Переконаний: кожен звук
має власний запах і колір:
ось, звичайно, Телоніус Мунк,
це, ясна річ, Колтрейн.

Переконаний: кожна мить
має різних відтінків жмуток:
просто сонцем оця зорить,
а та навіває смуток.

Переконаний: кожен рік,
мов чергове кільце на пні:
марних сил і страждань потік,
вітром часу віднесені дні…

Автор: Юрій Гундарєв
2023 рік

Зорі, як срібне намисто,
що випромінюють магічну красу,
тихо стікають на місто,
що майже відійшло до сну, -
на вулиці, площі й сквери,
на візерунки карнизів,
що тануть, ніби хімери, -
донизу, донизу, донизу -
і на мої самотні тюльпани,
що на лавці, ніби із скла,
я залишаю для пані,
яка так і не прийшла,
але, колисаю надію,
продовжує свій тривалий рух,
сповнений спазму бездії,
вдаль - до моїх рук…

Автор: Юрій Гундарєв
2023 рік

У твоєму житті я був гостем незваним.
Ти чекала когось. Не мене.
Защеміло в душі,  а чому — я не знаю
І ніколи не знатиму вже.

У безодні очей віддзеркалення неба...
Може, радість? Та ні, швидше біль.
Задивлявся у них,  остовпівши смиренно
Та нічого сказати не міг.

Час тягнувся змією нестерпно повільно,
Споглядав я цей світ, наче сон,
Де не бачив людей, замість них — сірі тіні,
Навкруги лише бруд і бетон.

Все змінилось не раз із тих пір у природі.
Ми проклали і знищили міст.
То чому ще болить — зрозуміти не можу.
Чи я досі непроханий гість?..



11.06.2014

Дорога дорога дорога.
Години секунди літа.
Позаду уже всі тривоги,
Попереду нові міста.
Десь там капучіно чекає,
Десь там світять зорі вночі.
І вечір десь ранок стрічає
І спати летять стрибунці.
Ще літо теплить і світає.
Ще роси траву не сріблять.
А коси любов заплітає
І коси в покосах дзвенять.
Раніше уже вечоріє,
Свіжішає шепіт дубрав.
І листя тихенько жовтіє
А день вже коротшим знов став.
Та все ж попереду ждуть очі...
І сірі, зелені… твої…
А також можливо і ночі
Любові.. кохання… пісні…

Не лоскочи словами знову душу,
Мов пухом облетілої тополі.
Нічого говорити я не мушу,
Не залишилось зерен у стодолі.

Осінній подих проникає в шпарки,
Спустошені думки від прохолоди.
До берега давно прип'ята барка,
Стара дорога в брусах і колодах.

Не лоскочи незрячими словами.
Чи варто ворушити пріле сіно?
На небосхилі вечора заграва,
А від вогню повисла кіпоть тліну.

Минає літо, спека догорає.
Проходить все щасливе і сумне.
Тьмяніє небо, сонце охололо.
А далі що? — Відомо нам, на жаль.

Давно пора збирати урожай.
Наш вибір? Може, вирішила доля?
Та я змирився. Думка лиш про те
Чи є любов між нами, чи немає...

Не чути вже відлуння голосів
І ніч не та — не видно зорепаду,
А місяць розірвало на шматки.

Схолонув дотик ніжної руки...
Минуло все, лишилося позаду,
Зламався рай під ношею гріхів.



06.08.2023

Голубінь небесна мріє...
Ні хмарини, ні билини.
Сонце сяє, чуть дрімає.
Там високо на драбині
Всілось з ранку, не злізає.
Може вечора чекає.
Потім скотиться за обрій
І розкаже казок рій.
Про країну тихих мрій.
Про кохання, про любов.
Про садок вишневий знов…
Про бджолиний рай і рій
Про колодязь у дворі
Про забави дітвори…
Стане добре на душі…
Ну а потім знов світанок
Добрий день, бо добрий – ранок.

Тебе чекаю, осене жадана!
В тобі про мене - кожен ясний день.
В один з таких, колись, мене не стане.
Та скільки раз ще листя опаде?

Ти не близька, ще довго бути спеці ,
Про це вночі шепочуть цвіркуни.
Хоч теплий став туманом білим втерся,
Але мене не звабив, не зманив.

Чомусь своїм буянням літо тисне-
Так швидко барви змінює зело!
Та жду, що заспокоїть золотиста
В своїх обіймах лагідним теплом .

