(Закінчення розповіді: Сирени. Скілла і Харібда)

1.
– Список завад, нам призначених,
чув я іще від Цирцеї
(дещо корисне, як бачимо,
є і в жіночій рацеї).

2.
Спершу – я мусив не лобуром
острів сирен проминути:
стати цих мавок фоловером –
краще ковтнути отрути!..

3.
Та̀к що – я воском розтопленим
вуха заткнув нашій шоблі,
ну, а мене – наче гобліна
хлопці припнули до щогли.

4.
Тут почалася трансляція...
Що вам сказати? Блискуче!
Вдячний своїй мотузяці я,
що не дістався тим чучам...

5.
Потім стрімчак був зі Скіллою,
чудиськом шестиголовим, –
поруч Харібди, що з силою
нурту крутила нервово.

6.
Рухатись по́між ми мали би...
Виру злякались; і Скілла,
стягши шістьох з нас із палуби,
їх у шість пельок і з’їла...

7.
Потім був острів, де Геліос
здавна тримав своє стадо.
«Тут на нічліг не постелимось!» –
хлопцям сказав я нерадо.

8.
«Ну, хоч на ніч, геть без кухаря!» –
й скот не чіпати божились...
Вранці же – море розбурхалось...
Мі̀сяць ми там пронуди́лись!

9.
Вже і припаси кінчалися...
Поряд – коров’яче стадо...
Бачу, ви вжѐ здогадалися:
стало зі стада – асадо¹⁴!

10.
Геліос викотив жа́лобу,
й тільки ми вийшли у море –
вдарила блискавка в палубу, –
фі́рмові Зевса доко́ри...

11.
Всі потонули супутники,
я – вісім діб на колоді...
В мозку – суцільні вже сутінки...
Й раптом відчув, що на броді.

12.
Стався останній із казусів, –
в німфи Каліпсо сім ро́ків...
Втім, це я вчора розказував.
Отже, скінчив я, нівроку.

(далі)

(Все ще розповідь Одіссея: Аїд)

1.
– Ми й попливли – аж до берега
рі́чки, що звуть Океаном,
в царство, де скніти без шеляга
душам надмір окаянним...

2.
Ві́втар офірою сповнили,
й ду́ші збиратися стали;
правда, кровиці жертовної
зразу ми їм не давали.

3.
Врешті – Тіресія длявого
вийшла душа на спіткання;
клюкнула пійла кривавого –
і почала прорікання:

4.
«Мучать жону твою сватачі;
маєш їх вигнати з хати,
і – навмання, не вгаваючи
йти із веслом мандрувати;

5.
я́к про весло хтось питатиме:
“Що̀ це, знаряд з бадмінтону?” –
тут же курчат з поросятами
в жертву насмаж Посейдону».

6.
Що за дурня́ із дурницею?!
Геть я нічого не втямив...
Потім – вгощав я кровицею
душу покійної мами;

7.
потім до крові дорвалися
різні жінки́ знамениті
(мусить же їхня навала вся
в блогах про щось гомоніти)...

8.
Бачив іще на тім світі я
те, про що пишуть аннали:
скутого велетня Тітія
хижі шуліки клювали;

9.
нидів Тантал в центрі озера,
спрагою мучачись, грішний;
брилу Сізіф без бульдозера
вгору тягнув безуспішно...

10.
Бачив героїв із розвідки
(ні, не Аякса й Ахілла¹³), –
всі як один мали посвідки,
що волонтерять щосили...

11.
Острів там був (може, й Хортиця),
де промовляв хтось до пастви:
«Скелю лупайте!..» – «Не хочеться,
краще – ці молоти вкрасти...»

12.
Словом, предосить страхо́вини
мало те царство суворе...
Вражені й трохи знервовані,
виплили знову ми в море.

(далі)

(Продовження розповіді: Еол. Лестригони. Цирцея)

1.
– Потім був острів Ео́лія,
жив там Еол біля брами
(в нього здаве́н – монополія
на керування вітрами).

2.
Й дуже здалася могуть його:
в міх в моїм трюмі занадив
він всі вітри, крім попутного,
щоб не було з них завади.

3.
Й скоро – Ітаку вже бачили...
Тільки окремі дебіли
щось про скарби намая́чили –
й зопалу міх той відкрили!

4.
Й буйні вітри – аж загецали,
вкоїли нам халі-галі!
Зрештою вщухли... А дѐ це ми?..
В смутку ми плентали далі.

5.
До лестригонів дісталися,
гнані нези́чливим богом;
в бухту всі су́дна ввіпхалися,
я ж – кинув якір за рогом.

6.
Й пізно, на жаль, ми розвідали,
що хазяї – людожери!
Раптом напавши, заки́дали
брилами наші галери.

7.
Всіх зачепила потала ця,
хлопці як стій пропада́ли,
й тільки мої врятувалися...
В смутку ми рушили далі.

8.
Гнав Посейдон нас неприязно,
й далі був острів Ее́я,
де проживала безвиїзно
Кірка (ну, тобто, Цирцея).

9.
Вислав я взвод: «Не на вештання,
а на розвідини, вчули?!.»
...Взводний вернувсь – каже, мешканка
всіх на свиней обернула!

10.
Кинувсь до них на підмогу я
(я, коли треба – не проти);
стрінув Гермеса¹² дорогою,
й той мені дав антидоти.

11.
Впхавсь до Цирцеї я тілечко –
каже: «Сідай їсти-пити...»
Сів; та мене своїм зіллячком
не спромоглась отруїти!

