Частина друга
Жовч і кров
1930 рік

Потяг Львів-Підгайці на кінцеву станцію прибув із запізненням. Пасажир у білому костюмі та капелюсі упродовж усієї мандрівки звертав увагу на підрозділи польських військових, які й затримували рух потягу, сідаючи в нього на одних станціях і виходячи на інших. Переміщення озброєних крісами й палицями вояків не викликало сумнівів у неминучості акції, про яку ошатному пасажирові було відомо заздалегідь. Військові старшини перевіряли в потязі документи цивільних. Коли дійшла черга до нашого, міцної статури пасажира, він без тіні остраху на обличчі простягнув паспорт громадянина Польщі кирпатому капітанові і навіть гордо, як личило б справжньому шляхтичу, відрекомендувався.
— Пан Мартін Залєвский!
Капітан клацнув каблуками і виструнчився перед ним, та все ж уважно вчитався у написане в паспорті.
— Добже... Дзєнькує, — повернув урешті документ і вийшов з вагона.
— Дзєнькує, — усміхнувся ошатний пан і подумки доточив: — від усього ОДПУ і персонально товариша Зотова, що замаскувався, — дзєнькує!..
Зі станції до квартири у центрі Підгайців Зотов домчав бричкою; заплатив перевізникові і широким кроком подався на другий поверх, зведеного за часів Австрії будинку. Відімкнувши потрібні двері, якийсь час розглядався: затишно і красиво. Як чітко працює павутинна організація, до якої його притягли за вуха. Попередник, відкликаний з Підгайців для відправки у Варшаву, передав йому, Зотову, на вулиці Львова наказ Менжинського негайно відбути в повіт, на землях якого він воював за інтереси царя, а тепер повинен прислужитися розвідці робітничо-селянської держави.
Ось і приїхав... Не на пусте місце і не з пустими руками. За квартиру з господарем домовлено та наперед оплачено, валіза з усім необхідним у правиці, розвідницька легенда та інструкції в голові...
Поклав нічим не примітну валізу на діл та вмостився у крісло. Що доручено зробити насамперед? Начальник ОДПУ Менжинський вимагає якнайдетальнішої інформації про польські військові сили та оунівську мережу Підгаєцького і прилеглих повітів. Якщо товариш Сталін віддасть наказ червоній армії перейти совєцько-польський кордон, має бути підготовлено ґрунт для розгрому і арештів усіх супротивників.
«А що доручить собі сам новий розвідник чи ба шпигун? — усміхнувся Зотов своєму відображенню у великому дзеркалі, почепленому коло масивної, змайстрованої у стилі бароко шафи. — Розходяться інтереси товариша Зотова з інтересами червоних узурпаторів, а доречніше буде сказати — розбігаються, бо ніколи не змириться з їхнім бандитським захопленням влади і масовим терором, який влаштували повсюдно, куди сягнули владою. Еміграція — ось, що влаштує шпигуна Зотова, єдиним із давно обдуманих шляхів — Еміграція... Найпростіший шлях — здатися польській владі та попросити політичного притулку. Звісно, перевірять кожен його крок і вимагатимуть, аби розповів про агентів та акції ОДПУ на теренах Польщі. Розпочнуться торги... А хіба він коли-небудь торгував життям інших, нехай і чужих по духу й за переконаннями людей? Не для нього се... Є небезпечніший, але цілком прийнятний з погляду офіцерської честі хід...».
Роздуми Зотова приборкав гамір за вікном. Дослухався: розмовляли, йдучи на богослужіння до костелу Пресвятої Трійці, місцеві поляки. Чому б і йому, як Мартіну Залєвському, мандрівному художникові, не помолитися в костелі з усіма та не захопитися красою фресок і різьби? Може, й зауважить художницький інтерес незнайомця якийсь шляхетний поляк, з яким знайде спільну мову. Поволі від розмови про мистецтво потягнеться ниточка до містечкових достойників та подій, що в усіх на вустах...
