Сказка - ложь, да в ней намек...

А.С. Пушкин

Ти моя ластівка! – притиснув її до грудей тато.
Хвилини близькості, отакої от ніжності, як зараз, траплялися в їх житті нечасто, але вони були.
Яка ти гарна в мене, сам незчувся, як стала дорослою. Куди ти, така сексуальна, зібралася йти? – піддьоргнув тато, натякаючи на закоротку спідницю.
В нічний клуб. Можна?
Хто тебе проведе?
Макс.
Гаразд. Тільки нехай до самого дому підвезе і до дверей проводить. Ти ж знаєш, мама не переживе, якщо з тобою щось станеться.
Добре-добре… - дарма було нагадувати, що в мами хворе серце, Ніна засипала й прокидалася з цією думкою. Але ж і молоде життя не чекає – гуляти також хочеться.
В двері подзвонили.
- Це Макс, мабуть? Відкрий, тату.
Безталанних людей не буває. Когось природа щедро наділила хистом до малювання. З-під пензля такого майстра виходять справжні шедеври, а якщо й не шедеври, то симпатичні картинки, які непогано продаються. Інший володіє чудовим голосом, який годує не тільки щасливого володільця, його сім'ю, а й сім'ї звукорежисерів, продюсерів, музикантів — усіх тих, хто «поруч» і хто теж має до чогось хист. Є талановиті інженери, натхненні садівники, геніальні шахтарі... У Макса теж був талант. Ні, навіть не талант — геній спілкування.
У будь-якому суспільстві, у будь-якій компанії він був «свій». Макс завжди і всюди почувався, ніби риба у воді. Залежно від ситуації: мовчав, слухав, ніяковів, шарівся, реготав, посміхався, сумував, говорив. Коли щось розказував — не нудно, коли жартував — дотепно, коли співчував — щиро. Ні, він просто все на світі робив щиро, від серця…
Це було справжнє диво, коли, опинившись в оточенні малознайомих різновікових людей, одразу ж ставав центром уваги. Міг навіть не вимовити ані слова. Але оточення розуміло — це значуща людина. Молода, але видатна. І усі репліки діалогу немовби були спрямовані до нього. Мабуть, це називається «внутрішній стрижень»?
Макс був на 5 років старший за Ніну і батьки дівчини йому довіряли.
Мама, звертаючись до Макса, сказала:
Добре що ти проведеш цю козу. Щастя, що ти є: береженого Бог береже.
Не турбуйтесь, - підіграв Макс. Діставлю козу живу та здорову. В кращому вигляді.
Всі засміялися і Ніна, в піднесеному настрої, побігла сходами униз... Там, у клубі, можливо, є той, про кого вона часто згадувала останнім часом, на кого були спрямовані її дівочі мрії.
Кость давно подобався Ніні. Вона все думала: буде чи ні? Ні або так?
Макс, а я красива?
Найкраща, але дурна.
Чому це?
Запам’ятай: в чоловіків таке не питають.
Кость таки був у клубі. Коли Ніна з Максом увійшли в приміщення нічного клубу, їй на якусь мить здалося, що він чекав на неї. Вона одразу побачила його самого і його блакитні очі, погляд яких був спрямований на вхід. А, побачивши Ніну під ручку з гарним струнким хлопцем, він надто квапливо відвернувся, щоб цей погляд можна було вважати випадковим.
Це дивовижно і можливо пояснити хіба що якимись напівефімерними феромонами, животною фізіологією, але навіть така молода й недосвічена, як Ніна, може безпомилково, з вірогідністю 99,9% визначити, коли вона подобається чоловіку. А вона подобалась Костеві — той погляд їй додав впевненості у собі. Хоча дурними були й сумніви — така красуня подобалася всім. Або майже всім.
Вона вийшла в центр танцполу й почала танцювати. Погляди багатьох були спрямовані на неї. Рухалася вона надзвичайно граціозно. Все в ній дихало юною, ще цнотливою й нескореною сексуальністю, енергією. Жодних комплексів. Жодної удаваної сором’язливості. Так рухаються тільки дуже молоді жінки, в недоторканих серцях яких ще ніхто не посіяв насіння сумнівів у власній досконалості, голови яких ще не ґвалтувалися закомплексованими чоловіками, які намагаються бути вищими за рахунок приниження жінки, такі ж зґвалтовані, в свою чергу, чиїмись жіночими жорстокими словами… Ніна була неперевершена. Вона відчувала це і невідомо яка сила сама понесла її до Костянтина:
Привіт. Потанцюємо?