12.
Тут вона, звісно, лякається, –
може, мольфар я з морфлоту...
«Що тобі треба?» – питається.
Я їй: «Звільня̀й моїх, тьотю!..»

13.
Словом, чаклунка любісінько
чари з команди прибрала,
й нас цілий рік ще смачнісінько
кожного дня частувала...

14.
Врешті, збагнувши, що в стресі я,
каже мені: «Ти без ляку
руш у Аїд, і в Тіресія
випитай курс на Ітаку».

(далі)

(Розповідь Одіссея: Кикони. Лотофаги. Циклоп)

1.
– Добре, усе вам повідаю...
Слухайте ж, добрі феаки:
в мандри я гнаний планидою;
звусь Одіссеєм з Ітаки.

2.
Ставсь після Трої конфуз таки:
винесло нас до киконів, –
тих, що троянцям союзники...
От вам і жарт Посейдонів!

3.
Ми їм притьмо́м напаскудили;
втім, і вони насідали, –
суден чимало збезлюдили...
В смутку ми рушили далі.

4.
Нас до Єгипту закинуло;
встріли нас та̀м лотофаги, –
ті, що пригощують інколи
лотосом задля наснаги.

5.
Двоє із нас пригостилися –
й потім себѐ не згадали!
Ми їх в’язати втомилися...
В смутку ми рушили далі.

6.
Потім – пристали до острова,
кіз вполювали, нівроку.
Й ще суходіл якийсь осторонь
видний був через протоку.

7.
Взяв я кількох із супутників,
перепливли. Там – печера.
Ждем хазяїв, бо вже сутінки,
й може, нам вийде вечеря...

8.
Ну, й він прийшов – злющий велетень,
ще й одноокий – зі стадом;
вхід затулив хутко скелею –
й нас розглядає злорадо!

9.
Я йому – чемно: «Добри́вечір!»
Дѐ там... Як звір незборимий,
вихопив двох із нас, знівечив –
та і пожер їх сирими!

10.
Й ліг та заснув, відморожений...
Божечки, що ж нам робити?!
Вбити вві сні – так не зможемо
вихід із гроту відкрити...

11.
Щѐ двоє зранку загинуло;
й потім зі стадом він вийшов,
знов здоровенною брилою
вихід на світ заложивши.

12.
Й тут нам – циклопова палиця
впала у вічі раптово;
з нею весь день колупалися
і нагострили чудово.

13.
Ввечері – двох парубчат іще
зжер він, та й ліг на перину;
й тут ми йому гострим ратищем
вибили око єдине!

14.
Як же він вив!.. Але вдосвіта
треба ж овець випускати;
от він почав їх термосити
й нас там на дотик шукати.

15.
Тільки – дарма: під тваринами
всі ми себе підв’язали;
так із лабет його зринули,
ще і овець тих забрали.

16.
Й чули услід: «Начувайтеся!
Звідси йдете із прокльоном!
І відтепер розбирайтеся
з батьком моїм, Посейдоном!»

17.
Ми до своїх повернулися,
в жаху від втрат, у печалі...
Обрію Еос торкнулася –
спритно ми рушили далі.

(далі)

(День 33-й. Перебування у феаків)

1.
Ледве прокинувшись, сла́вайсу,
вже Алкіной на кебеті
має... Ні, зовсім не каверзу!
Він – цінувальник бенкетів.

2.
Та̀к що – феаки притопали,
з’їли дванадцять баранів,
вісім свиней іще злопали,
ну, й двох биків-ветеранів...

3.
Потім змагались у здравицях,
в бігові та навкулачки
(до Одіссея у вправах цих
їм – як до Києва рачки).

4.
Правда, мажор, син хазяїнів,
до Одіссея чіплявся
(звісно, пізніш – у розкаянні
через TikTok вибачався).

5.
Потім гомера тамтешнього –
тобто, сліпця Демодока –
вперли на сцену, сердешного;
ось його пісня висока:

          6.
          «Ось, православні, вам хрест,
          що не збрешу на аби-то...
          Жив на Олімпі Гефест
          й жінка його, Афродіта.

          7.
          Я́кось – вона невпопад
          вскочила в гречку з Аресом;
          тільки от – Геліос, гад,
          спостерігав за процесом.

          8.
          Взяв – і Гефесту доніс;
          той приладнав мідну сітку,
          і – просто в ліжку (от біс!)
          з бевзем спіймав Афродітку!

          9.
          Взнавши про цей адюльтер,
          ржуть олімпійці, – невміч їм...
          Сміх цей (кажу як гомер)
          люди зовуть гомеричним».

10.
Потім, як всі повечеряли
та ухопили напої,
взявсь Демодок за бестселери, –
саги про битву при Трої.

11.
Й наш Одіссей геть потьмарився,
ледь не вмивався сльозами:
друзів згадав, й божі кари всі,
й смерті у Трої тій са́мій...

12.
Тож Алкіной і запитує:
«Втратив ти щось тогодення?
Ранений, мо’, тою битвою?
Ну-бо, розкрий вже імення!»

(далі)

(Вечір 32-го дня. В гостях у Алкіноя)

1.
Й знову – під маскою дівчини –
встряла Афіна, як фея:
повз гаражі, непомічено
в двір провела Одіссея.

2.
Й ніби туманом обкутала
(цѐ вже – привіт маскхалату);
тож, як прозоре опудало,
він просочився у хату...

3.
Ґа́зда – возивсь із діжницею.
Кажучи чемно і з тактом –
був Алкіной винопивцею
(а не якимсь алконавтом!).

