Частина друга
Жовч і кров
9.

Зотов прокинувся на квартирі у Львові, яку забезпечила йому місцева агентурна сітка ОДПУ, дітища більшовицької влади в червоній імперії. Звик до крутих поворотів свого життя, але такий, як цей, останній, — на грані реальності та фати моргани — ще не траплявся. Очікував у пензенській в'язниці чого завгодно — провокацій, катувань, терміну ув'язнення або ж розстрілу, а тут, мовби по щучому велінню, восьмого вересня 1930-го року зарахували у співробітники Об'єднаного державного політичного управління, що ревно, де тільки сягне, винищує ворожі більшовицькій владі елементи та зіштовхує лобами супротивників у зарубіжних країнах.
Але й нічого дивного, на думку Зотова, в цьому не було. Захована ним за кордоном сестра не потрапила в поле зору більшовицької агентури. Для зацікавлених — Дарія просто вийшла з дому і пропала, як пропадають на вечірніх, нашпигованих криміналом вулицях червоної імперії сотні жінок. Звичайно, узурпатори кинулися її шукати — не заряди порятунку, а щоб і надалі тримати в руках потрібного їм чоловіка. Хтозна, які підозри роїлися в їхніх головах під час розслідування. Тому й арештували його вдруге. Слідчі одразу пригадали йому відмову навчати оперативників органів держбезпеки після 1928-го року. Провокували на відверту відповідь... Знову повторив те, що казав начальству раніше, мовляв, підготував собі заміну — здібних інструкторів, поділився системою поєднання бойових мистецтв у сутичках з ворогом, а тепер прагне щодня малювати картини.
Кучерявий, з тонкими, мовби жіночими рисами обличчя слідчий заговорив про старовинні будинки, сквери і річки, зображені на картинах підслідного, які бачив під час обшуку. Обшук у помешканні Зотова провели за його відсутності, перевернули все догори дригом, але нічого підозрілого не знайшли. Тепер ось діймали лише художницькими творіннями, щоправда, не всіма. Допитувались, чиї обличчя на кількох намальованих ним портретах та чи намалював би портрет вождя світового пролетаріату Леніна, якби мав на це дозвіл.
Єдине, чого остерігався під час допитів, — не виказати своєї зневаги до насильників над його народом, а найдужче до тих, чиї руки і ноги перетворив на убивчу зброю: вони, користуючись цією зброєю, часто не залишали шансів на життя своїм нещасним жертвам.
Врешті-решт на останньому допиті йому повідомили, що сам начальник ОДПУ Менжинський розпорядився після детальної перевірки ввести товариша Зотова у склад своєї організації і направити на оперативну роботу в Польщу — під пильним наглядом інших співробітників.
«Й досі муляє око червоним чортам його дворянське походження», — подумав і перевів погляд на львівське завіконня. Вкотре захопився красою площі Ринок. Якби ж то мати під рукою полотно, мольберт, фарби і пензлі... Ні, не зміг би малювати, коли на серці кішки шкребуться. У нього тепер немає плану, як утекти від червоних чортів до сестри, хоча до арешту був. З раптовим переїздом у Львів утратив зв'язок з людьми, що допомогли Дарії та повинні були стати у пригоді і йому. Мусить придумати новий план, поки дозволяє вільний час, який надають для освоєння на новому місці кожному співробітнику ОДПУ.
Вийшов на вулицю і подався до площі Ринок. Кроки, кроки, кроки... Такі ж енергійні його кроки по львівській бруківці, як і дванадцять років тому, чітко відлунюють... Але у вісімнадцятому, двадцятого лютого, їхнє відлуння потонуло в багатотисячному гомоні українців, що сходилися звідусіль до будинку з балконом. На балкон вийшли кілька чоловіків і хтось надав слово Костю Левицькому... Вперше чув такого полум'яного оратора, тому й запам'ятав його прізвище та ім'я. Якийсь час противився почутому, подумки відмахувався від закликів, які протирічили його свідомості, та дивовижна аура того зібрання заставила осмислити почуте. «Вони, українці, прагнуть позбутися чужоземних зверхників — усіх без винятку, — усвідомив тоді. — Хочуть прогнати зайдів, що зневажають і окрадають їх на землі предків».
