Прийшли якось до судді двоє розсудити.
Вимагач одразу взявся про спір говорити:
- Оцей ішов по дорозі, ніс на спині дрова.
Не помітив – каменюка лежала здорова.
Він за неї зачепивсь та й упав небога,
Усі дрова розлетілись по дорозі в нього.
Він у в‘я́занку зібрав все, що розлетіло,
Та завдати то на спину не стачило сили.
Тож він мене попросив в’язанку завдати.
А я в нього запитав: - Що я буду мати?
Він поглянув та: - Нічого! – мені в очі кинув.
Тим не менше, я завдав в‘язанку на спину.
Потім взявся вимагать обіцяне дати.
А він вперся й не дає те, що має, клятий.
Тож і вимагаю я розглянути справу
І мене задовольнити у моєму праві.
Суддя тільки покректав – не зна, що робити.
Не доводилось іще такого судити.
Щоб голову не ламать, обох відправляє
До Ходжі – він в таких справах гарний досвід має.
Ходжа вислухав обох та і став казати:
- Зрозуміло, ти правий – зумів обіцяти,
Хай зуміє обіцянку виконати свою.
Бачиш, килимок лежить он переді мною?
Підійди сюди, дружок! Підніми –но його,
Що там бачиш? Вимагач знічено: - Нічого?!
- Ото бери його і вали, я чекать не буду!
Осоромлений подавсь той під осуд люду.