Дощем легким мені обличчя вмиє,
І прожене утому відпочить,
Ще блисне павутинням, щоб у сні я
Вплела між струн очікувану мить.

08.2022.

Рушає серпень з міста невблаганно,
Потроху блякне літнє розмаїття,
Хоч сонцю легко землю ще зігріти,
Й багато на политих клумбах квітів,
А то і спека заведе в оману:
Мовляв, дарма сумуєш, ось же літо!

Та вечір ближче. На газонах роси,
І зорі низько, на будівлях ніби,
А з хмари сяйво, як шматочок німбу.
Чи ангел примостився, і хотів би
На дах злетіти з неба, та і досі
Чекає там на вітряні повіви?

Як звіяло ж посріблений очіпок,
То зникло диво, бо яскравий місяць
Вчепився збоку в сиву хмару міцно,
Й схиливши лоба, дивиться на місто,
Як на гарячий ще від спеки зліпок
З бетону й скла, та блискітками мітить
Кав'ярень розфарбовані навіси .

Каштанів їжаки розкрила осінь
І кидає плоди в алеї з листям.
Посипались рясні небесні роси,
Промокло горобини вже намисто.

Сльота у душу зазира волого,
Насуплені хмаринні темні брови.
Журба гірка, мов ллється із пролога,
Розмита сумом-негіддю дорога.

Я ж вириваюсь з пазурів осінніх,
Хоч боротьба, звичайно, має ризик.
І пронесу любов свою крізь сірість,
Душа у сонячній засяє ризі.

Збігає час, його тоненька цівочка
Рудого кварцу, що тече секундами
Спадає м'яко, а у серце цілиться
І тихо ранить фразами забутими.

Як лоскіт хвилі, чи крило метелика
Годинник шелестів піском відміряним.
Ти жартував, що то два наших келихи
Міняються бажаннями і мріями.

Лягли піщинки в жменю нескінченності,
Завмерла дюна в захід пофарбована.
Зі скла здимаю я пилинки ревносно
Й перевернувши, келиха наповнюю.

За туманами літа, настояними чебрецями,
Де полоще свої босі ноги нещадний світанок
Коли ніч відступає, спаливши бажання безтямні,
День настане.

За кружляючим листям, що осінь розносить по саду,
Де і вітер хмільний від осипаних яблук червоних,
Опускається небо на землю дощем зорепаду
Та й в долоні.

За снігами пустими, де шлях між заметами стерто,
І закутались тіні у іній ранковим морозом,
Щось в долоні мої упаде й запече так нестерпно.
Мабуть, сльози.

Та як березень знову до чорного сніг зацілує,
Сонце в краплях обізветься піснею голосною,
Захолоджені з ночі долоні свої простягну я
За весною.

Своє минуле торочу по нитці,
Немов картате ткане полотно:
Щось заніміло, щось і досі тисне,
А щось і досі бродить, як вино

І довгими мотаю вечорами
Клубочки дум із різних торочок.
О, з'їла міль! Чи то сердечна рана?
Та все ж міцна та тканка. Поки що .

Де сонячне і світле- то дитинство.
М'які ниткИ, як мамина рука.
А далі- чорне. Зрада досі тисне,
Забута майже, а чомусь щемка.

Червоне- то любов, немов у пісні.
Змотала, а вона ще пломенить.
Всього було в житті, клубки ті різні.
А вечори все довші восени.

Щось втратила, яскравий звично штрих
Дощем розмило й висушило вітром,
І спалах райдуги з пейзажу зник,
Залишився відбиток непомітний.

Малюю вечір, а по ньому- ніч.
Не бачу, як пробуджуються бруньки ,
З чохлів зимових лізуть навсебіч.
Весни немає на моїх малюнках.

В густу щетину із тоненьких трав,
У золото розквітлого кизилу,
У білих лебедів, у синій став-
У все налито чорного акрилу.

Між тубами шукаю кольорів,
Знайти б хоч невеликого зі сріблом,
Щоб місяць, як уповні, заяскрів,
А від зірОк і чорне небо зблідло,

ЗасИніло по краю, й потекли б
З його палітри фарби невеселі,
Відкрили сяйво теплої охри,
Де в плетеному з променів фотелі
Гойднеться ранок в залишках жури.

