Частина друга
Жовч і кров
1930 рік


4.

Кася витягнула з печі каструлю з борщем. Це був улюблений зелений борщ усієї родини, який іще називають на Гулаку багацьким, бо кожна хутірська господиня, окрім картоплі, щавлю, моркви, цибулі та різних приправ, додавала до нього зварені та дрібно порізані курячі яйця, завуджену шинку чи м'ясо домашньої птиці. В уяві Касі зринули усі п'ятеро її діточок, яких ось-ось покличе до обіднього столу. Найстарший, Ґинко, мудрує над тином, пошкодженим уночі диким кабаном. У нього вправні руки і моторність батька. Микола навчив найстаршого усякому ремеслу, а вона по-справжньому покохала Миколу... Вона не змогла б тепер жити без чоловіка, якого колись міг відштовхнути від неї Зотов... Ні, годі захищатися від Зотова. Хтозна, чи живе на світі після буремних подій у московщині, а їй і досі сповнюються сльозами очі, коли згадує, як ганебно хотів вчинити з нею сей шаленець на лісовій стежці. Наплачеться і з нетерпінням чекає ночі, аби припасти до грудей Миколи — міцно і мовчазно.
Нічого не розпитує Микола, бо спостережливий, тямущий. Давно зауважив, мабуть, як його дружина-красуня дужче прихилилася до нього і навіть частіше ходить ночами в кімнату, де сплять їхні янголята Марічка, Лінка, Стефця, Василько і Ґинко. Цілує усіх обережно, аби не розбудити, а над Ґинком затримується, тримає його за руку, бо надто вже схожий на нього, Миколу, в юності.
Та лишень тринадцять літ Ґинкові. Життєрадісний, верткий та рішучий, тільки й шукає нагоди гайнути з обійстя до інших гулаківських підлітків, або ж — у Рудники, на берег Золотої Липи, де хлопчаки влаштовують змагання з бігу та боротьби. А потім стрибають у річку, аби визначити найкращого ще й у плаванні.
У Ґинка велика мрія — побачити пластунів, про яких чув од Миколи. Знає, що подорожують в одностроях і навчаються різним пластовим премудростям. Тільки коли вони мандруватимуть Гулаком або Рудниками? Чкурнув би й удалеч до них, та як зоставить надовго рідне обійстя, якщо батько називає його своєю правою рукою, а мати постійно товкмачить, що мусить наглядати за крихітними сестрами, аби не подалися в довколишній ліс, в якому розвелося багато хижої звірини? Він і сам недавно серед білого дня уздрів дорослого вовка, привабленого іржанням родинних коней поблизу хутірського потічка. Батько послав привести додому тих красенів, а тут лиха оказія. Закричав на іклистого, що підступав, ногами затупав, палицею, мов шаблюкою, повітря розрубав — і відступив хижак: може, й не Ґинка злякався, а когось дужчого вдалині, та все ж хлопчина був певен у своїй перемозі над чотирилапим розбійником. Не позичати йому впевненості ні в домашніх справах, ні в іграх із хлопчаками, ні в чомусь небезпечному... Кася придивлялася до свого старшого чимраз пильніше, бо з такою вдачею, як у нього, стають розбишаками або ж справжніми борцями за волю українців.
За відсутності Миколи за обіднім столом було гамірно. Діти орудували ложками, а Кася пораділа, що у всіх добрий апетит і лиця з рум'янцями. Бог уберіг її малечу від недугів, які так часто приносять горе матерям у навколишніх селах. Молиться щодня, аби й надалі рідна дітвора не засмучувала слабким здоров'ям та прикрими оказіями.
З-за столу, як завжди, першим підвівся Ґинко. Уважно поглянув на матір: вгадував, чи відпустить його у Рудники, куди знову надумав бігти навпростець лісовими стежками.
— На Золоту Липу? — прочитала Кася погляд старшого сина.
— Так, мамо. Дуже потрібно.
— Дуже? — засміялася Кася. — Зовсім дорослим став, Ґинку, якщо геть серйозно мовиш.
— У Рудниках коло моста зупиняться пластуни, мамо.
— Чи не сорока на хвості новину принесла?
— Ні, не сорока-білобока, — парирував хлопчина. — Не глузуйте, мамо, якщо про пластунів кажете!
