Жовч і кров
Частина друга
2.

На околиці села Галича спалахнуло півдесятка солом'яних стріх. Багряні собаки полум'я рвали чорну одежину ночі та підстрибували вгору до її блискучих гудзиків ген-ген угорі. Здавалося, ніч поривається втекти, але знову повертає до людського галасу. Кілька літніх жінок заламували руки, бо спритність багряних собак не залишала їм жодних шансів на порятунок хоча б однієї стріхи.
Іван Хировський побачив пожежі здалеку, з подвір'я сільської церкви. Під час вечірньої відправи вийшов на свіже повітр'я й за хвилю — блискавкою в церкву.
— Село горить!
До палаючих стріх побігли заледве не всім церковним приходом. Старезний парох Іван Токар благословив прихожан услід хрестом та молитвою, а потім довго напружував слабкий зір: чи зуміють вірні приборкати вогонь, підхоплений вітром?
Якби пароха не підводили очі, то він порадів би вправності Івана Хировського та ще кількох односельців, що притоптали рознесені вітром багряні віхоті та кинулися на порятунок осель у вогні. Парох од невідомості не знаходив собі місця і вкотре картав себе за старечу неміч, поки не згадав знову, що міць його в молитвах. Повільно пішов у напрямку вхідних дверей церкви, аби, як зазвичай, молитися перед іконостасом, але був зупинений окликом поліцая. За хвилю двоє поліцаїв посадили пароха в бричку і повезли туди, де ще палахкотіло полум'я на одній із осель. Дорогою озвався до нього капрал — мабуть, українець, що став своїм для поляків у поліційному постерунку.
— Як гадаєте, панотче, кому руки засвербіли до підпалів?
— З нашої громади — нікому.
— Се так, панотче. А чужі селом не вештались?
— Хіба я заглядаю за чужими?
— Звісно... Звісно... Божий чоловік заглядає в церкву й на небо. А на поляків не думаєте?..
— Що не думаю?
— Ну, буцімто вони червоного півня пускають.
— Звідки мені знати, пане поліцаю? — парох знайшов очі капрала, аби переконатись, чи не хитрує він.
— А ви поміркуйте, панотче, — наполягав капрал. — Польська влада карає злочинців, ким би вони не були.
— Не всіх і не завжди.
Поліцаям не сподобалось зауваження пароха, але жоден — ні пари з вуст. За хвилю знову мовив балакучий.
— Кому ж се вигідно — палити солом'яні дахи? Та тільки тим, хто хоче бачити інші... Згідні, панотче?
— Несподівана думка…
— Можливо, так. Але не мають виторгу з бляхи... жиди.
— До чого се ви, капрале?
— Жидам, власникам "залізних" крамниць, на руку спалення солом'яних дахів.
Під'їхали до обгорілих осель. Поліцаї допомогли пароху зійти з брички й подалися до погорільців. З їхнім приїздом селянського лементу — і вздовж і впоперек: хтось бідкається, а чиїсь прохання, як ангелочки над прірвою — хтозна, чи зауважать їх.
Іван Хировський підійшов до пароха.
— Як добралися, панотче?
— Поліцаї привезли, з-під церкви забрали.
— Не дуже вони на пожежу поспішали...
— Звинувачують жидів у підпалі, Іване.
— Ой на! Не люблять поляки жидів.
— Заодне й українців.
— На що натякаєте, панотче?
— Бачиш, Іванку, не з доброго дива опинився я в бричці поліційній. Кому, як не пароху, повірять прихожани української церкви, коли про жидівський слід на пожежах розкаже.
— А якщо повірять, будуть знати, кому відплатити.
— Здогадливий, Іване. Помста жидам кине на українців тінь. В найгіршому світлі виставляють нас перед світом поляки здавна. Чорних барв, далебі, забракло тепер вельможній шляхті.
— Тонка політика...
— Тонкою у світі шляхта прикриває грубу на загарбаних землях.
— Що маєте на увазі, панотче?
— Будуть нові нападки на українців. Аби свободи не домагалися — будуть!
Іван Хировський хотів ще дещо розпитати в пароха Івана Токара, але гучне торохтіння бочок з водою на трьох фірах, що наближалися, геть розізлило його.
— Дуже вчасно! До дупи пожежна команда, що приїжджає пізніше поліцаїв.
— Як наказали їй, так і приїхала... — парох кивнув на Томашевського, начальника пожежної команди, що правив першою фірою. — Сей служака, кажуть, неабиякий артиста і крутій. Ось побачиш, Іване.