Не ті слова сказав. Чи є її провина?
І жниво...спрага... У душі - кипить.
Його вже профіль ледь-ледь димно виринає,
Свою розлука тягне тихо нить.

Ще й літо додає гарячого напою.
Спекотний день у роздумах січе.
Химерною стернею ноги коле поле,
Але ж від себе, звісно, не втечеш.

У різних вимірах? На власних попелищах.
Димить іще у снах його ім'я.
Блукає він і щось шукає на узвишші.
Внизу - шипить дорога, мов змія.

ІЩезають по одному давні друзі.
Літа не виграються у лото,
та я ще розраховую на сто...
і тисячу ночей служити Музі,
бо це уже не те, що у Союзі,
якого не витримує ніхто.
І, може, то вона наворожила,
триматися тієї із доріг,
де, нібито, ще є один за всіх
в поезії... але лукава сила
фантазії мої похоронила
у пам’яті сучасників моїх.

ІІРіка життя не оминає мулу,
який не висихає, і тому
своє болото ми ще не забули.
Оглянуся, буває, у минуле
і, ніби, пам’ятати є кому,
якби про мене іншого почули
у самвидаві іншої доби...
і є кому жалітися так само,
і червоніти чорними ночами,
гадаючи, – а що, якби? Аби...
аби ми повернули юні роки
і не дивились на чотири боки,
а прямували до своїх джерел,
коли були обідрані і босі,
та не ридали всує... бо і досі,
куди не подивися – новосел,
куди не плюнь – кацап або орел,
кіно і німці, юди й малороси...
і ось... остання серія на носі,
якої не побачив Оруел.

ІІІМиритися – немає ані сили,
ані причини зайвої нема,
бо де мене по світу не носило,
усе одно бере мене на крила
душа, що зачекалася сама...
...............................................
Зорять із фото паперові друзі,
яких у мене час відвоював.
Одна даліє, завдяки спокусі
лишитися і догодити Музі,
але... її обурює Майдан,
непійманий Бандера-отаман...
аби не сумувати, я сміюся, –
О! Де ті оригамі між отав?
і, пійманий у відчаї і тузі,
журу своєї юності порвав.

07.2023

І де ти? Де? З'явився в дощ - і вже немає.
Плакучі верби розрослись нівроку.
Якби ти знав тоді, як я тебе кохаю,
Але, на жаль, лиш віддалялись кроки.

Самотність лезом гострим - і ятрять порізи.
Орошені солоною сльозою.
То ж від дощу майбутнього стрімкі ескізи.
Не відкривали очі тихі зорі.

Здається, я була у непролазнім лісі,
А сонце одягалось в світлу ризу.
Я терла листя медоносної меліси
І прикладала, де душі порізи.

Мені приснився вірш- тобі зізнання,
Мені- прозріння. Бігли джерелом
Його рядки, губились в часі раннім.
Наснила я сама собі кохання,
І то воно, мабуть, моє останнє ,
Все сіяне весною - відцвіло,
А все придумане- розсипалось, як скло,
Розбите безнадією чекання.

Проснулась, і розбіглися слова,
Заплутались рядки, як в травах вітер ,
Та присмак сну і досі зігрівав,
І ще натягнута бажання тятива,
Бо ти мене, напевно, цілував
У тому сні, який безжально витер
Червневий ранок.
Залишками літер
З того вірша пишу : " зачарував".

А тиша била скло

А тиша била скло і руйнувала стіни...
Слова терпіли в летаргічнім сні.
Так сталось, що німі гуляють досі тіні,
Не в змозі вигнати минуле, ні.

Нав'язливо сплітались застарілі ночі,
Безсонням рухали сліпі думки.
Ці тіні смутку знову розкривали очі,
В яких мигтіли втомлені роки.

Хоч в зоряній вуалі темінь ночі неба,
І місяць свічку запалив сповна.
Чи проберемося через глибоку дебру,
Коли глухі всі клаптики вікна.

А тиша била скло і руйнувала стіни...
Твоє мовчання гупало в мені.
Надовго затаїлась ця душевна міна,
Що часом вибухала без вини.

Не клич мене, я не прийду в нікуди.
Твій вечір простягає теплі руки,
І сутінки прядуть свій знаний кужіль,
Мов скреготом, в житті моїм, по бруку.