— А то чому ж?
— Бо вони... герої!
— Отакої! І які ж се вони герої?
— Майбутні, мамо. Але вже тепер на шляху до героїчного.
— Хто ж тобі розповів, сину, що оті малі українські заводіяки в Рудниках будуть?
— Українці розповіли.
— Ох і скритний ти, Ґинку.
— Конспіратор.
— Ой, падку, я і слова такого не знаю, — стегнула плечима Кася. — Від кого почув се дивне слово?
— Від українців, мамо.
— А що ж означає воно?
Ґинко призадумався, але з якоїсь причини товкмачити, хто такий конспіратор, не став, тільки ще раз пильно поглянув неньці у вічі.
— Відпустите?
— Та йди вже, невгамовний, — прочинила двері Кася. — Як не повернеш додому до заходу сонця — у Рудниках буватимеш тільки з батьком.
— Дякую! — кинув Ґинко і одразу поза хату прошмигнув до перелазу, а відтак — на улюблену лісову стежку, якою ще рік тому бігав до рудниківського дідуся Івана. На жаль, помер він. А бабуся Ксенія не встигла за життя першого онуку побачити. У їхній хаті батькова сестра з чоловіком живе, обоє привітні та не скупі на гостинці, а все ж не так з ними тепло і радісно Ґинкові, як бувало з дідусем, — постійно заклопотані вони чимось і так дивляться на нього, наче з хати випрошують.
Сьогодні Ґинко хутко промчить повз добре знану хату, бо й він має свої клопоти. «Вкорочуйся, стежко лісова, — пожартував, перестрибуючи через гілляку, що під ногами опинилася. — Грибники тебе прокладали, напевно. Рудники он-де, димами з димарів себе виказують трохи ліворуч, а ти, змійкувата, гака додала... Недарма ж кажуть, що з Гулаку до Рудник напрямки верста з гаком. Чи не довший той гак за версту?»
Усміхнувся і побіг ще хутчіше — до просвіту між деревами вдалині, де закінчується ліс. За лісом у видолинку перед очима Ґинка постала мальовнича частина Рудник, яку називають Греблею. Кажуть, у давнину була тут гребля на Золотій Липі, що змінювала русло річки. З часом потреба у греблі відпала, а назва тієї частини села переходить від покоління до покоління. Власне, від рудниківського дідуся Ґинко чув іще кілька сільських назв. Неподалік Греблі видніється Тямпа. Старенький мовив, що в тій місцині у минулому столітті набирали воду для панської цегольні, розміщеної коло Глиниска під горою Комарівкою. Тепер уже ніщо не нагадує ні про перекачування води, ні про цегольню.
Від Глиниска пролягли у різні сторони дороги. Та, якою можна дійти до гори Говди і лісу, що височіє між Рудниками і сусіднім селом Литвиновим, поведе через Помнєрок за Запуст. Інша, менш звивиста дорога, зручна для фірманів, бо возять по ній дрова з Гулаку, проїжджаючи Порубец і часто-густо не оминаючи Стінки і Шнура. А якщо від Глиниска одразу повернути на шлях до села Лиса, то опинишся За ланом. Є до Лисої й битий шлях, але прокладений він по той бік Золотої Липи, що розділяє Рудники. У Ґинка в тій частині села багато друзів. Не лишень від рідних, але й від хлопчаків-ровесників неодноразово чув про Совиногу, Попову долину і Газони. Чому так багато назв у Рудниках? — поцікавився в дідуся. У відповідь почув розповідь про те, що перші поселенці села намагалися закласти окремі хутірці, аби обжити більше угідь. А все, що закладено з волі людини, мусить мати свою назву. Тим паче кому, як не талановитим українцям, влучне слово підібрати?
Ґинко збіг у видолинок на дорогу між Помнєрком і Запустом. Не встиг добре здійняти ногами пилюку, як уже на Греблі опинився. А відтак після кількох ривків, переводячи подих, любувався швидкою течією Золотої Липи з вузького дерев’яного моста. Тут, на мості, мав би зустрітися з друзями, але їх немає. Мабуть, згуртувалися коло джерела під високими тополями, побачивши нових рибок, що пливуть напроти течії: джерельна вода струменить у річку, а рибки під час нересту таку не оминають. «Ну, і нехай споглядають хлопці красу у воді, — рушив із моста Ґинко. — Зараз він підкрадеться до цих роззяв і добряче їх налякає».