Так. - хлопець повів її у танок на ватяних від хвилювання ногах.
Він не був досвічений у коханні, але те, що відбувалося з ним ось уже кілька тижнів, безпомилково можна було називати цим словом. Але підійти до неї так близько, обійняти, як ось зараз — про це щастя він і не мріяв. Він сам собі здавався чудовиськом поруч з цією красунею. Хоча на комплекс неповноцінності не страждав. У його мозоку пульсувала кров'ю думка про те, що вона сама підійшла до нього. Сама. Значить, він не такий вже й нікчема для неї? Не таке вже й пусте місце? Тоді хто той красень, з яким вона сьогодні прийшла? Просто друг? Щось не схоже! Надто впевнено вона тримала його під ручку. А, може, вона вирішила кинути цього красунчика, заради нього, Кості? Чи просто дратує, щоб той поревнував? Це пояснення здалося хлопцеві найбільш вірогідним і він подумав: «Що ж. Якщо ти така підступна, якщо ти вирішила скористатися мною, то я не буду губитись. Візьму від тебе стільки, скільки ти готова дати, аби роздрочити свого Отелло!»
І Кость обійняв Ніну більш впевнено, почав гладити рукою по спині, торкаючись волосся, пухнастого, шовковистого... Ще вчора цього б стало йому аби почуватися найщасливішим у світі. Але сьогодні насолоджуватися миттю йому заважала образа, яку він сам собі вигадав і в яку повірив з усією палкістю ображеного коханця.
Його зухвалі руки торкнулися її шиї, голови і притягли поближче до себе, а губи вже шукали вологість інших губ, таких жаданих, таких коханих, таких... ненависних у цю мить. Та Ніна не знала нічого про думки, які заполонили голову її партнера по танцю. Вона цілувалася вперше в житті, усією своєю дівочою душею віддаючись почуттям, дивуючись тому, як це природньо у неї виходить, воліючи продовжити цей танок хоч і на вічність. Та повільна музика скінчилась, а пара цього й не помітила. Вони стояли посеред танцполу й продовжували цілуватися. На очах у всіх. Хоча, звісно, всім до того не було жодної справи. Байдуже...
Вони розійшлися, ніково подякувавши одне одному за танок. Ніби нічго й не було.
Ну ти даєш, Свєтка. Я й не знав, що ти у нас така...
Відчепися! - огризнулася вона до Макса.
Відчеплюся. Якщо складеш мені компанію. Будеш лонг-дрінк? – Макс тримав у руках винну карту.
Що це?
Дивись, які тут гарні коктейлі, я вже замовив.
Ти ж знаєш, мене вб’ють вдома за це.
Облиш. Тебе ж відпустили зі мною. А значить, пильність твоїх батьків спить, як і вони самі.
Ну, гаразд… О, цей коктейльчик смачненький, ням-нямка. – Ніна, замруживши очі, випила одразу весь. – Гулять, так гулять!
До їхнього столика підійшли кілька хлопців. Потиснули Максу руку. Макс жестом запросив присісти.
Ти не проти? – спитав, сідаючи праворуч Ніни, один з них.
Авжеж ні, сідай.
Інший був не такий вічливий:
А що це за тьолочка з тобою? Гарненька! Познайомиш чи жадібний? – плюхнувся праворуч, й одразу почав гортати винну карту, яку лишила офіціантка.
Спокійно, Шурик, це моя сестра.
Шурик безцеремонно підсунувся ближче до Ніни й ще безцеремонніше зазирнув їй не те що у вічі, в самісіньку душу.
Хороша сестра. Якби у мене була така сестра, все скінчилося б інцестом.
Компанія дружно заіржала, а Макс напівжартома-напівсерйозно схопив Шурика за шию й наказав:
Ану вибачився!
Нема питань, братан! - відповів хлопець і протягнув руку Ніні — Ти не ображайся, такий вже я є. А взагалі-то, якщо будуть ображати, то зразу мені кажи, добре? Я вирішу питання!