Не клич мене, я не прийду в нікуди.
У тебе ще світанків ціле поле.
Я виполю з душі той білий кукіль,
Що тягне живо соки, п*є із волі.

Не клич мене, я не прийду в нікуди.
Твоє кохання полум'я вже лиже.
І припікає гАряче облуда,
Я по вогню не побіжу на лижвах.

Звичайно, не свята, гріхів доволі.
Важка чуттєво-розумова брама.
Довіку вже у просторі юдолі,
Не клич мене, не клич, прийду...думками.

її пальці шалено скачуть,
виграють у пістрявому ритмі.
— як не ноти ми, хто ми, Боже,
у вогкому серпня повітрі?

збита музою аплікатура
у глибокому пьяно-блюзі.
— Боже, останній ґудзик
до ґнота її аркебузи!

і в шаленому русі точок,
зосереджених в силуети,
ніжним доторком крапає дощ
— кап —
на її браслетик.

чи то марю я, чи причáїв
і ковтнув забагато лиха,
"Боже, пробач!" - У відча́ї.
— ти залишиш
на цій
щоці
доторк
терпкого
літа?

10.VI.MMXXIIIp.

Сьогодні знов дощить, немовби плаче небо.
У нас не рандеву, а зустріч просто так.
Далекі чи близькі? — Не знаю і не треба...
Самотні дві душі. Самотні ми, однак.

З думками про своє дощ лиє все сильніше,
Змиває біль, журбу, провину, смуток, страх.
Намокли — то пусте, від цього нам не гірше,
Бо жевріє любов у теплих ще серцях.

І знаю — в цей момент зітхаєш не про мене,
Як знаєш ти, що я із іншою в думках.
Та зараз тільки ми, над нами сіра стеля.
Навколо ні душі. Навколо все ніяк...

Спонтанно якось так ми стали, наче рідні
В компанії дощу й безлюдних, мокрих площ.
Я дякую тобі! Пробач за божевілля!
Усе це — почуття... і клятий літній дощ.



03.06.2023

Тихий вечір. Весняний парк.
Теплий вітер голубив листя.
Ми зустрілися просто так,
Щоб втекти від нудного міста.

Наче ель, день стікав за схил,
Догорав золотим промінням.
Він не знав чи нам стане сил
Не поринути в божевілля.

Ми сплелися в обіймах і
Геть забули про все на світі.
Розтопились, як в склянці лід
Та раділи життю, мов діти.

І тоді я лише збагнув,
Що немає гріха в любові,
Що не слово - найбільша суть
У звичайній людській розмові.

У прощанні біди нема,
Тільки прикрість маленька, звісно...
Шум коліс та вогні від фар
І мелодія AC/DC.



30.05.2023

Любовь
вдруг умерла,
а мы
остались живы.
И замерли
тела
вопросом
в позе Шивы.

Вершим
свои дела
размеренно
уж год,
забыв спросить:
а для
чего?

Судьбы всесильной длань
капризна,
как Нижинский…
Опять земля
светла.
И бьют в окно
снежинки.


Автор: Юрий Гундарев
2018 год

О, пані Музо гонорова!
Я - сам. Вікно. Дощить…
Збираю віршів ваших грона,
і сльози у душі.

Гортаю подумки рядки,
йде кругом голова…
Погоджуюся залюбки:
все це лише слова.

Слова - нащадки творчих мук…
А за вікном дощить…
Все зрозуміло. Таж чому -
ті сльози у душі?!


Автор: Юрій Гундарєв
2023 рік

Іван Марчук створив унікальний стиль у живописі, який
жартома назвав «пльонтанізм» - від слів «плести», «пльонтати»…


Пульсація перших крапель.
Вікно у ниткАх - Марчук.
Розріжемо яблуко нАвпіл.
Слова позникали - мовчу…

Хіба тут слова потрібні?
Наш жанр - це німе кіно…
Збігають струмочки срібні.
Дощить.
Ми удвох.
Вікно.

Автор: Юрій Гундарєв
2023 рік

Як не пнися, а дійдеш до точки,
та не перелізеш перелаз
і не перший, а останній раз
у свої улюблені куточки,
де без тебе проминає час.

Де ми в цьому світі не бували,
наче перелітні журавлі,
а якщо подумати.. то мало
живемо, аби не забували
нас хоча би на своїй землі.

Живемо... і тихо, обережно,
так, аби подалі від біди
невідомо де, коли, куди,
і кудою... ідемо за межі...
сайту інтернетної мережі,
замітаючи свої сліди.

