Настя як завжди сидить на своєму ліжку біля вікна, поклавши руки на лутку, і дивиться, як із пальців витікає вода, як трьома цівками ллється по стіні додолу і просякає через поріг у двір, де стоять граблі з мітлами, де бабраються в пилюзі кури, де єврейка готує сніданок на літній печі. Єврейка ліниво, через силу, вергає каструлі і сковороди, куштує страви почорнілим дерев'яним черпаком, а за спиною в нею метляється майже порожня сіра торбина. Єврейці велено доглядати за Настею, відколи її батьків застрелили за гріхи, відколи забрано з їхньої хати золочені крашанки і дорогих порцелянових ляльок з блискучим волоссям та перекопано весь город. Настю спочатку сватали за Арсенка, бо їхні родини мали схожий достаток. Їй подобався той парубок, той Арсенко, хоч і мав грубі й волохаті, як у мавпи, руки, хоч і надто вже роздував ніздрі, коли сердився на щось або чомусь радів. У порівнянні з Настиним життям - життям струмка, що тільки торувало собі дорогу крізь корчі і густу траву, Арсенкове життя було вже дорослою річкою, пливло незворушно і навіть дещо понуро поміж високих своїх берегів. Настя дивилася на свого нареченого такими зляканими і широко розплющеними од захвату очима, що й не помітила, як стали боліти в нього суглоби, як між порошинками його вій застрягли дощові краплини, і як урешті він поплив-поплив пахучими хвилями своєї ріки, закинувши голову назад, у воду. Тільки шия його ще довго потому біліла Насті єлеєм і хрестичок на ній блищав.

Єврейка вже наварила їсти, насипала в миску, поклала на церату ложку, перед тим витерши її подолом. Ось-ось вона зайде в хату, підніме Настю з ліжка, всоте здивувавшись моторошній легкості дівочого тіла, посадить її на візок і поважно вивезе надвір. Настя тим часом дивиться на свої чорні лаковані черевики, вони рівненько стоять коло ліжка і навіть не ворухнуться, і навіть не бачать води, по якій насправді пливуть і вертаються крізь стіни, мов крізь густу папороть. Ось увіходить єврейка, вона теж не бачить води, і жовтизни в Настиних очах не бачить, і мурашок на тілі.

- Ти знову марила вночі, - тільки й каже вона до Насті і садовить її на візка.

- Я знову марила? Що ж я казала? - трохи наче недовірливо питає Настя і перепитує ще раз, - Що я казала?

Єврейка ніяково поправляє комір на Настиній білій кофтині без рукавів, стає коло візка навколішки і взуває Настині ноги в черевики. Настя часто хоче лягти на ліжко взута, щоби побачити свої черевики так само, як бачитиме їх, коли лежатиме в труні, тонка і рівна, висушена і вже безболісна. Але єврейка не дозволяє їй, вона каже, що дуже важко прати простирадла, бо в річці вода холодна і повно п'явок. Настя знає, що це неправда. Єврейка добра, але зовсім дурна, мало що розуміє. Тому Настя тільки для годиться запитує в неї, про що марила. Бо вночі Настя розмовляє інакшими словами, ніж удень. Удень слова маленькі й куці, летять швидко, падають швидко, а потім розтікаються внизу, як масні плями, і дух од них поганий, як од курей. А вночі - ні. Вночі слова палять голову, сяють сліпуче білими зубами, вночі слова не дають зосередитись ні на чім, але такі красиві, як пір'їнки, що впали на квітник. Єврейка таких слів не чує і спокійно спить уночі. В неї можна не питатися нічого. Але зараз, поки вона везтиме Настю крізь світлицю, сіни й веранду, поки спускатиме її з порога, поки ламатиме хліб і даватиме до рук малесенькими шматочками, вона все скаже.

- Ти цілу ніч гукала якогось кравця, а коли він під ранок до тебе прийшов, ти прогнала його геть, - єврейка наче замислилася, казати далі чи ні, але таки продовжила, - ти прогнала його, бо він пошив тобі старе плаття. Я не знаю, як це - щойно пошив, а воно тобі вже старе, але саме так ти йому виказувала, коли проганяла.