Довго чекати підтвердження слів пароха не довелося. Томашевський зістрибнув з фіри і замахав руками, наче диригент симфонічного оркестру. Його підлеглі зняли з возів помпи і розмотали шланги, хоч потреби в цьому вже не було. На превеликий подив селян вода зі шлангів полилася на сусідню з обгорілою хату, що не постраждала. Чортихання господаря тої хати і вереск господині на пожежників не подіяли зовсім. Вони й надалі віддавалися розвазі, яку затіяли.
— Додають клопоту нашим людям! — скипів парох і за хвилю сплеснув руками, дивуючись, як вправно Іван Хировський вихопив шланг із рук вайлуватого поляка і спрямував його на пожежну команду. Тепер уже під водяним потоком чортихалися й верещали посіпаки Томашевського, а сам він безупинно кликав поліцаїв.
— Втікай, чоловіче! — крикнув Хировському парох. — Он-де коня тобі підводять!
Втікати відчайдух не поспішав, тільки коли замелькали поміж селян голови поліцаїв, плигнув на підведеного йому коня і разом з іншими двома кінними односельцями чкурнув у бік найближчого лісу.
Лишень згодом Хировський дізнався, як настирливо вимагали поліцаї, аби селяни виказати прізвища та імена втікачів, якими погрозами сипали і кого побили на очах пароха. На щастя, селяни трималися стійко, а парох врешті-решт вгамував розгарячкованих служаків, що, було, кинулися до нього з кулаками, але, уздрівши, як оточуює їх вірна парохові паства, змінили агресію на тон фальшивого примирення.
Іванові Хировському не залишалося нічого іншого, як, на всяк випадок, перечекати небезпеку в лісі, а коли переконався, що його не шукають, повернувся додому.
Вдома — несподівана радість: завітав у гості давній друг Роман Чигіль.
— Скільки ж літ ми не бачилися? — обійняв друга Хировський. — Відколи витіснили нас поляки зі Львова у вісімнадцятому році, розбіглися наші доріженьки.
— Що казати, Іване? Твоїх три поранення повернули тебе додому давно, а я в нашому краї віднедавна, — видихнув Чигіль. — Мені, вцілілому, випав польський полон, відтак втеча з нього, життя під чужим прізвищем і накази нових побратимів в ОУН...
— Здогадуюся: Оганізації Українських Націоналістів знадобився Хировський.
— Зажди, Іване. Поки чекав на тебе, познайомився з твоєю дружиною та батьками. Піклуйся ними, друже, бо конче потребують твоїх рук і світлої голови.
— Чим тоді підсоблю ОУН?
— Поляки готують пацифіцацію, себто умиротворення українців на території Галичини. Насправді се буде польський державний розбій. Бач, хочуть позбавити українських націоналістів підтримки населення. Гадають, зацьковані й залякані громади видаватимуть в їхні руки тих, через чию боротьбу постраждали, а ще й на наступних виборах до сейму проголосують за якого-небудь шляхтича чи українського політика-пристосуванця.
— Але ж як на се подивиться світ?
— Замилять очі світові поляки. Заторохтять про напади наших бойовиків на польських службовців високого чину.
— Чи не тих, що силою й підлістю перетворюють українців на поляків? Вже й у нас ополячились ті, кому подачки від влади Пілсудського до смаку, — закрокував по кімнаті Хировський.
— Тим паче польські зверхники нотують підпали фільварків, копиць соломи та всякого майна шляхти, до яких причетна ОУН чи за її прикладом українська молодь.
— Навіщо давати козирі в руки поляків?
— Має знати, Іване, поляк, що він на українській землі, що не розчиняться в польській каламуті українські традиції, мова, врешті душа народу. Мадяр і австрієць так рвучко не придушували українця, як придушує сей новий загарбник! Якщо ніхто не стане на прю з ним, то хто ми тоді? Нація рабів? Славних прадідів великих правнуки погані?
— Не гарячкуй, друже, — поклав руку на плече Романа Чигіля Хировський. — Були в українців ЗУНР та УНР, буде й Україна від Сяну до Дону. Кажи, яку працю на мене покладаєш.
— Застережи, кого тільки зможеш, від руйнації майна, побоїв чи навіть смерті, — підвівся Чигіль. — Хто із знайомців твоїх полякам поперек горла — хай виїде подалі від дому — поки не пізно. І себе припильнуй, друже, бо воював з поляками у Львові...

3.