4.
Жінка його – біля вогнища,
крутячи пряжу, сиділа;
й кілька якихось небог іще
терлися поруч без діла.

5.
І Одіссей, ставши ви́димим,
жваво завів, попри втому:
«Все прогуляв з нереїдами...
Дайте на потяг додому!»

6.
Пані Арета уражена:
я̀к це проліз він до хати?
Втім, бути ґречною бажано...
Й гостя прийшлось частувати.

7.
Потім, природно, спиталися:
«Хто ви та звідки, мосьпане?»
Щѐ він хильнув, роззухвалився –
й виклав, сливе без омани:

8.
«З учти плили ми, не рискали,
зовсім, повірте, не п’яні.
Раптом у бік – ніби блискавка!
Зевс розтрощив наш титанік.

9.
Всі потонули супутники,
я – вісім діб на колоді...
В мозку – суцільні вже сутінки...
Й раптом відчув, що на броді.

10.
Тут і пішла свистопляска вся:
німфа сім ро́ків тримала!
Ледве її я скараскався...
Й путь ще лишилась чима́ла...»

11.
«Добре, – сказав Алкіной йому, –
зро̀бим доставку до хати!
Й навіть чимось ще озброїмо...»
З тим і лягли усі спати.

(далі)

(День 32-й. На Схерії)

1.
Послані здавна на Схерію,
так і жили́ там феаки;
зайд всіх – здавали у мерію
(а москаляк – на гілляки).

2.
Тож-бо Афіна (вся в імпорті!)
знову урвала сієсту,
щоб Одіссея підтримати
в дальшім проходженні квесту:

3.
доньці місцевого вла́даря
в сон додала каламути –
й там, уві сні, їй порадила
пранку велику утнути.

4.
І Навсікая під’юджена
заметушилася зранку:
взявши челядниць півдюжини,
возом гайнула на пранку.

5.
Пральня стояла на березі,
де Одіссей опинився;
й діви були у істериці,
лѐдь він із хащі з’явився.

6.
Й лиш Навсікая, сміливиця
(як те і личить блондинці),
пильно на голого дивиться:
є̀ щось у цьому чужинці!..

7.
Тут він, ще й лесткою діючи,
каже їй: «Звідки ця врода?
Ніби – Бески́дів синіючих
чистая бистрая во́да!»

8.
Тож Навсікая соколичку
тицьнула випрану чисто
модну зелену футболочку,
й каже: «Біжи ген до міста;

9.
й там, у палаці, що в затінку
(тобто, батьків моїх домі),
ти розшукай мою матінку,
щоб попрохати про поміч».

(далі)

(Дні з 7-го по 31-й. Одіссей на плоті)

1.
Тільки-но Еос до снідання
вилізла з ліжка з Тітоном⁹,
в офісі Зевс на засідання
скликав усіх телефоном;

2.
й німфі на острів Огігію
позов пішов від Афіни:
щоб Одіссея – мов дзиґою
вислала вмент до родини!

3.
Добре... Як Еос, ще заспана,
вийшла ізнову із хати –
взявсь Одіссей вищеназваний
пліт сам собі будувати:

4.
дбав, щоб з укладистим трюмом був,
з довгим стерном, із планширом...
(Й радіорубку задумував,
та не зійшовся з Ефіром¹⁰).

5.
Втім, не бува без недоліків...
Вклався в півтижня, їй-богу!
Німфа йому ще смаколиків
купу зібрала в дорогу.

6.
Еос повстала чаруюча –
й курсом він рушив на неї,
ніччю – за Возом¹¹ слідкуючи:
бути мав зліва від реї.

7.
Й десь так на день вісімнадцятий
в око він впав Посейдону;
став той грімницею ба́цати –
й пліт розтрощив без пардону!

8.
І Одіссей потерпаючий
гинув три дні на колоді,
зле Айвазовського лаючи
(хоч – той не винен, і годі!).

9.
Врешті до острова Схерія
виплив, геть голий та босий,
і в холодку криптомерії
ліг та й заснув. Ну і досить.

(далі)

(Вечір 5-го дня і день 6-й. Телемах у Спарті)

1.
В Спарті (точніш, у присілочку)
наші бурла́ки завзяті
встигли якраз на весіллячко
у Менелаєвій хаті:

2.
той свого сина одружував,
й бігали слуги полка́ми,
всіх частували послужливо
(«як і завжди, шашликами»)...

3.
Тільки-но Еос осяяна
вийшла на світ з емпіреїв,
йде Телемах до хазяїна
й каже: «Я син Одіссеїв!

4.
З Трої вже всі повернулися,
тільки татусь неспромога.
Де йому що забагнулося?
Щось, може, знаєш про нього?»

5.
«Слухай же, хлопче, я́к сталося... –
це Менелай йому каже. –
З Трої несло нас до Фароса,
й там ми застрягли на пляжі.

6.
Так би й сиділи в гадючнику;
та нереїдочка мила
взяти Протея⁸ в заручники
я́кось мене научила.

7.
Й той розповів, серед іншого,
що Одіссей наш, гульвіса,
рветься з полону розкішного
від німфоманки Каліпсо».

* * *

8.
Поки ведуться ці бесіди
в дусі братерства й співпраці,
маємо при́тьмом окреслити
настрій і стан на Ітаці.

9.
Там женихи Пенелопині,
ці кавалери-невдахи,
пінились всі як пороблені,
взнавши про рейд Телемаха.

10.
Й мовлять: «Цей хлопець пронозливий
робиться надто вже борзим!
Нащо від нього нам позови?
Хай не вертається зовсім!

