Чи можна зробити
фотографію для вічності?
Фотографію, яка не пожовкне,
яку не зітре час.
Чи багатьом із фотографій
удалося подолати
навалу віків?
Від них збереглися
у ліпшому разі
якісь фрагменти чи уривки,
а епоха вислизнула з рук,
найдорожчі спогади
протекли між пальців
і від них нічого не лишилося.
Тепер ми полюємо
за старими фотографіями,
як за коштовними скарбами,
які зариті на мінному полі
любові та ненависті,
сумнівів і погорди.
Як зробити
знімок для вічності?
Нещадний час
стирає найдорожчі контури,
риси облич, усмішки,
а згодом і саму енергетику,
яка розлітається
аморфною хмарою.
Я хочу зробити
фотографію для вічності,
стоячи над прірвою,
у якій вирує хаос,
який руйнує все.
Хаос простягує руки,
але він нічого не може
зробити для вічності,
це протилежні основи,
від зіткнення яких
іскрить. Фотографія
для вічності,
як і вірш для вічності
лежить на дні прірви,
у безмежності трав.

3 червня 2024

Так не хочеться,
щоб закінчувалася ніч.
Так не хочеться,
щоб починалася спека.
Здавалося б, що може
бути ліпшим від світла?
Але сонце спопеляє,
воно пропікає
до глибини душі.
Сонце не залишає
нічого живого,
перетворюючи землю
на пустелю.
Так не хочеться,
аби починався
робочий тиждень
із його метушнею.
Нехай люди поринуть
у нічну гармонію,
у казку ночі.
Нехай не буде
денної тривоги,
а лише нічне царство мрій.
Замість денної втоми -
нічна ерекція,
нічні любощі.
Замість денної пустелі -
нічне озеро спокою,
у яке зануриться
риба пізнання,
на дні якого
будуть повзати
раки сумніву.
Нічне колихання очерету -
ніби гра невидимих гітар.
Нічна музика -
замість денного виснаження.
Краще нічне народження,
ніж денне згасання
під нещадними променями
сонця.

3 червня 2024

Чи є сенс шукати дівчину
на базарі, на торжищі,
де все купується і продається?
Ти загубив дівчину
за масками повсякденного
життя, у хаосі століть,
а тепер шукаєш її,
як єдино потрібний маяк,
у миготливості атомів,
на базарі, де розпадаються
сенси, де все знецінюється,
девальвуються почуття,
скомпрометований розум.
Ти шукаєш дівчину
у фальшивому безглуздому
театрі, де згнили декорації
і диявол править бал,
де змішалися актори
і глядачі. Театр вийшов
на вулиці і став
їхньою частиною. Чи можна
знайти красу серед безчестя,
на торгах, на біржі?
Вона втонула, як діамант
у багні. А тепер шукай її
серед шинки й винограду,
у розливному морі
вульгарності, у всесвітньому
борделі. Головне
на цьому торжищі -
не втратити самого себе,
бо й ти можеш стати
торгашем, і тобою
можуть почати торгувати.
На ринку ти можеш знайти
лише бліді манекени
справжньої краси,
лише рабинь і наложниць.
Кафа нікуди не дівалася,
вона перемістилася в часі.
На ринку продаються всі:
письменники, журналісти,
автори, політики...
І ось ти розгубився
перед цим безглуздям
і велелюддям, де все
розпадається на атоми,
де розпадаються
краса і правда
і вже не лишилося
нічого святого.

27 травня 2024

Куди я біжу? Навіщо?
Чи більше я намагаюся
відірватися від місця втечі,
тим більше наближаюся
до нього. Подорожній,
який мені трапиться,
також біжить від чогось?
Від своїх гризот,
від своєї невтоленості,
від своєї безодні.
Ми всі від чогось тікаємо.
Це постійний броунівський рух
утікачів. Ми боягузи,
тому що боїмося
розривів у своїй душі.
Я біжу, вдихаю аромат степу,
запахи свободи
і невгамовної спраги.
Степ став для мене
безмежним космосом,
у галактиках якого
можна заблукати.
Степ став для мене
утіленням вичерпаності,
утіленням висохлості
внутрішніх джерел.
Степ хоче пити,
і ніхто не проллє на нього
води, не вгамує
несамовитий крик відчаю.
Він простягує язик до неба,
і на нього падають зірки,
проливаючись плачем.
Степ своїми літерами
пише мої вірші,
які може прочитати
лише сонце.
Спраглий язик степу
стане мотузкою для моїх слів.
Мій двійник, моє alter ego
в особі подорожнього
і стане мрїм особистим
катом, який приведе мене
на плаху німоти.
Найстрашніше, коли біжиш
від власних слів,
вимовлених колись,
які наздоганяють тебе
шуліками.
Я йду на голос тиші,
я шукаю радості у скорботі
і мінорні мелодії
під час бенкету.
Я напорююсь на лезо мовчання
і клинок самотності.
Я вслухаюсь у тишу вибуху
і шукаю кратери
на землі безгоміння.

