Сидять діди, розмовляють, згадують минуле.
Як воно в молоді роки гарно жити було.
Старий Кіндрат про Союз той тільки і торочить,
Чи молодість, чи порядки повернути хоче,
Які були при Союзі. Отож не змовкає:
- А я, хлопці, уже в котрий раз сказати маю:
Гарно було при Союзі. Всюди був порядок.
Люди жили у спокої, трудилися радо.
Молодим так не хотілось на місці стирчати,
Роз’їздились по Союзу щось там будувати.
А які були будови?! По світу гриміли!
Турксиб, Комсомольськ, Магнітка! А канал прорили
Біломорський?! Хіба можна усе пригадати,
Скільки в ті роки вдалося нам побудувати.
Збиралися комсомольці зі всії країни.
Дніпрогес побудували у нас в Україні.
А в Сибіру, на Уралі міста нові стали.
А заводи?! Тоді стільки їх побудували.
І усе то добровільно хоч в тяжких умовах.
Що не кажіть, при Союзі жилося чудово!
Дід Андрій уже не втримавсь: - Знаєш що, Кіндрате,
Як не знаєш, то не треба нам отут брехати.
Ти ж не жив ще у ті роки. Газет начитався
Та і нас агітувати за Союз той взявся.
- А ти жив? – Кіндрат озлився, - Ти ж молодший мене.
Ти ж, мабуть і в сімдесятих було ще зелене.
А про ті роки далекі звідки можеш знати?
Тож не слід мене, Андрію, тобі тут повчати.
Андрій тільки усміхнувся: - Що правда, то правда,
Я молодший та це знати більше не завадить.
Я ж суджу не по газетах совітських брехливих,
Що писали, як жилося нам тоді щасливо.
Знаю я, як було діло, бо мені багато
Свого часу розказував мій покійний тато.
А він робив… Хоч то знати не обов’ְязково.
Але всю радянську «кухню» він знав пречудово.
Хто і як в роки тридцяті те все будували.
Ви б в газетах у совітських те б не прочитали.
Тож, коли більшовики взяли в руки владу,
Захотіли і Європу теж віддати Радам.
Бо вважали, що і всі так повинні жити,
Як в Московії живуть. Прагнули по світу
Революцію зробить та усіх загнати
За оті совітські дикі, божевільні грати.
Щоб прикладу не було, як живуть десь люди
І були одні порядки ті москальські всюди.
Та Європа по руках москалям тим дала,
Революція по світу скінчилась невдало.
Не схотіли бідаки по усьому світу
Помагати москалям, так, як вони жити.
«Добровільно не хотять, то ми те поправим,
Всіх у наш соціалізм силою доправим!»
Тож взялись більшовики Союз піднімати.
Щоби танків, літаків їм набудувати,
Звоювати ними світ, то потрібно зводить
По Союзу по всьому фабрики й заводи.
І не один, і не два – сотні будувати,
Бо ж для армії потрібно зброї так багато.
Та для того будівництва треба стільки люду.
Та і грошей, бо ж задарма хто робити буде?
Все ж знайшли більшовики, як тому зарадить.
Конкурентів же нема, у руках вся влада.
Тож могли напланувать, що лише хотіли.
У Держплані у Москві недарма сиділи
Головаті мужики – все прорахували.
Розрахунки і таблиці вони гарні мали.
Скільки треба і чого завод збудувати.
Скільки має робітник один виробляти.
Тож затіялись, скажім будову в Сибіру.
У Держплані прорахують все добре допіру:
Скільки яких фахівців треба, скільки років,
Щоб укластися, як слід в урядові строки.
На той час більшовики узялись за діло,
І мільйони уже в‘язнів в ГУЛАГу сиділи.
Тож, як тільки будувать де що починають,
Рознарядку у найближчий табір посилають.
Скільки слід «робітників» на будову слати.
Конвоїри, звісно, мають їх контролювати.
Не виконується план, то їх покарають.
Начальники таборів про то добре знають.
Тож стараються, щоб в строк роботи зробили.
