Утішає мати доню: - Ну, що знову сталось?
Мабуть, що від того зятя клятого дісталось?
А та плаче: - Справді, клятий! Він мене покинув!
Не поглянув, що у мене на руках дитина!
- Треба ж було добре, доню ще тоді дивитись,
То не довелось би нині тобі і журитись!
- Та ж дивилась. Він здавався тоді таким милим.
Один одного так палко ми тоді любили.
Я так думала… Та й був він, наче адекватний,
Поки йому не вдалося депутатом стати.
Ото тоді його, мамо, наче підмінили.
З’явилися в нього гроші. Та тільки зажили,
Як він завів собі зразу молоду коханку.
А ночами ресторани, сауни і п’янки.
Він не був таким ніколи! Точно підмінили!
- Та ні, доню. Душа в нього давно уже гнила.
Поки жив доволі бідно – гниль потроху їла.
А, як гроші появились, то все, що сиділо
Глибоко в душі, нагору швидко піднялося.
- А звідки ж воно в людині, скажи, узялося?
- О, то давня історія. Колись її чула.
Розкажу й тобі я, доню, доки не забула.
Було то в часи Творіння. Як світ вже зробився,
То творити і людину Господь заходився.
Узяв глини, свою з неї виліпив подобу.
Зліпив тулуб, руки, ноги та й залишив, щоби
Іще голову зліпити. Зліпив та й зібрався
До тулуба приліпити. Тут ангел де й взявся:
- Господи, проблеми знову. Дощ не випадає!
Кругообіг води, мабуть, якісь вади має.
- Добре, зараз розберемось! – Господь отвічає.
Та й за ангелом подався скоренько із раю.
А диявол за тим усім із кущів дивився.
Не хотів, щоб чоловік той гарним появився.
Зіпсувати Боже діло йому закортіло.
Поки голову Господь ще не приклав до тіла,
Виліз із кущів диявол, підкравсь до людини
Й став плювати чорну слину йому всередину.
Потім ще набрав грязюки й тіло все обмазав.
Тоді, правда вже скумекав, що Господь одразу
Отой бруд увесь помітить. Можливо, покліпа.
Потім викине і нову собі з глини зліпить.
Отож, лапу впхав у тулуб, навиворіт тягне.
Заховати отой бруд весь від Господа прагне.
Доки Господь повернувся, той уже й сховався.
Перевірити, чи так все, Він не здогадався.
Голову приставив, дунув Божий дух у неї.
І з грязюкою людина зосталась тією.
Її ж зовні і не видно, сидить всередині
І по-божому вестися заважа людині.
Хтось зуміє грязь ту чорну у собі тримати.
А у когось на те духу людського не хватить.
І полізе та грязюка, з неї, як гнояка.
І тоді уже людина робиться ніяка.
Дума, що подоба Бога, що вона - еліта.
А, насправді, грязь, що липне весь час до корита.
Те диявольське поріддя вже не врятувати.
Доводиться його тільки до чорта послати.