Newark оточений з трьох боків,
У ньому є все, як в Греції -
Я там шоколадну красуню зустрів
І бачив багато ще дечого.


18.10.17

Чи зігріє осінь золотом багряним?
В стрічках жовті коси виїли тумани.
Полотно яскраве вицвіло пастельно,
Сонце, ще ласкаве, гладить карамельно.
Річка заблукала поміж верболозів,
Бо ж вона не ждала вранішніх морозів.
Шерхнуть трави біло… опадає листя…
Ще ж не відшуміло диво золотисте.
Не зносила осінь золоту хустину,
А зима-бабуся диба на гостину.
Хай зігріє осінь ще теплом з рум'янцем,
Погуляє в росах в чоботах-сап'янцях.
Не було ще «літа бабиного» нині,
Рано ще ходити осені в ряднині.
Сонечко обтрусить бахрому неждану -
Почекай ще, зимо, ти прийшла зарано.
Засміється осінь – знову потепліє,
І висока просинь чисто заясніє,
В сяючих іскринках, сонечком зігріта…
Мчить на павутинках, догорає «літо».
06.10.17

Листя з клена, з липи листя – наче марево лампад!
У яскравому намисті горобиновий каскад.
Золото вбирають очі… Світ безмежної краси,
Що промінчиком лоскоче, сяє в відблисках роси.

Загорілись, запалали багряницями гаї,
Золотом стежки прослали у літа вони мої.
Не спіши, не квапся, прошу, бо на все прийде свій час.
Намилуюся на роси і на золото прикрас.

Я ще «бабиного літа» п'ю вина міцний нектар,
Ясним сонечком зігріта слухаю твоїх литавр.
Молоде вино осіннє і солодке, і хмільне,
Ще яскраве небо синє не самотнє, не сумне.

Ми ж бо, осене, з тобою, ще підемо в листопад…
В жовтих косах сивиною розмалює іній сад
Але те – колись ще буде… Ти сьогодні – золота!
То ж з тобою ми забудем про печаль і про літа!
10.10.17

А сьогодні у супермаркет
Я заїхав буквально на хвильку
Там за касою усміхалась
Неймовірна красуня просто
В неї зуби як білі перли
В неї губи червоні корали
Hi! - сказала і
Have a you? - запитала чарівна мене
Fine! - я їй відповів і сам вже
Запитав - and you?..
I love you! - я продовжив подумки, -
І love you! I love you! I love you!


15.10.17

Помалу чимчикуємо по світу.
Лиха біда на фініші мети.
Ще тліємо, аби перегоріти
і у нікуди тінями іти.

Ще є кого і є за що любити,
аж поки із косою не прийде
ненаситна до нашого корита,
набитого ідеями людей.

І що Тобі лишаємо, мій Боже?
Твої діла і думи – все одно.
Об’єктами Прокрустового ложа
йдемо одне до одного на дно.

Минає осінь і немає дому
далекої щасливої пори,
коли сіяли не мені одному
у небі голубому кольори.

Літа минулі пишуться курсивом –
поза ворота і похилий тин
ще виглядає долю блудний син.
Вона чекає…
                   І тому щасливий –
уже не голуб –
                   і навіки сивий,
але у неї
                   на віки
                                    один.

                                      10.2017

Над затокою San Francisco чути горілим листям,
Від затоки і San Francisco пожежі палають близько,
Але тут лисі пагорби навкруги, тут палати нІчому наче,
Лиш заграви ввижаються, як не спиш, особливо темної ночі.


13.10.17

Знов лелече гніздо опустіло, замерзло, застигло,
У далеку мандрівку провівши крилатих діток,
І тепло через луки за річкою в ірій побігло,
Із собою забравши пахучі розмаї квіток.

Ділись десь жабенят неспокійні, злагóджені хори,
Певно, їхній хормейстер старий до весни задрімав,
Зникли якось ураз десь латаття жовтаві узори
І нема над водою прекрасних і ніжних купав.

Не рахує зозулька нікому літа, не пророчить,
Не співа соловей у саду дивні трелі свої,
І травинки шовкові посохли та більш не лоскочуть,
Хоч і погляд іще зачаровують дивом гаї.

Зупинила б я мить, тільки як же її зупинити,
Непідвладна нікому, вона все спішить і спішить,
І лелече гніздо в цій журливій порі не зігріти,
Хоч осіння заграва над лісом яскраво горить.
13.10.16
Галина Онацька

В San Francisco ночі холодні,
В San Francisco люди голодні,
Ресторани на кожному кроці,
В ресторанах — що лиш захочеш.

В San Francisco avia show,
В San Francisco test drive безкоштовно,
Де дарують ручки і зарядки
Й полісмени стоять для порядку.

А на Pier 39 є котики,
Аlcatraz височіє навпроти,
Там сидів колись Al Capone...
Що там зараз?.. Про це - трохи згодом.