Хлопчаки й насправді злякалися, коли гулаківський відчайдух налетів на них ззаду — ще трохи і шубовснули б у крижану воду.
Ґинко дзвінко засміявся і дременув у Совиногу.
— Ану, хто наздожене?
Побіг за Ґинком увесь гурт, бо домовилися минулого разу погратися не на березі Золотої Липи, як завше, а на Кам'яній горі, яка знаходиться між Совиногою і селом Угриновим. Прудкіші хлопці ось-ось наздоженуть утікача, проте не здогадуються, що дурить їх гулаківський хитрун: як тільки наблизяться і руки простягнуть, аби упіймати його — так чкурне, що й собаці буде важко наздогнати.
Поза тим собакам Совиноги вельми не сподобався хлопчачий вихор на дорозі: здійняли такий заливистий гавкіт — хоч вуха затуляй. Добре, що прив'язані охоронці обійстів, а то б не одні штани довелося латати матерям.
На Кам'яну гору бігцем не можливо: занадто крута й каміння з-під ніг осипається. А все ж Ґинко і тут не дозволив себе упіймати і першим видерся на вершину, з якої чудово видно угринівські поля і білі, підведені знизу сажею або ж синькою хати.
Хлопці, як мовиться, про людське око вдали сердитих і оточили Ґинка на вершині Кам'яної, аж раптом котрийсь кинув оком на сусідню гору Бабу і скрикнув.
— Пластуни! Отамочки! Ми їх під вечір на Золотій Липі хотіли зустріти, а вони спочатку сюди...
Хлопчача ватага спустилася по найближчому схилу вниз і — до пластунів.
Ґинко здогадався, що лісиста Баба з лисою маківкою привабила пластунів не випадково: чув, що є у них заняття, які не повинні бачити і до яких не повинні дослухатися недруги. З цієї причини пластові сеньйори інколи зі своїми вихованцями ховаються подалі від польської влади, що й так уже гострить зуби на український Пласт.
Несподівану ватагу пластуни зустріли насторожено, але старший пластовий сеньйор, змірявши Ґинка і хлопців обабіч нього довгим поглядом, усміхнувся.
— Українці?
Ватага хором:
— Так!
— Бачу по вашій одежі, хлопці, — додав ще більшої приязні до усміху сеньйор. — Та не цілком українська вона... Не вистачає вишиванок.
— Будень, — зронив хтось із ватаги. — В неділю та у свята ми у вишиванках.
— Не може українське буднем бути, хлопчаки, — долучилася до розмови сеньйора, що вийшла з-за спин пластунок. — Як і воля нашого народу — не може! Повсякчасно доводьте, що ви не цурається свого рідного!
Якоюсь незвіданою іще теплотою війнули у вічі Ґинкові слова сеньйорів. Першим з-поміж своєї ватаги попрохав, аби дозволили вони послухати цікаві розповіді та пограти у пластові ігри.
І пластуни, і їхні гості, захоплені іграми, не помітили, як хутко усі разом покотили за ліс жовто-гаряче сонце і наблизили надвечір'я.

5.

У в'язничну камеру через маленьке заґратоване віконце пробилося проміння світанкового сонця. На радість в'язнів, якщо можна так назвати їхнє найприємніше відчуття у лещатах покритих цвіллю стін, віконце заглядало не у внутрішній двір старої буцегарні, а вихоплювало добрий шмат російського міста, такого ж понурого і сірого, як і буцегарня. Якби не висока огорожа з каменю і колючого дроту, ніхто із жителів міста не звернув би увагу на споруду, в якій утримували тих, кого покарала більшовицька влада.
Четверо ув'язнених у камері ще спали, або ж вдавали, що сплять, бо увечері, коли наглядачі зачинили двері за новим — п'ятим співкамерником, спробували, було, з'ясувати, чи не можна одразу сісти йому на шию і задовільнити свою хижацьку потребу у зверхності. П'ятий, почувши образливе слово від найзухвалішого, різким ударом правицею увігнав його голову між нижніми нарами і долівкою. Не втрималися на ногах і спільники зухвальця, що зістрибнули з нар і вихопили ножі: кожен із цих трьох окрім кулаків, ліктів і підошов п'ятого відчув міцність стіни, одвірка або ж нар, від яких, стогнучи, довго не міг відповзти.