Ава торкнулася чолом шибки вікна. Відчувала жар в усьому тілі, тому й шукала якоїсь прохолоди на склі та в обрисах ночі. Їй доводилося долати застуду й раніше, знала, що невдовзі відчує холод у грудях та спині, тремтітиме, як осінній лист у вітряну погоду, але тепер, коли хвилі жару вдаряють її, мов потужний морський прибій, прохолода була б для неї бажаною.
Жінка заплющила від напруги очі, з яких покотилися непрохані сльози. «А чому, власне, плаче? — запитала в себе. — Хвороби не боїться, бо завше одужувала хутко. Що ж тоді додає смутку душі? Хитка кладка життя, на якій стоїть над бурхливим потоком подій! — заледве не скрикнула. — Привів її на ту кладку коханий Чигіль і зоставив на самотині. Так, так, зоставив, — прошепотіла ображено. — Є в житті Романа важливіше від неї — його боротьба за Вільну Україну. Живе під чужим прізвищем, надовго зникає з міста, позбавляючи кохану радості спілкування з ним. Тривожно їй з Романом, ох, як тривожно. Навіть, коли потрапляє в його обійми, не перестає хитатися кладка...».
Ава витерла хусткою сльози, і тепер вони чіткіше вдивляся в ринкову площу за вікном будинку. «Не дозволь, Боже, опинитися на тій площі коханому обличчям донизу, — злякалася. — Як тим українським бідакам у 1919 - му...». Замешкала тоді з батьками в щойно придбаному домі і часто бачила за вікном, як гучно святкували поляки встановлення своєї влади в Підгайцях: горланили, хизуючись військом, войовничим товариством "Сокіл" та хутко створеною поліцією. За тиждень після урочистостей на площу привели перших арештантів, зірвали з них верхній одяг, а відтак почергово шмагали кожного палицями, наступивши чоботами на голову. Непритомних приводили до тями холодною водою і знову катували. Хто з тих катованих викрикнув українське гасло, вже не підвівся: добили прикладами крісів — аж кров і мозок по торговиці. Таких троє... А згодом на руках рідних померли ще семеро. Коли хоронили загиблих, закипала лють українська — на узбіччях і за вікнами будинків, на цвинтарі та усіх стежках, що вели від нього, власне, повсюдно, де можна було зустріти українців.
«Заступися, Боже, за Романа, — попрохала знову. — Не визнає по̀̀̀ступок ворогові, а лишень поступ до перемоги. Але де ж вона, та вікторія її шляхетного лицаря? Які лабіринти боротьби приведуть до неї? Ой, пропадеш, коханий, у лабіринтах! — похитала головою. — А я упаду з хиткої кладки на течію, що понесе в невідомість».
За спиною Ави згасла гасова лампа. Здивувалася несподіваній метушні високої постаті за вікном, начебто ту постать злякала раптова темрява у її кімнаті. «Невже за будинком стежать? — вдарило холодком у груди. — Ой, чи не припустився помилки Роман Чигіль, і тепер той, метушливий, на ринковій площі очікує на нього, аби подати знак поліцаям?»
Тривога з грудей Ави вирвалася у простір кімнати. Жінці здалося, що великий годинник із зозулею на стіні праворуч озвавався зовсім не так, як раніше — якось моторошно, начебто розрубав стрічку щасливого часу закоханих...
«Бігти навперейми Романові, — спало на гадку Аві. — Попередити його про небезпеку! Але ж куди бігти? І чи не ув'яжеться за нею той, кому наказали стежити за будинком?»
Знову прикипіла до вікна. Підозрілої постаті вже не було видно: ймовірно заховалася за рогом будинку.
Поодинокі перехожі розминулися поблизу ринкової площі і вкотре — ні душі. О такій пізній годині, коли зачинено всі крамниці та корчми, це звично. Звикла й до нічного стукоту в двері — тричі по три рази. Так сповіщає про свій прихід Роман. «Ой, — подалася рвучко до дверей, — він уже тут — стукає».
Добре пам'ятаючи науку коханого, дослухала умовний сигнал до кінця і лишень тоді озвалася.
— Ти?
— Я, Аво, — подав голос з-за дверей Роман, а, увійшовши, міцно притиснув обожнювану жінку до грудей. Одразу відчув, що вона хвора і чимсь неабияк стривожена.
— Що сталося, рідна? — запитав із властивим йому спокоєм.
— У моє вікно заглядали, Ромку. Якийсь чоловік виявляв цікавість до цього помешкання. Гадаю, хотів знати, коли увійдеш сюди ти, коханий.