10.10.17

Під акорди артрозного болю
У сюїті вітрів і дощів,
Все ж радію, зустрівшись з тобою,
Пані Осінь, в багрянім плащі.

Клавікорди твої й парасолі
І червоне жабо із плющу –
У пухнастім хмарок ореолі…
Я тобі всі хвороби прощу!


2017

А сьогодні у San Francisco
Я знімав на смартфоні відео.
Повернувся - позаду мене
Дві красуні звабливі йшли.
Раптом в камеру заусміхались,
Помахали привітно руками,
В один голос сказали - Hi!
А тоді підійшли ще ближче,
Обійняли легенько за плечі:
- Maybe, selfy? - серйозно спитали,
Засміялись і далі пішли.
А за хвилю я знову їх бачив -
Знову з кимось робили селфі.
І подумав собі, що красуні
Прибули в San Francisco з LA.


08.10.17

Ти казав що в Америці мало
Дуже мало красивих дівчат
Я у Hayward аж двох побачив
За недовгих пару хвилин
Перша йшла вся така загадкова
У короткому білому платті
Я б сказав закороткому навіть
Як на мій провінційний смак
У високих чорних ботфортах
Що ніяк їй не пасували
До короткого білого плаття
Як на мій провінційний смак
Роззиралася навкруги
Я провів її поглядом довгим
Я крутив головою за нею
А вона не звернула уваги
Попри мене гордо пройшла
І у "Теслу" шикарну сіла
А навпроти їй друга красуня
Оголивши надмірно принади
Дві великі звабливі півкулі
У відвертому декольте
То ж не вірте нікому хто скаже
Що в Америці мало красивих
Дуже мало красивих дівчат
Я сьогодні аж двох побачив
За недовгі хвилини дві

07.10.17

Сіріє надвечір’я на ріці.
У сутінки укутуються плеса.
Лякають рибу кочети, а весла
нащупують у мулі камінці.

Понакидали, а мені – збирати.
Але немає місця у човні
усьому, що поховано на дні.
І я латаття повезу до хати.

Ріка тече. А я – на мілині.
І утлий човен душу не рятує.
І лілії уже не понесу я
як це було раніше уві сні.

Тече вода широкою рікою.
Минає греблі. Рухає млини.
Та протікають і мої човни,
колись покриті чорною смолою.

Такі мої «удачі» житія –
як у дитячій пісеньці «Карамба».
Усе одно, що болота, що амба.
Кінчається ілюзія моя.
Кебету закрутила течія,
а течію цю загатила дамба.

                              10.2017

Калина починає червоніти.
Оскомина опалює шипшину.
Доспівує за обріями літо
свою журу і пісню лебедину.

Чатує місяць зорі вечорами,
повільно випливаючи уповні,
і свічами запалює над нами
сузір'я Лева, Водолія, Овна.

Комусь до серця безсоромна осінь,
а іншому – ота, що над полями
через літа завіяні і досі
курликає у небі журавлями.

А нам би ще ночами обігріти
не те що зорі, а бодай кубіту,
але свою – не зоряну, а милу.
А нам би ще… Аби ще мати силу
у горобину ніч не червоніти,
що до цієї осені дозріли.

                              09.2017

Що лиш любов питання -
Це серця дикий стук.
Сумних думок стенання
До зустрічей, розлук.

Ти любиш - слів немає.
Їх просто не знайти.
І серце завмирає,
До неї ти лети.

Як важко пояснити,
І ще важче знайти.
Кого би полюбити
Й себе оберегти.

Любов то є залежність,
Така приємна мить.
І ніби протилежність,
А серце так щемить.

Духовно і фізично.
Де ту любов знайти?
Все ніби і логічно
Але горять світи.

Іще не впали роси
А сліз уже нема.
Емоцій вже покоси -
Судоми обійма.

Ой чи прийде, чи кине?
Себе питаєш ти.
А ні свобод, ні днини
Півночні самоти.

Але у муках радість
І сенс всього життя.
Дай кожному на старість
Пронести не сміття.

Думки з думками линуть,
Де я тебе знайду?
І почуття не гинуть -
Від втоми не впаду.

Вони допомагають
Себе-тебе знайти,
Надії колихають,
В брід море перейти!

Любов то муза щастя
І лікар від біди.
Або думок безвластя
Залишені сліди.

Що є любов? Не знаю.
Добро чи зло богів?
Себе я не питаю,
Аби не зкам’янів.

Читаємо з листа мелодії і скерцо
минулої весни, майбутньої зими.
І поки є мета, не стомлюється серце
молитися, аби лишатися людьми.

Жаліємо себе, а Бога осудили,
що не такі дає як мали уві сні
удачу і її – свою єдину милу,
і долю не таку як співані пісні.

