
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.10.14
12:25
Конгломерат відмороженого люду на болотах гордо іменують нацією.
Малоцінні персони ціни собі ніяк не складуть.
Злі генії добре вміють прикидатися добрими.
Мистецтво брехні, як і будь-яке мистецтво, має і таланти, і шанувальників.
Імідж благод
2025.10.14
10:55
Дерево рубав побіля річки чоловік.
І чи втомився, чи так собі про щось подумав,
Сокира вислизнула з рук й шубовснула у воду.
«Ой, що ж мені теперечки робить?
Вона ж у мене одна в господі!»-
Отак ось лементує чоловік, та хто ж почує...
Раптом з води
І чи втомився, чи так собі про щось подумав,
Сокира вислизнула з рук й шубовснула у воду.
«Ой, що ж мені теперечки робить?
Вона ж у мене одна в господі!»-
Отак ось лементує чоловік, та хто ж почує...
Раптом з води
2025.10.13
23:22
Чекаю відповідь… Конкретно:
Коли і хто пірне у Осінь?..
І щоб з розгону на портрети…
Але не всі, у кого досвід.
Ніяких видумок з майбутнім.
Минуле хай, вже начудили…
І кожен щоб очнувся в Грудні —
Бо саме Він додасть вам сили…
Коли і хто пірне у Осінь?..
І щоб з розгону на портрети…
Але не всі, у кого досвід.
Ніяких видумок з майбутнім.
Минуле хай, вже начудили…
І кожен щоб очнувся в Грудні —
Бо саме Він додасть вам сили…
2025.10.13
22:48
Три роки промайнуло, як жура
прийшла у дім, мов грім посеред ночі.
І обілляла осінь із відра
холодними жалями дні пророчі.
Сестричко, люба, не зійдеш з небес,
моя печаль — повітряна сирена.
На кладовищі дерев'яний хрест
прийшла у дім, мов грім посеред ночі.
І обілляла осінь із відра
холодними жалями дні пророчі.
Сестричко, люба, не зійдеш з небес,
моя печаль — повітряна сирена.
На кладовищі дерев'яний хрест
2025.10.13
22:32
Увечері завжди здається,
що часу катастрофічно
не вистачає, що земля
вислизає з-під ніг.
Залишилися лічені хвилини.
Увечері ти опиняєшся
над прірвою.
Над прірвою життя,
що часу катастрофічно
не вистачає, що земля
вислизає з-під ніг.
Залишилися лічені хвилини.
Увечері ти опиняєшся
над прірвою.
Над прірвою життя,
2025.10.13
20:33
Едемський сад. Пташки щебечуть.
Буяє все в саду навколо.
Підкрався непомітно вечір –
Вже чути соловейка соло.
Так гармонійно, безтурботно –
Здавалося б,чого бажати…
І ніби добре так достоту.
Буяє все в саду навколо.
Підкрався непомітно вечір –
Вже чути соловейка соло.
Так гармонійно, безтурботно –
Здавалося б,чого бажати…
І ніби добре так достоту.
2025.10.13
06:56
світанок помер і
день услід
мене вітає сам-один
місяць-оксамит
власну самотність осягну в цей день
що трохи більше аніж досить
щоби кинути все й кинутися геть
палай північний
день услід
мене вітає сам-один
місяць-оксамит
власну самотність осягну в цей день
що трохи більше аніж досить
щоби кинути все й кинутися геть
палай північний
2025.10.13
04:09
Привіт усім приятелям і приятелькам!
Ідея цього Альбому - озвучити деякі мої тексти в стилі із присмаком іспанських ритмів.
Я вибрав 10-ть з них і помістив в одному відео. Надіюсь, що вони принесуть естетичне задоволення...
Відео просте, лише для перес
Ідея цього Альбому - озвучити деякі мої тексти в стилі із присмаком іспанських ритмів.
Я вибрав 10-ть з них і помістив в одному відео. Надіюсь, що вони принесуть естетичне задоволення...
Відео просте, лише для перес
2025.10.12
22:29
Чи можна зробити
фотографію для вічності?
Фотографію, яка не пожовкне,
яку не зітре час.
Чи багатьом із фотографій
удалося подолати
навалу віків?
Від них збереглися
фотографію для вічності?
Фотографію, яка не пожовкне,
яку не зітре час.
Чи багатьом із фотографій
удалося подолати
навалу віків?
Від них збереглися
2025.10.12
19:37
А ось і стіл… дубовий стіл
У тиші міжпланетній
Не вистачає тільки бджіл…
І коментів від Петі…
До чого бджоли тут , скажіть,
Хіба, що меду хочте?
Скажіть, Миколо… краще — Віть…
У тиші міжпланетній
Не вистачає тільки бджіл…
І коментів від Петі…
До чого бджоли тут , скажіть,
Хіба, що меду хочте?
Скажіть, Миколо… краще — Віть…
2025.10.12
19:20
Усміхнися, осене сльотава,
Може, досить плакати дощем?!