— Я Зотов, гаспада зєкі, бившій разведчік армії, — перевів подих новий співкамерник. — Ізимаю вашє халодноє аружіє.
Після цих слів Зотов позбирав гостре та колюче зеківське майно і поклав його під нижні нари, з-під яких виволік ледь притомного зухвальця і які вибрав собі для відпочинку.
Вночі колишньому військовому було не до сну. Звечора стогнали скалічені та побиті ним співкамерники, а коли стишилися вони, пильнував, аби не стати жертвою помсти. В голову поза тим закрадалися невтішні думки. Арештований вдруге через шість літ. Тягнеться до цього другого арешту ниточка від першого у 1921-му, коли повернувся в батьківський маєток у Пензі... Або ж від початку 1917-го тягнеться… У той рік потрапив у полон до австрійців з важким пораненням. Рятували од смерті мовчазного, аби витягти з нього цінну військову інформацію. Далебі, знали, з ким мають справу... Щоправда, на той час цісарська імперія вже не могла запобігти своєму краху. Може, тому й усміхнулося йому звільнення з полону. На кілька місяців принишк у Львові з двома козаками царської армії, з якими пліч-о-пліч виживав у таборі військовополонених. Оминали і поляків, і українців, що зійшлися у запеклому герці за Львів, вичікували, яка держава постане на землі, що ласим куснем була для царя-батюшки і, безумовно, розпалить звіриний апетит більшовиків.
Козаки пиячили і міркували, як пробратися до Денікіна, з яким у першу чергу пов'язували звільнення російської імперії від більшовиків, а йому, більш досвідченому стратегу і знавцю агресивних мас, чию дикунську, не приборкану цивілізацією вдачу вдало використали заколотники на чолі з Леніним, було зрозуміло, що маси зімнуть усі імперські канони, аби лиш помститися тим, хто у їхній уяві були стовпами старого світу. Так, він уже тоді передбачив перемогу і зріст нової — червоної імперії з усім її безглуздям, а щонайприкріше — з вождями, подібними до щурів у бочці. Грузинський щур Сталін, що зажер всіх інших, задовольняв тепер свою кровожерливість вповні. Катування, розстріли або ж безконечні етапування у концтабори невгодних більшовицькому режиму відбувалися щоденно і з таким цинізмом, якого ще не знало людство. Червоній імперії потрібні були раби, руками яких сподівалися збудувати залізничні колії, військові фортеці, водоканали і багато чого іншого. Якщо в зарубіжних країнах будівництва відбувалися без насильства над людьми, на принципах конкурентних економічних відносин, то бездарні червоні комісари, одурені маразматичною теорією німців Маркса та Енгельса, ще більше спотвореною Леніним, запорукою свого успіху бачили сильну руку диктатора, грабунок і вимивання з людських мізків будь-яких волелюбних думок. Тепер уже вся червона імперія перетворювалася на величезну залізну бочку, в якій дужчий міг загризти слабшого або підступний мав нагоду вкоротити віку чесному і благородному. Дехто у цій велетенській бочці прозрівав, але втекти з неї змоги не мав, бо закони грузинського щура міцно зачинили границі його володінь і нагострили зір та слух донощиків.
Зотов окинув поглядом притихлих зеків у камері та гірко осміхнувся: ось із таких, грабіжників і убивць теперішній правитель червоної імперії. Дати відсіч йому, як і цим негідникам, що поруч, можна тільки дужою силою. Але розмило її, цю силу, хвилями червоного психозу в Росії...
У 1922-му після митарства у Львові та Закарпатті, де знайшов собі прихисток серед біженців з Росії, все-таки зважився на повернення додому: мусив зважитися, бо рідна сестра опинилася у застінках ВЧК. Схопили його Дарію, дізнавшись про нього... Власне, нічого кепського більшовикам не робив, окрім того, що нехтував ними, проте, як випадково довідався од земляка-біженця, Дарія звинувачена у співпраці з білогвардійською розвідкою і, якщо не викаже агентурної сітки, до якої причетний її брат, буде розстріляна. Звісно, то була провокація чекістів, бо не мав ніякого стосунку до білогвардійців, хоча йому, колишньому розвідникові царської армії, дійсно пропонували увійди до закордонної антибільшовицької організації. Відмовився, бо геть зневірився на той час в ідеалах. Присипало його ідеали трупами на фронтах світової, розчавило тупістю царя і царських опричників, що розмовляли зі своїми масами і світом не інакше як по-жандармськи.