Згодом довго не міг заснути вночі. У голові здіймалися вихори думок, часто ворожі один одному. Втовкмачене йому з дитинства "імперія від Бога, а цар його намісник на землі, що завжди правий" наштовхувалося на цілком логічне заперечення: а навіщо ж було цареві захоплювати вільні народи, якщо їм жилося добре? Але ж захоплював! Згадався тієї ночі символ царської держави — двоголовий орел з великими кігтями. Зроду-віку нікого не захищають орлині крила, а дзьоб добряче б'є і кігті роздирають усе, що зможуть...
«А правитель червоної імперії ще підступніший, — резюмував, ступивши на площу Ринок. — Приховав і дзьоба, і кігті та відкрив джерела для рік кривавих, але невидимих багатьом. Такий далеко ступить ногою. Недарма ж його павуки повсюди тчуть павутини... І він, Зотов, наразі один із них. Наказали забути власне прізвище та ім'я і стати Лукашем Загурським. А що накажуть за тиждень чи місяць? Здійснити провокативні вибухи і атентанти у Львові чи де-інде, спрямовані проти двох ворогуючих сторін одразу, аби одних, поляків, звинуватити у терорі, а інших, українців, згодом прийти визволяти під більшовицьким прапором... Не хоче він брати участі в цих, заштрихованих смертю іграх, ох, як не хоче!»
Поступово площа сповнилася львів'яами. Поблизу, праворуч, завели мову про торгівлю два євреї, опецькуваний шляхтич ліворуч заусміхався стрункій пані в розкішній сукні. Попереду, когось очікуючи, занервував польський духовий оркестр. Невдоволені музиканти посипали лайкою, а низенький дідок-дириген вихопив паличку і викрикнув назву якоїсь мелодії: можливо, для того, аби привернути увагу геть непуктуального оркестранта, що мав би бути вже десь поблизу. Доладно загриміла бравурна музика, та нараз лиця музикантів перекосилися, а їхні духові інструменти захарчали.
Зотов зареготав, збагнувши, в чому річ: перед оркестром виріс юнак, ймовірно, один із тих шибеників, яких у Львові називають батярами, і, поїдаючи лимон, з неабияким талантом демонстрував кислу гримасу на обличчі, яка й зашкодила музикантам, що хутко пригадали смак лимона.
Дідок-дириген кинувся до витівника, але той зник ще хутчіше, ніж появився.
Настрій Зотова трохи покращився та не встиг добрати сонячних променів: за Ринком сипонув Зотову у серце пекучим жаром знайомий завулок. Пішов тим завулком до будинку з просторим підвалом, в якому переховувався з двома козаками у грудні 1918-го. Вони розбіглися б кожен своїм шляхом за слушної нагоди, якби не широкі расєйскіє душі козаків... Тим вечером, коли трапилось непоправне, вояки з Уралу пиячили так, мовби завтра кінець світу, проклинали своє животіння, жбурляли убогим посудом та накидалися один на одного з кулаками. Довелося їх втихомирити, поклавши на діл і зв'язавши їхні руки за спинами. Лихословили, гарчали, мов пси, а потім заснули. Він згадав тоді, що очікує в гості українських стрільців. Глянув на збитий зі старих дощок стіл, на якому вже не було ніякого харчу, і пошкодував, що не матиме чим пригостити гостей. Здогадався, що можна купити харч у мешканців дому і вийшов з підвалу. Один Бог знає чи, далебі, люципер, чому повернувся і розв'язав уральцям руки. Чомусь пошкодував тих нещасних співвітчизників.