Ніна посміхнулася й потисла руку, яку, чесно кажучи, схотілося одразу після того витерти серветкою:
Якщо ти не образиш, то інші, я думаю, не образять. – Ніна була дуже гарно вихована дівчинка. Вона навіть посміхнулася.
До цього Ніна пила тільки на День народження і на Новий рік. Й то, батьки дозволяли їй не більше келиха шампанського. Лонг-дрінк, який вона всмоктала залпом, почав діяти.
До того ж, Шурик, замовив ще один коктейль, і наполягав на тому, щоб Ніна не тримала образи на нього. Він є такий, як є, трохи ексцентричний, трохи безпардонний, та душа в нього добра й щира. Ніна на такі слова не могла відповісти відмовою й почала потягувати соломкою другий поспіль коктейль. А коли Шурик взяв її за руку і повів танцювати, пішла слухняно, немов вівця.
Танцюючи, намагалася впіймати погляд Костянтина. Але той уже й не дивився в її бік: він усе зрозумів про неї. Хвойда. Таке тавро він поставив на ній у своїй свідомості.
Шурик зі своїми незграбними залицяннями швидко набрид Ніні. Вона просто хотіла танцювати, сама. Заплющити очі й рухатися в унісон музиці. Насолоджуватися. Музикою, собою, своєю свободою… Але завжди буває так, що знайдеться хтось, хто почне псувати насолоду свободою. Завжди знайдеться хтось, хто захоче бути поруч з такою гарною і самодостатньою.
Не тільки Шурик, який з кожною миттю робився все нестерпнішим, але й інші, хто хотів будь-що потанцювати з нею.
Потанцюємо? – якийсь тип підвалив, коли терпець в Ніни вже уривався.
Ні. – ледве стримуючи роздратування відповіла дівчина.
Ні. - почулося звідкісь. Ніна обернулася — цікаво, що хтось відповідає за неї. Це був Шурик. Незнайомець блиснув на них обох очима, посміхнувся якоюсь хижою посмішкою, але відійшов мовчки.
Вона танцює зі мною. Це моя дівчина. - взяв її за руку і Ніні нічого не лишилося, як топтатися з ним.
Але Шурику цього було замало. Він присувався все ближче і ближче до неї, рука його гладила її по спині, вона відчувала його дихання у вухо. Намагалася відсунутися, аж раптом відчула його губи на своїй шиї.
“Вмазати! Вмазати цьому нахабі!” - було першою думкою.
- Ніколи не роби більше так! - просто сказала і пішла у напрямку до столика, де сидів Макс з друзями. Вечір остаточно зіпсувався.
Проведи мене.
Чому ти так рано? - почали вмовляти хлопці Ніну. - Побудь з нами ще трохи.
Ні. Мені час. - відрізала і розвернулася йти. - Ти зі мною? Якщо ні, я й сама дійду — сказала Максу й направилася у напрямку до виходу.
Той розвів руками убік товаришів і побіг наздоганяти дівчину.
Яка муха тебе вкусила? Ну побули б ще з годинку. Все рівно твої сплять, а ми тільки гуляти нормально почали.
Не муха...
А хто?
Шурик твій. Прилипала. Як ти з таким спілкуєшся? У нього навіть обличча не зіпсоване ознаками інтелекту.
Ніна кипіла від злості. Їй здавалося, що Шурик усе зіпсував. Якби він не крутився біля неї, то Костя обов'язково б підійшов, вони б поговорили, а, можливо, і не Макс її зараз проводжав би додому. Так вона думала.
Вони сіли в таксі, коли таксист завів машину і вони вже збиралися їхати, їх раптом наздогнав Шурик.
- Я з вами.
Навішо? - спитав Макс. - Я відвезу Ніну і повернуся. Гуляй.
Я хочу побути з Ніною.
Ну гаразд. - Ніна була в шоці. Невже це ніколи не скінчиться?
Машина тронулася з місця. Вони поїхали.
Подивимось, де ти живеш, я тепер тебе завжди буду проводжати.
Не надто самовпевнено? - все ще дивувалася його нахабству Ніна.
Зрозумій, зараз такий час... Всяке може статися. Зараз повно маньяків. У нас тут дівчина одна в під’їзді нещодавно повісилася.