11.
Вісь його руху – зюйд-о́стова
(ми ж і самі – адмірали);
пройде повз Астера-острова...»
Й засідку там влаштували.

(далі)

(Дні 3-й, 4-й та 5-й. Телемах у Пілосі)

1.
Вранці дістались до Пілоса
наші мандрі́вні герої;
там гекатомба⁴ чинилася,
й стейків напхались обоє.

2.
Й потім із видом безхитрісним
хлопець наш Нестору каже:
«Син Одіссеїв я; вѝ із ним
разом були у вояжі.

3.
Всі вже давно повернулися,
тільки татусь неспромога.
Де йому що забагнулося?
Щось, може, знаєш про нього?

4.
Може, він йшов до Одеси, ба,
й вийшов ураз до Херсона?..
Чѝ вже судьба Одіссеєва –
це піклування Харона⁵?»

5.
Той відповів Телемахові:
«В нас, переможників Трої,
плани були не однакові,
різне робили герої:

6.
хтось – на бенкет мав снагу іще;
я й Одіссей – ми додому...
Й раптом – він збочив на гульбище,
й більш не стрічались потому».

7.
Сонце тим часом сховалося,
й спати кладуть Телемаха;
й тітка Афіна забралася,
враз обернувшись на птаха...

8.
Зранку – походу продовження:
рушив наш хлопець до Спарти;
сина свого в супроводження
Нестор надав замість карти.

9.
(В сина були певні труднощі,
бо Пісістрат його звали;
й ні, це не вуличні грубощі, –
батько нарік так удало...)

10.
Сіли в підводу, поїхали;
стали у Ферах поспати,
й там скуштували з горіхами
справжніх «маслин Каламати»⁶.

11.
Ще одна днина із конями
(добре, що це не у січні) –
так і дійшли до Лаконії⁷
(будемо тут лаконічні).

(далі)

(День 2-й. Від’їзд Телемаха)

1.
Еос² перста́ми рожевими
небо мазнула по краю –
глядь, Телемах під деревами
збори ахейців збирає.

2.
Й каже, із плачем та зло́бою:
«Вщент женихи об’їдають,
нашим вином та худобою
пельки свої набивають!..»

3.
Скочив зі стрічними пенями
пан Антіной Евпитенко,
й каже: «Пардон, але вчені ми!
Зло тут – вдови побрехеньки!

4.
Бо в Пенелопи Іка́р’ївни
хитрість – як тої Солохи:
всім усміхалася на́рівні...
Тільки дурила нас трохи!

5.
“Маю, – казала, – я виткати
саван для свекра, Лаерта;
часу недовгі тут витрати,
днями він має померти.

6.
Ви ж – почекайте, будь ласочка!..”
Й ро́ків зо три вона ткала,
бо – уявіть! – наша ясочка
тканку вночі розпуска̀ла!

7.
О̀т що: нехай вона вибере
мужа собі дуже скоро,
бо доведем вас до сидора!..»
Тим і скінчилися збори.

8.
Знову Афіна приплентала, –
є в неї маска і друга:
перетворилась на Ментора,
що Одіссею – за друга.

9.
Й каже тоді Телемахові:
«Знаєш, де Пілос та Спарта?
Сплавай, таємно від матері,
там розпитатись про тата».

10.
Потім – де й взялися сили ті? –
трансформувалась утретє:
став Телема̀х з неї, вилитий,
як на шкільному портреті!

11.
Хутко добігла до гавані,
зафрахтувала суденце;
мов та Коза, на галявині
ячне вхопила зеренце;

12.
ще Телемаха покликала,
Ментора вигляд прийнявши –
й врешті знялися із при́кола
(«у́зо»³ хильнувши, як завше).

(далі)

 
Еней був парубок моторний...
Але – не згірш і Одіссей.
Тож, доки мелють наші жорна,
продовжмо звичай славний сей!

Розділ перший
(День 1-й. Ітака)

1.
Серденько, Музо Зеве́сівно!
Може, розкажеш народу –
стисло, але ж і піднесено –
ту давньогрецьку пригоду?

2.
Тільки, звиняй, не гекзаметром...
(Втім, не вбачаю провини:
з нього – лягли б усі замертво!
Досить його половини.)

3.
Й певен, що втішимось добре ми
оповіддю отією,
я́к Одіссей, мов пороблений,
пестив свою одіссею...

* * *

4.
Зевс – невдоволений зранку, ба! –
скликав богів на Олімпі
(це в них така собі Банкова);
кожний, природно, при німбі.

5.
Й каже: «Вибішують виборці, –
на̀с винуватять при скруті.
Нащо тепер діатриби¹ ці?
Ми ж – їхній вибір, по суті!..»

6.
Зевсу Афіна підтакнула:
«Хай би їм всім діарея!
Блазень у них – за оракула...
Шко́да лише Одіссея.

7.
Він не барився з офірами, –
швидш будь-якого полтавця!
Маєм подбати прещиро ми,
щоби додому дістався».

8.
Й тут же в той дім і полинула
(тобто, на острів Ітаку),
де «удову» різні ци́мбали
сватали вже усіляко.

9.
Й там, обернувшись купчиною,
випити сіла під дахом
із Одіссея хлопчиною, –
юним іще Телемахом.

10.
Й каже: «Твій батько – не в Гадячі,
шаста – не по̀ Конотопу...
Прийде! А ти тут від сватачів
матір боронь, Пенелопу!»