Хай краса - сумна і величава -
Оксамитом заясніє ще.
Оповиє сонечком пестливо,
Хмари, як фіранки, відгорне.
І на мить хоч стану я щасливим,
Може, досить плакати дощем?!
Хай краса - сумна і величава -
Оксамитом заясніє ще.
Оповиє сонечком пестливо,
Хмари, як фіранки, відгорне.
І на мить хоч стану я щасливим,
2025.10.12
14:52
Були часи, як за Прутом гармати гриміли,
Козаки ледь не щороку в Молдову ходили.
Турок звідти виганяли, які там засіли,
Хижим оком на Європу звідтіля гляділи.
А Європа, що не в змозі із турком справлятись,
До козаків українських мусила звертатись.
Козаки ледь не щороку в Молдову ходили.
Турок звідти виганяли, які там засіли,
Хижим оком на Європу звідтіля гляділи.
А Європа, що не в змозі із турком справлятись,
До козаків українських мусила звертатись.
2025.10.12
12:11
…ти, власне, хто? Ти хто такий
І звідкіля ти об’явився?
Не поспішай… обом налий.
О вибач, я погарячився.
Не встиг підставити плеча…
Забув… загострені вимоги…
І як та спалена свіча…
А ще ті слухавки… тривоги.
І звідкіля ти об’явився?
Не поспішай… обом налий.
О вибач, я погарячився.
Не встиг підставити плеча…
Забув… загострені вимоги…
І як та спалена свіча…
А ще ті слухавки… тривоги.
2025.10.11
22:57
Серед сльоз, серед крові й розрухи,
Де суцільне жахіття триває,
Відчуваю душі своїй рухи,
Бо її розтинає і крає.
Та молюсь не за тих, хто при владі.
Збагатіти, можливості, раді.
Не за тих, хто вдають, що хрещені
Та в поранених цуплять з кишені.
Де суцільне жахіття триває,
Відчуваю душі своїй рухи,
Бо її розтинає і крає.
Та молюсь не за тих, хто при владі.
Збагатіти, можливості, раді.
Не за тих, хто вдають, що хрещені
Та в поранених цуплять з кишені.
2025.10.11
22:10
Так не хочеться,
щоб закінчувалася ніч.
Так не хочеться,
щоб починалася спека.
Здавалося б, що може
бути ліпшим від світла?
Але сонце спопеляє,
воно пропікає
щоб закінчувалася ніч.
Так не хочеться,
щоб починалася спека.
Здавалося б, що може
бути ліпшим від світла?
Але сонце спопеляє,
воно пропікає
2025.10.11
20:45
Дешево Матвій Тебе купив
Тим, що кинув гроші на дорогу:
Грошей тих бо він не заробив,
А стягнув податком із народу!
Так чому ж не кинути було
Те, що зовсім не йому належить?..
Кажуть, що добро долає зло...
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Тим, що кинув гроші на дорогу:
Грошей тих бо він не заробив,
А стягнув податком із народу!
Так чому ж не кинути було
Те, що зовсім не йому належить?..
Кажуть, що добро долає зло...
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.09.04
2025.08.19
2025.04.30
2025.04.24
2025.03.18
2025.03.09
2025.02.12
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Андрій Басанець (1977) /
Проза
Притча про правду
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Притча про правду
Колись дуже-дуже давно в одному далекому селі жила велика родина. Чоловік, жінка, двоє дорослих синів з дружинами й малими дітьми, та стара баба, чоловікова мати. Жили вони добре й мирно, у злагоді, хоч подеколи й сиділи голодні, якщо випадав неврожайний рік. Аж поки одного року не настав у тім краю насправді великий страшний голод. Люди мерли, як мухи, ходили злі та роздратовані.
Як на біду, в жінки хтось украв коштовну прикрасу - золотий ланцюг, батькове благословення. І користі було небагато з того ланцюга в глухому землеробському селі, але жінку взяла злість, і опосіла так міцно, що годі було домочадцям у хаті вдержатись. Лютувала вона, лаялася та допитувала всіх по десять разів на день, хто ж то взяв її скарб, а дізнатись ніяк не могла. І стала вона зганяти злість на старій немічній свекрусі, узявши чогось у голову, що вона і є крадійка. Настало в хаті пекло. Що не день, то лайка та прокльони. Жінка лається, свекруха смерті просить, діти голодні ревуть, невістки сльози втирають, а чоловіки й собі сидять похнюплені та безсилі.
І тривало так доти, доки одного вечора, повернувшися з поля, не знайшли бабу на порозі мертвою з розчепіреним ротом. Поки чоловіки ходили кликати жандармів та писаря, жінка від страху дременула з двору геть, і відтоді її ніхто ніколи не бачив.
Пройшли роки. Постаріли сини, повиростали онуки, пішли правнуки.