Настя їла суп і не слухала. Вона прослала перед собою якусь стару газету і прочитала її всю, навіть оголошення. Пройшло вісім років відтоді, як убили батьків. Це спочатку. Потім пройшло ще шість, як нема Арсенка. Потім чотири, як їй почали виплачувати пенсію. Так було написано в блокноті, тому, що лежить під подушкою. Але оскільки Настя вписувала туди події тільки вдень, то цілком йняти віри тому блокноту було би смішно. Настя не вважала за потрібне спитатися в когось, скільки ж їй тепер років. З тих пір, як їй дуже побили голову вночі, Настя забула свій вік. Дзеркало, заклеєне старими татовими цидулками з дрібними стовпчиками цифр, казало щоразу одне й те саме, воно було таке нудне і втомлене, те дзеркало, що Настя давно перестала турбувати його своїми запитаннями. Отак жила і не знала. Вісім років, і шість, і чотири. Але скільки їй було тоді, коли почалися ті перші вісім?..

Єврейка тим часом ходила з деркачем коло деревини і збивала груші. Коли їй вдавалося струсити грушу, вона обережно піднімала її з трави, обдмухувала і несла аж до порога, де стояло відро. У повітрі вже дрижала серпнева спека і єврейчине чоло вкривалося краплями поту. Настя не хотіла більше дивитись на збирання груш, розвернула візка і поїхала до городу, за дерева. Щойно вона спинилася перед огудинням, як уздріла на обніжку парубка Йвана, що йшов по гриби, і на тій половині грядки, де він був, почався дощ. Настя заплющила очі і побачила таку саму дощову ніч, себе на ліжку, горіхову гілляку, що висіла у вікні, як рука, і почула людей біля річки. Сусідська тітка Ганна, чиєї й хати вже немає, тоненько скімлила, як цуценя, але весь час затуляла собі рота рукою і тільки сичала. Коні стояли мокрі, і якісь чоловіки в кашкетах стягали з воза лантухи, глухо говорили одне до одного і втирали рукавами чуби.

- Це тільки до п'ятниці, потім заберем, - озвався чийсь голос, і тітка Ганна зойкнула у відповідь, як зойкає дупло в старому дереві.

А тоді в її курнику грюкнули двері і закричали кури. Спалахнув сірник, освітив гостре й тверде підборіддя так виразно, що Настя навіть помітила м'якенький, ще хлоп'ячий, пушок на ньому. А коли сірничок загорівся вдруге, Настя побачила, що в тих мішків на возі є руки й ноги. Вона не знати чого скрикнула, та так, на всю хату, на всю вулицю, спіймала на собі пронизливий його погляд і зіщулилась, і не ворушилась, коли він широко йшов прямо на неї, коли одпанахував горіхову гілку, і навіть коли вдарив кулаком у шибку, і та шибка брязнула прямо їй у лице скалками, не зворухнулась. Наступного дня Настю забрали в місто і спершу змусили сидіти кілька годин у довгому коридорі. Потім завели в якусь кімнату і стали запевняти, що вночі Настя нічого не бачила. Вона погоджувалась. Нарешті одвезли її додому, змусили скинути скривавлений одяг та надягти інший, і підселили до неї єврейку.

Відтоді ночами, ледве торкнувшись прохолодної постелі, Настя задирала на собі сорочку, і до ранку бачила перед собою те підборіддя і той молоденький пушок на ньому. Річка внизу вирувала й просилася до нього так само, як Настя.

Одного разу посватався до неї калічка, умілий ремісник з міцними руками і веселими очима. Але Настя тільки й сказала йому, що вже втомилась, і навіть як його звуть не питала. Єврейка хитала на те головою і одверталася до пічки витрушувати попіл, а Настя все мовчала і мовчала, аж поки не пішов він геть, припадаючи на одну ногу. А коли зовсім уже зник за городом, Настя мовчки під'їхала до пічки, набрала попелу собі в пелену і насипала перед порогом хрест. Од того часу Настя не писала в блокноті жодного слова, стала пристановищем для води і їжею для мурахів.

Петлі на всіх дверях поржавіли і, здавалося, вже тільки й тримаються на тій іржі. Горіхове її волосся, коли сідала чесати, лягало на плечі шорстко й незграбно, мов чуже. Настя тільки про людські очі сьорбала суп та одщипувала кришки хліба, а насправді давно харчувалася одною тільки землею. Її долоні барви старого срібла були вже безсилі стиснути навіть руків'я ножа, не те що когось обійняти. Але ночами, щойно спина вдавлювалась у прохолоду постелі, її пальці наче самі собою, поза хотінням, задирали пожовклу сорочку, і перебирали між ногами то мокрих коней, то воскове листя любистку, то вишні, які з'являлися не знати звідки в руках і якими вона замазувала його тверді губи. Вона стояла з ним на березі в підіткнутій до пояса спідниці і мокрій блакитній кофтині, а він стояв у воді, борода йому вже виросла і стояла свердлом, а Настя все намилювала його сутулі плечі і груди новеньким бруском магазинного мила, чула силу його, чула навіть їхніх синів, що хлюпалися неподалік. Вона дивилася на нього біля їхнього нового дому, коли він ставив петлі на двері, тримаючи в роті цвяхи, а з кишені в нього стирчали молоток і обценьки. Вона стояла коло нього, коли він колов кабана, уміло спускаючи кров, одділяючи м'ясо, обшкрібаючи ратички од сажі, навпочіпки, з шматиною в руках, насвистуючи щось гаряче і чуже, живий-живісінький, аж не вірилось.