11.
Ну, Телемах йде на дворище,
де женихи гостювали,
й каже: «Чи довго ваш хор іще
їстиме хліб мій, гевали?

12.
Вранці щоб ви забиралися!
Я̀ відтепер за державця,
й зайва тут ваша навала вся!»
Вийшов, і спати поклався.

(далі)

Похмурими ступенями вниз
Я спускаюсь, чекаючи промені
Що вітають з заходом мене
Відкриваючи небо зоряне

Опускаючись вниз, я тремчу
У спокусі й незнаності плаваю
Незначущий час, я гублю
Білий день у губах твоїх мʼякоті

Хай твій стогін заслонить мій сум!
Всі думки—оминають талію
Погляд наскрізь блакитних очей
Хай замінює небо із хмарою

Промінь сонця відбитий в росу
Мовби пісня, твій голос чаруючий
Обіймав би тебе до схочу
Та боюсь, що загину із розпачу

Чекав завжди, здається, тебе
Мріяв тільки про тебе в самотності
Але зараз з тобой—силует
Що залишився тінню без совісті

Люблю тебе... давно не зізнавався
Комусь в коханні, то чому
Чому ж не соромно мені
Коли брешу, що закохався?

Блистають очі
Дивлюсь у них й мені шепоче
Щось прям на вушко «що ти хочеш?»
А я не знаю що я хочу...
Чи бути з нею у пітьмі?
Чи грітися самом на сонці.

Широкі відчуття, які дає кохання
Це правда є, чи ти мені збрехала
О Божа Мати, суча дочко... Чекання
Які несе те прокляте кохання
Не стоїть ні гроша... грішу,
Грішу упрямо пред тобою
Але з якою ж це метою таке роблю?
Вода тече із водограю
Там листя тихо пропливає
У лісі десь сопілка грає
Чимдуш сильніше викликає
У мене сумнів й тихий жаль.

І плач із гаю долітає
Той гай—моя душа, де думи грають
Де всередині щось ридає
А ззовні ніби пісня грає.

Сижу і думаю оце
Чи треба мені те кохання?
Що душу на шматочки рве?
Чи треба таке самогубство?
Коли себе списом у груди
Ти протикаєш, бо кохаєш
І кров свою ти знов ковтаєш
А з нею біль і тихий жаль.

Чи треба це? Метаморфози
Йде перетворення душі
На пам'ятник отой із бронзи
Що нерухомий одне став, в пітьмі.

За ним вогні
Вогні що вийшли із борозни
В твоїй душі. Лиш страх
Лиш страх в очах у нас пред ними
І неосяжними, пустими
На них ти дивишся очима
На дивовижні ті вогні,
Що враз спалахують у тьмі
Як феєрверки. Красиво,справді…

Вам всім красиво, а мені?
Як подолати ті вогні?
Що душу мою рвуть на клапті
І ніби сотнями мечами
Своїми гострими речами
(Це в сенці мови є звичайно)
Вони вп'ялися прямо в серце
І всі думки тепер про це
«Безболісне» кохання.

Оце кажу усе тобі
А відповідь
Пусте мовчання...
І тихий жаль...

Яскравим відблиском від мокрого асфальту
Летить у даль світило фонарів
Не зупиняючись на хвильку
І не сповільнюючи кроків
 
В тендітнім,  мокрому повітрі
Лиш чути кроки вдалині
Самотні звуки, ніби тіні
Що так манять у темноті
 
Твої губи повільними вдохами
Малюють на склові, що змерзло вночі
Засмучені образи, що немов хлинули
Із вулиці в скло, відпечатком на нім

Куди веде оця дорога?
Самотній відблиск фонарів?
Що зайчиком біжить у вічність
Й переливається в пітьмі
 
Сплітаючись із тіньми в танці
Під місячний компонемент
Під шорох впавшого листочку
Танцює вальс цей силует

Танцює вальс, повільно, все протяжно
Мов ми колись, було це так давно
Коли в коханні ми сплітались
Я бачив усмішку твою…. Це сон?

Згадав! Я бачив це вві сні!
Ми не кохались, я тебе не знаю
Я відчуваю серцем наш двобій
Двобій, який насправді я чекаю!

Двобій… невже я справді вже програв?
Програв, упав в смертельнім танці
Тобі до ніг, я каяття благав
Хоча ми досі не коханці.

Повільно ми гаснем мов з воску свіча
Що в темряві нас веде безвідказно
Щастить, коли ця свіча не одна
Якщо одна— то світло навіки погасло
 
Летить попіл сигарет, дим
В пітьмі чийсь силует, а свічка гасне.
Той силует собі мовчить, немов би марево безсоння
А вогник гасне й мерехтить мов ніби сонечко з просоння
 
Той силует уже не сам, їх декілька стоїть в пітьмі
Вони чекають як один коли настане їхня мить...
Коли помре моє везіння, коли учухнуть голоси
Які тримають в цьому світі таких як я й таких як ти.

Їх більшає навколо мене, хоч коло крейдою малюй
Та не врятує це від смерті, хоч ти молися і чаклуй.
Свіча все гасне, мерехтить, летить нетлінний попіл сигарети
В кімнаті цигарковий дим приховує в собі всі силуети.
 
Усі вже сплять—попи, сани
І ніби завмерли чорти, але один не завмер досі
Це Люцифер в людській подобі.
Заходить чітко, кроки тихі, приємний голос, це так дивно
 
У божий храм заходить сміло, адже від нього лиш одна
Лишилась назва в цих стінах.
Упрямий погляд, сині очі
Бліденька шкіра «все що хочеш» каже зроблю.
 