Повісилася? А маньяк тут до чого? - Ніна з Максом кепкували з Шурика. Вічно він верзе всілякі дурниці. Як взагалі його слова можна сприймати всерйоз?
Ой ну там довга історія. Кажуть, її згвалтували. Не знаю, маньяк — не маньяк, згвалтували-не згвалтували, може, сама дала, а потім задню включила. Але вона заявила в міліцію. Купа всіляких експертиз, її просто заколупали. До речі, кажуть, одна з експертиз показала, що вона бухова була тоді, коли це з нею сталося. Батько її, наче нормальний мужик був, не пив, спокійний... А тут, наче сказився. Останнім часом, після того, як почалася ця заворушка, не здоровкався, смурний ходив. А одного разу так набухався, як свиня... І на ввесь під’їзд горлапанив: «Я його вб’ю!»
І що?
Що, що! Таки вбив. Ще до того, як того чувака мали затримати, він його сам вичислив, підкараулив з сокирою і зарубив. Він не вірив, що міліція щось буде робити. Казав, що всі куплені і його доньку безкарно зганьбили.
Жах! Навіщо ти розповідаєш на ніч таке! - Ніна обурилася на Шурика. - Я не хочу це слухати далі!
І вона після цього повісилася, да? - Максу було цікаво дослухати до кінця. Завжди цікаво, коли тебе це не стосується.
Так. Це у них, мабуть, спадкова психічна хвороба якась була, бо та дівчина, сусідка моя, також з катушок злетіла, коли її батька загребли. Кажуть, вона лишила записку, де називала себе Іудою.
У мене мурахи по шкірі...
Та сама фігня. - чухався нервово Макс.
Приїхали! - Ніна ще ніколи з такою швидкістю не вискакувала з авто. Їй хотілося якомога швидше здихатися Шурика, його надокучливої уваги, його страшилок. - Ну, пока , хлопці!
Я почекаю, поки ти піднімишся сходами, добре? - спитав Макс.
Добре. Бувай.- Ніна вийшла з авто. Побігла вгору, зробила вигляд, що дістає ключі і відкриває двері.
Макс, почувши , як дзвенять ключі, сів у таксі і поїхав з Шуриком догулювати.
Ніна прислухалася. Вони поїхали. А вечір був таким теплим, таким приємним. Дівчина знала напевне, що батько з матір'ю сьогодні не хвилюються про неї і, мабуть, вже міцно сплять. І ноги самі понесли її надвір. Вона сіла біля під'їзду і подивилася на небо: повний місяць був якраз навпроти і ніби посміхався їй срібним світлом.
Вона любила це срібне сяйво. Інколи, у хвилини самотньості, їй здавалося, що ніхто у цілому світі не розуміє її. А він розуміє. Він дивиться на неї згори і знає все, що було, що сталося з нею і те, що ще має статися. І часто подумки вона зверталася до нього, як до ліпшого друга: «Ти бачив? Кость мене поцілував. Це було так приємно і так хвилююче нестерпно водночас. Мої губи ще й досі відчувають тепло його вуст, а шкіра — колючість його щік. Я й не знала, що це буває так... відверто. Він тільки поцілував мене, а відчуття всередині таке, ніби він оволодів мною як чоловік, як мужчина... Ти розумієш? Цікаво... Як це буває? Не поцілунок. Секс я маю на увазі... Це, мабуть, таке нестерпне задоволення, від якого можна просто померти. Адже я ніби провалилася у прірву, втратила на мить свідомість від одного тільки поцілунку. А коли мужчина так відверто робить жінку жінкою, володіючи у ці хвилини її тілом, як своїм... Як це можна пережити? Таку... близькість...»
Звук гальмів автомобілю ніби вирвав її з забуття: «Невже повернулися?»
Ніна вже бачила сьогодні цю машину біля клубу, де вони з кузеном розважалися.
Дівчина підвелася і швидкими кроками підійшла до дверей під'їзду.
Стривай. - гукнув їй чоловічий голос.
Вона обернулася.
Не бійся. - два молоді мужчини років тридцяти вийшли з авто і попрямували до неї — ми тільки хочемо спитати, як краще проїхати до мосту.
Ніна зупинилася. Що зупинило її? Чому вона стрімголов не кинулася бігти додому? Чому?
У вас що, навігатору нема?