У костел Зотов увійшов услід за юною панною. Одразу за порогом юнка завмерла, не зводячи очей з органа, що звучав так божественно, наче торкався його не звичайний музикант, а янгол. Неймовірна мелодія розчулила геть усіх у храмі; суворі та водночас пронизуючі ностальгією звуки шукали безмежного простору та, відштовхнувшись од віконного шкла, повисли німбом над екзотичним іконостасом, в якому виділялися дерев'яні скульптури 17-го століття святих апостолів Петра і Павла. Зотов знав про дивовижі костелу ще з 1916-го року, коли царська армія окупувала Підгайці і він зі своїми розвідниками побував тут. Кинулися тоді у вічі кам'яні пілястри, ребра склепінь та пілястри вікон, на яких було висічено ремісничі знаки вправних майстрів. Звісно, поцікавився у ксьонза, хто майстрував у цьому костелі Пресвятої Трійці. У відповідь почув розповідь про митця Іоана Пфістера та його найздібніших учнів Войцеха Здрашовського, Бернарда Сницера та Якуба Вайгеля. Усі вони шанували ренесансний стиль, в якому і будували, і різьбили.
У 1916-му найдовше не відпускали Зотова каплиці костелу. А особливо здивувала каплиця з ліхтариком під куполом — ніби Боже око пронизувало кожного, хто звів угору свої здивовані очі...
Та все ж у 1916-му для повноти враження чогось не вистачало. Тільки тепер збагнув, чого саме... Органної музики з Божою присутністю в ній... Юнка за крок попереду оглянулася і тихо заплакала. Зотов помітив блаженний вираз її обличчя, дихання на повні груди та дрібне тремтіння плечей. Хвилювалися й літні пані, що стояли близько до іконостасу: мабуть, і їм вчувався мелодійний голос Бога. Напевно, й вони, сповнені благодаттю, як і чутлива юнка, зичили в ці хвилини добра усім, хто стояв поблизу — кільком поліцаям, військовим і статечним панам у цивільному. У свою чергу чоловіки, вітаючись, згадували ім'я Боже з м'якістю у голосі, схиляючи голови. Зотов розумів стан чоловіків, як готовність до каяття. Йому теж у створеній органною музикою аурі захотілося покаятись за пролиту на війні кров супротивників, нехай не перед ксьонзом з огляду на ситуацію, в якій опинився, а хоча б перед самим собою.
Після служби Божої Зотов пішов до нового помешкання; не затримався в костелі, як задумував раніше, а послухався душевної потреби усамітнення. У вхідних дверях будинку наштовхнулася на нього, поспішаючи, молода жінка. Узяв жінку за плечі і шляхетно запобіг її раптовому конфузу і вибаченням своєю щирою усмішкою. Відтак відрекомендувався.
— Мартін Залєвський.
— Ава Зільбер, — полегшено видихнула і вказала рукою на вузький коридор позаду себе незнайомка. — Проше пана!
На цьому розмова й закінчилася. Зотов, не оглядаючись, чув, як цокотіли бруківкою підбори молодої жінки, яку завдяки розвідницькому хисту одразу запам'ятав до найменших дрібниць. Вона йому навіть наснилася, коли, утомлений дорогою і враженнями, вклався у ліжко і заснув. Шпильки у її волоссі, золоті кульчики у вухах і блискучі ґудзики на сукні, — останнє, що промайнуло його спокійним сном.
Коли прокинувся, через вікно добувалося в кімнату світло вуличного ліхтаря. Зотов підвівся з ліжка і пішов йому назустріч до шкляного кордону, як любив називати вікна, перебуваючи у військових казармах. Одразу зауважив поліцаїв, що кудись вели священика у розірваній на грудях рясі. Раз-по-раз через голови служаків у нього жбурляли камінці вельми рухливі пані, а худий та скоцюрблений пан намагався вхопити затриманого чи то пак арештованого за волосся. Уся ця галаслива процесія прямувала в напрямку магістрату і нараз зупинилася, поступаючись дорогою натовпу з вузького завулку.
— Бойовики з тутешніх польських організацій, — здогадався Зотов. — Допомагають поліції глумитись над українцями.
За хвилю дебелий молодик з натовпу прорвався до священика і вхопив його за горло.
— Гайдамака! Підпаляч!
Поліцаї з конвою не поспішали втручатися, аби припинити розправу, та все ж таки, аби попередити вбивство, мусили повиснути на дебелому, жертва якого почала здригатися від конвульсій.
З боку ринкової площі наблизилося ще одне нічне дійство. Кінні гусари гнали перед собою кількох юнаків, шмагаючи їх палицями в той час, коли вони підхопили на руки двох знесилених інвалідів в українських вишиванках.