Здіймався вечірній вітер. Настя сиділа на своєму візку і чекала, коли він вертатиметься з грибами. Окрім неї, більше ніхто його не чекав, ніхто не хотів про нього чути і слухати. На всій вулиці. В усьому селі. Єврейка гидливо кривилася, коли Настя ненароком згадувала про нього, її очі сповнювала якась незатишна тривога, навіть туга. Єврейка могла розмовляти з Настею про що завгодно, але не про нього. Вона не зважала на нього, коли він повертався з грибами до їхнього двору і сідав їсти, коли відщипував хліб і пожадливо вкидав у рота, коли сьорбав уже холодний суп. Настя дивувалася такій силі і незворушності. Виївши одну миску, Йван очікував на другу. І Настя сама мусила їхати до печі, прилаштовуватись там зі своїм візком і насипати йому теплішого. Другої миски він уже не доїдав, лишаючи половину для Насті, тоді облизував ложку, клав на церату, витирав руки об штани і йшов геть, а відро грибів кидав коло хвіртки - то була плата. Єврейка ніколи й нічого з тими грибами не робила, на зло Насті. Уранці Настя знаходила гриби за хвірткою, вже поморщені, побиті червами, і руки її починали щоразу тіпатись, як од якогось півзабутого страху.

Сутеніє. Настя сидить і чує своє волосся десь аж на щиколотках, воно шорстке. Воно так пасує цьому вечору і цьому вітру, як ніколи раніше. Єврейка кожного ранку хоче його заплітати, а Настя не дає. Бо заплетене воно більше не буде нагадувати залізничного полотна, де по один бік сонячно, де їде жовтий безтурботний потяг, а по другий - іде дощ і Йван іде з відром грибів у руці. Дужка давить йому руку, очі його опущені додолу, бо Йван ніколи не дивиться на людей, а лице його посічене зморшками. А ззаду десь киплять каструлі з супом, і смажаться на сковородах великі шматки м'яса, і хлібом пахне аж до нудоти. Куховарки снують одна повз одну, самі сичать як сковороди, і не тямлять уже що роблять, а попіл усе летить і летить, але чогось проти вітру...

Єврейка хотіла спровадити Настю до хати, але та не далася.

"У тебе діти будуть з заячими губами, як ходитимеш сюди", - злісно каже одноока тітка Ганна, зіштовхуючи Настю з могилки. Коли то було? Боже-Боже...

Настя хоче струсити воду з пальців, але води вже немає. Тільки далеко, десь дуже далеко за кручею, чути колеса. Настя вертається в двір, потемки шукає ножа, не знаходить. Які діти? Які в неї можуть бути діти? Боже-Боже... Настя виїжджає на обніжок, їде дорогою, на якій наче ніколи й не була. Та руки все знають самі - вони повертають візка куди треба, минаючи баюри і горбики. Місяць дуже добре освітлює все - і терен по той бік грядки, і дах нового будинку, і Настині чорні лаковані черевики. Колеса все чутніші, їхній голос не можна ні з чим сплутати. Настя збирається з силою і виїжджає на кручу. Немає більше в світі такого іншого чоловіка, який би, задовольнивши свою нестяму, міг би стерпіти її, дурну, з отими пальцями старого срібла, з отією зотлілою давно сорочкою на провалених грудях. Настя поволі піднімається з візка, обходить його , легко зіштовхує з кручі в буруни, і стоїть на піску, боса, піднявши руки догори, назустріч коням, тим самим мокрим і наполоханим коням. Їй хочеться танцювати, але візник кричить не знати що, коли вона виникає перед ним, намагається спинити коней, але вони вже несуть його вбік, де повітря по-літньому тепле, де ніякого берега давно вже немає.

Голда прокидається серед ночі, втирає з лоба піт, хрестить старий інвалідний візок у кутку, і йде подивитися, чи міцно замкнені двері.

2013