04.2023

ІОсь-ось і я почую тулумбас
на фініші земної веремії
відлуннями і віри, і надії,
і божої любові... плине час
і невмолимо віддаляє нас
від кожної урочої події,
і наближає... віру – буде мир,
і є надія – буде перемога,
бо є любов і сила духу Бога –
як і було, і буде до тих пір,
допоки є до недосяжних зір
у кожного його одна дорога.

ІІЖиття не повертається назад
ані в кінці, ані на повороті...
зупинки є, але душа із плоті
не поспішає вирватися в ад
або у рай... бо їй іще охота
як і раніше бачити ясну
за обріями пору весняну
і сині небеса у позолоті,
коли сіяє сонце угорі,
зоріє день і знову до зорі
кує зозуля на високій ноті.

ІІІУсе це розтає у далині...
у пам’яті – лише окремі дні
і миті, як неповторимі віхи
удачі, щастя, успіху, утіхи...
................................................
а є лише оглядини одні
як вічна данина самотині,
коли душі буває не до сміху
у покаянні... у часи нічні,
коли перепадає на горіхи
за те, що не убитий на війні.

03.2023

Вчорашнє «Дякую» упало на асфальт
Сьогодні зранку,
Щоб стати чорнотою чорних шпальт
Ще до світанку.

Вчорашнє «Дякую». Чиїм воно було,
Що за водою
Пішло і стало на крило
Над суєтою?

Чом не злетіло, не зірвалось стрімко з уст
У синій простір?
Чом не припало до душі комусь,
Не стало гостем?

Розіпнуте на струнах чорних шпальт,
Розбите друком,
Вчорашнє слово, те, що впало на асфальт,
Чи стане звуком?

12.01.2023

Гуляє березень лісами,
веде уквітчану весну,
аби явила вечорами
мені мою зорю ясну.

І дні на дні уже не схожі,
і ночі, наче, не такі,
коли вона співати може
свої мелодії п'янкі.

Протерли котики у лузі
свої очиці чарівні.
Зазеленіла на окрузі
озимина по ярині.

Сорока ворона вітає,
синиця – сойку... а коли
дуети їхні ожили,
ген-ген долиною за гаєм
над Україною лунає
у небі синьому, – курли.

03.2023

За туманами сивого ранку
і за мрякою сірого дня
заглядаю за білу фіранку,
де чекає на мене рідня,
ще буває... і я вечорами
прилітаю побачити їх,
постою і собі біля мами
і зійду на високий поріг,
і почую, – перекотиполе,
де ти нині блукаєш один
як чужий неприкаяний син?
Ой, не буде такого ніколи...
то не я запізнився зі школи
і нема перелазу за тин.

02.2023

Погода хвора і блищати перестав
Невдаха-вересень.  А,  всмоктуючи  воду,
Парк  жив  безцільно  вже,  ржавіючи.  На  жаль,
Входи́ли  в  моду  
     З  дощем  у  змові
Застуда,  плед,  подушка  й  теплий  чай.

Не  йметься  віри,  що  ожилим  навесні
Алеям  постіль  знову  стелить  осінь.
Де  навіть  шкіра  в  ледь  помітній  жовтизні
Здається  зовсім
     Чужою.  Просто
Нестерпний  колір,  дивний  та  сумний.

Контрастно-білим  розпливався  молоком
Асфальт,  мов  крейда,  вимочивши  тіло,
Байду́же  ми́лився.  І  жаль,  що  мало  хто
Так  само  сміло,
     Хоча  невміло,  
Та  змиє  пил,  розсипаний  кругом.

Жара  скінчилася,  а  в’язнем  у  тюрмі
З  чавунних  вулиць  в  бронзовій  оправі,
Втомившись,  парк  затих  і  щиро  прагнув  змін,
Де  кожен  в  праві
     Сам  вибирає  –  
Любити,  вірити…
                               чи  бути  взагалі.



13.09.2022

Зима приходить в дім,
В життя і у вірші.
А я щось не збагну, чому настільки сумно.
Невже немає мрій
В засніженій душі?
Та підла заметіль тепла їй не пропустить.

Нема вогню в зірках.
Віддали просто так
Свою палку красу за вічний мертвий спокій.
Панує тут нудьга
І давить тишина
Без клавішної гри, без струнних переборів.

