Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.02.01
13:03
колись в мене в школі була учілка
учілка що очі носила як дві апельсинки
учілка що в неї не рот а справжня каністра
учілка що в ній голова як літаюча тарілка
така ця учілка окаста була і зубаста
що і могла би раптом когось та куснуть
в особливості
учілка що очі носила як дві апельсинки
учілка що в неї не рот а справжня каністра
учілка що в ній голова як літаюча тарілка
така ця учілка окаста була і зубаста
що і могла би раптом когось та куснуть
в особливості
2026.02.01
12:19
Старий козак Степан, нарешті помирав.
Смерть вже давно до нього, видно, придивлялась,
Життя козацьке обірвати сподівалась.
Та його ангел-охоронець рятував.
Але тоді було у нього вдосталь сил
Аби від Смерті тої клятої відбитись.
Тепер же тільки залиш
Смерть вже давно до нього, видно, придивлялась,
Життя козацьке обірвати сподівалась.
Та його ангел-охоронець рятував.
Але тоді було у нього вдосталь сил
Аби від Смерті тої клятої відбитись.
Тепер же тільки залиш
2026.02.01
11:43
Знову вітер холодний сніг тремтливий мете.
знову спокій дрімотний на душу впаде,
огорне ніжно ковдрою - зимною, теплою,
і приспить колисковою - мрійною, легкою.
І тремтітиме довго на віях сльозинка,
і співатиме кволо у грудях крижинка.
Буде жаліти
знову спокій дрімотний на душу впаде,
огорне ніжно ковдрою - зимною, теплою,
і приспить колисковою - мрійною, легкою.
І тремтітиме довго на віях сльозинка,
і співатиме кволо у грудях крижинка.
Буде жаліти
2026.02.01
11:29
Я хочу, щоб розверзлася долина,
Щоб світ явив свій потаємний смисл,
Слова постали на незрушній глині,
Відкривши мудрість логосу і числ.
Я хочу, щоб розверзлась серцевина
Усіх страждань і болів нелюдських,
Мов споконвічна неземна провина,
Щоб світ явив свій потаємний смисл,
Слова постали на незрушній глині,
Відкривши мудрість логосу і числ.
Я хочу, щоб розверзлась серцевина
Усіх страждань і болів нелюдських,
Мов споконвічна неземна провина,
2026.02.01
08:16
Не можна без світла й опалення
у одноманітності плину.
Гаптує душиця із марення
тонку льодяну павутину.
Що далі, тікати у безлих*
думок чи укритися пледом?
Вілляти вина повний келих,
у одноманітності плину.
Гаптує душиця із марення
тонку льодяну павутину.
Що далі, тікати у безлих*
думок чи укритися пледом?
Вілляти вина повний келих,
2026.01.31
16:05
Із Леоніда Сергєєва
Дійові особи та виконавці:
• Анатолій Карпов – ліричний тенор
• Претендент – драматичний баритон
• Михайло Таль – баритон
• Петра Ліуверік – мецо-сопрано
• Суддя матчу – бас-кантанте
Дійові особи та виконавці:
• Анатолій Карпов – ліричний тенор
• Претендент – драматичний баритон
• Михайло Таль – баритон
• Петра Ліуверік – мецо-сопрано
• Суддя матчу – бас-кантанте
2026.01.31
14:26
Я на старому цвинтарі заритий,
Під пам'ятником з чорного граніту.
Читаю, що написано... О, небо!
"Тримайся! Все попереду ще в тебе!"
Під пам'ятником з чорного граніту.
Читаю, що написано... О, небо!
"Тримайся! Все попереду ще в тебе!"
2026.01.31
12:07
Ця вічна сирена просвердлює мозок
І спокою, певно, ніколи не дасть.
Ця вічна сирена, як згущений морок.
І попіл століть опадає на нас.
У ній ми впізнаємо сутність століття.
Освенцим, Дахау, доносів рої.
Її віспувате обличчя столике.
І спокою, певно, ніколи не дасть.
Ця вічна сирена, як згущений морок.
І попіл століть опадає на нас.
У ній ми впізнаємо сутність століття.
Освенцим, Дахау, доносів рої.
Її віспувате обличчя столике.
2026.01.30
23:35
Недосить обрати вірний напрямок, важливо не збитися з курсу.
Меншовартість занадто вартує.
Якщо люди метають ікру, лососі відпочивають.
Хто править бал, тому правила зайві.
У кожного історика свої історичні паралелі і своя паралельна історія.
2026.01.30
21:35
Найбільше бійсь фанатиків і вбивць,
різниця поміж ними невелика:
і там, і там ідея перед очима мерехтить,
але немає й гадки про живого чоловіка.
О, скільки ж їх, богобоязних і безбожних…
Всевишньому це споконвік не в новину,
та Він карає їх тоді, як
різниця поміж ними невелика:
і там, і там ідея перед очима мерехтить,
але немає й гадки про живого чоловіка.