7 травня 2024

Повернутися в ніщо,
до першооснов,
перетворитися на порох,
відійти від справ,
зрозумівши суєтність
амбіцій і статусу,
повернутися
до того природного стану,
із якого все вийшло,
розсипатись на шматки,
які неможливо зібрати.
І таке повернення
є найбільшим самадхі,
найбільшою нірваною.
Повернутися до пуповини,
із якої ти вийшов,
до тієї точки,
із якої все вибухнуло.
Повернутися до першоречовини,
яка створила твій розум,
повернутися до першосутності,
яка запліднила буття.
Коли ти розпадаєшся,
то заново формуєшся.
Розпад відбувається в усьому:
у мистецтві, у політиці.
Поезія розпаду стане
передднем нових звершень,
нового етапу,
до якого ти поклав
розбите каміння.
І коли ти розпадешся
на частини,
як Рафаель Сальвадора Далі,
це і буде новим населенням,
відкриттям нової людини.

6 травня 2024

Ящірка - це сенс,
який вислизає з рук.
Чи не є Всесвіт
такою самою ящіркою?
Ми шукаємо необхідних слів,
які падають у траву
і губляться там.
Ящірка є необхідним словом,
яке загубилося вві сні.
Ми знаємо лише
окремі літери,
які намагаємося
ухопити за хвіст.
Ми вдихаємо аромат
зниклого слова,
ауру відсутності.
Хвіст ящірки -
уламок того смислу,
який ми втратили.
Ящірка пролізе там,
де не пролізе динозавр.
Це тонкі грані,
яких ми не помічаємо.
Це лезо розуму
для посвячених.
Найдрібніша істота
може стати богом смислу.
Ми намагаємося впіймати
ящірку, як невловиму мить,
як лінію
між життям і смертю.
І вона залишає нам хвіст,
як оманливу перемогу,
як пафосні слова,
які приховують найголовніше,
як бенкет диявола,
мов зовнішню оболонку,
під якою тріщить будова.
Останні прощальні звуки
не повернуть
привабливість її луски,
привабливість таємниці.

3 травня 2024

Телефон, викинутий у плесо озера,
ніби потонула під водою
Атлантида. Скільки болю і відчаю
пішло під воду! Що змушує
різко кинути телефон
невідомо куди, у прірву?
Це невмотивований імпульс,
який пробігає тілом.
Ми кидаємо в потойбічну пітьму
марноту цього світу.
Я замилувався колодою,
наполовину покритою водою,
і захотів позбутися того,
що руйнує красу.
Краса і космос єдині
і неподільні, а цивілізація
створює пластмасовість,
створює шиучність.
А телефон і є втіленням
диявольського логосу,
путами, які вкривають
розум, тому в плесі озера
йому саме місце.
Нехай він укриється
водоростями, тоді, можливо,
цивілізація оздоровиться.
Нехай у водоростях потонуть
кошмарні сни тисячоліть,
чаклунство історії.
Потонулий телефон
із номерами, явками, паролями.
Це спроба викреслити себе
із цього світу,
спроба загубилися в ньому.
Останні бульбашки телефону
летять угору,
як стогони Всесвіту.

11 квітня 2024

Краса, схована в сірий,
невиразний одяг,
стирається під дією часу,
стає одноманітною.
Що залишається від колишнього
пульсування, буйства водограю?
Краса обростає жиром,
ніби непотрібною бронею,
мовби латами рицаря
із розбитої армії.
Поруч із чоловіком-кабанчиком
врода жінки також руйнується,
вона стає зайвим додатком,
квіткою на звалищі.
Брутальність кабанчика
трактором зносить красу.
І тепер є лише її залишки,
як діаманти в багнюці.
Чи можуть вирости
квіти на звалищі?
Можуть, але вони будуть
так само спотвореними,
кривими, покрученими,
як життя,
яке їх породило.
Зі смітника визирає
рука вічності,
як останній шанс
на порятунок.