Зламався. - посміхнувся один з них.
Ніна пригадала цю посмішку. Це був той чоловік, що запрошував її в клубі танцювати і вона йому відмовила. «Звіряча посмішка» - тоді ще подумалося їй. Але тепер вона не відчувала дискомфорту з приводу його посмішки. І вона не спитала себе, чому він тут? А, може, вони слідкували за нею? Вона просто почала пояснювати:
Доїдьте до кінця цієї вулиці, а потім, повернувши праворуч, виїдете на проспект. Цим проспектом прямуйте до кінця, а там, через два квартали, буде виїзд на міст — ви побачите...
А, може, ти покажеш?
Я? Ні... Мені треба додому... - до Ніни почало доходити...
Дурепа. Не бійся. Ми ж не просимо поїхати з нами. - Вони підійшли до неї упритул. Один взяв за одну руку, а другий — за іншу. - У нас в машині карта лежить. Ти на карті покажи. - І вони силоміць повели її до машини. Їх руки були просто-таки сталевими і Ніна, як не намагалася, не могла вирватися. Але чому вона не кричала? Чому?
Вона, усвідомивши небезпеку, мовчала і тоді, коли її увіпхнули в автомобіль, і тоді, коли він рушив і помчав геть від батьківського дому.
Куди? Куди і навіщо ви мене везете? - змогла вона вимовити, трохи опанувавши себе.
За кудикину гору. - сказав один.
Красти помідори. - заіржав інший. - А поки що — сиди тихо... - гліпнув на неї своїми великими очима.
Але Ніна й не думала пручатися — її просто паралізував страх.
Нарешті водій натис на гальмо. Вони стали якраз біля Дніпра: очевидячки, дорогу сюди чоловіки знали краще за Ніну й не потребували її допомоги. А дівчина все ще не вірила, не хотіла вітрити, що з нею може статися щось погане. Навіть тепер, вночі, на безлюдді біля річки, наодинці з двома здоровенними чолов'ягами.
Кого ти обираєш? - звернувся до неї той, товстий, високий, з посмішкою, його погляд був більш зухвалим. Він, зрештою, з самого початку, очевидно, все це задумав. Інший мовчав.
Я не розумію для чого я повинна когось з вас обирати.
Скажу ясніш: з ким трахатись будеш, сучка мала?
Жах промайнув у Ніни в очах:
Що робити?
Трахатись! Не треба перед нами целку корчити. Ми були в клубі й бачили, як ти там то з одним, то з іншим хером обжималася.
Я не...
А спідничку таку вдягнула коротеньку спеціально, щоб можна було і не скидати, так, ну кажи! - він почав її мацати за ноги і спробував поцілувати.
Жорстка щетина шкрябнула Ніну по щоці, коли та спробувавла відвернутися.
Та ти буха! Дивись, Володя, на цю целку.
Закрийся. Й не називай мене по імені. - Нарешті Ніна почула голос другого — того, що був низький зростом.
Я не буду брати в цьому участь. Не хоче — не треба. Знімемо проституток. Облиш її. Поїхали.
Ні, таких, як ця тварюка, треба чавити. Ця сука дасть і мені, і тобі. Ти ж хочеш її навіть більше ніж я, зізнайся.
Ніна не могла вимовити ані слова. Вона намагалася вирватися, та залізобетонні руки її ката тримали міцно. Кричати було марно. Але десь у голові сиділа думка, що цього справді не може бути. Що все це відбувається не з нею. А якщо і з нею — це просто жарт. Так. Хлопці пожартували, зараз вони заіржуть тупим сміхом, на зразок Шурикового, і відвезуть її назад, додому... З нею ж не може статися нічого поганого. Так? Так?.. Чи... може?!!
Але той, кого покидьок назвав Володя, просто розвернувся й пішов у напрямку дороги. Прямуючи, він натискав на кнопки мобільного телефону.
Він просто викличе таксі й поїде. Поїде, бо його не цікавила подальша доля ані Ніни, ані його друга. Чи просто випадкового знайомого.
Вона залишилася з виродком наодинці.
Ну давай!
Що, що давай? - Ніна намагалася з ним говорити.
Ставай навколішки.
Не буду. - вона виривалася, як могла, але, як видно, йому вже почали набридати її зайві рухи й потуги втекти.
