Частина друга
Жовч і кров
1930 рік

7.

Микола доручив правити кіньми Ґинкові, бо вкрай утомлений заледве не заснув на возі. Утрьох — він, старший син і Кася — везли додому борошно. Ще на Гулаку, коли опівночі вантажили на віз мішки з пшеницею, наполіг, аби син і дружина, поки доїдуть до млина у селі Завалів, спали на мішках. Пошкодував їх і під млином, де зайняв чергу за кількома селянськими возами. І тільки почувши оклик мельника, звів рідних на ноги: «Нумо до праці!». Проте й тут намагався заносити мішки у млин самотужки, бо Кася занадто тендітна, а Ґинко — дитина.
Тепер, на зворотному шляху, можна було Миколі й у сон поринути, бо знав, що його старший не підведе, тай дружина пильнуватиме за вибоїнами на дорозі.
— Вйо, — кидав новий фірман коням і смикав за віжки: в'їжджали в Рудники з видолинку, а в цій місцевости гніді не витягнуть важкого воза на рівнину, якщо їх не підганяти.
З рівнини, а достеменно — з пологої рудниківської височини, подібно до квітки, що розгортає свої пелюстки на світанку, відкрився мальовничий краєвид: обабіч дороги виднілися два ряди чепурних, одягнених у зелень і першу осінню позолоту обійстів, кожне з яких вдихало прохолоду і видихало сиві, напівпрозорі, ледве помітні димки.
Ґинко повів очима за тими димками і здивувався, чому вони не розвіюються в небі, а лягають на бурхливі після недавніх гроз води Золотої Липи. Йому здалося, що зможе впіймати напівпрозору дивовижу, коли в наступному видолинку з улюбленим джерелом сільських хлопчаків поверне на Греблю, через яку проліг прямий шлях на рідний хутір Гулак.
— Вйо! — знову прикрикнув на коней, але вже для того, щоб привернути увагу знайомого хлопчини, що наставив біляву чуприну з-за тину: хай би позаздрив сей знайомець вправному фірманові, молодшому од нього!
Біля джерела Ґинко зупинив фіру і оглянувся на матір.
— Наберемо джерельної додому?
Кася ствердно кивнула у відповідь, і прудкі ноги Ґинка понесли його до вподобаної давно води. Зачерпнув її жменею та припав до прозорої та холодної вустами.
— Не хлепчи, як цуценя з миски, — сплеснула спересердя руками Кася. — Застудишся, навіжений!
Ґинко розтулив долоні, витер їх до штанів і згадав, що забув прихопити з воза велику пляшку. Поки бігав по посудину, зігрівся, бо все-таки джерельна відізвалася холодком у його грудях.
На возі знову взявся за віжки.
— Гайта, гніді, вйо! Та повільніше, аби воза з борошном у глибших вибоїнах не перекинути.
Коні й без повчання малого фірмана не поспішали б: сотні разів тягнули вози або ж сани через Греблю не просто вибоїнами — суцільними коліями-рівчаками, утвореними потоками води в непогоду й дерев'яними колесами возів опісля, коли ще сонце не просушило ґрунт.
Коням було б непереливки, якби їх погнали галопом та раптом відчули, що поженуть... Попереду, кроків за двісті, на дерев’яному мосту, залементували діти — надривно, з жахливим розпачем.
Ґинко вперше вдарив гнідих батогом — з усієї сили.
— Вйо! — гарикнув. — Вйо! Вйо! Вйо!
Віз на швидкості загрозливо заскрипів, накренився у глибокій вирві та вистрибнув з неї і надалі злітав над вирвами меншими. Кася і Микола, що прокинувся, вхопилися за мішки з борошном. На щастя, далі трапилася колія, яка не дала возу перекинутися.
— Що коїш, Ґинку? — вибухнув криком Микола.
Але Ґинко, покинувши коней, що стали дибки, побіг до мосту. Кася помітила, як хтось із малечі вказав її синові на течію під мостом. В туж мить відчайдух зник з очей матері.
— Матір Божа! — залементувала Кася.
Той лемент почули усі, крім відчайдуха Ґинка: він чув тільки шум виру, що ось-ось потягне на дно мале дитя. Якесь диво тримало крихітну дівчинку на плаву.