Повертаючись додому, збирався з духом, як то бувало під час небезпечних фронтових акцій, бо ж попереду арешт і катування. «Аби лиш врятувати сестричку, єдину рідну людину після смерті батька! — міркував тоді. — А якщо не розстріляють її, то добере ще більше впевненості — з гордо піднятою головою та зневажливим усміхом гляне у вічі своїм катам чи, можливо, убивцям».
У пензенській ВЧК його зустріли з неабияким подивом. Як зауважив, кілька молодих чекістів зирили на нього, колишнього контрозвідника, очима молодих вовків, що благоговіють перед відвагою і вправністю бувалого вовка з іншої зграї. Їх навчали хапати за горло своїх жертв, а той, хто тепер стояв перед ними, був для них взірцем хижака.
За хвилю у кабінет зайшов голова місцевої ВЧК і наказав його арештувати. Коли виводили з кабінету, головний чекіст раптом зупинив конвой і кивнув на вікно, мовляв, покажіть арештованому, що відбувається там...
За вікном у внутрішньому дворі жбурляли у кузов вантажівки голі чоловічі та жіночі тіла розстріляних. Дебелий, вже підтоптаний червоний інквізитор у кузові (чомусь саме так назвав тоді подумки того чекіста) притоптував ногами мертвих і люто чортихався, якщо наступний труп опинявся не в тому місці, на яке він вказав. Закривавлені руки вантажників, у черговий раз позбувшись бездиханних тіл, хапали якесь ганчір'я, що лежало неподалік, але так і зоставалися закривавленими. З кабіни машини долинав грубий голос рахівника убитих — монотонний і байдужий, начебто рахівник мав справу з речами. Осторонь вантажівки на посту заблював долівку молодик-вартовий, далебі романтик, якого привела у ВЧК більшовицька агітація, але вразлива вдача молодика суперечила насильству. В наступну мить внутрішній двір сповнився реготом чекістів: без сумніву, не вперше брали на кпини вразливого. Найдужче реготав чекіст, що зупиняв вантажників на виході з підземелля і на всяк випадок проколював багнетом тіла на ношах.
— Прайдьош і ти, Зотов, путь вот єтіх, — вказав за вікно голова ВЧК.
Навіть не повів оком, почувши погрозу. Лишень уявив, як вихоплять його ніздрі запах людської крові у підземельному приміщенні, як накажуть йому стати у багряний, пощерблений кулями закуток. Хоч би відразу вмерти від свинцю у потилиці, аби згодом байдужим бути до багнета реготуна та ніг, що топтатимуть у кузові...
У той день його зачинили в заґратованій кімнаті та залишили у спокої. А наступного ранку почалися допити. Був подивований тим, що не б’ють. Згодом збагнув причину... Подумки аналізував запитання та міміку чекістів і дійшов висновку, що в Закарпатті у них свої очі та вуха в антибільшовицькій організації. Отож знають — не діє проти них. Навіщо тоді чекістська гра? На всяк випадок... Усе в них на всяк випадок. Муляє око слідчим його дворянське походження, але для чогось потрібен більшовицькій владі. Та не буде пертися поперед батька в пекло. Вони самі відкриють карти...
На третій день, у полудень, вивели у внутрішній двір, де побільшало вартових. Проте його увагу одразу привернули два десятки беззбройних чекістів дужої статури. Коли відійшов од нього конвой, дужі хлопці взяли у кільце і приготувались до нападу.
Усе ставало на свої місця: або пан, або пропав. Перевіряють його бійцівські навики. Стільки разів змагався під час тренувань зі своїми фронтовими розвідниками, бив по-справжньому, аби готові були до найгіршого у сутичці з противником, бив, не шкодуючи ні дужчого, ні слабшого, але жалкував згодом, якщо переборщив. Ці ж кремезні, що оточили його, — вороги. Відчув спокусу побачити їх бездиханними — як тих нещасних у кузові вантажівки. Кілька завчених прийомів і вони... «Ні, — схаменувся, — доля сестри важливіша од нікчемних життів цих більшовицьких посіпак».