— Я увійшов і, як бачиш, Авочко, — ніякого трафунку. Тим паче перед зустріччю з тобою, завжди обсервую, що діється навколо твого будинку.
— А якби твої... наші вороги були уже тут, у приміщенні?
Роман Чигіль замислився.
— На всяк випадок домовимося про умовний знак... Поставиш на підвіконня свій улюблений вазон із кактусом.
Ава усміхнулася.
— Колючий до колючого тягнеться?
Жіноча рука лагідно торкнулася бороди Романа, яку виплекав завбачливо: далебі, запам'ятали його, безбородого, якісь лихі очі, коли відстоював ЗУНР у герці з поляками.
— Не любиш неголених, єврейко? — пожартував Чигіль. — Зовсім про моду одноплемінників забула?
— Ой, батяре, — засміялася Ава, — вмієш розвеселити, щойно через поріг переступивши. Так і застуду мою жартами проженеш.
За мить жінка опинилася на руках Чигіля: поклав жадану на ліжко і припав до її вуст своїми. Обидвом було зрозуміло, що цієї ночі гасова лампа вже не спалахне...
Світло змагалося з темрявою лише на вулиці, атакувало непроглядну з вітрин крамниць та висмикувало променями вуличних ліхтарів. За одним із них причаївся худий, вузькоротий, тонкогубий, з гострим підборіддям та випуклими вилицями Карпо Гречаник, саме той чоловік, якого зауважила за вікном Ава. Він у жодному випадку не покликав би до її оселі поліцаїв, бо й сам уникав зустрічі з ними. Карпа Гречаника цікавили цінні прикраси, речі та гроші жінки, що мешкала після смерті батьків у будинку сама, лиш інколи переночовуючи не знайомого йому бороданя... Запримітив заможну красуню на ринковій площі під час базару, ходив услід, придивлявся до золота на жіночих руках та купюр, які виймала з гаманця, розпитував — так, ніби між іншим — у міських роззяв про статки єврейської родини, що переїхала з Перемишля. А тепер ось виношує звичний для себе задум... Не сумнівається, що знову йому поталанить — і з грабунком, і з тими, кому цей грабунок доручить... Здригнувся від огиди. Завжди гидував спільниками, яких убивав отрутою, коли ставали небезпечними для нього. Досі гидує й батьком, що вистежив його і заледве не став на заваді розправи у лісі над дебелим, лисим і короткостриженим. «Добре, що сконав тоді сей тюхтій, слабкий чоловічок, — процідив крізь зуби, — бо ж не розумів закону природи, що поділяє усіх на хижаків і тих, на кого вони полюють. Є хижаки і їхні жертви в купецтві, поліції, судах, в'язницях і навіть у політиці. Хто першим зорієнтується, як ошукати та знищити слабшого, тому й судилося бути на коні з виразом шляхетності на обличчі. А хіба він, убиваючи жертв одразу, а не повільно протягом років, як вони, не шляхетніший? Хижак не може не вбивати, — жбурнув чоботом камінець. — Така його природа. Шкодує, що не дійшов до цього раніше, одурений у дитинстві жалісливими історіями та рукою матері на хлопчачій голівці, коли з якоїсь причини плакав, й усіма подачками батька погорільцям, постраждалим од повіней та іншим безхатькам, що не оминали їхнього села. Батько і мати винні в його хижацькій неповноцінності, якої позбувся не одразу, бо перших пограбованих наказував не зводити в могилу. Але вичавив, вирвав із себе шкідливі сентименти! Розтоптав усе, що могло б зробити його слабким і вразливим, чого соромиться найдужче.»
Вдарив злегка кулаком по ніжці ліхтаря і пішов на вулицю барона Гірша, де його чекає наступний спільник із тієї сільської голоти, що цурається праці та ласа до розваг. Розкаже спільникові про свій план грабунку, а потім заночують удвох у винайманій квартирі, аби не потрапити на очі поліцаям чи військовим, що пантрують на дорогах усе частіше. Вивчатиме наступного спільника по його словах і жестах, вкрадатиметься до нього в довіру, яку перетворить на кухоль отрути, коли відчує загрозу інстинктом хижака... І якщо існує вища сила на небі, то прислужиться їй смертями спільників із кривавими руками як караючий янгол… «А, може, він і насправді є тим караючим янголом, хижою істотою, якій усе проститься?» — оскалив зуби і пришвидшив ходу.