Нічна колотнеча розбудила геть усіх мешканців центру містечка. З відчинених вікон визирали ті, хто почував себе у безпеці, — польські пани і пані. Дехто з них обурювався, але більшість побачене втішало.
В одному із вікон сусіднього будинку Зотов помітив знайому юнку з костелу... Вона плескала в долоні та підбадьорувала гусарів. Там, у костелі Пресвятої Трійці, над цією красивою панною начебто витали янголи, а тепер, здалося Зотову, вони втікають від неї потоком кімнатного світла, що хутко розчиняється в темряві, оминувши тендітні плечі та розкішне волосся.
Поменшало світла і там, де зійшлися літні пані та бойовики. І не лише тому, що зупинений поліцаями дебелий розлютився й розбив каменюкою найближчий ліхтар — світло пригорнулося до приниженого й побитого пароха: він лежав на долівці та благав українською.
— Схаменіться, поляки! Не проганяйте від себе Бога!
Одна із поважних жінок, помічених Зотовим у костелі на вершині душевної її благодаті, відсторонилася, було, від попутниць, та невдовзі знову підкорилася волі юрби.
— До цюпи гайдамаків!
Серед безлічі окриків Зотов раптом упіймав один, якийсь несамовитий та придушений, що долинув зовсім зблизька, з сусідньої квартири. Вибіг у коридор і опинився віч-на-віч з чоловіком у мошкарі. Не було жодного сумніву: перед ним грабіжник, якого залишили на чатах коло вхідних дверей. Блискавично вдарив чатувальника ліктем у підборіддя, а затим — коліном у пах і кулаком по маківці. Супротивник упав, як підкошений, і Зотов увірвався в сусідню квартиру. Перше, що кинулося у вічі, — націлений на нього обріз гвинтівки. Вибив ногою зброю з руки цільця, а в наступну мить, обернувшись у стрибку, влучив підошвою чобота йому в обличчя. На звуки ударів і гуркіт від падіння другого грабіжника вихопився з наступної кімнати спільник двох знешкоджених, але відразу повернув назад, за двері. Зотов — за ним услід: вдруге уздрів його за спиною зв'язаної жінки.
— Уб'ю її! — прошипів той, приклавши заточку до горла господині квартири.
Рятівник повільно звів угору руки, і раптом з рукава його правиці вилетів і застряг у плечі третього грабіжника ніж. Від несподіванки цей несамовитий відсахнувся й наскочив на вікно, що відчинилося й не зупинило руху громіздкого тіла. В наступну хвилю йому випало щонайгірше: він упав на голови польських бойовиків, і вони, до краю розлючені, затоптали його до смерті.
Двоє інших грабіжників скористались колотнечею на вулиці, до якої прикипів їхній переможець, і втекли у внутрішній двір будинку, звідки й проникали у вказану їм квартиру. Той, хто правив ними, тепер чекав їх за старим курником, а, дочекавшись, одразу збагнув, що задуману ним справу провалено, і треба рятуватися втечею та кидати кінці у воду... «Що ж, Карпе Гречанику, — мовив собі під ніс спокійно, наче йшлося про якусь буденну річ, — сховай і сих бовдурів од світу під землею... А зникнуть — на польське зміїне кубло, що розповзається, усі підозри впадуть...».
У квартирі, з вікна якої випав бандит-невдаха, чекали приходу поліції, але дійшли висновку: не поспішатиме. Не до розслідувань служакам, яким наказали розмахувати палицями й кулаками.
— Як ся маєте, пані Аво? — розтер зап'ястя врятованої, на якому ще виднілися сліди від мотузки, Зотов.
— Цо пан мувіт? — стрепенулася Ава і, усвідомивши, що запитують українською, відповіла:
— Все добре, пане Мартіне. Ви українець?
Зотов усміхнувся.
— Ні. Якщо вірити моєму паспорту, то я поляк. Та щойно перейшов на українську, бо згадав, як ви закричали нею у загрозливій ситуації.
— Звиклося до цієї мови, бо ж... — Ава спохопилася, аби не сказати лишнього про свого втаємниченого вчителя Чигіля... — Бо ж люду українського більше в нашій місцевості.
А уздрівши, що стоїть перед рятівником у нічній сорочці, попрохала:
— Ідіть, пане Мартіне, до свого помешкання.


13.

Тимко Широкий прокинувся від стукоту у вікно і вихопив поглядом обличчя за склом: Василь! Чого йому треба, ображеному братові? Ото вже рік з гаком буде, як посварені вони та не розмовляють. Купу літ дивився на нього скоса брат через ту землю, що вділив йому, Тимкові, батько, та не оминав десятою дорогою обійстя старшого брата, лихими словами не розкидався і навіть за доброї нагоди племінниці Ганнусі гостинця міг придбати й принести. Отак потихеньку стало б усе на свої місця — зовсім примирилися б, якби невгамовній Марії якась дурнувата баба не нарадила купити у Василя успадковане від батька поле, яке межує з їхнім. «Має Василь бажання й нагоду придбати землицю за Комарівкою, а грошей на се катма, то ж нехай нам, Тимку, продасть батьківський наділ і на виручені гроші збагатиться іншим, — щебетала шлюбна. — І наше все вкупі буде, і тому, жадібному поля, давня образа минеться».
Якби ж то так! Як почув брат Василь про сю комбінацію, то геть розлютився. «Шляк би вас трафив, родичі! — жбурляв стріли з очей. — Бач, якого ґинделю надумали! Мов дуба, викорчовуєте мене з корінням з обжитого місця!»
Відтоді й зарікся сей упертий, що ноги його не буде там, де щодня тупцюють ноги старшого брата та його жінки. То чому зненацька навідався? Невже щось лихе трапилося з їхнім батьком, бо нездужає від неділі?
— Ну, Василю! — відчинив вікно Тимко. — Кажи, якою звісткою вдариш?
— Повезу молоко і сметану до молочарні Маслосоюзу в Новосілці,
— Не вперше повезеш. Се діло тобі знайоме.
— Ех, Тимку, може й не побачимося більше.
— А то чому, брате?
— Боюся, що поляки уб'ють. Бідося тепер у повіті... Івана Бакальця, директора повітового Союзу українських кооперативів арештували, а з ним разом і добрих два десятки українських кооператорів. Та що вже про них мовити, якщо й урядовця староства Дмитра Сену до цюпи вкинули та на інших наших достойників замахнулися — на тих, хто в Просвіті або ж при греко-католицькій церкві. А люду, люду нашого, Тимку, скільки скалічили поліцаї та гусари в Підгайцях і довколишніх селах! Утікачі з тих місць жахи переповідають! А ще, кажуть, кавалерія польська прибуде в повіт, аби села всі охопити...
— Знаю, Василю про се, — Тимко накинув на плечі гуньку і кивнув братові на вхідні двері, аби заходив у хату, а коли той зайшов і сів на бамбетель, продовжив: — Натерпілися ми од поляків, а останнім часом усі межі вони перейшли. Ненависть сіють свою, а зросте наша, українська. Ох, як зросте!
Тимко вийшов у сіни і виглянув на дорогу з сінешного вікна, відтак знову озвався.
— Не їхав би ти, брате, до новосілківської молочарні, якщо передчуття погане.
— Як то не їхати? — підвівся з бамбетля Василь. — Людська праця пропаде! В сю пору молоко і сметана псуються хутко, а людям копійчина за них потрібна. Тай Новосілківська молочарня зупиниться, коли злякається кожен доставник.
— Чи не знищать поляки її? Намарні потуги твої, брате, мабуть.
— Не все у Василя Куньки намарно, Тимку. Все життя обережним був, не махав кулаками, за зброю не хапався, а намагався кожного зайду перехитрити, аби за чуба мене не брав. А тепер так не хочу! Ти, брате, заледве на війні вижив, маєш чим совість свою приголубити... А в моєї совісті вузенька доріжка і та звивиста. Поїду в Новосілку! Заперечу своєму страхові і таки поїду. Хоч сим доведу громаді села, що я чогось вартую.
— Наче прощаєшся, Василю... Не треба так, — Тимко обняв брата за плечі. — Польовими дорогами до молочарні прошмигнеш, то й буде все гаразд. Відчуття, подібне до твого, стрільців на фронті сповнювало, коли уперше в бій ішли. Перемінювалися хлопці після повернення. Отак і ти, повернувшись додому, іншим станеш: менше думатимеш про землю малу, а більше про велику — всеукраїнську...
Брати потисли один одному руки, і Василь вибіг з хати. Невдовзі він переїхав фірою убрід Золоту Липу з бідонами молока на возі та повернув ліворуч, у бік села Литвинова. Здивувався, що навперейми йому з крайньої рудниківської оселі вийшов сільський війт. Зупинив помахом руки.
— Дай Боже щастя, тезко!
— Дякую. Дай Боже й вам, пане війте! — відповів фірман, усе ще не позбуваючись подиву: чого б се війтові в ранню годину по хатах бігати? Не сумнівався, що обранець громади Василь Кунька ніколи не буде на побігеньках у вищої польської влади. Далебі, розбудила совість його вранішній неспокій...
— Повертай до родини, тезко, — чомусь озирнувся війт. — Не минуть села наїздники. Достеменно се знаю... Ось тільки з якого шляху чи горба польську кінноту виглядати — невідомо.
— Я хутко в Новосілку! — аж скрикнув фірман. — Не дам людському добру пропасти. Ади, до приїзду непроханих повернутися встигну.
— Хто ж про родину подбає, як забаришся?
— Уже подбав, пане війте. Що зміг, приховав... Жінці й дитині сказав, куди втікати. Батько хворий лишень упирається: з оселі, каже, — ні на крок!
— Заради батька й зостанься. Хоча чим допоможеш упертому... — війт Василь Кунька окинув зором бідони на возі. — Засмутився б Семен, батько твій, якби сільське молоко зіпсулося.
— Отож бо, — підбадьорився наполегливий, — Не затримуйте! Вйо, гніді!
Польова дорога, якою поторохтіла фіра Василя Широкого, повела до руїн стародавнього Василиянського монастиря і церкви Святої Трійці на окраїні Литвинова, яку здавна називали Моргами. Про монастир Василеві розповів батько, власне передав почуте від свого прадіда-довгожителя, який побував в оселі монахів та церкві ще до їх руйнування. Василь, як господар, щонайперше намотав на вус, що каркас монастиря був дерев'яним, стіни глиняними, помітними здалеку серед розмаїття зелені, бо для їхньої побілки не шкодували вапна і білили частіше, ніж сумлінна господиня власну домівку. Всередині утворили п'ять келій, та не у всіх постійно мешкали монахи. В зимовий час одну або дві келії відводили для працьовитих Божих створінь — бджілок, бо славна пасіка була у монахів. Прадід батька божився (напевно, бачачи скептичні посмішки слухачів), що бджілки врятували і його, і прихожан церкви, і боговгодних людей у рясах від раптового нападу татарської розвідки. Начебто сам Господь наказав сим комахам жалити зайдів, аби затримати їх... Усі, хто був у монастирі та церкві, встигли заховатися у двох стодолах, шпихлірі, шопі, оборі та стаєнці, а хто хутчіший — зникнув з лихих очей у лісі. Тим часом татари, від яких не відступали маленькі створіння, розгубилися, а потім дременули геть.
Чи була то правда, чи далекий предок виплекав крила новій легенді, можна було б прочитати в записах монахів, які вони робили у своїх книгах. Але у другій половині вісімнадцятого століття польська заможна пані, дідичка, наполягла на тому, аби монастир ліквідували, а п'ятьох його мешканців, що просили в Бога благодаті і для неї, прогнали. Дідичку, бач, дратувало, що богомольці брали забагато дров з її лісу для монастирської пекарні та надто вільно себе почували в її володіннях. Масла у вогонь долили й поляки-комірники, яких заможна пані з господарських міркувань поселила поблизу монастиря. Людський поголос приписував цим спритним крадіжки з полів багатійки, а Божі чоловіки по-сусідству буцімто їх совістили. Як би там не було, але кожен із комірників не полінувався прийти до благодійниці зі скаргою на сусідів...
Приміщення монастиря зруйнували, а городи, луку і сад, що належали йому, багатійка передала в інші руки.
Батько Семен розказував іще Василеві про велику бібліотеку монахів, яку вони, прогнані, встигли перенести до підземельного сховку. Нібито десь поблизу монастирського цвинтаря той сховок, але ніхто не може до нього добратися...
Василь, наближаючись до руїн монастиря і церкви Святої Трійці (церква, казали, зазнала руйнації на сто років пізніше), розхвилювався: яка нікчемна людська безглуздість! Як хутко і незворотньо підкріплюється вона заздрістю, ницістю і жадобою зверхності! Там, де буяло боговгодне життя, зостався один уцілілий кам'яний хрест — як нагадування про Божий слід, що ніколи не стає пусткою: багато людей навідуються сюди, на спустошене, але давно освячене і молитовно сповнене Божою благодаттю місце. Ходили чутки про сцілення важкохворих, які молилися тут тижнями та припадали до вцілілого хреста.
Василь давно хотів скласти шану цій Божій місцині, бо мав у цьому душевну потребу, як чоловік глибоко віруючий та не завжди міцний духом. Збирався неодноразово в дорогу, але поїздку відкладав через господарські справи, втому чи з інших причин. А сьогодні спозаранку наче янгол підштовхнув його плечем на шлях попри монастирські руїни і кам'яного хреста. Шкода тільки, що поспішає до молочарні у Новосілці.
Зупинивши фіру, підвівся на возі та роздививсь довкілля : руїни майже приховала висока, подекуди пожовкла трава, але там, де височіє хрест, вона витоптана.
За якусь хвилину став перед Божим символом навколішки і проказав «Отче наш». В рудниківській церкві і вдома звик молитися пошепки, а на просторому безлюдді чомусь озвався гучно, немовби прагнув розбудити все, що поснуло довкола; ніби сподівався, що з його молитвою з руїн поряд виростуть стіни і дахівка монастиря, а неподалік — церква з блискучими куполами. Йому й насправді вчувалися звуки, подібні до тих, які супроводжують працю будівничих. Звеселився душею і нараз спохопився та сполотнів: не будівничі, а військові у нього за спиною — брязкають зброєю й коней по шиях поплескують.
Польський кінний загін, що виїхав з лісу, спочатку натрапив на Василеву фіру. Вершники зістрибнули на діл, відкрили бідони та взялися з них пити.
— Єстем поляк! — закричав Василь, сподіваючись обманом зберегти і власних гнідих, і воза з усім, що на ньому, і своє здоров'я, але вдарив об поли руками, бо хитрує намарно: у військових знайдений на возі зошит, в якому він записав українською прізвища тих селян, з чиїх господарств забрав молоко.
Напившись, військові з маттюччям і реготом решту молока вилили на землю. Товстий поручник вистрибнув на перекинутий бідон і геть погнув його, проте заборонив підлеглим нищити інші бідони: напевно, зоставив їх для потреб військової частини.
Василь зрозумів, що стане жертвою грабунку. Ось так, без тіні сумніву, розперезані ляхи надбане ним важкою працею відберуть! Знову припав чолом до хреста: невже не матиме захисту на освяченій місцині?
До нього підійшли двоє. Повернувся до них обличчям і враз від удару в щелепу упав навзнак. Не встиг отямитись, як по ньому затупцювали. Заболіло у ребрах, потемніло в очах. З грудей вирвався глибокий стогін, що розлютив нападників ще дужче. Високий капрал вхопив побитого за груди і звів на ноги, та за мить щодуху штовхнув на хрест. Падаючи, вдарився Василь скронею і вже не ворушився. Той же капрал торкнувся пальцями його шиї.
— Конєц!
Військові поволокли Василя на середину закинутого цвинтаря й нашвидкоруч присипали землею у вирві, на яку натрапили.

Якби Василеві Широкому напророчили, що він поверне до життя з-під землі, то, звісно, в таку оказію нізащо не повірив би. Темрява і тягар зустріли ту останню жаринку духу, яку не згасили в ньому польські розбишаки. Можливо, тієї жаринки спочатку було недостатньо, аби не дати вмерти тілу, але вона розросталася, і Василь знову вдихнув на повні груди і навіть зумів ворухнути свіжою землею, що придавила його. Поруху Василя було достатньо для старого монаха, чиї руки розгребли землю і знову подарували скатованому світ Божий. Звідки узявся той монах і як опинився на покинутому цвинтарі коло руїн монастиря — велика загадка й досі, бо старий увесь час мовчав: і тоді, коли переносив скатованого до сховку, і тоді, коли сцілював якимись травами. І навіть на прощання жодного слова не сказав. Наче прийшов рятівник Василів крізь пелену часу з минулого, а мову свою втаємничив…