Усміхнувся і розвів руками.
— Как можна от двух дєсятков защітітса, таваріщі?
У щільному чикістському кільці вишкірили зуби і послабили увагу.
Удавано знітився і... підстрибнув блискавично, мов кобра, вдаривши одночасно руками і ногами. Не встигли четверо впасти, як інших п'ятеро полетіли на долівку услід за ними, коли, перекрутившись на руках, як дзиґа, скосив їх, наче косою. Ті, що стояли на ногах, на мить відсахнулися, чим негайно скористався: в акробатичному стрибку промайнув над їхніми головами, і тепер уже, маючи простір для маневру, атакував супротивників поодинці. Внутрішній двір переповнили крики, зойки і матюччя побитих. Довготелесий чекіст, якому зламав ніс, вихопив гвинтівку у вартового, аби пристрелити вправного арештованого, але був зупинений пострілом з нагана. Власне, той постріл вгору зупинив усіх. І побиті чекісти, і він, Зотов, слідкували за димком, що вився з дула пістолета, і чекали наказу його власника, голови ВЧК.
— Отставіть! — гарикнув голова ВЧК і вказав арештованому на вікна свого кабінету.
В кабінеті йому, Зотову, подали для підпису документ, яким зобов'язували не розголошувати побаченого на території ВЧК і за тиждень розпочати навчання чекістів бойовому мистецтву.
Звів запитально очі...
— Так, сєстру асвабадім, — розгадав його погляд чекістський зверхник.
Багато води втекло з того часу. Навчав чекістів, як і своїх солдатів на війні, — досконало. Заради сестри навчав, аби... втекла за доброї нагоди в Європу. Налагоджував для цього потрібні зв'язки серед червоних службовців, не цурався дати хабаря, кому потрібно...
Тепер ось, коли сестра за межами червоної імперії, арештований вдруге. Натраплять на його слід у її втечі — розстріляють. Він готовий до такого повороту. Хоча хотілося б іще побачити в цьому житті... Упіймав себе на думці, що мислить часто українською. Вивчив українську і польську мови у Львові у 1918-му, коли маневрував з козаками поміж двох ворогуючих сторін... Але до польської байдужий. Ближче йому мова Касі... тієї найкращої у світі, яку врятував і образив... Тієї, яка відштовхнула його, та, напевно, не забула... Якщо випаде зустріти її коли-небудь, подивує українським словом із власних вуст і... зовсім іншим поглядом на життя.

6.

Збиралося на грозу. Величезні темні хмари нависли над лісовим хутором Гулаком, наче велетенські потвори. З їхніх пащек раз-по-раз виривалися вогняні цівки, а потім з височини опадав на ліс та обійстя такий грізний гуркіт, що люди у темних завіконнях одразу хрестилися і промовляли молитви.
Семен Широкий шарпнув за рукав давнього приятеля Василя Пшеничняка, господаря хати, з яким чаркували за міцним дубовим столом.
— Тимка не чути за стіною...
— Як ти почуєш калатання сина, чоловіче, коли так гуркотить? — мовив Василь. — А може, він міряє дошки, а не молотком орудує.
— Та все у нього заміряно, — не погодився Семен. — Заміряно і обрізано. Минулої суботи я тільки для цього й привозив сюди Тимка фірою. На сьогодні залишалося нашому майстрові прибити дошки до лєгарів і з плінтусами дати раду.
— Славно майструє, — влучив, перехрестившись, господар у короткий затишок між гуркотанням громів, що, здавалося, тепер повисли над дахівкою його хати. — Касі та Миколі помешкання звів з фундаменту до комина — очей не відведеш од краси такої! Я, було, спочатку злився, бо навіщо лишні витрати, якщо могли дочка і зять мешкати тут, під моїм і Ганусиним крилом, а згодом, як ото кажуть, пом'якшав: онуків аж п'ятеро підростає — комусь із них нова хата дістанеться.
— Хтозна, приятелю, де мої та твої онуки опиняться, коли змужніють. Наші діти заледве втрималися, аби в Підгайці чи де-інде не перебратися, а третє покоління й поготів не захоче серед лісів та полів доживати віку.