Було одне життя, а іншого немає.
І є одна любов, що іншого чекає...
Завіяло літа, шляхи перемело.
Виношуємо те, чого не вистачає.
І на осонні літ у осені питаю, –
куди зникає те, чого ще не було?

                              09.2017

В ночі завжди справедливі рішення, правдиві розмови і найточніші судження,
Часом алкогольно-підфарбовано змішані, перетерті з ранковим пробудженням.

Вночі завжди все яскравіше,парадокс,бо хоч око виколи...
Всі обіцянки найправдивіші, не завжди, правда, а лише інколи,

Після півночі час пригальмовує,зупиняється шал марафонів,
І без лірики причаровує у обіймах відьом-домофонів.

Сиплеться срібна зірката електрика між несказаних слів і сказаних,
Хтось чекає дзвінків ненав*язливо, до сказу, слів недоказаних.

Хтось бере на себе обов*язок бути чиїмсь німим сторожем, на короткий сіда мотузок.
І всміхається: "Так, без проблем".

Бо в ночі завжди справедливі рішення,без обманів розмови, вердикти правильні.
Тільки інколи хочеться зникнути,поки зорі "казками приправлені".

Треба бути сміливою,
не боятись змін,
щоб натхнення зливою
З усіх сторін.

треба робити все заради мети,
треба обходитись без сраних проз.
Дженіс в цьому віці вже встигла піти,
Хоча ти скажеш, що все передоз.

Хтось спокійно-щисливий: він, бачте, зробив
нерухомість, і дерево, й сина.
Хтось так віддано й щиро любив,
Що в Джульєтти б закапала слина.

В когось - двоє дітей:
Розпирає пиха.
Я скажу, в мене - хахаль
від слова "ха-ха".

Сливи, - кажу я їй, а вона мені – перса!
Сливи, - кажу я їй, - подивись он зліва
Злива, - каже вона, - буде злива
Певно обсиплються сливи…
Сині серпневі солодкі
Спокусливі
Сливи
Узяв би їх пес!…
Зліва чи справа чи просто піднявши очі –
Хочу їх, хочу їх, - каже вона, - їх хочу
Певно, шовкові на дотик чи, може, теплі,
Уже доторкаюся їх, уже й пальці стерпли
Небо тримати, сливам тримати долоні
Понад усе люблю їх щойно, коли медові,
Понад усе люблю їх потім, коли солоні, -
Каже вона, - дивися які чудесні
Ці сливи небесні
Я їй кажу - то їж!
А вона мені – ні, не можу
Хай вже впадуть, ляжуть на землю розкуто
Тоді, видко, буду
А зараз не можу під ніж таке диво –
Сливи, - каже вона, - які сливи!

у тому світі де ти – за сонце
де ти – залежність ти – лукум
лукава настоянка свіжого на красивому
у тому світі де істина – нецікава
де райські птахи склювали дощенту
усе зерно з його голови
зробивши голову сивою ніби голубині крила
де спека серпнева проїздом з неоташкентів накрила
намалювала картину голими вами і – ВИ
витатуювала над лінією бікіні й сказала тобі ранковою порт’єрою:
«Мала не реви! Ти - не гудок у порту ти – виїдена ним до дна
виїжджена наче улюблена дорога
вибрана із шкаралупи наче яйце
ти – вимолена ним у його Бога
його посмішка на його справжнє лице

Ти – Ви! Вичекай... На! – літо оце тримай його міцніше
розколюй розгризай немов горішка
обв’язуй панчішками збирай до букетика
літо твоє
добігає своїх рубежів
і скільки би не тривала патетика
усе має межу й іде до межі…
і серпень немов скнилівські віртуози
робить останні гарячі чіткі віражі
і будуть жертви й будуть рани незгоєні цілим життям
і будуть тонкі голки та плескаті ножі
посеред твого храму у вівтарі у серцевому м’язі
сталевим букетом квітнути – се затям!»

Світи згасають притиснуті задушені сонцями
настоянки гіркнуть лукум втрачає той смак
ТИ – вистоялась випросталась випросилась з долоні –
у небо
ти відлетіла мов птах ти вилетіла як розділовий знак
із вірша поета-нонконформіста
лишивши татуювання на тому ж місці
лишивши свої панчішки на тому ж місці
лишивши своє все у тому місці
де літо пекло дахи зривало дах
де райські птахи із його голови тобою приручені
склювавши зерно – підпалили стерню
й кинули вас обох у жертву богу вогню.

Листочки, ніби перша сивина,
Додолу осипаються із вишні,
Полями тихо стелиться туман...
Про осінь нам нагадує Всевишній.

Секунди час приносять на вівтар,
Молитвенно шепочучи "Осанна"...
Душа, в бажанні скинути тягар,
Блукає між світами безталанно.

Усі дороги, що ведуть у Рим,
Із рим складають пісню одиноку...
Життя бурхливе, а насправді - дим,
Фантазія і марево глибоке.

