Глиняні люди
Марять свої глиняні сни
В тій безпорадності — безнадії ріки.
Глиняні люди,
В яких забули вдихнути душу,
Яких не захотіли випалити
(Бо вони ж не глечики,
І не шматок гіркого лісу -
Гаю евкаліптів -
Трохи сакрального
Ледь-ледь потойбічного,
для людей бумерангів),
Ці посохло-потріскані люди
Рахують зорі сурмами,
А час піщинками,
Що спадають як краплі -
Вниз.
Глиняні люди,
Пам’ятають пахнючі години
(Доби хоралів латаття),
Коли вони ще не висохли,
Були гнучкими й м’якими
(Наче живими, наче водяниками),
Мислили пісню вужа,
Ще не бачили Сонця,
З ряски робили одяг
(Бо соромно),
З очерету робили факели,
З жабуриння — годинники,
Вальдшнепів вважали дороговказами,
На чайок дивились очима волошок
І говорили гнучким чаплям:
«Сумніви — це фіалки гордині».

Сонце рудою хвостатою білкою
Стрибає по крислатому дереві Всесвіту,
Збирає зірки-горіхи і гриби-туманності,
Ховає в дуплі Порожнечі, в прихистку войдів,
А тим часом сумна ворожка Істина
Фарбує виднокрай чорною фарбою
(Бо осінь, бо верес цвіте на пагорбах -
Пагорбах крапкових оливних спогадів).
Я знав дивака, що збирав кінські каштани
В торбу цегляну міста і казав, що це кульки
Для божевільної гри з сороками -
Птахами неминучої старості папуги-галактики
Дивака на ймення Келей — з міста дивного
Інжирного та виноградового — Елевсіну.
Додайте до айстрового млосного меду
Трохи осіннього вітру,
Трохи аромату черленого кленового листя,
Згадайте, що Гомер ніколи не бачив
Як жовтіє старий пророк ясен,
Тільки чув, як падають важкі горіхи
На тверду маргариткову землю Аркадії.
Осінь-Антея останніми бджолами,
Що не хочуть заснути до часу пролісків
Збирає трохи меду прощання,
Нехай останні краплі, нехай гіркуваті,
Але таки айстрові, таки зоряні.

Я жодної ілюзії у світу не просив,
Бо ілюзії — це срібні драхми,
Які Прометей збирав у шкіряну торбу
І дарував жителям острова мрій,
Де поклонялися клишоногому Поліфему,
Що знав вогонь і стеріг овець.

Я жодної ілюзії не цінував,
Бо ілюзії — це травневі квіти
Тимчасові й мінливі (але кольорові)
Дивачки смішної Майї,
Квіти які вирощував Мінотавр
У своєму вапняковому патіо
Посеред лабіринту волопасових слів.

Я жодної ілюзії не плекав,
Не кидав їх зерна в борону плугу,
Який пеласги назвали словом бути,
Може тому, що бачив як моряки-дорійці
Бавились в м’яч, згадуючи дочок
Божества неминучості Ананке
(Бо сонети ще ніхто не навчився писати)
І викладаючи на палубах своїх вітрильників
Ім’я Клото білими нитками синього льону,
Що насмикали зі своїх хітонів та гімантіїв.

Я жодної ілюзії не шанував,
Бо Юнона наказала клепати
Металеві кружальця
І казала, що то маленькі шматочки Сонця
(Неслухняного клапатого Геліоса),
А то просто були золоті коліщатка,
Що крутилися в навісному годиннику,
Який дитина на ймення Сократ
Називав знемога.
Гомоніли колись жителі Ітаки,
Таки гомоніли. Але небагато.