О, скільки ж їх, богобоязних і безбожних…
Всевишньому це споконвік не в новину,
та Він карає їх тоді, як
2026.01.30
21:03
Сердечний, що далі, та як
ми будемо дійсність ділити?
Тобі в чорнім морі маяк,
мені незабудки у житі?
А їй, що дістанеться — даль
і смуток у пелені днини?
Не ділиться, як не гадай,
ми будемо дійсність ділити?
Тобі в чорнім морі маяк,
мені незабудки у житі?
А їй, що дістанеться — даль
і смуток у пелені днини?
Не ділиться, як не гадай,
2026.01.30
16:17
Доводити - немає часу,
Доносити - бракує сил.
Давно роздав усі прикраси
Надійний мій душевний тил.
Захмарна тупість ходить світом.
О, горе щирим та відкритим!
Тепла промінчик не знайти,
Доносити - бракує сил.
Давно роздав усі прикраси
Надійний мій душевний тил.
Захмарна тупість ходить світом.
О, горе щирим та відкритим!
Тепла промінчик не знайти,
2026.01.30
15:28
Згораю я у пломені жаги,
Палаю стосом, серце спопеляю.
Крилом вогню домотую круги
Між брамами пекельними і раєм.
Поріг блаженства – щастя береги.
Табун шаленства зупинити мушу
Над урвищем, де пристрасті боги
Палаю стосом, серце спопеляю.
Крилом вогню домотую круги
Між брамами пекельними і раєм.
Поріг блаженства – щастя береги.
Табун шаленства зупинити мушу
Над урвищем, де пристрасті боги
2026.01.30
13:38
Розплетемо рондельний магістрал
Й напишемо малий вінок ронделів.
Щоб не шукати воду у пустелі,
Влаштуємо в оазі справжній бал!
Спочатку хай співає генерал,
А потім рядові, мов менестрелі.
Розплетемо рондельний магістрал
Й напишемо малий вінок ронделів.
Щоб не шукати воду у пустелі,
Влаштуємо в оазі справжній бал!
Спочатку хай співає генерал,
А потім рядові, мов менестрелі.
Розплетемо рондельний магістрал
2026.01.30
10:48
О часе, не спіши, не мчи удаль стрілою,
Що пробива серця в невдалій метушні,
Що залишається марою і маною,
Тим світом, що розвіявся вві сні.
Що хочеш забирай, та серце не розколюй,
Минуле і майбутнє не діли
І спогади, мов яструб, не розорюй,
Що пробива серця в невдалій метушні,
Що залишається марою і маною,
Тим світом, що розвіявся вві сні.
Що хочеш забирай, та серце не розколюй,
Минуле і майбутнє не діли
І спогади, мов яструб, не розорюй,
2026.01.29
21:59
Скляне повітря, тиша нежива.
Застиг у глянці вечір на порозі.
Необережно кинуті слова
Лишились, як льодинки на дорозі.
Весь світ накрила панцирна броня.
Прозорий шовк, підступний і блискучий.
Заснула з льодом зморена стерня.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Застиг у глянці вечір на порозі.
Необережно кинуті слова
Лишились, як льодинки на дорозі.
Весь світ накрила панцирна броня.
Прозорий шовк, підступний і блискучий.
Заснула з льодом зморена стерня.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.11.29
2025.09.04
2025.08.19
2025.05.15
2025.04.30
2025.04.24
2025.03.18
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Андрій Басанець (1977) /
Проза
Притча про правду
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Притча про правду
Колись дуже-дуже давно в одному далекому селі жила велика родина. Чоловік, жінка, двоє дорослих синів з дружинами й малими дітьми, та стара баба, чоловікова мати. Жили вони добре й мирно, у злагоді, хоч подеколи й сиділи голодні, якщо випадав неврожайний рік. Аж поки одного року не настав у тім краю насправді великий страшний голод. Люди мерли, як мухи, ходили злі та роздратовані.
Як на біду, в жінки хтось украв коштовну прикрасу - золотий ланцюг, батькове благословення. І користі було небагато з того ланцюга в глухому землеробському селі, але жінку взяла злість, і опосіла так міцно, що годі було домочадцям у хаті вдержатись. Лютувала вона, лаялася та допитувала всіх по десять разів на день, хто ж то взяв її скарб, а дізнатись ніяк не могла. І стала вона зганяти злість на старій немічній свекрусі, узявши чогось у голову, що вона і є крадійка. Настало в хаті пекло. Що не день, то лайка та прокльони. Жінка лається, свекруха смерті просить, діти голодні ревуть, невістки сльози втирають, а чоловіки й собі сидять похнюплені та безсилі.
І тривало так доти, доки одного вечора, повернувшися з поля, не знайшли бабу на порозі мертвою з розчепіреним ротом. Поки чоловіки ходили кликати жандармів та писаря, жінка від страху дременула з двору геть, і відтоді її ніхто ніколи не бачив.
Пройшли роки. Постаріли сини, повиростали онуки, пішли правнуки.