01.08.2017.

Літо ще вирує і гуде.
Височіє сонце у зеніті.
Луки й ниви зливою политі.
Ожило огудиння руде.

Випила дощі дуга веселки
і росою узялась трава.
Туманіє сива голова,
що пора за обрії далекі.

Обійду увагою моря.
Що мені до мокрої калюжі?
Як не є, але радію дуже,
що у мене є моя зоря.

Є, але далеко і нерідна.
Маю сонце мало не щодня.
І коли така моя рідня,
то ніяка інша не потрібна.

Однієї доля не дає.
То навіщо мати нічиє?
І кому оті вербові дулі?

Ой, голубко сиза, час летить,
у гаю мелодія бринить.
Чую...
            ...і не чує.
                           Гулі-гулі!!!

                              08.2017

А як прийде, то як – впустиш?
– Впустиш…
І до серця його приймеш?
– Приймеш…
І що любиш – йому – скажеш?
– Скажеш…
А утримати як, знаєш?
– Знаєш…

Як захоче піти, пустиш?
– Пустиш…
Як любитимеш, то пустиш?
– Пустиш…
Як любитимеш, то пустиш?!
– Пустиш…

Ти вже любиш його? Любиш?!
Любиш…

02.08.2017

У порожнечі, над вечірнім сквером,
я намалюю пташку (за Превером!),
вона мені наївно заспіває
знайомий блюз про втомлені трамваї.

Я намалюю пташці зелен-трави,
де всі трамваї полишають втому,
коли людей на ніч везуть додому
і споглядають зоряні вистави...

Я намалюю пташці подих вітру
і дві пухкі розпливчасті хмарини,
щоб сіла пташка на плече дитини
і вбрала вечір в райдужну палітру.

Я намалюю жар-перо для пташки,
щоб зайнялося сонце у заграві,
щоб десь у сквері, на порожній лаві
кружляли вальс півони і ромашки.

Я намалюю цілий світ співучий,
щоб стало людно в надвечірнім сквері...
А вже як ніч прочинить вікна й двері,
і сон вестиме повз моря і кручі,
здіймаючи вітрила колисанок –

... нам намалює пташка тихий ранок!


(Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів:Сполом,2013)

І
Як любо, що немає смерті,
коли із вирію летять
високі думи не затерті
як вечорами зорепад.

А ще миліше йти до неї
дощем у недосяжну даль
і аж до осені цієї
сльозою сіяти печаль.

А ще, аби мені самому
на битому путі оцьому
судити, виживу чи ні
у колі милих, любих друзів,
чи із недолею в союзі
тужити у самотині.

ІІ
Дожили до останнього літа
і лишаються лише свої
три дороги по білому світу
у нові і забуті краї.

Завершили намічене коло
пережитої разом пори.
Осягаємо слово - ніколи
у підніжжі крутої гори.

У журі ти єдина і мила,
та немає у тому жалю,
що і ми не своє покосили,
забуваючи слово - люблю.


ІIІ
Сива осінь читає моралі
і тасує колоду життя.
Ти від мене все далі і далі
і тобі у юдолі печалі
не байдуже моє майбуття.

Ми не маємо іншої змоги
як іти у забуті світи.
Починаємо із перемоги.
Не буває такої дороги,
де немає до кого іти.

Розлітаються душі як птиці
з весняної у літню блакить,
де чекає зурочена мить.

Умиваємо росами лиця.
Наша доля дарується квітці,
а надія на волю летить.

07.2017

Накладаються тіні на тіні
рінню ( як давно я хотіла це
слово ужити десь,
чи ж важливо, що суть не та, як лягає воно на плес-
о). О, перенос вийшов невимушено так, легко.
Леткість думки і леткість слова –
воля вільного?
Влаштувати ще можна лови слова:
словом, наче магнітом, втягнути риму.

Стримувати жагу важко, але можливо.
Хтивість у всьому є,
тільки в мені ллється вона цiвкою в ніжність.
Трунок п’янкий п’ю рiкою.
Не скою зла.
Тінню на тінь ляжу лише на ріні.

04.07.2017

Ничего тебе не обещала,
Ничего не сулила взамен.
И начать не просила сначала,
Не ждала никаких перемен.

Вырывала с корнями и кровью,
Не просила тепла у зимы –
Оказалось бессмертной любовью
То, что в шутку затеяли мы.

Этой сказки хватило надолго.
Этой драмы нельзя пережить!
Своё сердце зажала в ладони –
Я ему запретила любить.

А оно обливается кровью,
Леденеет средь этой зимы.
Оказалось бессмертной любовью
То, что в шутку затеяли мы…

И порою становится жутко –
Не играют любовью такой!
Я за эту жестокую шутку
Навсегда потеряла покой!