А я сижу ні кроку вліво
І навіть погляд не підняв
Мовчу, чекаю ще що скаже
А він мовчить ніби не зна що і додати
 
Присів на стільчик... й гасне свічка.
Від погляду його нетлінний згасає факел
 Питає—бачиш? І знову видно
У тьмі усі страхи на світі, пітьми всі діти
 
А мені байдуже—сижу, нікроку вліво...
Питаю—є сенс жити в світі?
Ти розкажи, ти ж Сатана
Ти знаєш таємниці всі єства
 
Сховались монстри, запалала одна свіча
А Люцифер мовчить та погляд свій сховав
Не знаю я ваш сенс єства
Ви тут лиш мучитесь на світі, і ні тортури й пекла муки
Вас не лякають хоч і будуть ці муки вічні...
 
Кладе долоню він на стіл, на ній червоний перстень блище
І нам до ранку ближче й ближче, уже світає.
І дістає нетлінну книгу
Їй ніби вже багато літ, обкладинка пилом покрита
Й пошарпані в ній сторінки.
 
У ній вся наша боротьба... її писали переможці
Ми в ній злочинці і каторжні у нас діла.
І дістає в мить Сатана стареньку книгу.
 
Це була Біблія моя, вона мені як сенс життя...
Гортає книгу Сатана, «а все ж було зовсім не так...»
І замовкає. Скупа сльозинка потекла...
Він каже—сенс життя у тому
Щоб шось залишить за собою
І щоб це щось відображало
Тебе самого… ти ж все сумуєш...
Я—каже—знаю, чом сумуєш
Бо ти ще досі не відпустиш...
Гортає далі сторінки
Не зможу я тебе забрати
Бо ти свою душу продати
Вже умудрився, не мені
А тій дівчині чорнобровій
Та не кохатиме вона
Тебе, окаянна душа
Тож це без сенсу...

Сумні вогники, що тихо
Мелькають у тьмі
Ведуть на страту відьму
В пекельнім огні


Кати ведуть її на страту
Згорить вона в святім вогні
Лише мені, здається, шкода
Русяві локони її

Сонячне коло повільно, майже непомітно
Опускається за горизонт
Мимовільна естетика
В цей сумний епізод...

Безшумно опускаються краплинки дощю
Що мов по ступеням
Із гори прямують до низу
А годинник відбиває вже шосту...

Ніби в журбі, дерева в пітьмі
Хилить вітер, провіваючи наскрізь віти...
Розпалили багаття, пробило вже сьому
Виринають сумні зірочки
Що хоч і цілком безслівно
Демонструють скорботу усьому...

Мовчить Земля, горить багаття
Хвилини йдуть в невороття
Ось, пролітає предостання
Спускається сумний туман
Безмолвно, гордо, одиноко
Мені здалось, чи я тут сам?
Та сердце зойкнуло в тривозі.

Вже довели...вона беззмолвна
В очах її страху нема
Лише німа предосторога
Й несміла думка про буття...

Дівчина, вбрана у чорний наряд
З молодим тілом ще повних принад
З русявим і довгим волоссям на ньому
Піймала останнюю мить насолоди...

Чим насолоджується вона перед смертю?
Натовпом, що просить за неї прощення?
Вітами, хилить додолу що вітер?
Чи останнім, ще вільним, ковточком повітря?

Про що ти думаєш, коли
Останній вдох безмолвно робиш
Можливо, господа ти молиш
Можливо, натовп цей клянеш...

Про що ти думаєш, скажи?
Можливо, справді їх клянеш...
І навіть я, коли дивлюсь
У твої очі безнадійні
Себе кляну за твою смерть....
Безмолвно, тихо… ти запалала у огні...

Годинник пробив уже восьму годину
Як стадо покрили бездушнії крики
А відьма в мовчанні і останній агонії
Не видавши звуку вмирає в полоні
Страшних катувань і людської сваволі

Просидів всю ніч я у роздумах, муках
Яка б та не довга, ця ніч у спокутах
і тільки на ранок в похмурому дусі
Покинув це місце людської сваволі...

                        І
Минуле на віки не радує нікого,
але у той же час на фініші доріг
вертаємо роки, які вартують того,
аби на схилі літ не забувати їх.

                        ІІ
Ганяли і мене як у окропі муху.
Коли твоя стезя – короткий марафон,
на інше житіє не вистачає духу
і може, що за це чекає вічний сон.

А ти запам’ятай, – аби не забували,
спинайся на крило, дароване тобі.
Багато того є, чого ⁴дається мало
у низині, але маячить на горбі.

                        ІІІ
Буває, що і там прасують проти шерсті.
Нікого не вини... відчалюємо від
тієї далини, де не лишає слід
у пам’яті живій неохололе серце...
..........................................................
здебільшого живе людина після смерті,
а ти в її руці – лише гарячий лід.

11.2024

Сумний вірш на шпальтах газети
Невідомого поета, проповідника смерті
Про нещасливе кохання мене надихає...
Хай його критика шкодує, та рідна мати не приймає.