29 березня 2024

Проблиск в очах поета,
крізь смог повсякдення,
засипаний
снігом буденності,
коли його ніхто не чекав.
Проблиск крізь дим
фальшивих цінностей,
крізь хащі тоталітаризму,
крізь какофонію
масової культури,
примітивної попси,
проблиск, який заглушають
сирени дебілізму,
улюлюкання натовпу,
проблиск, який спалахнув
і може погаснути.
Божа іскра
у мутній воді.
Хто його може оцінити?
Лише обрані,
лише жерці мистецтва.
Він може розтанути
так само несподівано,
як народився.
Лише мить
відокремлює його
від пітьми ночі,
від всепоглинаючої
безодні. Завдання обраних -
зберегти його,
пронести, немов свічу,
крізь темні води
банальності й цинізму,
стоячи на крутому березі
під шаленим вітром,
який задмухує найсвятіше.
Це блискавка,
яка розколює дуб мудрості.
Проблиск розтане
у безконечності,
ніби крапля
у космічному хаосі.

15 березня 2024

Несподівано випав сніг,
коли зима вже закінчилася.
Останні конвульсії зими.
Відчуваєш ностальгію
за її красою, яка минає.
Повінь зими відступає
дуже повільно.
Військо зими потрощене
і лежить у траві.
Крізь кістки зими
проростає весна.
Вона невмолимо наближається,
її ніщо не може спинити,
навіть смерть.
Вона невідворотна, як фатум.
Її слова важкі,
як тавро долі.
Залишки снігу,
ніби острівці нерозталої мрії.
Останній подих зими
свіжий і морозний,
він бадьорить для нової дії.
Проростають проліски,
як забуті смисли.
І останній крик приреченого
у гаях буде звучати
як голос волаючого в пустелі.

13 березня 2024

У вихорі готичних алюзій
Темних, як шпарка,
В яку кидає Час невблаганний
Золотий таляр Сонце,
У безодні іберійських метафор*,
Куди провалився будинок,
Що стояв на семи вітрах
Епохи молокоїда Аттіли:
Вапняковий дім-прихисток,
В якому зірвало дах-череповище,
Коли вітер писання
Був нещадний до літер
Неохайних пророків,
Що жили за отам – за рікою**
І кидали дірявий невід
У каламуть свавільних ночей
Епохи безхатьок
Чи то пастухів-номадів.
Вчора
Ми писали білою крейдою***
Маленькі кінічні істини****
На скелі нетяги сови,
Що здавалась незламною
Твердю часів творіння,
А нині танцюють тіні
На стільниках бджолиних –
Тіні чорного диму.
Ми ласуємо подихом вітру –
Осіннього (як усе нині)
І гадаємо: може ми теж бджоли,
Що марно шукали нектар,
Марно літали над Римом,
Над луками запашної Аркадії,
Думку міняли на крейцер
Цісаря. І співали сонату.

Примітки:
* - після Мігеля де Сервантеса Сааведри всі метафори стали трохи іберійськими на смак – лишають терпкий запах оливок, мигдалю та рудого пилу.
** - можливо, Рейном, можливо, Істром, чи, взагалі, можливо, Стіксом, хто зна…
*** - буває ще кольорова крейда. Нею писати маленькі істини на скелях вічності не варто.
**** - після Зенона Елейського всі істини стали трохи кінічними (ну, зовсім трохи). Мені самому іноді хочеться поселитися в глиняній діжці.

Повернутися додому на руїни
і шукати смисл
у розбитому камінні.
Повернутися додому
і не зустріти обіймів оселі,
а замість них
зяятиме кістяк
зі смертельною посмішкою
і розкинутими руками.
Повернення додому
до тих сутностей,
яких давно вже немає,
до тих слів,
які розчинилися в повітрі.
Повернення додому -
у рідний попіл.
На попіл перетворилося
усе дороге тобі.
Попіл, як пісок часу,
замітає спогади,
замітає рукописи,
які горять.
Повернення додому -
у нікуди, у ніщо,
у порожнечу, яка говорить
пошерхлими губами,
пересохлими від спраги.