Вечер тихо прильнет к изголовью
и попросит печали взаймы.
Оказалось бессмертной любовью
То, что в шутку, затеяли мы...

2017

Поезія – мій поплавок.
Тримає на плаву життя моє.
Вона – усе, що в мене нині є,
підносить моє серце до зірок.
Поезія – мій поплавок.

Поезія – це якір мій.
Притримає у будь-яку негоду,
дає мені тепло і прохолоду.
Вона джерело дум моїх і мрій.
Поезія – це якір мій.

Поезія – моя надія.
Вона мов свіжий вітер з гір,
це промінь сонця і бездонний вир.
Всі мої думи, мої мрії.
Поезія – моя надія.

Поезія – моя любов.
Немовби річка чиста і бурхлива,
мов щира пісня, ніжна і грайлива.
Вона гаряча, ніби юна кров.
Поезія – моя любов.

Поезія – моє життя.
Мереживом ляга на полотнину
в щасливу і скрутну його годину.
Яскрава, ніби мамине шиття.
Поезія – моє життя.
Поезія – усе моє життя.

Цей запах полуниць,
і дощ по підвіконню,
і усмішка м’яка,
що губи стереже
вiд щастя.
Та бринить тонісінько у лоні…
Помішує рука
пахкий тягучий джем.
У пам’ять занесу
світлиною п’янкою
цей вечір, це вікно,
і цей солодкий щем.
Даровану ясу
вишневою дугою
полоником на дно
вливаю.
Ще… іще…

25.06.2017

Ніхто й нізащо нас не переможе,
як животіти не захочемо в ярмі.
Забрати честь повік ніхто не зможе,
якщо її ми не утратимо самі.

Зі слів не варто городить рогатки,
бо вчинки скажуть красномовніше за нас.
Якими будуть пам’ятати нас нащадки,
покаже остаточно тільки час.

15.06.2017

Не уявляю те моє село
без неї – не тієї, що немає,
а тої, що у поле вибігає,
яке снігами ще не замело.
Але якби зустрілися ми знову,
то із якою? Їх же явно є
за все моє святеє житіє –
що і не грішно вимовити слово.
Але уже ніколи не скажу
оте єдине, що не забуваю.
Та – не почує, інша не чекає
і лиш одну у серці бережу.
Немає долі – оживає мрія,
яка веде до іншої мети.
Ой, не одній у полі вітер віє.
І замість неї появилась ти.

Були ми і зелені, і дозрілі,
дивилися за обрії краси,
але в'язати долю не уміли
на вольній волі путами яси.
Пережили негоди і пригоди,
вилазили сухими із води,
минали гречку, поки дідоводи
занадилися у чужі сади.

І ти чужа. Зів'яле – не зелене.
Не оживає зжате на межі.
Була ти незамінною у мене,
аж поки стала тягарем душі.
І де – у полі вітер, янь у небі,
ручай зелений і таємний гай?

Чому усе минає, не питай.
Нікому перевіяне не треба.
Я інь уже чекаю біля себе.
А ти у полі іншого шукай.

                              06.2017

ти будеш стояти і споглядати себе
у великому дзеркалі в масивній рамі
ти будеш сміятися своїм дитячим фото
своїй дитячій мамі
колишній – із фото – наразі такої уже нема
ця жінка – що поруч тебе – така ж як і ти – зима

росла трава торкала підошви своїми довгими язиками
ти бігла до неї так швидко як тільки могла – до мами
ти знала що буде тепло в її долонях
там можна сховати лице
вона скаже «доню не плач моя доню минає усе оце…
минуще в житті все-все-все тільки вітер – вічний
лиш сонце світить так довго що майже – завжди
лиш море таке глибоке неначе – відчай
у ньому – замість води
тож доню іди – крокуй залітай на гілки найвищі
шукай поміж хмар собі кольорових снів
не можна прожити так ніби кладовищем
проходиш рахуючи хрестики днів…»

купались у попелі кури – червоні та попелясті
смішні недолугі кури…такі як щастя
як бути солодким самому собі і до Бога
звертатися просто так – просто як до свого..

олія давно вже розлита давно вже замита
давно вже затоптана підборами ліктями римами
а просо ще й досі росте ще колосить колоссям
ще сіється просо янголами незримими
котрі всі твої невичерпні дороги до Риму
перемальовують у стежки до мами-
них рук пирогів чорнобривців між огірками
курей – попелястих й червоних зірок – над зірками
над хатою світом дитинством уламками інших літ
що скочувались краплями поту – тяжка робота – тому і піт

літа…ну чому їх не називати зимами?
вони ж холодні вони ж холодніші – кожного разу
і приморожують тебе до дзеркал та – часом –
до фотографічних карток підписаних синіми
змерзлими пальцями нашвидкуруч
аби не забути аби не згубити спогадів пряжених пряжу