Отак згоріли й ми,
Немов тонкі свічки
І воском розтіклись, застигли, оніміли.
Надія є завжди,
Та прикро, хоч кричи,
Дивитися на все із жалем запізнілим…



04.02.2023

ми навчилися
собі брехати
і вмовлятися
так буде краще
а колись могли
не в снах літати
не питатися
у чім
і нащо

то давним-давно
шляхи крутились
і трималися світи
на слові
ні тобі живих фронтів
ні тилу
ні розливу
чи кипіння
крові

а відносин
море поколінне
і висот невзятих
нерухомість
із нетлінного
сплітали тлінне
і гасилася сулінням
втома

вибивалися
закриті двері
розпивалися
дешеві вина
та любов
щораз губила берег
в течії судинного Гольфстріму

дорогим
здавалося банальне
а коротким
лет у потойбіччя
відбивалися думки
дзеркально
від ідей
із риб’ячим обличям

від людей
з широким кругозором
ми чекали
голосу месії
чисте небо
рахувало зорі
у очах
у проблисках
надії

та навчилися
собі брехати
і вмовлятися
так буде краще
а колись могли
не в снах літати
не питатися
у чім
і нащо

12 Грудня, 2019

облітає калини цвіт
мов із душ у едемі
крила
він любив її стан
і світ
і обожнював слово
мила

у казковому
не-у-сні
обвивали цілунки
тіло
він плющем
припадав до ніг
і вона від обійм
тремтіла

наче зерня
що у ріллі
добре знала
чого хотіла
щоби з тим
що на серце ліг
на край світу
чи в рай
летіла

і два серця
тепер у ній
жити вчаться
за нього
двоє
за отого
що на війні
залишився
на полі бою

за вогонь
що погас
очей
в них палає
свіча ляклива
світлий сон
ще не раз втече
і розійдеться
митттю злива

а за усмішку
хай їй там
хай вона
розцвіте дитинно
і втішається нею
та
що чекає від нього
сина

10 Листопада, 2019

думи
мої думоньки
серце чисте
є куди летіти вам
є де сісти

не жалійте
крилонька
скоро осінь
за останнім листячком
заголосить

кригою
розкинеться
кров холоне
вискубане пір’ячко
не потоне

не потоне
пір’ячко
білосніжне
найтепліші спогади
ті
про ніжність

ті
що душу вигріють
подорожню
і посіють
злагоду
де ще можна

я на вас чекатиму
аж до квітня
думи
мої думоньки
несусвітні

17 Вересня, 2019

Я витер з пам’яті всі зайві імена
Та форми тіл, усміхнені обличчя.
Боргів нема, назад повіддавав
І співчуття,
І блиск в очах,
Нестримну пристрасть,
А з ними - сумніви, тривоги, каяття.

Не все те золото, що вабить та блищить.
Не все - сміття, що з вигляду негарне.
А що для вічності одна-єдина мить? –
Чому ж вона
(Коли сумна,
Коли прекрасна)
Руйнує плани і рве мрії на шматки?

Тепер я витіснив, відкинув почуття.
Нещира усмішка та відповідь «все добре».
Живу буденністю, хоч вірю ще в дива,
Що все це – сон,
А за вікном
Воскресне знову
Погожий день і з ним прокинусь до життя.





Листопад 2015 р.

Знову очі сумні, але є в них надія,
Тільки трохи весну притоптав листопад.
Хочеш ласки, тепла, бо слова вже не гріють,
Та й вони, як на зло, все звучать невпопад.

Щось у світі не так, якось прикро і дивно:
Всі навколо – примари й порожні, мов тінь.
Їх багато тоді лиш, коли непотрібно,
А як серце болить, то ніде ні душі.

Ось і зараз сама, тільки вечір осінній
Споглядає тебе крізь вікно з співчуттям.
Десь про мене фрагментом згадаєш, можливо,
Та давно вже і я тінню-привидом став.



28.09.2022р.