У руці його блиснув ніж і лезо торкнулося її шиї.
Я не жартую, суко, ти зараз роздягнешся й даш мені, а інакше я різону твою шийку і вкину труп у річку — шукати будуть - не скоро знайдуть!
Ніна вся тремтіла, але, розуміючи, що він дійсно не жартує і може це зробити, почала розстібати гудзики на кофтинці.
Швидше! - він вже не хотів чекати.
У її мозоку ще жевріла надія, вона подумала, що зможе до нього достукатися, що, може, щось людське в ньому ще залишилося:
Але ж ти нормальний хлопець. Як ти можеш? Можливо, в тебе є сестра. Подумай, що б було, якби з нею так чинили... Чи мати... В тебе ж є мати? В тебе має бути мати! Тебе ж жінка народжувала! Як же ти можеш!
Закрийся, тварюко! - він вдарив її по лиці.
Його рука вже була межі ніг у неї, але вона все ще не могла. Не хотіла дозволити цьому вилупку....
Лезо ножа почало все міцніше притискатися до її шиї. І чим міцніш воно притискалося, тим слабше вона стискала ноги...
Все сталося швидко. Але для Ніни світ встиг перевернутися.
Вона не бачила, коли покидьок застібнув ширінку, коли забрав від шиї ніж, коли розвернувся, сів у свою кляту машину й поїхав. Вона не намагалася запам'ятати номери. Вона лежала на землі біля води хтозна скільки. Може, годину, а, може, дві. Ні, вона не плакала, не голосила. Просто лежала. Здається, час зупинився і не рухається. Зовсім нещодавно все було гаразд, вона була чиста, наївна, смакувала перший поцілунок, як перший в житті келих шампанського, надіялася, що буде любов, кохання, життя. А тепер, що тепер? Як же можна це пережити... Цю нестерпну, брудну близькість?.. Її очі втупилися у безкінечне небо і на якусь мить чи вічність вона навіть забулася. Здалося, що цей жахливий варіант розвитку подій може бути прокручений назад і все можна змінити. Варто повернутися у мить, коли все це почалося і відіграти все наново. В ту мить так і було. Вона прожила безліч варіантів і безліч життів... Вона навіть відчула, що може зараз померти, якщо схоче. Що це так просто — варто тільки перестати дихати. Її тіло знайдуть тут, завтра на ранок... Але задля чого тоді вона не рухалась, не пручалася, коли ніж притискався до її горла? Хіба не задля того, щоб жити далі і щоб завтра мама знайшла її живою й здоровою в своїй кімнаті. Поцілувала її, ще сплячу, й сказала: «Прокидайся, люба! Я сирників напекла.» Раптом дівчина дійсно немовби прокинулася від забуття. Обрала життя... Знов обрала життя, вже вдруге за цю безкінечну ніч. Повернулася в своє брудне тіло... Якось зібрала речі. Якось вдяглася. Пішла. Добре знала дорогу: вони не раз приїжджали сюди сім’єю відпочити. Вийшла на дорогу. Йшла мостом. Поодинокі автомобілі із загульними пасажирами намагалися пригальмувати поруч, запросити кралю на продовження прогулянки, але, побачивши чорні патьоки на її страшному лиці, тиснули чимдуж скоріш на газ.
Додому дійшла десь за годину. Тихенько відчинила двері. Хвала Богу, батьки міцно спали. Закрилася у ванній кімнаті і почала прати речі. Вона знала, що більше не вдягне ні ту кофтинку, ні ту спідницю. Але найважливіше в ту мить для неї було: знищити сліди чужого злочину. Злочину, спрямованого проти неї. Злочину, який має... має.. має бути покараний... Вона не знає як, але вона це зробить, вона помститься йому!
Залізла в ванну сама... Прала себе і одяг, одяг і себе. Дивилася на свої руки, ноги... Ще вчора сама собі вона здавалася досконалою. Але не зараз. Вона ладна була б здерти всю шкіру з себе мочалкою. Але шкіра не злазила, а залишалася такою самою брудною.
Вода допоможе. Вона має змити усі сліди. Можливо, вона й не забуде цю ніч до самої смерті, але якось переживе її... Виживе. Якщо вода змиє усі сліди.