6 березня 2024

У дитинстві я довго подорожував.
Що я шукав?
Я шукав те, чого не існує,
а знаходив лише порожнечу.
Із дитинства закріпилася звичка
шукання невідомих світів.
Я потрапляв у магму невідомості,
у в'язку речовину невизначеності,
я ловив, ніби кульку,
недосяжну мрію, я заходив
у недобудовані будинки,
у напівзруйновані хати,
і на мене накочувався
дим майбутніх подій.
Що залишилися від того часу?
Він потонув у серпанку забуття,
лише окремі ноти
звучать у какофонії.
Марно намагатися впіймати
минуле за хвіст,
марно прагнути
відтворити його запах,
воно все одно вислизне
і побіжить полем незбагненності.

24 січня 2024

Осіння новела,
Що написана на поверхні озера
(А хтось називав його дзеркалом),
Слова,
Що виводили не бузиновим чорнилом,
А жовтим листям, що падало
На сіру ртуть спокою,
Повість про народ човнів, яку
Хотілось забути, але не виходило,
Хотілось закреслити, але було марно,
Хотілось зневажити (хоч трохи),
Але де там,
Хотілось закреслити, але несила.
Лишається тільки наспівувати
Солону пісню чашника-зброєносця
Торкаючись мідних струн кото*
І мріяти про тихе мовчання
Уважного пастуха Сонце.
Окраєць вересневої пустки –
Ним ласували вигнанці круки,
Що жили під годинником ратуші
Мертвого міста писарів,
А нині над озером вічної тиші,
А нині на сухому дереві відчуження
Пророчать про щось лиховісне
Своєю мовою крику –
Пронизливою, як заперечення
Буття нашого неохайного.
Народ човнів**
Мені нагадує чапель-рибалок,
Що перекреслюють поему Неба
Крилами – сірими як саме життя,
Відвертими, як довершення
Холодного цвітіння латаття***.

Примітки:
* - чому кото? Тому, що за вікном осінь, а кото – це направду осінній інструмент, сумний наче холодний вітер. Ірландські píobán чи fidheall надто веселі інструменти для цієї пори і часу…
** - Fear a' Bháta – хто ж іще…
*** - лотоси в наших сумних краях не цвітуть. Може тому ми і не вміємо забувати. Нічого. Тому латаття – і мед з цих водяних лілій, який назбирали бджоли озер…

Краще говорити мовою жестів,
на дні якої - крик, відчай.
Ліпше говорити мовою очей,
на дні якої - пристрасть.
Худий, виснажений ізгой
гримить кайданами
порожніми вулицями.
І його ніхто не чує.
Ліпше за все скажуть кайдани,
як мова повсталого раба.
І кожен їхній дзенькіт,
як слова промовця,
звернені до натовпу.
А їхня іржа, як пил
старих манускриптів.
Вона скаже більше
за теперішні одноденьки.
У ній чаїться дух
вічного Спартака.
Тільки ставши вигнанцем
звідусюди, людина може
пізнати себе в пустелі,
тільки там вона дійде
до глибини мовчання,
тільки там вона вип'є
останню краплю космосу,
яка вгамує спрагу
і стане поштовхом
до творчості.

6 січня 2024

Руїни зруйнованого міста.
Від міста нічого не лишилося.
Надгризені скелети будинків.
Бита цегла, щелепи дверей,
вищир безуства.
Що нам хочуть сказати
ці руїни? Вони не стануть
руїнами Херсонеса,
хоча їх теж будуть вивчати
в підручниках історії.
Ці руїни не будуть
витвором мистецтва,
а скоріше, витвором божевілля.
Луна безперешкодно
котиться містом,
їй нічого не заважає.
Замість міста став пустир.
Руїни підіймають угору
безсилі руки, голос руїни,
ледве охриплий, низький,
хоче щось сказати.
Безсила мука відобразилась
на втомленому обличчі руїни.
Горло руїни хоче пити.
Така сила безсилля.
Таке торжество поразки розуму.
Руїна розкидала свої кістки,
шматки рук і ніг,
вона розкинулася скрізь
суцільним виттям біди,
суцвіттям ненависті,
сузір'ям болю.
Нехай ліпше руїни мовчать.
Бо коли вони заговорять,
тоді настане всім кінець.

26 грудня 2023

Дощі йдуть і змивають усе,
роблячи землю безликою.
Дощі йдуть, ніби вселенські сльози
вилилися в один момент.
Дощі змивають пам'ять,
змивають здобутки
творчого духу,
любов і ненависть,
добро і зло, правду і кривду.
Щоденник дощу
пишеться барабанним дробом.
Літопис дощу
розтікається калюжами.
Апокриф дощу схований
під товстими шарами бруду.
Скільки страждання
увібрали в себе дощі!
Скільки непромовлених слів
вони у собі чаять!
Дощі відкривають мартиролог
забутих імен.
Кожна крапля падає,
як причаєна бомба.
Дощі пишуть золотими буквами
історію нествореного світу,
вони пишуть
неіснуючими літерами
те, що не можна вимовити.
Дощі падають за комір
нагадуванням про вічне зло.
Хоч би скільки писалася
поема дощу, їй немає кінця,
а початок загубився
у Божому задумі.
І ці слова вже не слова,
а краплі, які хочуть сказати
невідомо що, які будуть
невизнаними апокрифами
у гуркоті грому.

22 грудня 2023

Осіннє листя падає за комір
і наповнює страхом.
Сніг лягає білим саваном
для всіх дум і сподівань.
Грати в доміно можна
хіба що з пусткою.
Грати в карти - з абсурдом.
Цокатися з дзеркалом,
зі своїм двійником.
Лайдак збирає пляшки,
як окрайці думок.
Шляхами їздять "Жигулі",
як недобиті мамонти.
Навколо бруд, який уїдається
у душу, бруд, у якому
тонуть аркуші з віршами,
тоне поезія і виповзає
задушлива проза.
Пожовклий листок у калюжі -
як останній вірш-утопленик.
Провінція має пропите обличчя,
посічене шрамами.
Від нього на кілометри
доноситься запах тютюну.
Він тікав від провінції,
а насправді тікав від себе,
тікав від кривавої рани
своєї душі, від звіра,
який кричав у ньому,
від сутінок у самому собі.
І осіннє листя кажанами
наздоганяло його
з болісними спогадами,
які він хотів забути,
зі стогонами і криками,
із пекельним помахом крил.
Спогади налітають
нездоланними примарами.
Вони показують свої кігті,
які нещадно шматують плоть.
Спогади мають руки і ноги,
вони мають ікла,
які вгризаються в горло.
Провінція стає
застійним болотом для спогадів.
Болото вирощує монстрів,
вирощує привидів.
Старі, вицвілі фотографії
провінції стають реальністю,
бо вона застигла на місці.
Старі привиди встають із могил,
бо їхній час ніколи
не закінчувався. Минуле
стало вічною сучасністю.
Так вгрузаєш у багно,
як у мертвотні теорії,
у віджилі уявлення,
кліше, стереотипи.
Багно розповзається, мов ризома,
як вічна пастка буття.
Ти йдеш непрохідною дорогою,
як постмодерною реальністю,
як вічними викликами
і нерозв'язними питаннями.
Звернути нікуди не можна.
Ризома розпадається.
Кросворд потрапив у колапсоїд.
У провінції можна відпочити
від цивілізації, від безумної
гонитви мегаполісу,
але ж цивілізація вдарить тебе
тупим вістрям клинка,
коли ти цього зовсім не очікував.
Провінція розлита по лицях,
вони різні, але зливаються в одне.
І часто це обличчя - безликість
або застигла стандартна маска.
Так важко знайти омріяні
чисті душі, тому що вони
укриті мулом. І все-таки
особистість може зрости
у провінції з її захланністю,
пригніченням індивідуальності
і культом сірої маси.
Вона зростає всупереч
жорстким звірячим законам.
І де їй зростати,
як не в середовищі,
яке чинить опір?
І особистість, укрита сміттям
і зарита в землю,
все-таки не здається.
Її вже стратили
і майже поховали, але вона
вистромлює із землі кулак.
І творчі пориви
не зітліють під стогами
соломи. Фашизм сірої маси
не всевладний. Диктатура
посередності повинна бути
подолана. Кримінальні люмпени
не будуть правити бал.
А я, укритий листям,
все-таки не здаюсь ночі,
не здаюсь болоту.

21 грудня 2023

Я хочу поринути в розпад.
Лише в розпаді
я стану неабияк цілісносним.
Я хочу вести аморальний
спосіб життя. І тоді
мені відкриється нова мораль.
Ставши ізгоєм, буду
новим пророком.
Ставши німим, буду
новим Ціцероном
і надихатиму маси.
Упавши на саме дно,
стану по-справжньому
незалежним і вільним.
Поразки будуть перемогами,
а перемоги - поразками.
Де грань між безумством
і новим мисленням?
І новий ковчег віднесе тебе
до нового пізнання.

20 грудня 2023