послухай я так втомилася
мамо – побудь
в моїй голові ще трошки – а я приляжу
щоб не втрачати ясність щоб не струсити тебе із кінчиків вій
де ти стрибаєш на шпильках отих югославських босоніжок
таких дефіцитних безцінних неначе їх шив сам Вій
для Панночки
а продавчиня універсаму перерозподілила хід подій…

не вмію
я розучилася бути стоніжкою яблунькою у твоєму саду
я кожному своєму дню нагадую про кинджали
які впиваються в мої ноги коли я йду
отими нестерпними дорослими шляхами…
лишаються фото – вітрини нас на нашій Землі
у нашім пеклі посеред цього базару
де зброю крадуть і міняють на душі малі
біокомп’ютери Балтазари

лишаються фото – маятники у млі
по нас по наших життях по наших божественних глинах
мамо – а я приїду – мій світ змалів – я витолочу тобі усю малину
я вип’ю усю криницю – спрага пече
я вивчуся знов на стоніжку на яблуньку білу
мамо – я сяду метеликом на твоє плече і буду водити тебе
аби ти лиш хтіла
аби ти сто літ ще стежками своїми ходила
ще сіяла просо казками піснями очима
мамо – зима завжди відступає коли
ти – за плечима….

06.06.2017
Рівне

Дивлюсь на юнь і згадую свої
літа недавні і роки забуті.
Угадую себе, його, її
у погляді з минулого в майбутнє.

Реальне і уявне cinema.
Вона його усмішкою дарує,
а той, між ними, може і ревнує,
але його у неї ще нема.

Наївні і до болю нерозумні
вона і він – ті самі, що і ми
з надією, що будуть вічно юні
у апогей любові між людьми.

І я – ще той, собі не уявляю,
що час минає колом перемін.
що я сьогодні – це колишній він
іще не одинокий і не скраю
у цьому пеклі на путі до раю
у черзі вічно юних поколінь.

                              05.2017

Ідуть літа, біжать роки
і утікає невловимо
моя коротка на віки
любов з лукавими очима.
Але радію цій весні
із первоцвітами у лузі,
коли усе твоє мені
уже належить по заслузі,
коли засіяне зійде
озиминою. Все минеться,
а я ніколи і ніде
уже не вилікую серця.
Хіба що, може, уві сні
ще полюбуюся тобою,
коли зійдеш у ярині
бодай волошкою живою.
Ідуть роки, летять літа,
перетікаючи у мрію,
а ти усе моя свята,
якій молитися не cмію.

                              04.2017

Роки то що? Нехай летять
Їх Вітер з Часом підганяє
Їм наші діти помагають
А нам то що? Нам не звикать!

Років багато? Хто докаже!
Розумникам ми скажем так, -
Допоки є у нас п,ятак -
Легкою нам дорога ляже!

Горить вогонь ще нам в печі,
Навпроти нас горять ще очі!
І добре, що вони жіночі…
Тримаєм в піхвах ми мечі…


Ми будем жити і живем,
А як, це зовсім не важливо.
Бо у житті ще все можливо!
Бо можемо і хід конем!

А зміст життя – саме життя!
І сперечатися не варто
Вже все поставлено на карту.
Червоно-чорне в нас шиття.

Говорять люди, – час покаже.
Але одного разу
нав’ючити мою поклажу
уже не буде часу.

То вибачайте, добрі люди,
що бігаю прямою.
Мені уже і того буде,
що піде за водою.

І того буде, що минає,
і того, що не любий,
і не почую, – баю-баю,
коли заціплю зуби.

А, може, і мене почує,
як іноді бувало,
ота кубіта, що дарує
кебету, а не бали.

І вороги, і друзі – раді…
А зорі на параді
уже готують місце скраю.

Не хочу бути на заваді.
Усе, нараяне по правді,
минулого не має.

                              05.2017

Минулою весною
ішов я по дорозі
оцій, опріч якої
до іншої іду.
Так само вітер віяв
і ясени на розі
мене вітали віттям
у юному саду.
Усе, усе те саме,
журою оповите,
і обрії, і далі...
І неминуче, – ой,
чого так одиноко
мені у цьому світі?
І лиш одне втішає,
що я уже не той,
що радує забуте
і гріє ще минуле,
і оживе ще літо,
і осінь, і зима.
І добре, що про неї
не знали і не чули...
І лиш одне печалить –
її уже нема.

                              05.2017

На землі ніщо не промине.
Є падіння і бувають злети.
Світ широкий, а село тісне, –
научали у селі мене
особливі люди і поети.

Порадію іноді весні,
засумую із людьми у горі.
А вони нараяли мені,
що буває, і сумні пісні
весело співають люди добрі.

Що такі були мої батьки,
чую у сусіди однієї.
Вишивала мама полики,
ну а тато на усі Ярки
був один удачею своєю.

Що була великою сім’я,
у якій такі розумні діти!
А лишився ніби тільки я
у кюветі цього житія
і найнерозумніший у світі.