Затримався в пошуках хліба і масла, а коли знову зайшов у підвал, то побачив ножами пошматовані тіла трьох українців. Їхні убивці хижо зблискували очима: щось дике, неприборкане, безпросвітнє і звірине палахкотіло в цих очах, начебто проривалися крізь них в обійми люципера широкі расєйскіє душі... Нестямно захотів допомогти тим душам, аби хутчіше покинули своїх власників. Щодуху, руками й ногами відплачував уральцям за вбивство стрільців. Без сумніву, вкоротив би віку нестямним, та відступився: досить зводити зі світу! І його расєйскую душу потрібно тримати на ланцюгу!
Спогад вивів Зотова з рівноваги. Розхвилювався. Подумав, що старіє, бо раніше такого з ним не траплялося, але вже за хвилю розвідницьким хистом змобілізував сили і пильність: хто за спиною?
Той, кого помітив Зотов серед кількох перехожих, наблизився впритул і озвався.
— Ідітє впєрєді і нє оглядивайтєсь, таваріщ. Ми нє должни прівлєкать вніманія. Пєрєдаю заданіє центра...

10.

Інформація про пацифікацію українського населення, яку роздобуло оунівське підпілля в останні дні, була суперечливою. Зі Львова в Підгаєцький повіт повідомляли, що акції польської влади охоплять ті міста і села, в яких мали місце протестні зібрання українців та саботаж діяльності колоністів. За іншими даними, які зібрали місцеві підпільники, польські верхівки повітів спільно з поліцією та військом діятимуть за ситуацією, тобто за результатами допитів затриманих та арештованих. А також ними будуть враховані звернення занепокоєних поляків... Це означало появу поліції та війська там, куди їх спрямує слідство чи покличуть занепокоєні.
Романа Чигіля, виконавця особливих доручень, ознайомили з наказом Крайового Проводу, де йшлося про запобігання збройним сутичкам з ворогом. Крайовий вимагав не ускладнити ситуацію і зобов'язував скласти детальний звіт про кількість, чисельність, озброєння і пересування польських військових частин. А ще наполягав, щоб були занотовані дії поліції та війська під час пацифікації, аби згодом про це довідалися в Лізі Націй, яка, на превеликий жаль, не взяла до уваги попередження про можливі погроми українських поселень.
Романові Чигілю не давало спокою найближче оунівське оточення, з яким безпосередньо спілкувався: як се за такої ситуації не чинити опору ворогові, якщо у сховках українців знайдеться зброя, прихована з часів ЗУНРу? Втовкмачив молодим і гарячим, що полякам цього тільки й треба, що їхня організована військова міць геть знищить малочисельні українські боївки і подасть се Европі, як придушення бандитизму у Східній Галичині, яку вона, одурена і комформістська Европа, закріпила за поляками у 1919-му році.
— Не зброєю, а хитрістю послабимо розбій поляків, — мовив Чигіль молодим оунівцям. — Насамперед переріжемо телефонні дроти, позбавивши поліцію і військо доброго зв'язку. Окрім цього, там, де є підозра зради, варто ще раз переховати зброю, книги читалень "Просвіти", запаси борошна і пшениці українських кооперативів. На жаль, — зітхнув, — важко переконати багатьох селян у неминучості польських погромів. Тільки лихо навчить таких розуму.
Згодом Роман Чигіль обговорив з повітовим Проводом ОУН можливі варіанти розвитку подій у Підгайцях і селах повіту, хоч і він, і кожен підпільник у Проводі розуміли, що всього передбачити неможливо.
Залишившись наодинці, очільник згадав про оунівське звено, яке тепер у небезпеці. Кілька днів тому доручив братам Голіятам і ще двом підпільникам, що не перший рік діяли спільно, викрасти зброю в польських гусарів, розквартированих у триповерховій підгаєцькій школі. Гусари мали певну волю. Їхній командир поручник Заремба вештався по ресторанах Підгайців, проводив ночі з полячкою-вдовою, а підлеглим дозволив пиячити — мабуть, з огляду на те, яка праця чекає їх невдовзі: не кожен вояка без тривалої дії хмелю здатен мордувати і калічити мирне населення.
Олекса Голіят, старший у своєму звені, відстежив із пагорба, у якому приміщенні школи зберігають зброю. То була простора кімната з трьома заґратованими вікнами у чільній частині будинку. Чигіль підказав Олексі можливий склад охоронців зброярні та час зміни караулу.
Чотирнадцятого вересня, одразу по опівночі, брати Голіяти, переодягнені в польську військову форму, розброїли, зв'язали і втихомирили кляпом вартового коло шкільної брами, затим підійшли до зброярні, де теж стояв на чатах гусар. Вдаючи захмелілих, вчинили з цим вартовим, як і з попереднім. Щастило й надалі: п'яний гусарський старшина з ключами від зброярні спав за столом у кімнаті навпроти. Він не прокинувся і тоді, коли довіреним йому ключем відчинили зброярню і винесли з неї стільки гвинтівок і набоїв, скільки могли подужати четверо рук. Повертатися знову було вкрай небезпечно, аби не вскочити у халепу та не втратити вже здобуту зброю.
За шкільною огорожею частину зброї підхопили побратими Голіятів, та добігти непомітно до фіри, захованої в завулку, четвірці підпільників не вдалося: їх помітили з вікон школи й кинулися навздогін. Олекса Голіят і двоє інших зайняли бойові позиції, щоб зупинити пострілами, а згодом, маневруючи, збити з пантелику переслідувачів.
У звуках оунівських та гусарських пострілів загубилося, а за чверть години й зовсім стихло торохтіння фіри на околиці Підгайців. Поки Василь Голіят, що правив фірою, вивантажував та заховував зброю, його звено не припиняло стрільби, а відтак у найскрутнішу хвилину — врізнобіч. Найбільше поталанило члену звена на псевдо «Яр»: добрався в безпечне місце неушкодженим; Олексу Голіята куля скривавила під гаєм, та все ж, знемагаючи, в темряві обвів супротивників довкола пальця. Для третього, друга «Карачина», рішенець долі був найсуворішим: його схопили поліцаї на шляху до єврейського цвинтаря.
Не було такої години, аби Роман Чигіль не плекав надії визволити схопленого. Він часто проходив повз постерунок поліції, звідки виривались чиїсь жахливі крики. А інколи будинок вичавлював розлючених поліцаїв Кропідловского, Кжижаковского, Домадзєрского і Штуля. Вони палили цигарки і тихо розмовляли. Годі було здогадатися, про що ті розмови. Зате, коли Чигіль побачив їх востаннє, між двома із них гучно спалахнула перепалка. Домадзєрскій вказував на дахівку, яку не повністю перекрив новою черепицею найнятий Штулем майстер та осипав лайкою і першого, і другого. Штуль захищав і себе, і відсутнього умільця не менш різким тоном. Ще трохи — і розлючені поліцаї схопили б один одного за груди. Та навіть якби ця втіха для перехожих трапилася, Роман Чигіль не звернув би на неї увагу, бо в нього раптово визрів план визволення арештованого друга... Тільки б встигнути до ночі зв'язатися з Василем Голіятом.

***

Зустріч Василеві Голіяту була назначена на міському цвинтарі. Ще здалеку молодий підпільник запримітив знайому постать у довгім плащі коло стрілецьких могил. Розглянувся довкола — жодної живої душі, тільки його й побратимова живі душі споглядають на останні прихистки тих, кому давно в цьому світі відболіло і хто мовчазно судить послідовників своїх.
— Друже, я тут, — промовив за спиною Чигіля Василь Голіят.
Чигіль озвався не одразу. А коли вже подав голос, молодий підпільник не приховав подиву.
— Мовите про загиблого капелана, друже. Хіба се на часі?
— Інколи час вирішує за нас, хлопче, — відповів Чигіль. — Якщо се Божий час... Відомо: екзаменує усіх люципер на землі... Сей капелан Опарівський, — кивнув на могилу, — не одного січового стрільця зміцнив духовно. Який то був простий і величний чоловік! Кріса до рук не брав, але погибелі його москалі понад усе прагли, бо січовики, яких просвітлив і сповідав, затято й без остраху смерті у вічі заглядали, а не навпаки, як зазвичай буває. Від капелана Опарівського й тобі, парубче, благословіння, — повернув до Василя обличчя Чигіль. — Помолися перед могилою праведника і — з Богом побратима визволяти.

Роман Чигіль не випадково обрав для рятівної акції молодого Голіята. З арештованим другом «Карачином» вони знайомі кілька літ; виявляли дотепнішого в бесідах, спритнішого у спільних іграх та оунівських акціях ... Отож хутко порозуміються — лиш би арештований Василів голос почув...
— Закладу вибухівку з механізмом під великий камінь між поліційним постерунком і цвинтарем, — уточнив деталі власного плану Чигіль, коли удвох з Василем вийшли за цвинтарну браму. Вибух змусить кількох поліцаїв перевірити місце оказії, а ті, що зостануться в постерунку, пильнуватимуть завіконня, а не діряву дахівку...
— Звісно, — погодився молодий Голіят.
— Камера, де утримують в'язнів, з південної сторони, — продовжив Чигіль. — Мусиш, Василю, прошмигнути через дірявий дах і зробити лаз у стелі над камерою. Сподіваюся, друг «Карачин» допоможе знизу...
Темна вереснева ніч здригнулась від гулу, полум'я й диму, прошита сотнями металічних та кам'янх скалок. Чигілю здалося, що вона, потривожена вибухом, заб'ється в якийсь куточок, мов нажахана жінка. Вересневої й насправді поменшало: відібрали у неї простір фари автомобіля, що вдарили з двору повітового суду потужним світлом. А невдовзі то тут, то там ліхтарі у чиїхось руках шматували зблисками її велетинські чорні поли, а на довгих нічних рукавах-небокраях пробилось крізь хмари яскраве мереживо.
Роман Чигіль зі зброєю напоготові лежав за деревом поблизу постерунку. Якщо помітять втечу в'язнів поліцаї — стрілятиме, аби дати в'язням шанс утекти. Його підлеглі повинні бігти до нього, в садок, з якого утрьох гайнуть (тільки змогли б гайнути!) завулками до сховку.
Настало напружене, дошкульне, як свист у вухо, чекання. Аж ось Василь Голіят першим зістрибнув з дахівки і підставив підняті вгору долоні під ступні побратима, якого рятував. За хвилю той, опираючись на плече Василя, зробив перші поривчасті кроки до порятунку по рідній загарбаній ворогом землі.

11.

Микола і Кася не сподівалися гостей, а вони вже зранку загукали за воротами обійстя.
— Відчиняйте, господарі!
З хати вийшли і господар, і господиня; здивовані, перекинулись поглядами.
— Робуші! Фра̀̀̀нко і його дружина Стефа!
Власне, подружжя Куньків могло б і не дивуватися, бо після звільнення Ґинка з лап поліціянтів, гостюючи на запрошення адвоката в його будинку, у свою чергу запросили благодійника і пані Стефу, з якою тоді познайомились, відвідати їхню домівку на Гулаку. А все ж подив не полишав ні Миколи, ні Касі: хто б міг подумати, що такі поважні люди — адвокатська чета Робушів знову захочуть зустрічі з простими селянами та ще й далеко від дому в лісовому хуторі. Невже хвацький поляк і його дружина українка, яку кличе не інакше, як жона, невиправні романтики?
Усе, як мовиться, розклала по поличках пані Стефа, коли господарі й гості зайшли в хату.
— Маю надію, що Франко у вас вціліє! — забідкалась. — Поліція й усякі там польські службовці давно прагли смерті мого чоловіка, а тепер і поляків Галича нацькувати на нього. Ми якось дали б раду самі, якби не розбій, що насувається... Сподіваюся, ваш, захований у лісі хутір, омине недоля.
Микола відразу запевнив пані Стефу в безпеці її чоловіка на Гулаку і довірливо розповів про криївку, змайстровану Тимком поблизу їхнього з Касею обійстя, де на всяк випадок заховано запас збіжжя і круп, але може заховатися там і двоє-троє людей. Отож при наближенні розбишак до хутора пана Франка буде спроваджено до криївки.
Поза тим Кася з дочками-помічницями поклали на стіл наїдки і напитки та запросили гостей все це скуштувати.
Пані Стефа, що мала невідкладну справу в Підгайцях і тому дуже поспішала, все ж з поваги до господарів сіла за стіл разом з чоловіком і господарем, щоправда невдовзі, всіх обнявши, рушила власною бричкою з подвір'я.
— Не зводьте очей з пана Франка! — кинула з-за воріт Касі, що вийшла її провести. — Сей пан, як мале дитя, — ускоче в халепу, сам того не усвідомлюючи.
Кася якийсь час дивилася услід гості, їй було вельми цікаво, як могла поєднати доля вродливу, з витонченою поставою українку з незграбним, кривоносим та ще й з бородавкою на підборідді поляком. За хвилю покартала себе: «Недотепа тай годі: сі двоє стали парою, либонь, коли молодшим і без тілесних вад був Франко. А головне — у них є спільне: боронять українців од наруги».
Не встигла Кася повернутися в хату, як знову довелось відчинити ворота. На цей раз батькові та Тимкові.
— Звідки? — звела очі на Тимка, бо саме його коні дихали їй в обличчя.
— Марусю з дочкою в Боків відвіз, — відповів Тимко. — Подруга там у моєї шлюбної заслабла, то ж Маруся хутко до неї, хоч сама не перший місяць груба...
— Хай Бог допоможе Марусі вдруге на світ привести, — побажала Кася.
— Тільки б не сталося се в Шумлянах чи в дорозі, — забуркотів Василь, Касин батько. — Який біс вишарпує тих жінок з дому, коли не годиться? Не можеш, Тимку, закомандувати своєю до пуття?
— Не можу, — засміявся Тимко. — Роєм вояків на фронті командував, а Марією, хай би була здоровою, не вдається.
Поки увійшли в хату, нові гості вже знали про Франка Робуша. Приїзду адвоката зраділи і Тимко, і буркотливий Василь, що, відкашлявшись у дверях, заговорив до поляка погідливо, з нотками вдячності у голосі.
— Ґратулюю, пане! Ви — чоловік честі, відважний чоловік.
Від почутого пан Франко трохи знітився, та миттєво знайшовся:
— Прошу, прошу... Але більше чеснот у ваших українських старшин.
— Про кого мова? — подав руку панові Франку Тимко.
— Про тих, кому до снаги український люд гуртувати, — поляк поглянув на портрет Тараса Шевченка під образом на стіні кімнати. — Є в Підгайцях люди, здебільшого, колишні військові, що філію "Просвіти" зміцнили. Се Василь і Мирон Головінські, Степан Голод, Василь Джиджора, Олекса Яворський, Іван Даньків та Іван Миськів.
— Наша "Просвіта" не дрімає, — погодився Тимко.
— Ще й як не дрімає! — вигукнув пан Франко. — Приміром, добродій Даньків працює понад міру і власним коштом наймає фіру, яка довозить його людей до шестидесятип'яти читалень у селах. Сі люди погоджують справи просвітян з місцевою владою, допомагають з організацією імпрез і зборів та контролюють надходження і витрату злотих. Державницький підхід, панове. А ще більше державницького у створенім під крилом "Просвіти" повітовім Союзі гуртків "Рідної школи", яким управляє магістр філософії Іван Миськів. Сей учений чоловік подбав і про вишкіл садівничок для українських дитячих садків, ним же заснованих.
— Молодь Рудник відвідала сільськогосподарські курси під проводом Івана Миськіва, — пригадав Тимко.
— Є такі при повітовій філії "Сільського господаря", — ствердив адвокат. — На сих курсах навчають, здебільшого, поважних чоловіків. Кому на вус лиш береться, пристають до повітового Товариства "Сокіл", де можна військову виправку отримати. А ось для жіноцтва незамінним став "Союз українок". Та ви про се й самі знаєте.
— Заклопотані господаркою й заробітками, вряди-годи долучаємось до суспільних справ, — зітхнула Кася.
— Так виглядає, що ви, пане адвокате, цілком української сторони тримаєтеся... — відсторонив Касю Микола.
— Захищаю українські Товариства й окремих українців у польських інстанціях і судах, але то, мабуть, заради Польщі чи пак миру на землях, які вона обіймає, — окинув присутніх поглядом пан Франко. — Не чекайте від мене переходу в інший, ваш табір, як цього не чекають і ті старшини, про яких я згадав.
— Чесна відповідь, — ще раз потис руку адвокатові Тимко. — А які загрози тривожать пана найдужче?
— Найдужче? — перепитав пан адвокат? — Зайнявши Східну Галичину, поляки в 1923-му перейменували її на Східну Малопольщу. Се як осліпити... Як набити гноєм рота кожному українцеві. Маш, хаме, чужинське і стуль пельку. А тут і ротові пусто, бо якщо його власник не перейде на латинський обряд, то й землі не купить. А не маєш, українцю, лояльності до польської влади, критикуєш її — геть з державної праці та дивись, як цинічно полонізують твоїх співвітчизників, починаючи зі шкільництва. Чому цинічно? Та хоча б візьмімо те пресловуте право батьків сорока українських дітей вимагати шкільного навчання українською. Ах, як розщедрився польський сейм, прийнявши такий закон! Дурисвіти у тому сеймі, облудники! Аби досягти свого, не менше сорока батьків мусять скласти письмові заяви-декларації, а їхні підписи на тих заявах має завірити нотар, чиї послуги недешеві. Тай не кожному нотарю захочеться пхати голову в пащу великодержавного польського лева, що хитро заманює жертв...
— Розумію, — першим кивнув головою Тимко. — Втратили працю нотарі-українці: сі безумовно сприяли землякам.
— Тимчасом у селах зі значною більшістю українців, батьки двадцятьох польських учнів власну петицію про потребу у викладанні польською не скріплюють підписами, — розвів руками адвокат. — Закон сейму цього не вимагає. І така петиція задовольняється негайно.
— Що ж воно діється? — притупнув ногою Василь. — І чим закінчиться ся несправедливість?
Франко Робуш замислився.
— Знаю зі слів Олекси Яворського, українця, якого земляки з тяжкою бідою обрали послом до польського сейму, що міністр освіти Польщі пан Грабський надумав геть сполонізувати українське населення протягом кількох літ.
— Дулю з маком тому міністрові! — ще дужче розізлився Василь. — Хутчіше небо впаде на землю, ніж таке станеться!
— Спершу на спини українців упадуть нагаї... — на чолі Франка Робуша зблиснув піт. — Той же Олекса Яворський розтлумачив мені, що пан Грабський всього лиш одна лапа великодержавного лева... Ся та інші лапи слухаються іклистої голови. Кажу про маршалка Пілсудського, якому не вдається створити покірної йому більшості у сеймі. Ще донедавна я захоплювався Пілсудський, поки з легкої руки українського посла не дотямив, куди хилить сей пан. Запланований ним розбій має так нажахати українців, аби вони вже не зважились на підтримку проукраїнських партій та окремих діячів, невгодних польській владі, і взагалі відсахнулися од своїх улюблених товариств та організацій.
— Ага, як би не так! — випалив Тимко. — Розбурхає ворожнечу маршалок між українцями й поляками, якої ще не було!
— Ось і я так гадаю, — погодився адвокат. — Сотні разів я нагадував сановним полякам, що навіть з їхнього погляду польська влада в Галичині для українців є мачухою. А як повинна ставитися мачуха до прийомних дітей? Та ще лагідніше, ніж до своїх, і в жодному випадку не робити різниці між своїми і чужими в будь-чому, тим паче вдаватися до насильства над нерідними.
Останні слова адвоката додали емоцій чоловікам: геть усі загомоніли наперебій.
— Хай би їй грець, тій мачусі!
— Руки у неї криваві й загребущі!
— Ніколи не буде справедливою!
— В три шиї гнати її!