«І ти колись боролась, мов Ізраїль,
Україно моя! Сам бог поставив
супроти тебе силу невблаганну
сліпої долі. Оточив тебе
народами, що мов леви в пустині,
рикали, прагнучи твоєї крові...»
Леся Українка

Сьогодні начебто всі вгомонились, слава Богу.
Щоправда, лишивсь один. Назвавшись братом,
не хоче знати він ні мови, ані звичаїв твоїх, Вкраїно.
Із цим ще якось можна було б миритись,
якби не зазіхав він на те, що добуто твоєю кров’ю і потом.
От хоча б і Крим. Скільки століть стояла насторожі Січ!..
Скільки люду вкраїнського загинуло в катівнях!..
Скільки в гаремах зґвалтовано красунь!..
Скільки кастровано малят!..
Вольтерова читачка невситима прибрала Крим .
Та що там Катерина...Сьогоднішні сподвижники її,
похапцем всовуючи паспорти, кричать на заставки усі:
«Люд російський хоче забрати все, що ним звойовано».
Себто сокирою й хрестом.
Але часи не ті. І, як Ізраїль, своє ти, Україно, відстоїш!
Як і йому, і тобі Господь Бог допоможе.