І настав чоловікові час умирати. Покликав він до себе уже сивих своїх синів та й велів двері зачинити. Спершу розподілив межи ними поля та худобу, а тоді дістав із якогось клунка старого забрезклого кухля і показав синам з такими словами:
- Оце ж я зварив цикути і отруїв свою матір.
Сини поспитали:
- А нащо, тату?
І він відповів:
- А на те, сини мої, щоб урятувати родину від злості та голоду.
- А чого ж ви не призналися, тату, жандармам? Хіба то не ви вчили нас, що немає нічого святішого за правду?
Батько осміхнувся у вуса.
- За правду немає нічого святішого. Я це й зараз кажу. Але ж правда не тільки в цьому кухлі цикути. Правда й у тому, що якби я не поніс до міста того ланцюга та не продав, та не став досипати щодня в комору потроху борошна зі сховку, щоб непомітно, ми б уже околіли з голоду. Правда в тому, що якби тоді в нас не поменшало ротів, нас би не врятував і той ланцюг. Правда в тому, що якби я тоді признався жандармам і мене забрали б до в'язниці, все господарство пішло би прахом, бо ви були ще молоді і не вміли дати йому лад. Правда в тому, що моя мати сама попросила в мене отрути. І в тому правда, що не всі ваші діти вижили б у той страшний рік, аби не моя мати і моя жінка... Оце аж стільки правд одразу. А ви самі вибирайте ту, яка вам більше до вподоби.
Батько упустив кухоль на долівку і щось зашамкотів собі у вуса, щомиті втрачаючи силу. Сини нахилились до його ліжка, принишкли аж до німоти, і аж тоді почули останні його слова:
- ... і кожен дасть одвіт перед Богом за свою правду, за ту, яку вибрав з-поміж інших. Пильно вибирайте, сини мої, стережіться...
Та й одпустив душу.
Сини, не змовляючись, пішли в найглухіший закуток саду і закопали там старого кухля. Так, щоб ніхто й ніколи не знайшов.
Як на біду, в жінки хтось украв коштовну прикрасу - золотий ланцюг, батькове благословення. І користі було небагато з того ланцюга в глухому землеробському селі, але жінку взяла злість, і опосіла так міцно, що годі було домочадцям у хаті вдержатись. Лютувала вона, лаялася та допитувала всіх по десять разів на день, хто ж то взяв її скарб, а дізнатись ніяк не могла. І стала вона зганяти злість на старій немічній свекрусі, узявши чогось у голову, що вона і є крадійка. Настало в хаті пекло. Що не день, то лайка та прокльони. Жінка лається, свекруха смерті просить, діти голодні ревуть, невістки сльози втирають, а чоловіки й собі сидять похнюплені та безсилі.
І тривало так доти, доки одного вечора, повернувшися з поля, не знайшли бабу на порозі мертвою з розчепіреним ротом. Поки чоловіки ходили кликати жандармів та писаря, жінка від страху дременула з двору геть, і відтоді її ніхто ніколи не бачив.
Пройшли роки. Постаріли сини, повиростали онуки, пішли правнуки.
І настав чоловікові час умирати. Покликав він до себе уже сивих своїх синів та й велів двері зачинити. Спершу розподілив межи ними поля та худобу, а тоді дістав із якогось клунка старого забрезклого кухля і показав синам з такими словами:
- Оце ж я зварив цикути і отруїв свою матір.
Сини поспитали:
- А нащо, тату?
І він відповів:
- А на те, сини мої, щоб урятувати родину від злості та голоду.
- А чого ж ви не призналися, тату, жандармам? Хіба то не ви вчили нас, що немає нічого святішого за правду?
Батько осміхнувся у вуса.
- За правду немає нічого святішого. Я це й зараз кажу. Але ж правда не тільки в цьому кухлі цикути. Правда й у тому, що якби я не поніс до міста того ланцюга та не продав, та не став досипати щодня в комору потроху борошна зі сховку, щоб непомітно, ми б уже околіли з голоду. Правда в тому, що якби тоді в нас не поменшало ротів, нас би не врятував і той ланцюг. Правда в тому, що якби я тоді признався жандармам і мене забрали б до в'язниці, все господарство пішло би прахом, бо ви були ще молоді і не вміли дати йому лад. Правда в тому, що моя мати сама попросила в мене отрути. І в тому правда, що не всі ваші діти вижили б у той страшний рік, аби не моя мати і моя жінка... Оце аж стільки правд одразу. А ви самі вибирайте ту, яка вам більше до вподоби.
Батько упустив кухоль на долівку і щось зашамкотів собі у вуса, щомиті втрачаючи силу. Сини нахилились до його ліжка, принишкли аж до німоти, і аж тоді почули останні його слова:
- ... і кожен дасть одвіт перед Богом за свою правду, за ту, яку вибрав з-поміж інших. Пильно вибирайте, сини мої, стережіться...
Та й одпустив душу.
Сини, не змовляючись, пішли в найглухіший закуток саду і закопали там старого кухля. Так, щоб ніхто й ніколи не знайшов.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
