Все відбувається за планом. Божим.

Був прохолодний квітневий ранок боротьби. Ніхто цього так надовго не планував. Зло подовжувалось в собі, а добро систематизувалося, упорядковувалося, організовувалося. Він лежав на ліжку з перебинтованими очима – не проходило. Мабуть, назавжди. Вийти на вулицю! Дихати! Таким повітрям не можна досхочу надихатися – ним хочеться жити: навіть без рук, без ніг, без очей – байдуже, яке каліцтво – жити хочеться, бо душа нарешті здорова і у колі інших таких же душ, а «все інше відросте».
Він приїхав декілька днів тому – значить, прийшов час і він став потрібен. Київ, як і всі інші обласні центри, був у руках народу – нова держава функціонувала, як мурашник, відбувалися нові процеси: творилася нова самостійна незалежна соборна козацька патріотична українська Держава – були, звісно, труднощі, як і при творенні всього нового, але все формувалося одностайно, проблеми вирішувались шляхом обговорень. Залишився півострів. Останній крок – останній прорив, щоб допомогти українським татарам.
Піднімалася сусідня Білорусія.
З доброю заздрістю дивилось Придністров’я, піднімаючись з-під печей.
Грузія спокійно відібрала свої знекровлені Осетію та від Росії.
Вбили чеченського лідера – ампутували Путіну руку.
Після Сочі Росію закрили для усіх журналістів; відключено мережі інтернет; фото із супутника показували окремі спалахи на Кавказі; культурний спротив у Санкт-Петербурзі; вогняний прорив на кордоні з Китаєм… Та все-таки Путін основні садистські загони кинув на Крим – надто багато грошей, сил – та що там казати, ціле життя – він інвестував у маразматичне знищення українців. Не вийшло! Та він, у агонії, цього не бачив: духи, яким він продав свою душу, вимагали сплатити ціну.
… Він лежав на ліжку з перебинтованою головою та долонями рук обмацував простір навколо, читав – перед очима стояли сторінки його віршів - здійснилося майже все: залишилась остання крапка.
Він читав, з очей котились сльози: все пройдено, майже всі у безпеці, окрім ще одного народу – ще однієї частини нашої нації. Плече до плеча. Тільки мирний захист та поступовий наступ. Іншим вже давно займаються світові стовпи… прав людини.
Він любив море – він приїхав до моря. Переправу почали будувати ще до підписання сумних угод минулого наступу:
- Спецам для відступу, - подумав.
По тому, що почали бити барабани, відчув, що наступив вечір.
- Відведіть мене до моря.
- Там бої.
- Відведіть, я маю щось … - замовк.
Підвели до моря, далеко від сутички – і залишили дихати морським повітрям: щогодини підвозили ранених,так що бавитись з ним не було кому.
Він йшов поволі на стук барабанів : спочатку хвилювався, але чим ближче, тим більше заспокоювався.
- Сука, на колєні! – почув. І майже одночасно:
- Хлопче, ти куди?!! Втікай!!!! Це ж ОМОН!!
Не встиг він осмислити сказане, як хтось « допоміг» стати «на колєні» - на мокре холодне каміння.
- Раздєвай, пасмотрім, какой пєсюн у байовіка. – Нікого не хвилювала його сліпота, перев’язані очі. Можливо, сліпі сліпих бачити не можуть.
- Ніх..я сєбє! – всі остовпіли. Він скористався цим, щоб попросити ламаною російською:
- Мнє нужен пєрєводчік – маю важную інформацію для вашево главного.
- Нє с Украіни что-лі… Давайтє , завітє. Камєри нє забудьтєвключіть – хохма будєт. А главний нє вийдєт – по запісі посмотріт.
- Какой язик – запитав один, штовхнувши його в груди: - Да ти єдва стоїш, птічка.
- Українська мова. Я зі Львова, - усміхнувся.
Ці слова спрацювали, як детонатор – десятки псів кинулись люто на нього і – ще мить! – роздерли б його на шматки: «Львів», «Українська мова» - подразники, які асоціювались у них зі свіжою людською кров’ю (Суди кожного дня оприлюднювали покази заарештованих «беркутівців» про теяким способом проходили їхні навчання: рефлекси собаки Павлова отримали підтвердження). Та їхній керівник(яких поміняли після втрати більшості України на диктаторних прибічників Путіна, замінивши спинних кров’ю жорстоких псів) зупинив їх, бо розумів, що війна майже програна – і зараз кожна дрібниця матиме значення.
- І зупиніть бій!
- Харашо. Пєрєміріє на какоє-то врємя, - оголосив по рації.
Прийшов перекладач(до війни вони готувались ретельно), включені були камери:
- Гаварі, сволачь! – рикнув.
- Україна – не Московія! Та ми, як древня нація, просимо пробачення у нащадків князя , який був вигнаний нашими предками з Русі, змушений був скитатися по світу. Тоді ми помилялися: не потрібно було його виганяти, залишаючи сам-на-сам зі злом – потрібно було допомогти! Вибачте! - сльози котилися по його щоках – історія стояла перед очима.
Перекладач отетерів – після секундного мовчання переклав. Головний тут же отримав дзвінок по рації.
- Ще не все, - продовжив він, відчувши наближення кінця: Господь Бог, Бог моєї країни, Бог добра каже: «Залиши мій народ, бо для нього добрі плани я маю!»
Перекладач ледве закінчив, як він підняв руку, промовляючи:
- «Якщо ослухаєшся і серце твоє твердим буде, знищу з лиця Землі твій Содом і звільню всі народи у твоїй тюрмі страху.»
- Убіть! – закричав головний, не чекаючи перекладу.
- Першого удару було б достатньо – тендітне 30-річне тіло, втомлене холодом та ранами. Раптово всі кинулися врозтіч – українці пішли в наступ. З покинутої рації чувся голос Путіна: «Нє отступать, гади! Мочіть всєх!»
- Втікаючий потік ОМОНу попереду щось зупинило – з боку Росії на ОМОН рухалися російські озброєні загони. На підмогу?! Ні, це були вільні повстанці прикордонного краю.
- Не стріляти, - кричали українці: Злом не переможеш зло!
… Вона відкрила очі – і перше, що побачила, - це його заплакані очі:
- Вибач, що покинув тебе, кохана…
- Я – бачу, - усміхнулася вона. Побите тіло боліло. Душа ж була здоровою.

…Через два тижні їй покращало: море, коханий, татарська кухня.
Вони сиділи під будинком, розмовляючи з сім’єю, що поселила їх. Вона сиділа в нього на колінах. І вони, обнявши одне одного, підтримували розмову, паралельно розмовляючи очима.
- А зараз куди? – запитав господар.
- До Львова, - усміхнулися.
Львів, 24.01.14