Пишу щоденно тобі,
У непроглядній пустоті
В самотньо схилених, понурених деревах
У клятім розпачі, у чортовій весні
У ранніх капельках, помічених поетом

Пишу про місяць, що світить в пітьмі
Світить несміло та ледь-ледь помітно
Задумчиво, не убачавши сенсу
Засмучено, розгублено, бентежно

Про зорі, що ясно палають
Відбивають все пісню світанку
У раннішній, холодній ще воді
Що сонце відбивається у ній

А ще відблискують там очі
Тої дівчини, бачив що у сні
Сумні, заплакані, похмурі
Щоночі відчуває їхню біль

Хоч скоро світанок, не знаю
Чом губи твої до безтями
Доводять, немов би й чекаю
На ранок і перше проміння
Та тії уста, мимовільно
Все змушують тихо й безвільно
Чекати до ночі покірно

Чекати ту мить, ту годину
Коли пригорну її, милу,
Тихенько шептавши на вушко
Як час пролітає повільно
Тож з нею у ніжних обіймах
Не очікую сходу хвилину.

Півонії, фіалки
Самотньо, романтика
Блистають сузір'я сред ночі, край неба
Гуляють заблудші, схмелівші зірки

І Місяць, мов блюдце, побите люстерко
В нім бачу обличча, кохав що давно
Зустріну очима перший сонячний промінь
Ліниво відбитий в ранкову росу

Малюють картину засмучені хмари
Утілюють образ твій, мов наяву
Пливуть в далечінь, мимовільно, без тями
Зустрінувши Сонце покину пітьму

Все сумно, сумно уночі
Все проводжаючи думки до раю
Самотньо плачу, ідичи
Туди, де ти, де ти витаєш


О моя музо, все зроблю тобі
Зніму, віддам, не пожалію
Бо одна ти у пустоті
Тримавши, проведеш до небокраю

В похмурій, ницій пустоті
У самоті, в якій лягаю спати
Одна лиш ти обіймеш залюбки
Закутавши у локони безтями

Одна лиш ти... так тяжко і водночас мило
Ти не жива, ти давно згнила,
Ти давно кинула мене
Самотньо йти по небокраю
Витать від неба до землі
Шукати грай весняних пташок
Щебечуть ніжно, мов вві сні
Навіюють забуту пісню
Про ті літа, коли в імлі
Ми цілувались, ніжно-ніжно

Ми цілувались? Та невже?
Невже це справді мить боготворенна?
Самотньо пада вдалині
Пожовкле листя в менуеті...

Чорні круки відлітають
Неквапно до вирію
Лебеді білі розіп'яті на опудалах
Ми не надіємось вже
І тим більше не віримо
Що переможем в борні
Із бридкими й облудними

Куриться дим
димарів що
В тумані розтанули
Гомін по селах гуде
які лише на мапі є
Ми поминаєм Його
Поки ще не забанили
Образ у дзеркалі
Споглядаючи мавп'ячий

Линуть чарівних пісень
Незабутні мелодії
Не позабудеш їх
Бо не були ті заспівані
Стогнуть поля у степах
Що ніким не оброблені
не проростають ті зерна які не посіяні

І нас немає лиш тіні
Довгасті шугастають
Світом неясним який хтозна кому примарився
Лебеді мої згасають розпластані
Чорні круки синє небо затьмарили

Я би пульнув із рогатки
Та сам я крук
Не дов'язала таки мені
З кропиви светра ти
І хто той ворог
Що був ніби завжди друг
Виразками промовляю
Без міри роздертими

Кров не вино
Хоч би й одного кольору
Порох не борошно
Хоч би і те і те
Сиплеться
Чорні круки
Як годовані бройлери
Лебеді білі
На витертих милицях

Світе мій світе
Яскравий мов іграшка
Що на подвір'ї
Під зливою кинули
Де той малюк
Що тобою натішився
Чи ще згадає
Про тебе коли-небудь

1996-2024

Ти тримаєш зорі в руках
Я побачив в очах своє небо
Таке диво траплялось не раз
Танці квітів на Твоїй планеті

В тебе сонце у серці сховалось
Час ні постір цього не візьме
І якщо з кимось різне ставалось
Ти й на відстані знатимеш це

Наші мандри по різних світах
Завжди сходились в точці прощання
Голос серця нас кликав не раз
А у нас були тільки питання

Щось змінилось , а може це сни ?
Може карми закінчились вчинки ?
Час настав зрозуміти і йти
Кроки твої - сміливіші завтра

Крила ,спраглі вітром , розкрий
Мріям знову дай віру й надію
Все що було відкинь - просто дій
Слухай серце своє без упину

02.11.2023 09:22:34

Ми закохані в небо
Хоч не знаєм цього
У простори безмежні і сині
У нічні вітражі
Величні такі
розмальовані
Золотом й сріблом

Ось відблискують щастям
світанки ясні
В кольорах променистого сонця
І вітри весняні
Неслухняні вони
Котять хвилі
Вишневого цвіту

28/01/2024

мухи з`їдають залишок болю у скроні
десь понад садом оббріхують долю пси
яблука падають, б`ються об Землю собою
квітка льону розквітла й опала ще до роси

тиша присутня, відсутня і знову присутня
спокій десь ходить поодаль, зминає траву
сонце спекотне завзято розгладжує зморшки
нас роздягає й штовхає в обійми жалю

вітер шепоче молитву про горе та муки
причісує крону старої сливи, дме на пилюку
ти кажеш, що все нормально, тримаєш за руку
але не треба цього, мовчи вже про ту розлуку

2024р.