Ніби нині – і не ті пісні,
і не ті світи одній родині,
наче зайві віти на калині.
І не дуже весело мені,
що вони зів’яли не одні
і не це боліло Україні.

                              05.2017

Очі сповнені болю і крові.
Ноги ніби не мої.
Знаєш ,рік пройшов.
А відчуття ніби ти вперше прийшов, перед очима якось випадково пройшов.
А я просто взяла і закохалась,
Хоча сама такого не чекала...
Він мариться мені ночами, як жаль що він герой не мого роману.

Вчасно бути поряд
і не зовсім бути дивним...
На велику відстань більше ніж море
Човном небес пливти...

До тебе на всі боки,
До тебе на всі крики,
У штиль душа намокне.
У шторм душе затихне...

Вчасно підійти,
вчасно добратись.
Скриню з бідами знайти.
Її відкрити і злякались...

Човном небес пливти,
Відстань більша ніж море...
А потім штиль і шторм зплести,
Щоб бути дивним, щоб бути поряд...
15.03.2017/22:49©†¡†

Не пройдена моя судьба.
Не сожжены еще бумаги.
И не идет пока мольба,
Хотя покинуты очаги.

Не выпито еще вино.
Торфетка с планом осырела.
Я слушаю опять Кино.
Не ощущая свого тела.

06.06.16.

♥ ♥ ♥
Закутки душі твоєї
Освічу.
Лебедітимеш, як завше, –
Я прощу.
Шепотітиме зірниця:
Ще побудь…
Та втікатиме жар-птиця.
Що ж, забудь.
Не зігрію більше рук я
Вже тобі.
Хвиля щастя – море муки,
Далебі.
Не світи, ой місяченьку,
Не світи:
Бо йде милий – не коханий,
Не святий!
Всі слова і зарікання
Розгублю…
Зрозумію, коли втрачу,
Чи люблю…
(© Любов Сердунич)

Є у світі три дороги
однієї долі,
що від отчого порогу
і на небо, і на волю,
і одна – до Бога.

Є якою йти одному,
є куди – юрбою.
А піде – у невідому.
Усе одно – за водою,
до чужого дому.

Було кому не радіти
як ішов із хати.
За літами кане літо.
І нема кому чекати,
і нікуди діти.

Ніхто його не спитає,
чи буває тепло?
Сам не знає, що шукає.
І не хочеться у пекло,
і немає раю.

                              03.2017

Чи ми зустрінемось в садах,
отих небесних, на дозвіллі,
де -- ані вузькості, ні цвілі,
яка збирається в кутках
земних життів, що поросли
турбот чіпкими бур’янами, --
ми їх прополюєм роками
й відходим, ніби не жили?..

Як юний запал повернуть,
і віру в те, що все можливо,
і що життя – веселе диво,
привітна, тепла каламуть,
в якій зустрінемось не раз,
здолавши всі бічні проблеми.
А озирнешся раптом – де ми?
Відлинув гомін, менше нас.

...Надходить тихе відкриття,
коли вже пусто за столами:
нікчемний побут – це життя,
і так заведено не нами.
Могутня крапля розсікла,
сточила в порох і потраву
єднання наше й нашу славу,
що так ніколи й не прийшла.

2017

Вірні друзі, – на ціле життя, –
у червоній записані книзі
на путі по скресаючій кризі
із минулого у майбуття.

І мої – і близькі, і далекі
мимохідь залітають у сни,
як птахи із чужої весни –
одинокі підбиті лелеки.

А ключі розтають вдалині
голосами пророчої пісні,
що недовго чекати мені,
поки рак за горою не свисне.

Посилає сигнали весна,
а на серці тривога і туга.
Десь у когось забрала війна
і єдиного сина, і друга.

А у небі летять журавлі.
Все кружляє по вічному колу.

Лелечата побігли у школу
і гуртуються друзі малі.

Ну чому на єдиній землі
не буває, –
               навіки, –
                              ніколи?

                              03.2017

Колись дуже давно – в молодості, ще задовго до трагічних подій в Ольстері 1972 року, я на дозвіллі читав Фрідріха Ніцше під шум осіннього моря, в селищі, де ніхто не носить годинники. І прочитавши фразу: «Те, що нас не вбиває робить нас сильнішими», я подумав, що вусатий Фрідріх не зовсім правий – страх не вбиває нас, але не робить нас сильнішими. Страх паралізує нас, нашу волю. І подолати його не просто. А зневіру подолати ще важче. Отака то фільозофія, шляк би то трафив. І тоді, долаючи свою зневіру у майбутнє Ірландії я написав таке:

Зневіри час – у чаші Сонця прах,
В серцях людей – стара примара – страх
Новим апостолом блукає пілігрим –
Старий поет: у торбі замість рим
Черствий кавалок істини. Кудись
Так хочеться безхатьку вознестись:
Хоча б туди – у Небо, де юрма –
Отара грішників товклася задарма.
А може й десь насправді серед слів
Філософ давніх істин не горів, а тлів?
Зневіри час, і пофарбовано трамвай.
Грай, пісеньку свою, клошаре, грай!
Поет осінніх рим де жовта кушпела
Шукає прихисток – не має він житла.
Бруківку замітає не двірник, а пан Ніхто,
В такому ж сірому подертому пальто,
Яке носив старий негідник Страх,
Ховаючись отут – у цих старих дворах.
А люди бавляться – у гру стару Життя
А все минає... Йде без вороття...

