь никогда и не было. Я судорожно начал искать ее взглядом, в толпе и у входа в кафе, а в голове звучал ее старческий, но добрый голос: «…он принесет тебе счастье, не упусти его». Мой взгляд привлекла раскрытая книга, лежащая на столике, дымящаяся чашка кофе и нежные ухоженные руки, со вкусом подобранная блузка, прямые черные волосы, аккуратный подбородок, красивая форма полных губ… Не заметил, как подошел слишком близко к столику, все это было чертовски знакомо, сердце мое забилось, в голове все перепуталось, и я ничего не соображал, а в душе чувствовалось тепло. Я заметил краем глаза фразу в книге: «Чтобы исполнить свою мечту, следуй знакам», я вспомнил, что встречал эту книгу в метро, и «О, Господи!» во сне…
От того, что я задел ногой стул, она подняла на меня свои большие, чистые голубые глаза…. Мои губы невольно выдавили: «Привет!», а она поднялась и взяла меня за руку…
«Жизнь тем и интересна, что в ней сны могут стать явью» (Алхимик)
Владимир Гончаров
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