світло правди
у всьому…

де нема гіркоти
пахне хлібом
і домом
не стоять
холоди

на долоні
проміння
пережитого дня
а у серці
насіння
небувалого я

трохи сліз
для плаксивих
і розради
для втіх
для уквітчення співом –
перехрестя доріг

трохи сили
вітрилам
і наснаги
думкам
віку
стати похилим
а пізнанням –
рокам

обіймемося
доле
скільки того
ану ж
неокреслені кола
пастки тиші довкруж

у чутливому танці
при щоці
до щоки
нам
щасливим коханцям
не спадають
думки
не звертаються
віхи
хоч збігає
життя
наша музика
втіха
зграя нот
каяття

23 Серпня, 2019

Час пройде і мене мимоволі згадаєш.
Повернуся я літнім легеньким дощем,
Свіжим вітром у спеку. Прошу – пам’ятай лиш,
Забуваючи миттю про смуток і щем!

Я твої витру сльози, якщо стане прикро,
Непомітно в шпарину замка прослизну.
Обійму уві сні і бодай на хвилину
Ти поринеш у нашу щасливу весну.

А коли буде зовсім нестерпно самотньо,
Замерзатиме стомлена болем душа,
Тільки дай мені знак – і вогнем серед ночі
Загорюся для тебе, любове моя!

Ну а зараз, ще поки нас вечір голубить,
Поки ми, наче п’яні, забули про все,
Я вдихаю тебе ароматом спокуси,
Загубившись в безкрайніх лиманах очей...

17.04.2016.

Чому мовчиш? Благаю, не мовчи!
Твоє мовчання дихає печаллю
І холодом колючим, смертю навіть
Недавніх мрій, ще свіжих, молодих.

Чому ховаєш погляд свій під стіл?
Недавно в ньому сяяла надія,
Шалена пристрасть полум'ям горіла...
А зараз що? Чи хтось так захотів?..

А, може, осінь? Промінь з-поміж хмар
Не в змозі звеселити жовте листя,
Як і тебе. Не пізно ж - схаменися!
Не вбий себе, натхнення, щастя й дар!

Не раз зійде ще сонце навесні,
Теплом зігріє виснажене тіло.
Почуєш ти, як жвавим булькотінням
Уламки льоду тануть у душі.

Та вибір твій.
Як хочеш, то мовчи...



20.09.2022

Рідна мати Україна,
Скільки ж років ти живеш!
Скільки всього потерпіла,
Во рогів було без меж
Всім земель наших хотілось,
Бо свої,бач,не такі.

Йдуть на нас,щоб визволяти,
А на ділі,щоб вбивати..
Наш народ їм не по силі,
Разом нас їм не здолать,
Разом мі велика сила,
Нас не вийде розламать!

Хай сидять в своїх халупах,
Бо всі зляжуть по трунах!
Скільки ж крові пролилося
Із сердець наших вояк?
Ми за них, всі молимося,
Вдячні їм,неабияк!

Наші вільні громадяни,
Йдуть туди,в без вороття..
Боронити нас хотіли,
Щоб могли спокійно спать.
Скільки ж всього натворили,
Орки, злії, як вовки?

Стільки ж років наврочили
Мук й страждань самим собі!
Хай вмирають,із не жалко,
Вони знали,на що йдуть.
Ми не любимо їх палко,
Нас вони не покладуть!

Та чого ж свого замало,
Тим скотам,що йдуть на нас?
Дивляться вони зухвало,
Корчуть різних нам гримас
В нас тут їм ніхто не радий!
Нас не треба визволять!

Залишають слід кривавий,
Взять би іх,та й розстрілять!
Хай ідуть на свої землі,
Й не чіпають більше нас,
Хай згорять в своєму Кремлі,
І щоб їх ніхто не спас!

Ми же знову заживемо,
Як колись без жили,
Рідну маму пригорнемо,
І щоб довго пожили!

2023

очі осяйні
душі у вогні
де тільки нас по світу
не носило
нагадай мені
смак солодкий снів
у ньому крихти спокою
і сили

нагадай жагу
і тремтіння губ
пірнання у жадане
і незнане
най же оживуть
хоч на мить
не йдуть
за віри виднокіл
солодкі мани

не йди
туди
в чужі світи
де колами
мандрує холод
моїм словам
не до води
твої думки
мов голе поле
ще крок
і все
і нас нема
оман туман
зима

ой прощалися
і кохалися
аж серце зупинилося
у ночі
і здавалося
що здіймалися
тілами у п’янкому танці
хочу
і летіла мить
і вмирали ми
з останніми ковтками
світла
й млості
однорідними
несусвітними
лишитися
чи йти
не було просто