— Невже Тимко і Марія покинули б Рудники? — здивувався Василь.
— А чому б не покинули? У Тимка більше замовлень було б у багатолюдній місцевості. Тай Марія з її талантами якусь копійчину добру заробила б там.
— Що ж зупинило їх, Семене? Мабуть, землиця, яку вділив їм, не відпустила.
— Ага, землиця, — криво посміхнувся Семен. — Доробишся за польської влади з ґрунту! Гнобить податками хлопа немилосердно. А умільця... — вказав рукою на стіну, за якою й досі не виявляв своєї праці Тимко, — умільця, Василю, вона за горло не візьме — має простір для маневру, який люди йому надають...
— Звісно, заробіток майстра влада не завжди встановить.
— Не відпустила старшого мого з Рудник на кращі заробітки краса, — доточив роздумів Семен. — Дуже любить старший і село, і своє обійстя на березі Золотої Липи. Каже, що живе в наймилішому куточку світу, якому гріх зраджувати.
Наступний, найпотужніший удар грому підхопив мовців на ноги.
— Хоч би шкоди якої не накоїла гроза, — глянув за вікно господар. — Хутчіше б з неба полилося, бо грім без зливи на зле.
Застереження господаря полетіло уже навздогін Семенові, що рушив у сусідню кімнату, бурмочучи.
— Стемніло, як увечері, а Тимко й носа не показує. Що ж він у темряві робить?
За хвилю застільники навідалися до майстра і одразу не змогли второпати, чому завмер він навколішки, опустивши на діл голову. Як виявилось, майстер спав. Далебі, слабке здоров'я і втома взяли його у свій полон, коли заплющив на якийсь час очі. Навіть переливи гучного грому не прогнати сну ще молодого чоловіка — чи то звиклого до канонади на війні, чи то геть уже знеможеного.
Розбудили і повели Тимка за собою, аби посадити за стіл з оковитою та наїдками. Намарно: обідати відмовився, лишень кивнув на бамбетель — доспати б трішки.
Не встиг Тимко прилягти, як загримали у двері.
— Пущай, пан!
Господар відчинив несподіваним гостям — високому, з бородавкою на підборідді та скривленим носом і опецьковатому з обвислими щоками. Заторохтіли польською про те, що вони мисливці, зайшли далеко в ліс, а відтак через грозу мусили хутко повертати до найближчого хутора, аби знайти прихисток.
Василь вислухав поляків уважно і, перекинувшись поглядом із Семеном, зауважив.
— Прошу панів у моїй хаті розмовляти українською. Кожен українець у цьому краю знає польську, тож і полякам пасувало б не пасти задніх.
Двоє у мисливських жупанах оторопіли, а щокатий ще й наїжачився. Здалося, що він ось-ось візьметься за рушницю... Проте невдовзі поклав зброю в куток і намагався мовити так, як хоче господар.
Спочатку розмова не зав'язувалася, та коли зігріли польських мисливців самогоном, з їхніх ротів посипалися запитання.
— Цо то... Що то за інструмент у пана господаря коло скрині?
— То мій інструмент, — підвівся з бамбетля Тимко. — Для теслярської праці годиться.
— Пан — тесля? — пожвавішало обличчя з бородавкою. — А цо пан міг би склєпать? Ворота?
Тимкові зрозуміло, що будуть хитро з'ясовувати, чи вправний він майстер, аби поглузувати. Тож не вийде на зле, якщо втре полякам носа у свою чергу. Перевівши подих, відповів поважно.
— Якими воротами пан цікавиться? Можу змайструвати подвійні на дерев'яних бігунах з дручком для закладання. Ви такі відчиняли, коли на се обійстя заходили.
— А печевник пану майстрові до снаги? — колихнулися обвислі щоки.
— Будую з дешевого матеріалу, — сів на лаву за дубовим столом Тимко. — З хворосту стіни зводжу, а дерев'яну дахівку покриваю мертвою соломою. Ну і звичайно який печевник без дверей? У мене сі двері зміцнені кованим залізом.
— Еге ж... — підстрибнула бородавка на підборідді високого. — Ніхто з панів господарів, приміром, не може похвалитися доброю шопою для збіжжа у снопах.
