Невдовзі, та не тепер,
я повернуся до своєї
убогості.

Хорхе Луї Борхес

Коли у калитці останній
затицьканий гріш,
навспак відчуваєшся якось вільніш,
не треба душі ані кунтуша,
ні шуби зі звіра,
не страхає тебе
аудиторська перевірка.
І замість жульєнів,
панакот,
антрекотів
жуєш в підворітні
типовий «український» лаваш,
маючи навсякчас
отруїтися шанс,
не слухаєш за барною стійкою
холуйські
тупі анекдоти,
не ходиш переглядати
гламурні бойовики,
банальні до ломоти мелодрами,
лідируєш у своїй
артюрорембовості
поміж усіма
ледарями,
дилерами,
прибічниками адхарми,
нудисвіти не кусають
тебе за п’яти,
крутихвости
не дихають тобі
в адамове яблуко,
не виникає потреби
сутуло стояти
під егідою
високовержця-громопосадовця,
плазувати хробаком
поточеними коридорами
хвороботворчих державних організацій..
Подекуди
тебе вже встигнули
люб’язно охрестити
відстоєм соціуму,
подекуди –
озброєним рапірою фрази
блукальцем.

Коли у калитці останній
затицьканий гріш,
чомусь
почуваєшся найнеосуднішим грішником,
хтось вигукне, що
це брудне перебільшення!,
та
пишеться
не перевершено
вірш
і, доки він пишеться,
ти устократ милосердніший
і достовірніший, ніж лиця зі келій,
і рими,
лягаючи на пергаменти кеглями,
коштовніші,
аніж топази,
хризоберили, цитрини
і необхідніші,
аніж
із органзи турецькі гардини,
котеджі, ленд крузери, досяжні мережі,
таксівки, тусівки, готівка,
на Кіпр путівка..
і, звісно ж,
пишноформа породиста дівка.

Коли у калитці останній
затицьканий гріш..

2013.