Піду русалкам віднесу
Любов свою нерадісну:
В безвиході вже темним духом стала.
Ви не ридайте,солов’ї,
Нема їй на землі путі,
Журавлику, не засти шлях до ставу!


Прощай, любов, не осуди!
Набідкались з тобою ми.
З такими грайся, як сама, сльотами!
…Злетіли з криком журавлі,
Урвали пісню солов’ї,
А запашна рілля болотом стала.


Серед боліт в глухім маю
Я переможниця стою,
Така вдоволена, така свобідна!
… Нема ні місяця, ні зір,
Не чути співу солов’їв.
Нема ‒ ну й що? Яка біда?
І не потрібні.
2017

Вона сиділа на даху
І то було їй до смаку,
Вона сиділа та дивилася на сонце.
В її очах був сум і щем
І задихалась від проблем
Давно вже мріяла стрибнути у віконце…
Щодня виходила на дах,
Щоб обернутися на прах,
Та не наважившись ридала у хустину.
Так тривало який час,
І узрів її в анфас
Художник,що мріяв про шедеври та картини.
Він малював її у профіль,малював її в амфас,
Малював її він довго,
Малював її не раз -
Художник,що був родом із Монмартра.
І поки той там малював,
Митець пісні пером писав,
Щоб їй їх заспівати,як Синатра.
Повернувшись один раз,
Вона побачила в той час:
Біля дверей лежали лист і ще картина.
В листі не було інших тем,
Окрім «позбутися проблем»,
Зізнань і пісень про вічнеє кохання.
Душа її вмить розцвіла,
Сльоза від щастя потекла
І подивилася вона на ту картину.
Так їй сподобалась вона,
Що її голос застогнав,
І закортіло народити собі сина.
І вийшла заміж за митця,
Вродила сина від творця отої самої чудової картини…
Один її все малював,
Митець вірші їй все писав
І ревнував її скажено, як Отелло.
І ось урвавсь терпець митця
Та відправив к праотцям
Коханця та порубане на друски її тіло.
Ще її сина порубав
І ту картину розірвав -
Померла дівчина — здійснилась її мрія.
Митець плакав і ридав,
Волосся своє він зривав -
Бо вперше сильно покохав,
Та з'ясувалося, що дівчина — повія.

на фото епічних сторінках моєї біо я юна усміхнена і все ж таки вродлива
помітно щаслива примітна у всіх сенсах майже вона –
мами татова принцеса поетеса
і дівчинка-весна

а у житті інакші пироги - я маю кістяний хребет й дві кістяні ноги – подарунок Баби Яги
у житті я зілля варю щоранку й запарюю ним свою щоденну буденну вівсянку
у житті патлата й боса я мов примара із картин Босха і кажуть усі навколо усі вони
що я – портрет війни
своєї власної захованої таємної війни
від неї у мене зморшки і зайва вага запасів
від неї у мене схрони боєприпасів на кожен випадок кожну полеміку кожну атаку
я вмію послати за маракуйєю до Ітаки усякого козла чи осла із божого стада
я знаю де перемога де зрада розбираюся у сортах винограду

і точно стаю на ваги двома ногами і балансую над вашими головами

28.01.2017

Не плач за тим хто не жалкує
Сліпий від власної ваги
Не йди за тим хто вже не чує
Помер від пустоцвіту гри

Лети чим далі , забувайся
Не ранься лезом самоти
Забудь не варте , розкривайся
Цвітінню гідної весни

Тоді і станеш помічати
Тоді і станеш вірить в те
Що цілить там , де хоче знати
Твоє кохання , чи чуже.
2016р.

Він поруч, але вся його душа
обвіяна холодними вітрами,
чужинне щось блакитними дарами
манить її, як здиблене лоша.
Луною поміж нами — дисонанс,
і нарізно течуть життєві ріки,
мовчання білосніжні зимні піки
розріджують сумний останній шанс.
Це сталося не вчора і не тут,
далеко, поза межами прозріння,
вродилась таїна нерозуміння
і танучих, як сніг, родинних пут.
Привільно, без вузди і без гроша,
далеко від залишеного дому
блукає по орбітах незнайомих
зухвале неприборкане лоша.