не йди
туди
в чужі світи
де колами
мандрує холод
моїм словам
не до води
твої думки
мов голе поле
ще крок
і все
і нас нема
оман туман
зима

16 Січня, 2019

поділися серцем
сестро рідна
бо своє лишила
в скрипаля
і тепер життя
мені не видно
просто
зупинилася земля

поділися
мила
я благаю
хоч краплину
вірності
і сну
білий світ
із неба облітає
не лишай
загублену
одну

обійми
як сонце
лід останній
в час
як заколисує
зима
може там
те серденько
розтане
і струмком збіжить
хто б не тримав

дай мені
розради
най спочину
і надії теплої
для сліз
чуєш
моя люба
янгол гине
той самий
що нас обох
приніс

розгубилася
весна по літу
заплети мені
ще раз косу
бо не встигла
я любов
зігріти
мов хвилина ранішня
росу

поділися серцем
сестро рідна
бо своє лишила
в скрипаля
і тепер життя
мені не видно
просто
зупинилася земля

12 Січня, 2019

Знайомий обрис. Очі, мов зі сну,
вросли чеканням в сиву далину.
Вони крізь тебе дивляться й мовчать,
бо вже несуть відчуження печать.

Чуже обличчя, риси ті й не ті.
Як швидко все минає у житті
Усе на світі вилікує час –
в його «швидкій» давно немає нас.

Окремо – люди, разом – дві мари,
які ще носять воду до пори.
Та й ті минуть як літо, як тепло,
немов і їх ніколи не було.

23.12.22

за гору з пліч
дорога повела
до краю
рідне серце
сколесила
як позмивалася
подій зола
тобою миті
світ
зазеленили
ти розквітаєш густо
чебрецем
метелики віршів
твій стан втішають
то й матимуть
від тебе рай
за це
мені би
знати
де душа
витає
твоя
до болю звикла
і близька
наповнена
молитвами
і криком
що мов солоне небо
на щоках
таке безкриле
і уже недике
немає шиби
битися птахам
нема стіни
між дійсністю
і снами
злітається
немов на тишу
гам
усе оте
що розійшлось
між нами

19 Листопада, 2018

Чому так тихо, дуже тихо ?
Прошу, хоча би слово ви скажіть,
Ми ж можемо тут досхочу поговорити,
Та головне прошу, не йдіть.

Приспів:
І знову бачу сніг на своєму осінньому порозі,
І мій Уявний Кіт знову зомлів
Я міг би всіх згадати, тих то був зі мною у дорозі,
Проте підлоги я мочити слізьми не хотів.

Ми тіло маємо й дарований нам час,
Проте скажіть коли ми так соромитись навчились ?
Це страху наслідок, або того,
Що ми самотності так приязно молились ?
Що близькість є для нас?
На жаль, тим самим що нічого,
Оце і є спотворення ідей.
Я розумію світ речей, та речі хворі,
Прошу, лишіть хоч декілька людей…

Приспів…

Хтось ходить міцно по землі.
Ти, наче птах, летиш угору.
Чіпляють маківки голів
Легких чобіт дзвінкі підбори.

Хтось до землі навік прикутий.
Ти ж у повітрі, адже інша…
І той, як хрест, несе спокуту,
Хто служить прозі, а не віршам.

Автор: Юрій Гундарєв
2021 рік

Ось і минули чарівні,
на березі Дунаю,
мої непересічні дні...
на що надіятись мені,
не знаю.

Де небо поки-що ясне,
на озері лісному
чекає місце чарівне
і, може, доля... не мене –
додому.

Майбутнє – сяє далина
цілющою водою,
минуле... не моя вина,
що називається війна –
війною.

07.2022

Заманюють оманливі світи,
де маємо усі відпочивати
колонією.. але рай один –
десь у гаю біля своєї хати.

А ще до того як іде весна
і попереду неминуче літо...
і явиться із юності вона,
якої не було у цьому світі.

І ніби усміхається мені...
і наче їй ні холодно, ні тепло...
Навчаємося жити уві сні
за межами існуючого пекла.

Все зіткане із нитей міражу –
нема війни, печалі і розлуки
і я босоніж по траві біжу,
бо діти доганяють і онуки.

Існуємо в коловороті літ
і є ще мама, і живий ще тато...
ілюзіями ми усі багаті...

нема надій на Божий Заповіт,
та відтіля у цей лукавий світ,
моїй душі не хочеться вертати.

06/22