Із дзеркала витікає смисл,
поступово, повільно, невблаганно.
Із дзеркала тече кров
воєн світу.
Свічадо показує язик
новітнім тенденціям і теоріям,
які порвав на шматки час.
Дзеркало стало відображувати
наші внутрішні боріння,
сумніви, гризоти,
мов кадри чорно-білого кіно.
Люстро із винаходу людства
перетворилося на ката,
на вартового з батогом,
який періщить підсвідомість,
освітлює потаємні глибини.
Дзеркало корчить гримаси
страждання і болю,
уселенського абсурду,
фарсу століть,
вічного повернення історії,
циклічності катаклізмів.
Дзеркало розіб'ється
на безмежні острівці
розуму, які неможливо зібрати,
на уламки серця.
Дзеркало і задзеркалля -
це світ і антисвіт,
світло і темрява,
вічні антиномії,
між якими не буде
примирення,
кордон між якими
став полем бою.
Ми занурюємося в антисвіт
своєї підсвідомості,
мов у катакомби
первісних християн.

4 жовтня 2025

Триноги поставили серед пустки*:
Порожнечі весняного саду,
Де лише неспокій –
Тривога передчуття:
Триноги принесли для офіри
Чотири зеленооких філософи**:
Зрозуміли, що душі людей
Епохи білих колібрі***,
Що летять в пошуках липкого меду
У глибинах квіток-глеків
Вздовж доріг-батогів,
Лише аромат анемон –
Тимчасових як все весняне.
Послухайте,
Як щебечуть знаки оклику
Серед лісів модернових текстів
Пісню сухих цитат
На кожній суміжній сторінці
Повісті анархіста Сократа****:
Всі лідійські пісні про повернення,
Всі тракійські легенди про зникнення,
А мені їдка курява –
Все що лишилося наостанок:
Посуха на фрігійських пасовищах,
Ніби Асканія, але вкрита пилом –
Гірким як полин-євшан.
Крез запросив музик з кіфарами,
А їм на тому масному бенкеті
Тоскно.
Краще б слухали плач цикад*****,
Доки не зацвіте нестерпне пижмо
У долині нечемної річки Галіс,
Що червона як кров.

Примітки:
* - один китайський узурпатор (хоч мудрий, але підступний) - Чу Чжуан-ван (правив у 613–591 рр. до н. е.) якось розпитував про триноги. Він погано закінчив. І всі його діяння пішли прахом.
** - я Аристофана теж вважаю філософом. Тільки не кепкуйте з цієї думки.
*** - як сказав колись один філософ і дивак: «Завершилась епоха синіх колібрі, починається епоха жовтих колібрі». Про білих колібрі він нічого не знав. А то колібрі-альбіноси.
**** - тільки не кажіть, що він був республіканцем! Його вбила демократія!
***** - під час сієсти. Коли не віршується…

Я так хотів
упіймати за хвіст ящірку.
Ящірку як остаточний сенс.
Ящірку як остаточний смуток.
Ящірку як Істину,
яка вислизає від нас,
як остаточний голос космосу,
як видимість прозріння,
перші спалахи осяяння,
мов останні слова
вирішальної поеми,
як залишки динозавра,
який не здійснив
щось важливе.
Коли впіймаєш
ящірку за хвіст,
знайдеш те, що шукав
усе життя,
остаточну правду,
голос совісті.
Ящірка зливається з травою,
як правда з брехнею,
їх уже не відрізнити.
Ти заплутався
у багатоманітних виявах
творчості буття,
творчості Бога
та його антагоніста,
які злилися
у ящірці.

8 вересня 2025

Ти дивишся у дзеркало
і не бачиш
свого відображення.
Ти розчинився у просторі,
ти злився
із безликістю кімнати.
Так дух розчиняється
у безмежних полях космосу,
повертаючись додому.
Навіщо потрібне відбиття?
Воно нічого не пояснює.
Відображення різне
у різноманітності свічад.
Ти поринаєш
у тривалу рулетку буття.
Кожне дзеркало
підхоплює і гіперболізує
якусь твою окрему рису,
а цілісності
досягти неможливо,
вона розбивається
уламками скла,
які розлітаються.
Марно шукати у відображенні
істину, це всього лише
інтерпретація,
це відбиток
непобудованих палаців
чи трагічність
нескорених руїн.