— Шопи, збудовані мною, — на дубових стовпах, — у куточках вуст екзаменованого причаївся усміх. — Звісно, глибоко закопую сі стовпи в землю. А далі добираю крокви з міцного дерева, що триматимуть дахівку, бо ж інакше не витримає дахівка поривів вітру. Аби вітер не ламав сю нехитру споруду знизу, з вітряного боку будую стіну з хворосту. Ще жодна із моїх шоп не впала і не похилилася.
— А якби взявся пан майстер за штихлір... — знову наступав щокатий.
— І сю споруду довів би до ладу, — Тимко відсунув чарку з горілкою, яку перед ним поставив господар хати. — Розпочав би з дубових палів та підвалин, стіни валькував би глиною. Для даху використав би дев'ять пар кроков і найкращі сніпки. Всередині штихліру не обійтися без п'яти прорубів... Тай підлогу там потрібно особливу — виложену дубовими дилями.
Поляки тільки стегнули плечима: зайві тут кпини.
Випивши і закусивши, високий поєднав рухливу бородавку з цікавістю в очах. Мабуть, йому дійсно були потрібні Тимкові знання.
— Прошу пана майстра порад щодо вікон і дверей мешкального дому господаря середньої руки.
Тимко замислився, а за хвилю радив.
— Почну з сіней... Сюди годяться двері дубові на дерев'янім бігуні з закруткою. Для кімнатних дверей господар середньої руки спроможний придбати бук. Доречно їх робити ординарними на завісах і залізних гаках. До замикання — залізна клямка. Вікна мають пасувати дверям. Бажано, аби кожне мало шість шиб і квартирку, що відчиняється.
Мовби по команді, всі перевели погляди на вікна Василевого помешкання, і лише тепер зауважили, яка рясна та потужна злива періщить надворі.
— Тягне Бог за вами, хлопами... — підняв угору палець щокатий, — Стримає Пєрацкі розмитими дорогами...
До щокатого наблизилась бородавка, а кривий ніс другого мисливця заледве не опинитися в його вусі.
— Прошу не шептатися в моїй хаті, — зупинив погляд на поляках Василь.
— То ніц... Пан жартує... — спробував ухилитися від бесіди високий.
— Не впевнений у цьому, — стояв на своєму господар хати. — Які ще можуть бути жарти, якщо йдеться про головного поліцая Броніслава Пєрацкі?
— Наш міністр внутрішніх справ... дракон, панове… — видихнув високий та приховав вираз своїх очей, опустивши їх додолу.
— Дракон! — підхопив щокатий. — Інакше з бунтівним хлопом не можна. Як не дихнеш на нього вогнем, то вилізе на голову!
Троє українців у хаті зиркнули на польську зброю в кутку: чи не спаде на гадку гостям взятися за неї, коли бесіда набере лихіших обертів. Семен на всяк випадок став ближче до кутка і запалив заздалегідь набиту тютюном люльку.
— Пєрацкі... дужо... моцно... береться за розправу... — потер кривого носа високий. — Але мусить бути міра... Добже... добре кажу, панове?
— Чи не забагато польських мірок для українського? — вибагрянив Тимко. — Надала б Польща Україні автономію, як того вимагала Організація Об'єднаних Націй, — стількох протистоянь уникнули б!
— Важке питання... — приставив палець до вуст щокатого високий, аби той не втручався. — Важке питання... Політику кують у Варшаві, а ми якось мусимо жити тута... вкупі.
— На кістках і пролитій крові живемо, — не вгамувався Тимко. — Якщо польська влада знову примножить українцям горе, то відчинить для себе дверцята пекла...
— Ціхо! — вихлюпнули на Тимка обвислі щоки. — Як наважився, лайдаку, таке базікати?
За мить високий вхопив за плечі щокатого та спрямував його до дверей.
— Охолонь у стодолі, пане, — крикнув українською, аби одразу втямили за спиною, що він не поділяє хамства попутника.
Через вікно було видно, як поляки перебігли подвір'ям до стодоли. За кілька хвилин високий повернувся в хату, розповів про міцний сон геть сп'янілого на господарському сіні та запевнив, що вони удвох підуть своєю дорогою, як тільки перестане лити з неба. Опісля замовчав і більше не озивався — до розтання.