Ґинко, пливучи, підвів над водою голову і збагнув: тим дивом була коротка дошка, що потрапила дівчинці до рук. Несамовито зарухав руками і ногами. «Хутчіше! — наказав собі. — Ще десяток метрів... Ще трохи... Схопив дівчинку за волосся і... заплакав — немає сил, аби не пропасти в колах виру. Пропадуть удвох із крихіткою!».
Нараз Ґинка схопила за поперек дужа рука батька. О, як він зрадів тій руці, що, було, ляскала по дупі його, малого збитошника, а тепер обороняє від смерті.
— Обійми малу! — скрикнув Микола і поплив з дітьми до берега.
На допомогу Миколі рішучо кинулася у воду Кася: щойно добігла до річки і злякалася, що може вибитися із сил чоловік. І справді допомогла — чи то з відчаю, чи з переляку.
Кася уже й не розуміла, скільки тих переляків рвали їй груди. Трохи отямилася на березі, обіймаючи і Ґинка, і дівчинку.
— Йой! — вигукнула, — та се ж дочка Марії — Гануся!

Марія, коли почула розповідь подруги, упала навколішки і теж залементувала — ще дужче, ніж Кася перед мостом.
— Господи Ісусе, свята діво Маріє, яке горе могло прийти у сю хату. П'ять рочків моїй Ганусі, а до шостого не дожила б! Де той рятівник, якому маю припасти до ніг? Дай, Боже, йому здоров'я і вічної благодаті.
Підхопила на руки Ганусю — й до Миколи, що стояв за спиною Касі у дверях.
— Запам'ятай, доню, свого рятівника, — промовляла, схлипуючи. — Сей вуйко став твоїм янголом-охоронцем. Якби не він, зіронько, не було б на світі ні тебе, ні мене... Бо як я мала б з устріти з праці твого батька, не догледівши єдиної дочки?
Сказала це Марія й замовкла, лише судорожно здригалися її плечі. Микола ті плечі притиснув до себе і покликав знадвору Ґинка.
— Дивися, Маріє, на справжнього рятівника, — мовив розважливо. — Проспав би я, стомлений, оказію під мостом, а Ґинко — коней батогом: хутко шлях до моста скоротив. Кмітливий синок мій — одразу збагнув, що долю чиюсь миттєвості вирішать... Зовсім близько до виру було, коли я доплив до дітей. Якби не впіймав Ганусю спершу хлопчак та не пручався течії, взяла б своє сила і глибина виру!
В хаті знову заголосили. Тепер уже удвох дали волю емоціям Кася і Марія. Микола тільки руками розвів: нехай відведуть душу жінки, криком своїм сполохають лихо так, щоб назавше втекло з їхніх та дитячих доль.
Ґинко поза тим подався у двір. Батькова похвала додала йому такої впевненості у собі, яка прив'язується до серця та рук і з якою не всидиш на місці, тим паче, якщо задумано важливу справу. Загадково усміхнувся і помчав до сховку на березі Золотої Липи. Поки гомонітимуть батьки з тіткою Марією, він дістане зі сховку жовто-синє українське полотнище і почепить на тополі, що височіє над їхнім, хлопчачим, джерелом. Як чудово буде, коли подарунок пластунів звеселить серця рудниківських українців. Звісно, нікому ні слова про те, звідки полотнище взялося і хто його переховував та почепив, бо ж конспірація...
Повертів у всі сторони головою: безлюдно, селяни о такій порі на полях, у лісі та на пасовищах, немічні, каліки і налякана малеча — на власних обійстях, а сільський війт до вечера буде в Підгайцях... Про війта прохопився батько, бо той напередодні був на Гулаку і розмовляв з батьком про ремонт церкви.
«Нікогісінького не зустріну», — ще раз усміхнувся і хутко дістав зі сховку полотнище. На хвильку замислився: «Домовлявся з хлопцями діяти разом, у сутінках, то, може, не поспішати? Але ж ні! Ні! Вони тільки порадіють, коли побачать, що символ українців уже там, де потрібно, і звідки зовсім нелегко зняти його полякам. То ж уперед — хутко і без сумніву. Йому сьогодні неабияк таланить, отож все буде гаразд».
Здивувався, як спритно видерся по товстому стовбурі тополі, підбадьорив себе, що малопомітний серед рясної листви і на верхівці поповз тонкою гіллякою убік. «Тільки б не впасти!» — затамував подих. Врешті шнуром, що замінив древко, прив'язав полотнище до кінцівки гілляки. Воно відразу зашелестіло від пориву вітерця — так приємно, наче то був не шелест, а спів ще не зовсім усвідомленої хлопчачої мрії про волю на рідній землі, де українські діти не оглядаються на свист знахабнілих польських однолітків і не змушені захищатися від їхніх кпинів і кулачків.