Інакше допити, експертизи, розслідування, судовий процес, а, найстрашніше — людські роти — зроблять те, що не зробив сьогодні нелюд. Вб'ють і її.
І руки остервеніло терли бідну тканину. Намилювали й знов терли. Полоскали у воді й знов намилювали...
Але це було найпростішим. Бо відмити дотики його рук, його запах вона буде намагатися кілька годин, днів, тижнів, місяців, років... І не зможе відмити.
А на ранок її розбудила мама.
Прокидайся, ластівко! Я сирників напекла.
Ніна посміхнулася. Їй снило сьогодні щось світле, дуже хороше — це був тріумф молодого організму над брудом життя.
І кава є?
Є... Вставай! Як погуляли?
Ніна пригадала... Посмішка злетіла з її лиця. Між ніг нестерпно боліло.
Що? Погано? Тебе хтось образив? - почала непокоїтися мама.
Ні, що ти! - опанувала собою. Її посмішка була вже абсолютно керованою. Її воля сильна, а посміхатися легко. Це ж не штангу піднімати! - Погуляли суперово, було дуже весело...
Ну я рада. Приходь на кухню. - мама пішла.
Ніна почала вдягатися.
Підійшла до люстерка. Очі запалі, блищать божевільним блиском. Що у них? Ненависть, печаль, біль? Чого більше? Ненависті... Ненависті більше... Але і любов. Треба посміхнутися. Щоб ніхто не побачив. Ось так. Щиріше. Ще веселіше. А отак кокетливо! Ти супер актриса, Ніно! Супер-актриса! «Оскар» за кращу жіночу роль!
Але як, як той покидьок буде жити... Ходити в клуби... Гвалтувати жінок...
Треба не думати, іти їсти сирники, посміхатися... Зараз не думати. Пізніше...
Хтось остервеніло дзвонив у двері. “Прокидайся! Ну! Прокидайся! Як ти можеш спати, коли мені так боляче, коли у грудях пече!” Заспаний Макс відчинив.
Привіт.
Ніна увійшла без вітання. Попрямувала в кімнату. Сіла на диван. Макс, продираючи очі, йшов за нею. Він ще не прокинувся остаточно, але відчував, що щось сталося.
Ніна, що з тобою? - в очах Ніни було справжнє безумство, лють, безліч почуттів, які вона не могла і не хотіла стримувати в цю хвилину.
Це ти, ти, ти у всьому винен! Навіщо ми пішли в клуб? Навіщо ти пропонував мені випити?
Що сталося? Все ж було гаразд ще вчора... Я тебе проводив до дому. Ти пішла спати. Що могло статися?
Я не пішла спати. - лють Ніни пішла на спад — вона відчувала себе жалюгідною в цю хвилину.
Як це “не пішла”? - Макс нічого не розумів.
Ніч була місячна і я хотіла насолодитися самотністю, подивитися на зорі... - вона почала розповідати все по порядку... Все, всі моменти, у найменших подробицях. Своє приниження і свій біль. Кожне слово, кожна фраза - це була не просто жорстока казка про безкінечну ніч, це був заклик до боротьби. Кожне слово у ній кричало: він понівечив мене, він сплюндрував моє тіло, він занапастив моє життя... Як жити тепер, з усвідомленням свого приниження, коли розумієш свою слабкість і те, що перший ліпший може отак, тебе, вільну, гарну, горду, отак, без суду і слідства катувати, як якусь рабиню. Користатися тобою, паплюжити твоє лоно.
Ніно... Дівчинко... - Макс обійняв її і притиснув до себе. - Все минеться. Все минає, повір. Ти забудеш.
Та не ці слова воліла почути Ніна. Як це — все минеться?
І все? Ти пропонуєш мені забути? І жити далі так, немов нічого не сталося? Ти ж був там, бачив їхню машину, можна піти, розпитати, хто бачив тих нелюдів... Знайти його... Я хочу його вбити!
До Макса почала доходити вся ця маячня, він почав розуміти, що це не сон, не жарт, що з цим треба щось робити, якось реагувати. Звісно, що не так, як вона просить. Але як? Його голос став холодним і розсудливим.
Ти милася?
Так. Я милася. Одразу, як прийшла. Залізла в ванну і терла, терла себе мочалкою. Попрала всі речі... Але я їх більш не вдягну. Бридко... Бридко!