А в Держплані ще й кошторис були розробили
Для нещасних каторжан: скільки заробляють,
Скільки з них відрахувати та отримать мають.
За кошторисом отим каторжани мали
Оплатити всі видатки, які поступали:
Сам оплачував він їжу, завіз, зберігання,
Готування; освітлення, опалення – справа не остання
У Сибіру; за рахунок каторжан трималось
Все начальство, конвоїри, всі, що ошивались
Навкруг табору; крім того, гроші заробляли,
Щоб чекісти по країні не голодували.
Та й на псів, що каторжан тих часом люто рвали,
Самі ж оті каторжани також заробляли.
Ще й платили, як під слідством у СІЗО сиділи,
Й за дорогу – не задарма ж їх в Сибір возили.
Навіть, куля та, що в’язня могли розстріляти,
Вираховувалась також з їхньої зарплати.
Коли все порахувати та не пропустити –
Сім рублів щоденно в‘язень має заплатити.
Ще в Москві порахували – має заробляти
Вісім п‘ятдесят щоденно. Коли виробляти
Зможе він щоденну «норму». Теж згідно Держплану.
Отож, кожен день, як буде працювать старанно,
Півтора рублі він зможе собі заробити.
Звісно, в той час на ті гроші не прожити сито.
Та на руки в’язням гроші ті не видавали,
На рахунок особистий на ощадний клали.
Помре часом каторжанин ( а їх помирало
Десь вісімдесят відсотків), грошики й пропали.
Їх держава забирала. Лише тим давали,
Які «норму» в сто відсотків щодень виробляли.
А таких було хіба що лиш кожен десятий.
Та і то, було між ними і таких багато,
Кому за «добро» начальство могло дописати.
Бо ж для «норми» буйволячу силу треба мати.
А в голодних і холодних каторжан то звідки?
Тому і не повернулась більшість в‘язнів звідти.
Мало того, що з тих грошей обслугу тримали,
І донощикам, й повіям теж перепадало.
Тобто, на ГУЛАГ безмежний, що будував стільки,
Не тратила більшовицька влада ні копійки.
Але, щоб завод в Сибіру той побудували,
Одних тільки чорноробів було, звісно, мало.
Треба були інженери, майстри. Але люди
Зриватися не бажали, їхати в нікуди.
Та і влада не хотіла, хоч і закликала,
Але ж тоді їм зарплату заплатити мала.
І не малу. Інженер, що згоден працювати,
Три тисячі рублів в місяць має заробляти.
Більшовики знайшли вихід – не дурні ж сиділи,
То ж вони таку от схему скоро розробили.
Зводять завод у Сибіру силами ГУЛАГу,
До еНкАвЕеС Полтави шле Москва «бумагу»:
Треба стільки інженерів і майстрів прислати.
А тим більше і не треба нічого казати.
В них на кожного вже справа у сейфі готова:
Хтось зробив щось чи то кинув «небезпечне» слово.
Подивились – інженер він чи майстер – підходить.
І уже посеред ночі по нього приходять.
Скоро «ворог» зізнається – вони діло знають.
Й бідолаха у Сибіру вже роботу має.
Вигода яка державі! Бо ж тут йому платять
П‘ятдесят рублів на місяць, а не ту зарплату,
Яку мали би платити, якби сам подався.
Та й на п‘ятдесят рублів тих він не сподівався,
Бо ж вирахували у Держплані давно всі затрати,
П‘ять рублів на ощадкнижку в місяць буде мати.
І то не все. В москаликів аж капає слина,
Так до себе прив‘язати хочуть Україну.
У Полтаві інженер той десь, звісно, трудився,
А тепер без інженера завод залишився.
Тож з Московії одразу свого присилають,
Так потроху москалями край і заселяють.
Українці за Уралом Сибір піднімають,
А москалі місця їхні скоренько займають.
Щоби потім говорили москалі вже звичне:
Україну населяють вже «рускоязичні».
Так три справи одним робом москалі й робили:
І Сибір розбудували, хоч мільйони вбили,
Заощадили мільярди на усім тім ділі,
Ще й своїми москалями наш край заселили.