Замилувався співом жовто-синього полотнища і вчасно не впіймав торохтіння брички сільською дорогою. Глянув униз — бричка прямує до джерела, за кінськими хвостами — поліцаї. Зістрибнули на дорогу, кричать
— На̀дул, бандіто!
— Шібко надул!
Вдихнув на повні груди і припнув думку у голові: «Нікого не зрадити!».

***

Якби не ґвалт і стрілянина в повітря, що зчинили поліцаї, полюючи на Ґинка, хтозна, чим усе закінчилося б. До рудниківських тополь над джерелом збіглися і старі, і малі — усі, хто тільки міг пересуватися і чия цікавість виявилася сильнішою від страху.
Ґинко спритно перебирався з гілляки на гілляку, а двоє молодих поліцаїв поспішали його на дереві схопити. Уся гострота ситуації полягала у тому, що втікач намагався врятувати ще й український прапор, який тепер уже не майорів, а був у нього за пазухою. Усім — і поліцаям, і селянам було очевидним: спритник сподівається втекти.
Микола і Кася прибігли на місце небезпечного для їхнього сина дійства саме тоді, коли, прошмигнувши повз переслідувачів по іншому боці товстого стовбура, він зістрибнув на діл, але одразу потрапив до рук поліцаєві, що чатував внизу, прикритий гілляками тополі.
Поліцай ударив хлопця по обличчю і повалив на діл. Микола ринув до кривдника сина, та йому перегородили дорогу інші польські служаки.
— Миколо, — скрикнула Кася, — не нашкодь Ґинкові!
За мить на голову і плечі розгарячкованого батька посипалися кулаки трьох служаків. Били несамовито — аж кров бризнула з обличчя жертви. Якби не вереск і плач переляканої Касі та старих жінок, скалічили б або ж убили б Миколу.
Невдовзі і батька, і сина зв'язали та жбурнули у бричку. Котрась із бабусь здогадалася заховати за своєю спиною Касю, а інша затулилила нещасній матері та дружині рот.
Поліцаї повезли арештованих у напрямку села Литвинова, але ніхто з тутешніх не сумнівався, що вони опиняться в повітовому постерунку у Підгайцях.
З-за рогу рудниківської церкви, дерев'яної споруди, зведеної при дорозі на пагорбку, вибіг парох. Дослухався до гучної розмови поліцаїв і окликнув їх. Сутулий капрал зупинив коней і наказав парохові підійти. Було помітно, як літній чоловік, наближаючись, важко дихав: мабуть, ґвалт і стрілянина застали його на цвинтарі за церквою, звідки й негайно повернув.
Кася уп'ялася очима в поліцаїв і пароха, що були від неї не більше, ніж за сотню метрів. Здогадалася: духовний наставник проситиме, щоб відпустили Ґинка і Миколу під його опіку, або ж, якщо це неможливо, — не гнівити Бога їхнім побиттям. Добре серце Касі ткало сподівання на краще. Біле полотно надії збільшувалося і міцніло, та нараз розлетілося на клапті, коли рука капрала здавила парохові горло. Бричка з поліцаями та арештованими покотилась далі, а літній чоловік у ризах, ставши навколішки, судорожно хапав ротом повітря.
— Допоможіть панотцеві! — попрохала Кася старих жінок, бо пережите геть ослабило її. Обіперлася на тополю і знову заплакала — від безпорадності. Поруч була лишень дітвора. Чиєсь дитя, яке навчали ходити старші дівчатка, простягнуло до неї рученята і самостійно побігло назустріч. Підхопила те маленьке диво на руки і пригадала свою, залишену вдома малечу. «Як вони там, її скарбики, на Гулаку? Ой, засмутяться, дізнавшись про лихо братика і батька, а їхні дідусь і бабуся — поготів».
Кася кинула погляд на перетятий Золотою Липою шлях, що веде до рідного хутора. Його так і називають — перетятим, але не всі, а, здебільшого, фірмани, що не можуть проїхати фірами по хиткому і вузькому мосту через річку. Вуйки з батогами трохи вище од цієї дерев'яної споруди облюбували брід — туди й поганяють коней у будь-яку пору, якщо немає повені.
Кася придивилася до фіри, що саме в цей час долала мілину Золотої Липи.
— Тимкові гніді. Тимко й галопує їх, — видихнула.
Коло джерела у Касі з Тимком одразу зав̀язалась розмова.
— Біда, чоловіче!
— Знаю. Тому й зібрався в дорогу.
— Звідки знаєш?
— Ґинкові друзі, хлопчаки, розповіли про дійство, що здалеку побачили... Я саме з праці повертав.
— Що робити, Тимку?
— Їхати в Підгайці. Негайно!
— Мої на Гулаку нічого не знають...
— Марія про все їм все розкаже.
Кася — на воза.
— Кудою поїдемо?
— Через Кам'яну гору, жінко, — Тимко смикнув за віжки. — Так ближче до Підгайців.
Дорогою Кася вкотре у плач.
— Хто ж заступиться у Підгайцях за Ґинка і Миколу?
— Може, наш війт оборонить їх. Завершив справи у місті, гадаю, і зустрінеться нам на Кам'яний горі або деінде.
— Добрий він чоловік, наш, українець. Та навіть поляки рудниківські обирали його.
— Тим паче, Касю, Микола твій, як і війт з роду Куньків — бабці їхні двоюрідні сестри, — не відпускав думки Тимко. — Се й додасть війтові снаги у розмові з поліцаями.
Хутко проминули Совиногу і зупинилися перед Кам'яною горою: можна об'їхати гору, повернувши ліворуч, але значно коротший шлях, якщо податися через вершину.
— Витягнуть коні? — вгадала Кася намір Тимка.
— Сі коні родичі війтовим гнідим, то як їм не здужати крутого підйому, — пожартував фірман, аби хоч якось підтримати дух попутниці. — І гроза сюди не добігла — під ногами не слизько.
Подорожні зістрибнули з фіри, а Тимко вдягнув огирю вуздечку: поведе дужчого у кінській парі обережно відтинком дороги, де осипається з-під ніг каміння, — тільки б стара кобила не відставала і допомогла дужчому тягнути воза.
Посередині гори дорога пролягла пологіше. Тут обабіч неї лісова гущавина, в якій заховався й маленький хутірець. Тимко не раз проїжджав повз обійстя хутірця, та давно вже не вітався з тутешніми мешканцями. Найстарші господарі померли, а їхні нащадки перебралися в сусідні села. Гадав Тимко, що й сьогодні не зустрінуть вони з Касею жодної живої душі, тому здивувався, коли з-за високих воріт висунулись два чуби.
— Хто там за подорожніми стежить? — запитав, усміхнувшись.
Чуби прошмигнули углиб обійстів і зникли.
— Чи не злодюжки? — спохопилася Кася.
— А що украдуть? — заперечив Тимко. — Молоді власники цінне забрали з собою, лишень стіни глиняні під дірявими дахами зоставили.
— А все ж кого сюди принесло і чому сховалися од нас ті двоє? — не вгамувалась жінка.
— Хай пограються в піжмурки з кимось іншим, Касю. Ніколи нам гаїтися.
Тимко і Кася сіли на воза, що тепер котився по рівнині, а їхні спини зі сховку ще довго пропікав поглядом Карпо Гречаник. Хтозна, чи не побільшало б у той день його жертв, якби випадкові проїжджі не поспішали і над ними взяла гору цікавість. А так на покинотому хутірці окошилось на смерті Карпового спільника, що почав пиячити й теревенити, коли за наказом зверхника пограбував родину на окраїні Бережан...

Бричку рудниківського війта Василя Куньки Тимко і Кася помітили ще здалеку коло підгаєцького цвинтаря. За хвилину зустрічні зупинили коней і війт уважно, не перебиваючи, вислухав розповідь односельців про скрутне становище Ґинка і Миколи. Якщо мова Касі нагадувала полум'я, на яке полився рясний дощ, то Тимкові слова гупали, як молоти об стіну, додаючи рішучості війтові.
— Спробую якось біді зарадити, — озвався зрештою війт. — Хоч і не знаю, що з того вийде... Якось дуже перемінилися поляки в останні дні. Польські чиновники зирять на мене з-під лоба, начебто на ногу їм наступив, поліцаї по закутках шепочуться і жовнірів у Підгайцях утричі побільшало. Здається, на терезах наших стосунків з поляками вже надовго не буде рівноваги...
— А хіба вона колись була, та рівновага? — стегнув плечима Тимко.
— То ми, то зайди час від часу забирали лишні тягарці, аби не розсипати того, що зважують терези... — роздумував уголос війт. — А тепер замість тягарців у польських руках опиниться гиря.
— Хочуть, щоб вага українського звелася нанівець, — стиснув кулак Тимко.
— Пане Василю, — схопила війта за руку Кася, — розумію, до чого ведете: мій син і чоловік можуть першими відчути польську переміну...
— Так, жінко, їх покарають без огляду на закон, жорстоко покарають, якщо не діяти зараз.
Як і задумав Тимко, вони з Касею і війтом випередили поліцаїв, що повезли арештованих. Коло підгаєцького постерунку було тихо. Якийсь худющий поляк ремонтував браму. Від нього й довідались про відсутність панства у формі та з крісами, яке ще з досвітку розбрелося хто-куди.
— Чекайте тут, — кинув Тимко війтові і Касі. — А я за підмогою. Боюся, що знадобиться адвокат.
Про адвоката думка в Тимка промайнула ще тоді, як розмовляв з рудниківськими хлопчаками. Не казав про це Касі дорогою, бо й сам не знав, чи вдасться залучити до справи чоловіка, про якого чув од Івана Хировського. Тепер, тільки-но заїхавши фірою на подвір'я давнього друга, закричав щодуху.
— Іване, вдома?
— Вдома, крикуне, — вийшов на поріг господар. — Чого б то курей полохати на обійсті?
Гість обійстя докладно передав те, що трапилося в Рудниках. Завершував розповідь уже в завулку, яким повернули до будинку адвоката в Галичі, бо кмітливий Іван Хировський теж пришвидшив порятунок арештованих. Ще до того, як зайшли в адвокатський двір, встиг повідати Тимкові, що мають справу з поляком Франком Робушем, якого ненавидить польська влада і поліція.
— Сей шибайголова не боїться захищати права українців і йому се вдається, Тимку, — видихнув повідач. — Має, мабуть, чим уколоти кожного сановного... Достобіса тих, хто прокрався, заліз у чуже ліжко, або ж вкоротив комусь життя. Інші польські адвокати таких сановних захищають, набиваючи кишені, а сей, Франко Робуш, не дозволяє таким розперезатися по відношенню до наших з тобою земляків, одне слово — тримає їх за липкі чи криваві руки. І, як жартують галицькі хлопи, ще за дещо...
Франкові Робушу, чоловікові з бородавкою на підборідді, в якому Тимко впізнав нещодавного співрозмовника на Гулаку під час грози, не потрібно було в його приймальні товкмачити двічі що й до чого. Звівся з дивана і вигукнув.
— Більше прав українцям! Якби польська влада пішла їм назустріч, уникнула б багатьох ексцесів!
Тимко, Іван і найнятий ними адвокат до постерунку поліції під'їхали в той момент, коли звідти з розбитим обдиччям вийшов війт.
— Напад на представника влади, — кілька разів повторив Франко Робуш, коли його познайомили з рудницьким війтом. — Згадаю панам поліціянтам закон про владу і ще дещо...
Адвокат зник за дверима постерунку. Його налаштованість здивувала Тимка.
— Після бесіди на Гулаку вважав цього польського пана крутієм і пристосуванцем, що не хоче набивати ґулі у стосунках з українцями, — кивнув услід Франкові Робушу. — Навіть його бравада у приймальні не похитнула мого переконання... Але в останні хвилини щось додає мені надії на краще...
— Слухав мене неуважно, Тимку... — усміхнувся Іван Хировський.
— Наші люди... як би то сказати, — замислився Тимко, — часто придумують собі захисника, коли ним і не пахне. Гадав, друже, що й тобі властиво перебільшувати...
— Не забігаймо вперед, — оговтавшись від побиття, подав голос війт Василь Кунька. — Усе в постерунку вирішиться небавом. Але якщо поліцаї замахнуться і на свого, польського, адвоката, тоді... усім селом сюди прийдемо!
Пауза в мові війта пробудила цікавість Івана Хировського. Інше мав на гадці сей побитий чоловік... — припустив подумки. — Невже зв'язаний з оунівським підпіллям, на рішучість якого сподівається? Дай, Боже, щоб поляки цього ніколи не з'ясували.
Сказане війтом обірвало розмову під постерунком. Більше ніхто не озивався в напруженому чеканні. Чоловіки потупили погляди й опустили голови, і тільки Кася не відводила очей від високих вхідних дверей постерунку, які проковтнули її рідних. Вона першою й скрикнула, коли Ґинко і Микола вишли з лихого приміщення без супроводу поліцаїв. За ними услід з виразом переможця на обличчі крокував адвокат Франко Робуш.

8.

Іван Хировський поклав у торбу пошиті чоботи і натиснув на дверну клямку.
— Куди, Іване? — озвалася за спиною дружина. — Ще світ не бачив такого швеця, що сам розносить людям взуття. Другий тиждень вересня минув, поле галасує — робітних рук просить, а він буде швендяти казна-де!
— Не сварися, Євгеніє, — Хировський знову впіймав себе на думці, що вперто не називає дружину по-сільському — Ґинкою, а лише Євгенією. — Я мушу... Нині у Марцелівку мушу...
— Це ж добрий кавал дороги ногами бити! — аж сплеснула руками дружина. — І кому ото догоджати — марцелівським полякам?
— Там не тільки поляки...
Євгенія присіла на стілець, замислилася. Гадала спочатку, що її Іван хоче пройтися поміж чужих полів, аби рідні хата і поле не нагадували йому про втрату їхніх малолітніх діточок. Забрали недуги трьох синочків: перший до п'яти рочків не дожив, другий — до чотирьох, а третьому шість місяців доля відміряла. Може, так воно й насправді, але оте чоловікове "мушу", вимовлене настійливо, свідчить про якусь нагальну справу...
Євгенія пригадала, що в 1922-му році від галичан відібрали триста моргів найкращої орної землі для тридцяти родин польських колоністів, привезених з центральних воєводств Польщі. Зайшлі, як їх називали у Галичі, заснували нове поселення — Марцелівку. Серед польських колоністів були дві лемківські родини. Якщо одна із них ополячилась, то інша — родина Гальковичів, носила українське національне вбрання і не приховала своєї любові до всього українського.
— До Гальковичів, Іване? — видихнула Євгенія.
— До них, жінко.
— Невже і сих зачеплять?...
Запитання дружини здивувало і втішило Хировського. Коли оповів їй раніше про лихі наміри польської влади, названі Чигілем пацифікацією, — не повірила, що можуть вдатися поляки до неприхованого розбою, а тепер серденьком чує, мабуть, загрозу українцям.
— То йди, Іване, — докинула Євгенія, не дочекавшись відповіді. — Дай Боже, аби Гальковичів біда оминула.
Хировський торбу на плечі тай — за поріг. «Не знає жінка, що молоді Гальковичі — Василь та Олекса в ОУН, — розмірковує. — І не треба їй цього знати, як і того, з яким дорученням Чигіля іде до них її чоловік...»
«Молоді, зовсім іще молоді хлопці противляться польській займанщині, — пришвидшує ходу вже далеченько від дому. — Ніякі прогри не заставлять сю молодь обраного шляху зректися, у безпечні життєві завулки звернути. Ніколи на гадці не матиме вона цинічного: Україну — на виміну. Аби лиш погань, що рідне на польські подачки вимінює, підніжок героям не ставила».
Увагу Івана Хировського привернув аероплан над головою. Провів його поглядом до знаменитих Панських ровів, затишної, захищеної рядами дерев місцини з потужним водотягом, до якого прокладено колію. Тією колією приганяють паровози для заправки водою.
Аероплан колував над водотягом, начебто теж потребував води. Та не встиг Хировський збігти з пагорба, як несподівано в Панських ровах зчинився крик, бо повітряну машину різко штовхнуло у бік, накренилася й полетіла додолу. За хвилю донісся потужний вибух за якусь сотню метрів од водотягу.
Хировський відчув жагучий порив допомогти пілотові, якщо він вцілів, але розумів, що першими на місці катастрофи будуть обслуга водотягу і машиніст прибулого паровоза. Не забариться й поліція, з якою не варто зустрічатися, бо діє їй навкірки.
Метушня біля Панських ровів та в усій Марцелівці дозволила путнику непомітно пробратися на обійстя Гальковичів. Сподівався застати когось із хлопців удома і не помилився. Хоч і не одразу, але відчинив двері хати Олекса — міцної статури і з пронизливим поглядом парубок.
— Що вам потрібно? — запитав насторожено.
Іван Хировський наблизив голову парубка, зашептав.
— Схоплений друг «Карачин» з вашого звена: після здійсненої вами акції натрапив на поліцію. Якщо не витримає тортур... Одне слово — все звено в небезпеці. На всяк випадок наказано до пори заховатися.
Олекса якийсь час дивився у вічі Хировському, з яким до цієї зустрічі спілкувався лиш вряди-годи, — з сумнівом, з утомою, з подивом і врешті з довірою дивився. А довірившись, дозволив собі притиснути рукою рану, що кровоточила.
— Поранений, вуйку, — кивнув на власні груди і тут же поцікавився, кого іще з їхнього звена знає гість обійстя.
— Тебе і брата, хлопче. Більше нікого, — Хировський дістав з торби чоботи. — А гострозорі в селі повинні знати, що приходив до вас, аби поторгуватись за сю добротну річ, яку ти замовив, Олексо...
— Але ж...
— Ну, звісно, — не замовляв, — усміхнувся Хировський, — тому радій дарункові.

Скільки б разів не доводилося Іванові Хировському повертати в рідний Галич, завсігди вихоплювала пам'ять обличчя сільських парубків, призваних на службу в австрійську армію. У багатьох оселях ридали батьки, отримавши гіркі звістки про смерть синів на фронтах. Інколи закидали йому, мовляв уцілів і не каліка. Чи не ховався за спинами інших українських рекрутів?
Що мав на те відповісти згорьованим? Та нічого. Нічого не хотів казати. Усе, що вважав за потрібне, мовив побратимам, яких готував до бою під час військових навчань і потім, коли неминучою була їхня зустріч з ворожими цівками. Трапилося було: перед однією з найважчих атак на чеській землі привели на передову ще не навчених, не обстріляних новобранців з України. Схопився тоді за голову: таких посічуть скорострілами вороги за лічені хвилини, бо не вміють маневрувати та прикривати один одного вогнем у відповідь. Покликав тоді вояків бувалих, доручив кожному бігти в атаку з новобранцем поруч, підказувати недосвіченому у критичну мить... А відтак попрохав усіх підпорядкованих йому стати навколішки і помолитися. Послухалися. За чверть години атакували позиції ворога. Жоден з його хлопців не загинув.
Спогади... Вдень і вночі спогади... Хіба інколи хтось тим спогадам завадить, як ото зараз єврей Срулько, що має власну корчму.
— Зайди до мене, Іване! — закричав Срулько з порога корчми. — Таким свіжим харчем торгую, що й Пілсудський такого не куштує!
Хировський зайшов. Ще зранку закінчились вдома сірники, а єврей перепродує їх.
В середині корчми пахло свіжоспеченим хлібом, рибою і цигарковим димом. Відвідувачі вже розійшлися і, мабуть, не дуже тверезі, бо жінка Срулька й досі збирала зі столів пляшки з-під горілки. Біля вітрини з продуктами сутулилась стара Головчиха. Тільки тепер Іван помітив її та привітався.
— Слава Ісусу Христу, бабо!
Срулько зморщив носа, але відразу розтягнув губи у посмішці, коли заклопотана Головчиха не відповіла. Жінка підійшла до прилавка.
— Куплю деко масла, — зітхнула. — Не маю чим вареники помастити.
З кутка подала голос господиня корчми.
— Йой, Головчихо, та що ж ви помастите тим деком масла? То ж зовсім мало!
Почувши це, Срулько зареготав — аж за боки взявся.
— Та вона, Саро, один вареник помастить, а інші до нього помастяться.
Іван пропік єврея поглядом і випалив.
— Недарма пана корчмаря в селі Срульком прозвали. Гівно і з дупи, і з рота в пана вилазить.
Корчмар зніяковів і поки гадав, як у свою чергу вколоти словом Хировського, у прочинених дверях корчми захитався сільський поляк Франек Наконєчний, що дуже часто випивав у борг.
— Українець, пся крев, барзо пшикро... Хце Україну... — вишмаркався на діл і, розмахуючи рукою, продекламував. — Тутай гура, там доліна — в дупє бензє Україна.
Іван Хировський рвучко повернувся до поляка. Той з остраху позадкував, перечепився через поріг і впав, а потім поповз за ріг корчми. Іван — ні кроку, лишень кинув услід полякові.
— Отак, як твоя, Франеку, втікатимуть з України всі польські дупи, що на шиї українцям намагаються сісти!

***

Розбурхані удень емоції не дали Іванові заснути вночі. То одне, то інше крало у нього спокій та заставляло підводитися з ліжка. Аби не розбудити Євгенію, пішов у стодолу і ліг на сіно. Крізь щілини тонких, змайстрованих з дощок стін стодоли пробивалося і заглядало у кожен закуток місячне сяйво, ніби шукало собі та легкому нічному вітерцеві, що грався з ним, якогось доброго притулку. Вітерець відзивався шелестінням листви та легким посвистом залишеної за стодолою порожньої бочки і нараз звідкись приніс дитячий плач.
Іван підхопився на ноги і вийшов зі стодоли. Відколи поховав трьох своїх хлопчиків, боявся дитячого плачу понад усе. Витер рукавом раптово спітніле чоло і напружив зір: у глибині саду, що притулився до стодоли, якийсь дивний згусток темряви — начебто жінка з дитям на руках. «Що за мара?» — закрокував до згустку. За хвилю присоромив себе: не розпізнав затемненого куща у переливах місячних променів.
Але жінка з дитиною не відступилася від Івана — на сей раз явилася зі спогаду. Перед відправкою на італійський фронт в одному з чеських сіл перевіряв розставлених ним вартових. Від поста до поста, що уздовж невеликої річки, — триста метрів. Перевіривши перший, був уже в напівдорозі до другого, як раптом на протилежнім боці річки запримітив дивного порушника території військової частини. «Лазутчики не ходять з дітьми на руках», — подумав тоді і причаївся на долівці. За хвилину порушник наблизився, і тепер їх розділяла лише ширина річки. Довга одежа з капюшоном до пори приховувала жінку... Стояла навпроти, помітно тремтіла і нараз різко відірвала дитину від грудей. Жахливий дитячий плач розірвав тишу. Так плачуть у передчутті загибелі. Жінка злякалася, але в наступну мить жбурнула дитину в бурхливу воду...
Іван позбувся зброї й шинелі та поплив до дитини, що зникла під водою. Здогадався, на яку відстань віднесе нещасну течія та в якому місці може опинитися, і — врятував! Господи, яка то була для нього, рятівника, радість, бо ж не натішилось маля життям, бо ж миле і безневинне, як усі діти на світі. Радіючи, про матір-убивцю забув, а коли спохопився — шукай вітра в полі!
Спогад подібний до біди: сам не ходить — іншого приводить. Іншому вистачає ниточки попереднього, аби, тримаючись за неї, не загубитися. «Чеській дитині не дав пропасти, а побратимів у Львові не вберіг», — згадалося Іванові. — У 1918-му його чота вимітала польських шпигунів та кримінальних злочинців з підконтрольної січовим стрільцям частини міста. Інколи діяли роями, а здебільшого мусили ділитися на групи по чотири вояки. Група, яку він очолював, перевіряла підвальні приміщення. Якось опівночі з одного із них долинула розмова російською. Вибили двері та увірвалися до співрозмовників. Двоє захмелілих москалів зблиснули наганами, але третій, богатирської вдачі, різко скомандував.
— Отставіть!
Те, що було згодом, викликало подив. Богатир забрав у підвальних співмешканців зброю, віддав її стрільцям і заговорив українською.
— Я — Зотов, колишній розвідник царської армії, а вони, — кивнув на захмелілих, — козаки з Уралу. Годі нам воювати, українці. Тепер вашими ворогами — поляки, а ми, росіяни, тут лишень як звільнені військовополонені австрійської імперії, яким не по дорозі з більшовиками. Як і вам, хлопці, — додав.
Щось було відверте, позбавлене фальші в мові цього царського вояки. Тому й повірили йому і він, Іван Хировський, і кожен стрілець групи. Майже по-дружньому завели бесіду про буремний Львів і родини, залишені козаками в небезпеці на Уралі. Один із козаків навіть заплакав, геть розчуливши наївних українців... Прощаючись, домовилися з трійцею москалів, що іще раз зустрінуться наступної ночі. А зранку була тривала перестрілка з поляками. Його, Івана, важко поранили. Стрільці віднесли до шпиталю. Вночі втрачав свідомість, а коли вона поверталася, гарячково попереджав хлопців зі своєї групи про небезпеку... Ніби щось підказувало йому, що цієї ночі з ними станеться біда. Через два дні знайшли їх мертвими у тому ж підвалі...
Перед Іваном Хировським попливли обличчя загиблих побратимів — спочатку чіткі, мов на світлині, а за хвилю — тьмяні та невиразні. Геть утомлений важким днем, засинав на сіні у стодолі.