14 серпня 2025

Подорожній іде
невідомо куди, він продирається
крізь ніч. Його ніхто
не чекає. Його вічним посохом
стала самотність,
а вічним другом - покинутість.
До кого він постукає у двері?
До відчаю, зневіри?
Хто йому відчинить?
Лише хтось ризикований.
Він іде у подвір'я без паркану,
зазирає у вікно,
але не хоче турбувати сім'ю,
тому йде далі.
Подушкою подорожнього
стала трава,
вона читає йому псалми
і розлогі поеми.
Ковдрою став вітер
із нічим не скутим духом.
Його вічною дружиною
стала тиша,
думки перейшли
у безмежність степів,
пристрасті -
у буйство трав.
Шлях у нікуди
єдино правильний,
єдино надійний.
Він ніколи не зрадить.
Шлях у розверзнуту безодню,
яка тебе поглине,
від якої не буде пощади.
Жодної метушні.
Лише тут ти можеш
заглибитися в мудрість полів,
у розуміння лісів,
у непорушний спокій світобудови.
Маєстатична мелодія розставань
навіє вечірню нірвану.
І самотність стане
тією голкою,
яка надломиться в тиші,
порушивши рівновагу космосу.

24 липня 2025

Дощ, що падав щоп’ятниці
(Згори вниз, з хмар в океан)
Нагадував пілігримам пізнання
Тендітного юнака-елліна
(О, Патрокле, ти горезнавець!)
З того часу
Як ведмедиці стали зорезнавцями,
Як птахи навчились кричати
В колодязь оксамитової ночі,
Їжаки малюють кроки ієрогліфами,
Наче пишуть вони – колючі
Книгу осінніх сутінків,
Коли гублять свої жолуді
Дерева Перуна-Зевса:
Наче все вже достигло,
Наче час гризти горіхи Істини,
Наче ми заблукали,
А не просто заплющили очі,
Наче епоха занепаду
Лишила залізний слід
Іржі.
Античний тепленький дощ
Був скупим Крезом-тираном
Для землі оливкової посухи
І козячих пергаментів-палімпсестів,
І для білого мармуру
З якого змивав недоречні фарби
І малював веселки
Як знаки майбутнього,
І як посмішки безтурботних богів,
І як квіти попечених Сонцем скель.

Будівничі готичної вежі
Задивлялися в Небо:
А може там провесінь?
Хотіли летіти
(Як ластівки)
Але Небо було камінним
(Бо сповнилося мовчанням –
Лиховісним,
Як тупіт копит синього однорога,
Бо сповнилося пророцтвами –
Сліпих трибунів голоти).

Будівничі готичної вежі
Гадали, що мурують не вікна,
А стільники для захмарного меду
І що вони не вільні муляри,
А гомінкі бджоли,
Що віднайшли нектар вічності
І принесли його у вулик Космосу.

Будівничі готичної вежі
Зберегли таїну здивування,
Вдягнувшись у фартух алхіміка,
Шукали незвідане,
Пізнали музику дзвонів
(Бо квітень:
Навіть тоді – в час чуми).

Будівничі готичної вежі
Цвяхували дошки
Мідними вістрями стріл,
Бо лаштунки – це теж корабель –
У вічність.

Примітки:
Ведмежий мед навесні збирають на квітках ведмежої цибулі волохаті джмелі-трубадури. Так було в середньовіччя і так буде, доки не згине світ у вогні. Штукарі казали, що ведмежий мед лікує від клаустрофобії.

Як би я хотів відродити книжку,
яку так необачно спалив.
Я хотів би
воскресити її думки,
її фрази,
ніби коштовне каміння духу.
Ця книжка була
великим раритетом,
її тепер ніде не знайдеш.
Яка трагічна помилка!
Яка пастка диявола!
Я втратив
величезну брилу духу.
Навіть нові видання
цих творів
не замінять її.
У ній був аромат доби,
пахощі творчого процесу,
акт її створення.
А тепер її попіл
майорить скрізь.
У цій книжці
для мене явлена
ціла Олександрійська бібліотека
з її неозорою мудрістю,
із глибиною смислів.

15 липня 2025