І настав чоловікові час умирати. Покликав він до себе уже сивих своїх синів та й велів двері зачинити. Спершу розподілив межи ними поля та худобу, а тоді дістав із якогось клунка старого забрезклого кухля і показав синам з такими словами:
- Оце ж я зварив цикути і отруїв свою матір.
Сини поспитали:
- А нащо, тату?
І він відповів:
- А на те, сини мої, щоб урятувати родину від злості та голоду.
- А чого ж ви не призналися, тату, жандармам? Хіба то не ви вчили нас, що немає нічого святішого за правду?
Батько осміхнувся у вуса.
- За правду немає нічого святішого. Я це й зараз кажу. Але ж правда не тільки в цьому кухлі цикути. Правда й у тому, що якби я не поніс до міста того ланцюга та не продав, та не став досипати щодня в комору потроху борошна зі сховку, щоб непомітно, ми б уже околіли з голоду. Правда в тому, що якби тоді в нас не поменшало ротів, нас би не врятував і той ланцюг. Правда в тому, що якби я тоді признався жандармам і мене забрали б до в'язниці, все господарство пішло би прахом, бо ви були ще молоді і не вміли дати йому лад. Правда в тому, що моя мати сама попросила в мене отрути. І в тому правда, що не всі ваші діти вижили б у той страшний рік, аби не моя мати і моя жінка... Оце аж стільки правд одразу. А ви самі вибирайте ту, яка вам більше до вподоби.
Батько упустив кухоль на долівку і щось зашамкотів собі у вуса, щомиті втрачаючи силу. Сини нахилились до його ліжка, принишкли аж до німоти, і аж тоді почули останні його слова:
- ... і кожен дасть одвіт перед Богом за свою правду, за ту, яку вибрав з-поміж інших. Пильно вибирайте, сини мої, стережіться...
Та й одпустив душу.
Сини, не змовляючись, пішли в найглухіший закуток саду і закопали там старого кухля. Так, щоб ніхто й ніколи не знайшов.
Як на біду, в жінки хтось украв коштовну прикрасу - золотий ланцюг, батькове благословення. І користі було небагато з того ланцюга в глухому землеробському селі, але жінку взяла злість, і опосіла так міцно, що годі було домочадцям у хаті вдержатись. Лютувала вона, лаялася та допитувала всіх по десять разів на день, хто ж то взяв її скарб, а дізнатись ніяк не могла. І стала вона зганяти злість на старій немічній свекрусі, узявши чогось у голову, що вона і є крадійка. Настало в хаті пекло. Що не день, то лайка та прокльони. Жінка лається, свекруха смерті просить, діти голодні ревуть, невістки сльози втирають, а чоловіки й собі сидять похнюплені та безсилі.
І тривало так доти, доки одного вечора, повернувшися з поля, не знайшли бабу на порозі мертвою з розчепіреним ротом. Поки чоловіки ходили кликати жандармів та писаря, жінка від страху дременула з двору геть, і відтоді її ніхто ніколи не бачив.
Пройшли роки. Постаріли сини, повиростали онуки, пішли правнуки.
І настав чоловікові час умирати. Покликав він до себе уже сивих своїх синів та й велів двері зачинити. Спершу розподілив межи ними поля та худобу, а тоді дістав із якогось клунка старого забрезклого кухля і показав синам з такими словами:
- Оце ж я зварив цикути і отруїв свою матір.
Сини поспитали:
- А нащо, тату?
І він відповів:
- А на те, сини мої, щоб урятувати родину від злості та голоду.
- А чого ж ви не призналися, тату, жандармам? Хіба то не ви вчили нас, що немає нічого святішого за правду?
Батько осміхнувся у вуса.
- За правду немає нічого святішого. Я це й зараз кажу. Але ж правда не тільки в цьому кухлі цикути. Правда й у тому, що якби я не поніс до міста того ланцюга та не продав, та не став досипати щодня в комору потроху борошна зі сховку, щоб непомітно, ми б уже околіли з голоду. Правда в тому, що якби тоді в нас не поменшало ротів, нас би не врятував і той ланцюг. Правда в тому, що якби я тоді признався жандармам і мене забрали б до в'язниці, все господарство пішло би прахом, бо ви були ще молоді і не вміли дати йому лад. Правда в тому, що моя мати сама попросила в мене отрути. І в тому правда, що не всі ваші діти вижили б у той страшний рік, аби не моя мати і моя жінка... Оце аж стільки правд одразу. А ви самі вибирайте ту, яка вам більше до вподоби.
Батько упустив кухоль на долівку і щось зашамкотів собі у вуса, щомиті втрачаючи силу. Сини нахилились до його ліжка, принишкли аж до німоти, і аж тоді почули останні його слова:
- ... і кожен дасть одвіт перед Богом за свою правду, за ту, яку вибрав з-поміж інших. Пильно вибирайте, сини мої, стережіться...
Та й одпустив душу.
Сини, не змовляючись, пішли в найглухіший закуток саду і закопали там старого кухля. Так, щоб ніхто й ніколи не знайшов.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію