Які обереги, то й доля така,
які береги, то така і ріка...
а дні і літа, наче листя беріз,
несе течія ручаями зі сліз.

Несе і вертає у рідні краї,
осінні дощі поливають її...
і падає злива із неба туди,
де зі́йде зело із роси і води.

І поки повіє хуртеча зими,
стихію її не зупинимо ми,
а як завітає ще й осінь сама,
надії на долю щасливу нема.

У цю течію не ступає ніхто,
хоч мріє роками прожити за сто,
і в’яне як зілля його ворожби
усе, що потоне у вирі судьби.

Щезають у піні прибою човни,
опала береза оплакує сни
і душу охоплює тиха жура,
що гіллю її усихати пора,
і тільки лозина у ранок ясний
шмагатиме вітер нової весни.

12.2021

Ми наші ролі знаємо напам’ять...
пливли човни... ламалося весло
і миті, що і радують, і ранять
як це було... і наче й не було.

Ось ми зі сцени ідемо додому
по різні боки вулиці села...
іще тоді... і сорок літ по тому
це, наче, репетиція була.

Як і на сцені в ролі тої ночі,
що викресала на останні дні
опало-карі в позолоті очі,
які ще усміхаються мені.

У мене роль аматора завіси...
Як і тоді, мені ще видно відси,
якою ти чарівною була...
які солодкі крихти зі стола...
коли я заховався за куліси,
а ти мені принесла... що могла.

12/21

О, цей сірий, заплаканий січень!
Лиш дощами січе у вікно…
Спить за хмарами радість давно.
Щоб душа не впадала у відчай,
Ми святкові запалимо свічі –
В кришталеві бокали вино
Наливаємо. Ні, не багато,
Щоб відчути букет аромату.
Скільки сонця ввібрало воно,
Щоби взимку серця зігрівати!

Не думаю... але гадаю,
що із чистилища до раю
не поспішає фарисей...
не випадково потрапляє
із Трої у аїд Еней,
а із Ітаки Одіссей
по морю до чужого краю.

І досі ще немає від
цієї напасті відбою.
Така історія героїв...
та не дарує білий світ
ані руно, ані свободу
ізгою іншого народу...
який не є у тебе рід,
чи ти учений, чи піїт,
усе одно – чужого роду.

Ще є надія на своїх,
та ця ідея теж пропаща,
коли душею чуєш їх.
Із «добрими людьми» найважче...
коли шукаєш, де найкраще,
однаково і в сих, і в тих,
коли тебе якесь ледащо
або ніщо та ще й нізащо
із усмішкою б’є у дих.

Тому й розвіяна по світу
моя сім’я, моя рідня...
тому від літа і до літа,
коли лікую вороння,
очікують далекі діти
не дорогого заповіту,
а вісточку...
                скупу...
                        щодня...

09.2021

Вирує у живій воді
ріка життя, не сохне гирло
її відтоді і тоді,
коли мені іще світило,
світило десь у далині
пливти одною течією,
як уявлялося мені,
з одною зіркою моєю,
моєю світлою як та,
що не міняється нітрошки,
яку водив я у жита
шукати маки і волошки,
волошки ті, що відцвіли,
коли гадалося ночами,
що ми щасливими були...
але не відали, коли
у вирі тому із роками
усі потонемо вінками.

08/21

Все, що було, було єдиний раз –
печаль, і біль,, і усмішка знайома...
минуле не вертається до нас.
Колись прийде і той останній час,
але коли – нікому не відомо.

Почую лиш по дотику долонь,
що це вона... і нині як учора
і прохолодна, й лагідна як море,
і водночас гаряча як вогонь,
і як бувало іноді, сувора.

Тоді пойму, що це іще не рай,
і може, пожалію, що проснувся...
але уже почути не боюся, –
я полечу, а ти мене чекай...
хоч іноді чекай... я повернуся.

Її фантом полине у блакить...
і це мине – як чудо неповторне,
таке яскраве, аж місцями чорне
в останню ніч, останній час і мить,
коли любов по-справжньому болить.

08.2021

Нема чого плакати, діво...
до осені очі утри.
Дощі не ходили наліво
ніколи... то віють вітри,

то буря гуляє у полі,
якої нікому не жаль.
А ти заховай у стодолі
її одиноку печаль.

Диви – зав’язалися мальви,
буяють некошені трави,
на луки, поля, у гаї
злітаються цілі рої...
неначе на запахи кави,
цілуючи руки твої.

06/21

Може завтра в дорогу забере мене небо
і тоді нам нічого тут не світить уже,
і нічого не буде, і нікого не треба
поки місяць у небі наші сни стереже.

Чекай мене із вечора до ранку,
а як засяє сонце у вікні,
у світ ясний не закривай фіранку
у білі ночі і у чорні дні.

Не світило нам щастя, а на битій дорозі
карта іншої масті ще не раз упаде
і поезія буде, і романи у прозі,
і ніякі печалі не засмутять ніде.

Чекай мене із вечора до ранку,
а як закрию очі, уві сні
за мене випий кави філіжанку
і на душі полегшає мені.

06/21

Чи не додати гостроти
Нам в дні холодної весни
Ми з вами все і ще на Ви,
А шлях мабуть не близький буде.

Давайте будемо в ці дні,
Дні, що в тумані.
Не одинокими в імлі
Ждать подаяній.

Не будем плакати з дощем,
Летіть сніжинкою.
Навіщо жить минулим днем,
Шить паутинкою.

Сурова нитка у життя,
Щоб правду шити.
Без сентиментів вже буття
Бо треба жити.

Та промінь світла, жовтий лист
Все ще літає…
А доля – юний піаніст
Ноктюрн нам грає…

Щедра на видива нині весна...
Не описати, як падають роси
і напувають дощі стоголосі
чорну і сонну... гуде далина,
кумкають плеса, горить купина...
а косарі намантачують коси
і не стихає далека луна.

О... жебонять ручаї із озерця...
ноги лоскоче шовкова трава,
пахне аїром і зріє нова
мить дежавю... і моє інтермецо...
і несподівано вжалить у серце
пам'ять зів'яла, немов кропива.

Вийде дівча на леваду із хати,
буде шукати пучки рути-м’яти,
зірве євшан у густій ковилі
і оживуть чудеса... і жалі...
мрія у небі, у жмені синиця,
дереворити із ликами, лиця,
пошуки істини, волі, добра...
голка у сіні, любов у копиці,
формула щастя, казкова жар-птиця –
все це увічнює проба пера.

05.2021

Відлітають журавлики-мрії
у далеке минуле моє...
на майбутнє немає надії,
та зозуля усе ще кує.

Догораюче полум’я ватри
й досі жевріє з десятирічь.
Те, що буде, нічого не варте
без веселих і милих обличь.

І жалкую, що фото немає
у моєму архіві світлин...
а на часі – усе, що єднає,
це розмова на пару хвилин.

Ідемо по дорозі до краю...
І думки, і серця – в унісон,
поки є у кишені айфон...

і надія іще не вмирає,
поки чую або відчуваю
ритми пульсу і...
                   пауза...
                          сон...

04.2021

Знову весна одчиняє куліси
світу на сцені в моєму краю:
білі підсніжники квітнуть у лісі,
проліски сині цвітуть у гаю.

Наче Великдень... ось-ось і засяє
чудо-веселкою із-за небес,
ніби світає уже за Дунаєм,
віє луною католицьких мес.

Може, когось і у іншому світі
десь у едемі чекає цей рай...
Не надивитися на первоцвіти,
радує душу квітневий розмай.

І напуває росою-сльозою
очі фіалок у сонячні дні...
та веселіше на серці мені,
наче іду на побачення з тою,
що усміхалась до мене весною
в юній, зеленій, ясній далині.

04/21

Як не є, але одна дорога
нас веде до вічної ріки,
де не подивуємо нікого,
що і ми усе ще є, таки.
Вірую у це до того часу,
поки не поклали у труну
неживою. Але цього разу
уявляй лише мене одну
юною і милою навіки...
Може і судилось чоловіку
бути і не бути до кінця
зі своєю вірною, одною,
що була повінчана з тобою
у ясній обителі Отця.

Очі озер, сині моря,
а за горою – найвища гора.
Там і моя є ще світла зоря
і на зорі у дорогу пора.

Манить мене світла мета
і не дає зупинитись мені.
Знаю, що я іще є саме та,
що зачарує тебе уві сні.

Йду до зорі ночі, і дні,
поки у небі сіяє мені.
Хай лише радує і на стає,
гріє розрадою серце моє.

Зорі очей сивий туман
завуалює на плесі ріки
і заховає у той океан,
де не щезають літа і роки

У кожного-кожної доста і мрій,
і того, що душу здіймає до неба.
Здається, – не дуйся, живи і радій,
що інше уміє не гірше за тебе.

І, ніби, на те і даються слова,
які овівають чиєсь попелище,
аби загорілася ватра жива
і не бозна-що опинялося вище.

Та, наче, болить
                        не одному мені
і не обідніє іще ойкумена?

У Музи моєї душа потаємна...
обличчя веселе...
                          та очі сумні...

А, може, буває, у самотині
занадто багато
                      надїї
                                у мене?

03.2021

Небо чує наші голоси,
у мені луною резонує,
наші світлі аури парує
у своїй гармонії краси.

Я іду до тебе і донині
вірую ілюзії надій,
адже душі не бувають винні,
що роковані одна одній.

Самота сотає наші душі,
а жага висушує уста,
як пожежа воду у калюжі.

Поки не досягнута мета,
є ще середина золота,
і до неї ми ще не байдужі.

Полюбил я Марию давно.
Пульсирует в венах чумной волной,
Ornellaia, La Gioia – вино,
Хотел прикаснутся к её губе своею губой.

Но Мария была парижанка,
Там за стеной другие миры
Меня же манила фонтанка,
Питер, дворцы и цари.
Ты милая иностранка,
Чужая, другая, Мари,
Как жаль, что ты чужестранка,
Стали наши бы все алтари.

2021

Людей на світі розділяють час
і відстані до пам'ятного місця,
де кожен народився і хрестився,
і відкіля колись останній раз
у всі кінці дороги розійшлися.

Уже давно і терен мій усох,
і хазяї дерева позрізали,
на місці хати – чагарі і мох,
у кропиві угадується льох
і яма, де минуле поховали.

Немає ні калини, ні беріз,
які ми посадили для годиться,
окаменіли дерев’яні східці,
якими я до хати воду ніс...
левадою... по кладці... із криниці.

Буває, ще вертаюся за тим,
аби пройтися пішки між хатами,
вітатися через тини з дідами...
а нині то уже й немає з ким
обмовитись двома-трьома словами.

Моя оаза – ліс та верболіз,
і мурава та осока у мулі...
поміж корчами – пень на караулі
і ручаї, які несуть під міст
мої печалі і часи минулі.

Чіпляється за корені асфальт
дороги, що вела колись у люди
із кожної старої халабуди...
І де ж вона – ота країна-сад?
А може і журитися не варт?
Усе минає і уже не буде.

02.2021

Подруга і Любий вже колишні,
Чорну в душу врізали печать,
Подруго найкраща, найрідніша,
Як змогла ти любого забрать?

Зрада для Кохання, мов короста,
І якщо спроможен, то не мстись,
Помста - почуття гидке, нудотне,
Спричиняє хворобливу млість.

Ще юнак підступний повернеться,
Буде він метлятись між дівчат,
Та колишнього не сприйме серце,
Не пройти шлях спалений назад.

Хмари зради затягнули небо,
Цю сторінку не перегорнуть,
Зрадника невірного не треба,
Подругу я хочу повернуть!

А ти мені наснилась як Ассоль,
яка мене на березі чекає...
але реально я напевне граю
у п'єсі цій чужу для мене роль.

Не маю я червоного вітрила.
Мій човен підхопила течія
й несе його у вирі житія,
яке й собі уже стає не миле.

У цьому світі ми лише зерно,
яке у полі висіває вітер,
товче недоля, наче мак в макітрі,
і як не вигрібай – усе одно
опустимося тінями на дно,
де нікому обняти й обігріти.

01/21

Люди із руками – не ледачі...
згадуються іноді мені
їхні під’яремні трудодні
і статури жилаві волячі.

Скільки переораних ланів
мали би сьогодні годувати
диктатуру пролетаріату
та еліту обраних панів.

Є у нас національне щастя –
наступати на свої граблі
і тримати руки мозолясті
на чепігах рала у ріллі.

Ми ніде не дінемось нікуди –
родимо себе, де не посій....
чи у бурі, чи у суховій
виживають всюдисущі люди.

Тільки й світу їм, що у вікні...
бо така вже українська вдача –
вірити у шанси та удачу
не удома, а на чужині.

Поки за іронією долі
малороси «орють» дике поле
а «допомагають» москалі,
настає моя лиха година –
уявляти образ України
за Дунаєм у сирій землі.

01.2021

Я іноді літаю уві сні,
шукаю ті́ні, наче у тіні́
тієї, що не кликала до себе
ані в минулі дні, ані на небо
у несходимі зоряні світи,
куди із нею нічого іти,
бо їй, як і раніше, не до мене,
коли були ми юні і зелені...
але буває, манить у вікні,
немов чекає у самотині
у недосяжні поки-що покої...
горить її свіча у далині,
аби було не холодно зі мною
під сніговою білою габою.

01/21

Дощу рясного зла несамовитість
Січе, неначе гострими ножами…
Я не ховаюсь від холодних кігтів,
Від льодяних порізів незворушних.

Кохання, це хвороба безнадійна:
За нападом блаженним ейфорії,
Жахливий напад відчаю і болю
І знов по колу, знов по колу, знов.

В Кохання Колі ейфорія блякне,
Частішають депресії провалля,
Єдина Радість, Втіха теж єдина –
Це Пам’ять про минуле безтурботне.

Кохання – Потерпання споконвічне,
В якому бачимо ми Сенс Життя.

2020 рік

Фатальна красуня


Не дивися, спокусник,
ласкаво,
Обіцяти не смій
пастораль,
Я не лялька твоя,
не забава,
Невагому дарую
печаль.

Неймовірна, оманлива
квітка -
Залицяльника слово
крихке...
Пишний зал в родовому
маєтку -
Танго це нескінченне,
гірке!

Моя посмішка повна
чаклунства,
Душі хлопців несе
в коловерть,
Нещодавно пішла
із дитинства,
Та душевно втомилася
вщерть.

Танго гірко розплилось
імлою,
Десь розвіялась пишна
юрба,
І залишиться разом
з тобою
Мій дарунок: прозора
журба!

Завдала тобі розпач
і рану,
Познайомились ми
навесні,
Я карати жорстоко
не стану:
Ти сподобався, хлопче,
мені!

Новорічне

Щезають негаразди
у тумані,
Імла засмоктує
найменший слід,
Зима для нас ніколи
не настане,
Любов завжди
розтопить сніг та лід.

Холодна завірюха
в юних душах
Не знайде місця
для своїх тенет,
Негода нашу ніжність
не порушить,
В серцях -
поліфонія канцонет!

Не скоро з півдня
принесе лелека
чаруюче відлуння
вогняне.
Хоч ми один від одного
далеко,
За вікнами -
буяння весняне!

ІКоли немає того, що колись
було, то я не відрікаюсь
від нього. Мушу виговоритись,
коли один за всіх ще залишаюсь.

Перебираю в пам'яті душі
обличчя, імена і клички, очі
і до зорі не вистачає ночі,
аби зійшлись усі товариші.

Згадаємо із хлопцями дівчат...
з дівчатами...(як іноді ведеться)
про їхніх завойованих солдат
у пам’яті обманутого серця.

ІІОсиротіли пам’ятні місця...
у вирії дорогою чужою
летіли поодинці до кінця
а розлучались парами, по двоє.

Щезали, наче плем’я могікан...
всі як один «виходили у люди»,
аби одного разу на екран
проектувалося «Російське чудо».

Не дочекались кращої пори...
Ішли на поруби і дуб, і явір,
аби соціалізму табори
іменувалися – совковий табір.

ІІІНемає їх... неначе й не було...
Єдина втіха віку золотого
напевне-що полинула до Бога...

У пам’яті – дорога за село
та усмішки веселі... повезло...
бо ще учора... наяву – нікого.

12.2020

Стогну, молю душею сонце,
Проміння світ щоб те внесло
Кудись далеко, поза гори,
Моє горе забрало.

Що б те горе, очі ти невинні,
В очах моїх були як світ -
Провинний.
Щоб не бачив більше я його...

І не бачив образ діви,
Краса якої - солодкий плід,
Завітний.
Що мане, і серце мо́є зайняло.

Та я плачу, виюучи...
Гори, ти, серце жаллю!
І зніми скоріш ці кайдани,
Зробити ти повино це безтлінно!
Бо на дворі ніч,
А ти - нічне світило.

Була у мене мрія... як весни
чекав її, але боявся миті,
коли вона зникала у блакиті
і довго не являлася у сни.

Ось і тепер, коли минає осінь
і у дворі не гримає гроза,
вона у небі і її сльоза
гірка й солона капає на роси.

А як же я і як тепер мені
у цьому світі діяти і жити?
Задумались хатні дереворити,
які я залишаю на стіні,
що і вони одні в самотині
чекатимуть її, весну і літо.

11.2020

Ще гуляю... мріями блукаю...
не блуджу, та іноді гадаю, –
де мої синиці й журавлі:
чи у небі, чи в його імлі?
Знаю, що ніде немає раю
на моїй дорозі по землі.

Де-не-де розвіяні по світу
як у полі дикі кураї
віхи і супутниці мої –
за межею осені і літа
на долоні замітає вітер
одинокі долі нічиї.

Оминаю капища аїду,
не вчащаю у чужий едем
і тому, научений Отцем,
в кондуїті занотую біди
і ніхто не помічає сліду
автора поезій і поем.

На етапі є чимало станцій:
візії...оказії... сім’я...
оживаю у обіймах пасій
і триває подорож моя,
що вміщає сотні іпостасей
юності у жмені житія.

11.2020

В пустій темниці будніх днів ,
чатуєш під єдиними дверима,
які ведуть у мить незриму,
або ж в глибокий смутку рів.

І ось нарешті двері відчинились ,
а ти віддавсь без зайвих дум і слів ,
бо сили вмить твої всі розчинились ,
та й ,думаю,пручатись ти і не хотів.

А сенс?? Нема, як і у всьому.
І будь що буде. Хоч надія є,
та знають всі , що вірити це не твоє,
і іронічність світу в цьому.

Я бачу, знов тебе зсередини їсть гнів.
Але чому?
Пригнічення не вперше ж відчувати.
А може, знову ти почав себе шукати ,
тому і стриматися не зумів?

О ні, образа знов у серці поселилась,
ударом об стіну вже вивільняєш біль та кров,
і так разів з десяток знову й знов,
допоки кість й душа не оголились,
допоки ти не охолов.

Та як завжди доходить сцена до кінця,
а ти повернешся в рутину,
плестимеш мов павук столітню павутину,
й у дзеркалі не впізнаватимеш лиця.

І знов пишу...

Я думав що ніщо уже не змусить мене взять в руку знов"перо"

На щастя, дух цього ніколи не допустить,

душі на радість, та життю на зло.

Хоча й життя частково є не повним,

коли не чую "запаху чорнил"

слова ж бо житимуть до того часу,

коли ми встанемо з могил.

Про що пишу?

Про те що відчуваю,

а що конкретно слів сказать нема,

пишу, бо хочеться,а не тому що треба,

бо лиш на мить до мене приступила душі моєї моєї "весняна зима"

Спонтанні відчуття такі то є велика кара,

проте для мене це найбільший дар

Коли зима нарешті відступає,

тоді найбільше чути сонця жар.

Моя ти зваба,
ти моя омана,
З тобою загубила
розум я,
Моя спокуса, сила
нездоланна,
Ти - згубне, ти пекельне
полум'я.

Солодкий трунок
пестить болем
серця рану,
Твоєю бути - захлинутись болем
вщерть,
Ти створений з холодного
туману,
Розтанеш вранці,
наче райська смерть.

Беззахисна з тобою,
злий спокусник,
Твої обійми - щастя без кінця,
Себе я забуваю,
пам'ять - пустка,
Ледь п'яна посмішка
не сходить із лиця.

Лід з полум'ям у суміші
пекельній,
Біль з насолодою
мій розум,
душу
п'є,
В душі міцніє
краєвид пустельний,
Наднова зірка -
серце то моє.

Моя ти зваба,
ти моя омана,
З тобою загубила
розум я,
Моя спокуса, сила
нездоланна,
Ти згубне, ти пекельне
полум'я!

За мотивами
польських танго.

Polish tango: Mieczysław Fogg –
Jesteś bez serca, 1937

***

Це Сніжне Танго
нас чарує, морозить,
Тепло щезає,
на жаль, на жаль…

Мене торкнулось
твоє волосся –
І сніг розтанув,
спалахнула душа.

Студеним серцем
не кохала нікого,
Ти не полюбиш,
як тебе я,

Твоє кохання –
завжди тривога,
Без нього плаче
душа моя.

Холодним серцем
ти не любила,
Дзвенить замерзлий
Троянди Цвіт,

Лиш посміхнися
сердечно, щиро –
Тобі під ноги
кину цілий світ!

Світи Танго –
Нескінченні
І
Несповідні.

***

Розділили монету
на половини,
Монету срібну,
з прадавніх літ.
Половина у мене,
половина в дівчини,
Вони рятують
Золотий Щастя Світ.

Срібносяйне Струміння
в цю Ніч Останню
Прикрашає наш Танок,
вітає нас…
Чарівні половинки
Талісмана Кохання –
Вони з’єднають
крізь Простір і Час!

Почуття збережемо
в час розставання,
Ми разом будем
з тобою знов…

Два Півмісяці Срібні,
Брати Кохання,
Пильнують нашу
Золотаву Любов!

На вечір чекають зранку,
Щось мелодійне співають...
Якщо почуєте танго -
Батяри всю ніч гуляють.

У них до Кохання потяг,
Хоч вигляд зухвалий та хвацький,
На них чудернацький одяг,
Незвичний та елеганський.

З них кожний таверни лицар,
Вони мають власного бога,
Буяють Кохання та Пристрасть,
Батяри живуть для цього.

Ніжні опівночі звуки,
В Коханні нема байдужих...
У відчайдушні руки
Впала кохання ружа!

Вже на останньому причалі
надії наші і жалі...
Нехай тривоги і печалі
несуть у вирій журавлі.
А нам лишаються напам'ять
у золото убраний сад,
осінні айстри, що не в’януть,
і неминучий зорепад,
і ранні ружі біля хати,
і пізні маки на межі,
і ти, немов з ікони знята,
коли ми ще були чужі.

А ще – місцина у долині,
де шелестять очерети...
і досягає висоти
моя душа на павутині,
де ще відлунює донині
у пам’яті – найперше Ти.

10.2020

Чудернацька Кицюня,
Симпатична і дивна,
Це - лукава манюня
З еластичним сумлінням!

Праве око - червоне,
Ліве око - жовтеньке,
Ледь скуйовджені скроні,
Колір де зелененький?

Чи праворуч, ліворуч
Пролунає відлуння,
Де закохані -
поруч
Визирає Кицюня!

Дівчинонька, Хлопчина
Ще й магічна ця Киця,
Семафорить очима:
Молодята, миріться!

Праве око - червоне,
Ліве око - жовтеньке,
Ледь скуйовджені скроні,
Колір де зелененький?

Тиша грізно упала,
Сонце спить за віконцем,
Довго панна мовчала...
І пробачила Хлопця!

Тло зеленим палає,
Киця файна та рання,
Молодят прикликає,
Огортає
Коханням!

В небесних сферах,
десь у вирії,
Барвисті гаснуть
вогники - вогні,
Червоні лінії,
червоні лінії,
Чомусь вигадливо
переплілись вони.

Мереживо заманює
у нетрі,
Вмить розганяє і печаль,
і сум,
Тремтять веселки різнобарвні
петлі,
Вони дарують молодість,
красу.

Нас лінії не бачать
і не чують,
Пересуваються то плазом,
то стрибком...
Які найкраще лінії
пасують -
Прямі, чи переплутані
клубком?

І
Стою на урвищі над нашою рікою,
в якій у юності купались ти і я
тай думаю, – якби ця тиха течія
хоч іноді була не Россю, а Невою,..
Та доля береже... і нині ми з тобою
на різних берегах одного житія.

ІІ
Околиці села укриті дерезою.
Он липа наша і хатина нічия...
пір'їною пливе за вітром, за водою
упізнана лише ілюзія моя.

Все просто як у всіх – і до того́, і нині,
і після того як пішли у білий світ.
Стояли на краю, були посередині,
а у кінці усе – за пеленою літ.

Нема і не було за синіми морями
веселощів тобі і спокою мені
і броду у воді між нами островами,
бо повені зійшли, лишилися одні.

ІІІ
А більше як було неначе і не треба
ані душі моїй, ані тобі чужій...
та, ніби ні за що, карає й досі небо
на тій лише одній і роковій межі,
де я іще іду... оглянуся на тебе,
а ти стоїш... стаєш частиною душі.

09.2020

Кохай, та не дуже
Кохай -
Пізнаєш суму
За край.

Перефразовано,
З англійської народної
казки

***

Зневажаю і срібло, і злато,
І Надії вже майже зреклась.
Залицяльників дуже багато,
Тільки Серце воскресне лиш раз!

«Кавалери», ви – звірі в печері,
І шляхетності вогник погас.
Ви завзято ламаєте двері -
Заховала я серце від вас!

Підбирали ключі та відмички,
Не зуміли відкрити замок…
На душі – зцементована звичка -
Давній мій і суворий зарок:

«Для нелюбих – ніщо і нічого,
Тут безсилі і підкуп, і злам…
Манівцями кружляла дорога.
Безнадія і відчай – мій крам…

………………….

Від жаги вже обвуглились губи,
Де обійми твої?
Не барись!
Все для тебе відчинено,
Любий,
Серцем
Серця мого
Доторкнись!

І
Коротка дорога до ями.
Все менше людей на селі,
що ходять моїми стежками
по тій же нічийній землі.

Вона ще мене пам'ятає.
Тече ручаями сльоза
і манять ночами до гаю
яри, чагарі, дереза.

І биті в майбутнє дороги
за вигином Росі ріки.
і жорна, і жменя муки,
і перші мої перемоги –
помиті порепані ноги
і щастя в голодні роки.

ІІ
І ось – моє сите сьогодні
малює печальний сюжет,
що я у людей що завгодно
та ще й невідомий поет.

Відомий отримує лайки,
почилому шиють досьє,
та де-не-де чується байка,
що терен – гірке монпансьє.

І як воно сталося, Отче,
що я ще живу як на зло,
моє резюме найкоротше, –
напевне мене не було?

ІІІ
І хати нема, і обійстя...
оаза води... і біди...
та іноді тягне сюди
до цього єдиного місця,
де майже ніхто не боїться
мої оминути сліди.

08.2020

У глибокій печері

стіни світяться м`яко

І красиві картини

ледь підсвічують мряку,

Там красуні дівчата

в щирих посмішках квітнуть,

Тільки не розумію -

де моя, де єдина?


Де вона заховалась,

може в піжмурки грає,

Я її пробачаю,

бо нестямно кохаю!

Підземелля розмаю

обшукаю до денця,

Ясно я відчуваю -

б`ється десь її серце!

Уже і зелень в'яне біля хати.
Нема мокви на порцію борщу.
І думаю, – кому би написати
мелодію осіннього дощу.

Згасає вечір сонячної днини,
стихає шум, спадає спекота,
щезає світ і місяця уста
спивають у зеніті чорні тіні,
на небі –зорі, роси – у долині...

Душі не заважає суєта.

Але і їй не вистачає місця
у мороці німої самоти,
де чується, – лети уже, лети...
пустелі неосяжної не бійся...

Кружляє вітер, як опале листя,
до осені написані листи.

08.2020

За мотивами - М. Гоголь "Вій".

Десь далеко в хмарах грім гуркоче,
Сріблом віддзеркалює ріка,
Проти Віри і Людини злочин:
Захопила Відьма Бурсака...

Вечір, ще далеко до світання,
Розквітає древній забобон,
Нечестиве, млосне хвилювання
І Чаклунки Чорної Полон.

Жах і Насолода в грудях б'ється,
А душа невинна і грішнА,
Видається, що немає серця,
Тільки пустка млосна і страшна.

Відьма то стара, то молоденька,
Без жалю руйнує майбуття,
Як же розімкнути Зла обценьки,
Рятувати Душу і Життя?

Місяць не пливе, а різко скаче,
Чорному Чаклунству не корись,
Всі молитви пригадай, Бурсаче,
Ревно, щиро, пристрасно молись!

Минуле Чатує

***

Захмарного відчаю злети…
Собі не складає звіт,
Точиться
Майже нечутний
Шепіт
Крізь поцілунків мед.

«Спокусою, чуєш, мене не руйнуй, -
Звивається, б’ється у спротиву-русі, -
Не закохаюсь і не підкорюся,
Отруту цілунків твоїх не сприйму!»

Спогадів давніх злива,
Відраза конає в кістках…
Навіщо тоді
Розкриває обійми,
Цілує крізь переляк?

Минуле у пам’ять врізає рани,
Минуле кохання –
отруйний Полин,
Хоч мріє вона покохати
Нестямно,
Жахає
Кохання Страшний
Полон!

Поради популярному співаку,
Який раптом почав відчувати
Дискомфорт

***

Не треба
до публіки зверхнім
бути,
Вчись
фанів своїх
поважати.

Не треба
жінкою повелівати,
Вчись жінці
підкорятись.

Не тільки
кумиром жінок
ти бути
повинен,
Вчись на жінку
молитись.

Повинен
не тільки жінок
підкоряти,
Вчись
жінці коханій
коритись.

Повинен
не тільки
жінок спокушати,
Вчись жінками
замиловуватись.

І тоді прийде
у твоє життя
Гармонія.

Жарт

Кричать, що "Монстер" *,
Звірюка просто,
Кричать: "Страшидло",
"Нічний кошмар!"
Окраса Ночі -
Вогненні Очі,
Вони - Рубіни,
Багряний Шал!

А я - Красунчик,
Я - пан Поручик,
Я - Славний Котик,
Я - Еталон!
Я - справжній Лицар,
Красуні Киці
Горять Коханням,
Нема препон!

Я найгарніший,
Найкрасивіший,
Я просто "Цяця",
Я - "Цьом! Цьом! Цьом!"
Мене всі люблять,
Усі голублять,
А хто не любить,
Того в "дурдом" **
...............

*Чудовисько

**Дурхата,
божевільня!

Скачуть Вершники в ніч
І палає вогнем небосхил,
Посміхається небо
багрянцем пекучим.
Від копит, аж до хмар,
Підіймається колами пил,
Кольоровий цей пил,
він красивий, хоч дуже
ядучий.

Вони летять
у непроглядну ніч,
Ось ось доскачуть
скоро вже
до ранчо,
Підкови
іскри розкидають
навсібіч,
Хто переможе
у Коханні,
хто цей
мачо?

Від Кохання
і Радість,
І зграя лихих
небезпек,
Та у Вершників
Серце
нестримним горить
божевіллям.
У ночі замовкають
голоси напівсонних
лелек,
А Кохання
аж душить,
неначе
суворе
похмілля.

Вони летять
у непроглядну ніч,
Ось ось доскачуть
скоро вже
до ранчо,
Підкови
іскри розкидають
навсібіч,
Хто переможе
у Коханні,
хто цей
мачо?

Темне переходить
В Чорне,
Чорне – в Морок,
Морок…

***

Невже втрачаю я
Свого Коханого?

Ховаються
Ознаки Явні
У Напівтемряві Емоцій.
Та Серце знає Все…
Душа болить,
Страждає
безупинно.

А Найгустіший
Фіолет
Рожевий Внутрішній
Мій Світ
Затоплює,
як Морок
Непроникний.

Ось Гудзики…

Я пришиваю їх
До білої сорочки
Рідної Людини.

За Гудзиком, за кожним
відгризаю нить
І відчуваю,
Ніби
Рву безжально
Все те, що зв’язувало
Нас…

Коханого від Себе
Відгризаю…

О, Гудзики!
Молю!
Нехай не буде
Вам
Кінця!

Навіщо Доля часто
розлучає
закоханих
без смутку і жалю,
поволі, непомітно
і надовго?
Чинити опір -
безнадійна справа...

В розлуці жити тяжко,
невимовно,
немов без скрипки
жити скрипалю.

Розлука, наче вишуканий
трунок
із присмаком
гіркого мигдалю.
У час таємний
ніжного єднання
Розлуки розгорається
заграва...

Навіщо Доля часто
розлучає
закоханих
без смутку і жалю,
поволі, непомітно
і надовго?
Чинити опір -
безнадійна справа...