Ти знищила всі сліди.
Так, але я не піду в міліцію. Я одразу знала, що не піду.
Але чому? Ти ж знаєш, що роблять з такими, як він на зоні? Він насолоджувався б щодня тим, що зробив з тобою.
А ти знаєш, через що мені довелося б пройти, аби його посадовити? І не факт, що він був би покараний. У нього є гроші. Всі б дізналися. Мама б це не пережила, у неї серце, ти знаєш. Тато... Страшно подумати, що могло б статися. Але ти повинен. Повинен мені допомогти. Ми маємо їх знайти. Ти маєш помститися за мене!
Я? - Макс не вірив своїм вухам. Він відчував свою провину за те, що не провів Ніну до самісіньких дверей, що дав їй випити і саме через алкоголь вона не усвідомила одразу небезпеку, яка їй погрожувала... Але мститися, вбивати, чинити злочин... Це не входило ні в найближчі його плани ні в перспективні. Він хотів жити нормальним життям. І, зрештою, Ніна жива-здорова. Ніхто нічого не знає і не дізнається, а якщо заварити цю кашу, страшно подумати...
Ти! Ти мій брат. Ти чоловік. Ти ж не можеш йому це пробачити! Ти не можеш!
Макс взяв Ніну за плечі і тряхнув зі всієї сили.
- Так, я чоловік, але зрозумій, про що ти мене зараз просиш. Кажуть що Ісус казав, що коли тебе б’ють по правій щоці, треба підставити ліву. Ти зробила свій вибір: не підставляти ліву щоку, тобто — не говорити нікому про свою біду, не заявляти в міліцію, не проходити всі ці експертизи, зрештою, суд... Ти хотіла бути відмщена, то чому ж ти не підставила свою ліву щоку, чому? Чому ти зараз просиш про помсту мене? Мені також боляче, що все це сталося з тобою... Мені болить твій душевний біль, фізичний, твій страх і твоя ненависть... Мені болить. Але у мене також є мама, і в неї є серце. В мене є батько, якому небайдужа моя доля. В мене є тьотя Ганя, твоя мама, яка буде переживати за свого племінника майже так само, як і за тебе, доньку свою. І ти мені пропонуєш якусь помсту? Я повинен іти і чинити злочин? Це ти мені пропонуєш?
Я не знаю, що сказати... - ридання почали душити Ніну. Вона плакала вперше з того часу, як то з нею сталося. Це був катарсис, було очищення... Вона розуміла, що щось незворотньо померло в ній і ніколи не повернеться. Але щось і прийшло натомість. Мабуть що розуміння. Того, що в кожного своя правда, що вона була права, стовідсотково права, коли зробила свій вибір цієї жахливої ночі. І Макс зараз правий, відмовляючись підставляти свою щоку. Коли ненависть і біль палять тебе зсередини, так хочеться взяти парабеллум, знайти і порішити всіх: і винних, і невинних... Але... це просто досада на своє безсилля. Досада на те, що не маєш права. Більш нічого.
Макс почав витирати її сльози. Пригорнув до себе:
Не плач. Безкінечна ніч скінчилася. Ну, посміхнися... Ось так.
Ніна посміхалася своєю дитячою посмішкою. Вона раптом усвідомила, що дійсно, нічого непоправного не сталося. Вона буде посміхатися, радіти життю, створить сім’ю, народить дітей, опанує професію, працюватиме. Може, стане суддею... А, може, художником... Вона все зможе, якщо може зараз посміхатися. Все буде добре.
…Так, життя – це жорстока казка. І тільки від твого вибору залежить, чи настане «завтра» для тебе й твоїх близьких. Безкінечна ніч… Твій особистий Армагеддон… Все минає. Все можна забути, як страшний сон і жити далі. Задушити в собі правду, свої страждання, біль і жити далі. Вдягти посмішку допоки вона не приросте до твого лиця і ти знов не відчуєш радість буття. Звечора здається, що ніколи-ніколи не відчуєш такого, що ранок вже ніколи не буде добрим. Але він настає. Безкінечна ніч добігає краю. Ранковий промінь будить тебе і ти посміхаєшся. Якщо ти є. Якщо твоє життя триває…

12.12.2013 року