священна геометрія ймовірності
теорія випадкових чисел у вулику джойса чи джобса —
немає сенсу
буття
у якому ти постійно щось чистиш
у якому тебе постійно хтось чистить і обчищає до найглибших контекстів
до останньої нитки нижнього шару
під епідермісом мʼязами — у кістках
колупаючись в твоєму тілі мізках як ганібал лектор
немає сенсу вмикати проектор —
у сипких неозорих пісках
там його ніхто не побачить —
богу і чорту це буде однаково нелегко
зробити

світи тільки там де множаться твої світи
де лунко звучить твій голос —
а найчастіше сміх
грай лише ті ігри в яких є ти
твоя земля твоя трава твій сніг
твої стежки й дороги падіння й лет
все те що має — твою — анатомічну памʼять

але завдання таке не з легких —
усі вершини
відомо ж
— мечі солдат
ти можеш зранити ноги чи вхопивши хвіст якоїсь з комет —
літати
вихоплюючи за вістря найгострішу зброю з темряви небуття
цей вибір існує завжди

тим з ким ти граєшся в ці ігри
не варто знати що битва твоя — ціною в життя
а не просто знамено
не маніфест не ода — а хрип і рик
медитація буде потім за чашкою чаю
і в ту хвилину як тільки помітиш що тебе обчищають тебе помічають
і не дай бог величають —
намивають солять і перчать
прикрашають стрічками
хапай найближчу комету за хвіст —
злітай над мечами
шукай свій власний зміст
всього що відбувається навколо твоєї планети
викидай увесь баласт і в першу чергу
хейт компліменти респекти — намисто з каменів неминуче потягне на дно

ти ж прийшла у цей вимір не за лайками і не за свічками при дорозі у царство мертвих
не за холодними бовванами зі зіницями повними осуду та зневаги
а за смішними яскравими світлячками
за паперовими вітряками
за само-оцінкою і само-повагою
за тим щоб спочатку про-жити а лиш тоді померти

усе що навколо — рандом теорія випадкових чисел
у вулику джойса чи джобса —
немає сенсу
буття
у якому ти постійно щось чистиш
у якому тебе постійно хтось чистить

дівчинко
знімай взуття коли заходиш у священний грааль своєї душі
дихай
смійся
пиши вíрші
кажи на них віршí —
Боже! ти вільна
і не міняй місцями ці слова
ти вільна — поки жива

10.08.24 (с) Тата Рівна

Заступаєш у тінь, як у сірий, понурий куток,
Не прикритий від ока, що зрить віковою злобою.
Підійшовши до прірви, торкаєшся краю ногою,
Прислухаючись. Серце й годинник відлічують крок.
Чий це вирок? Урок? І ти зводиш свій зір, як курок.
Але це пантоміма без слів і без сліз, бо так треба.
Розступаються стіни, і дах виростає у небо,
З електричних вогнів переходячи в світло зірок,
Що не гріють нікого. Вже сам не здаєшся собою.
Страх, як змій, виповзає із тебе. Лишивши позаду
Кволу плоть, відчуваєш полегкість. У сутіні саду
Хтось чекає на тебе. Диявол? Розгніваний Бог?

Страшна тінь
А це лиш твоє відображення
Хоч і лінь
Концентруй своє врівноваження
Подивись
Загляни у пітьму, глибОко
Доторкнись
Нутра і росплющ третє око,
Відвʼяжи
Минулого навʼязливих привидів
Осягни
Що для тебе багато є привидів
Існувати
З собою віч-на-віч сміливо
Проживати
Не тікати від себе гидливо.
Просто бути
Без обмежень. Очікуваннь. Балів
Просто чути
Бажаннь тихеньких сигналів
Обнулитись
Бо тінь пропадає опівдні
Попуститись
Ідеальні завжди божевільні.

Романтизм героїв з прочитаних віршів
Вони ідеальні, вони за нас чищі
У них є мотиви і спротив режиму
У зла нема шансів, добро є красивим
Стою проти дзеркала з середини ночі
Торкаюся шкіри, закручую коси
Хіба лиш наблизитись ненароком губами
Та я і не вартий себе обійняти
Вийшов в пустелю засипану пилом
Не тутешні ці люди, чого поруч із ними
Чого маю плутатись лабіринтом на рівних
Дайте пароль до невидимих дверей
Де за ними, нарешті, буде все як по-маслу
Індуїзм би прийняв мене у вищую касту
Прокинься в трамваї, пробий свій квиток
Поринути в мрії - повітря ковток
Зібратися, вийти, навіть всміхатись
Годин вісім у рабстві, достойно триматись
Не зважати на тих хто нижче за класом
Планую вікенд цього тижня з начальством.
І ось я у дома, мовчанка, почуй
.
.
.
.
.
Ну ти хочаб спробував, не зважай що не вийшло
Не всі індивіди здатні відчути
Здатні поринути в музику тиші.
Тут все як треба, кожна дрібничка на місці
Речі розкладені за алфавітом
Тут моє місце, фортеця, планета
Де я закон і вибухова комета
Дістаю свій рукопис - молитовник і біблію
Де мною сказано у прозі і віршах
Там усе правильно, як має бути
Я на вершині плебейного світу
Тут я викопую моря до ядра
А насипом створюю гори і скелі
Тут я пускаю вітри у поля
Тут я зливаю дощі на пустелі.
Гортати сторінки власних історій
Торкатись себе там де не можна
Горе самотності мені не знайомо
Я сам собі - товариство найвище.

2024

Сьогодні брат мій – то холод зимової ночі,
сестри – ручка і трохи чорнил.
Якими, як завжди, я хочу,
вознести те – що тягне лише до глибин.

Я думав ніч мою душу очистить,
візьме до зірок й спопелить десь у них.
Випалить, і без жодних інтриг,
зірве з шиї рабства намисто,
зроблене із думок цих важких.

Та як завжди, лиш паперу і Богу я сповідаюсь,
Руки в чорнилі – то причастя моє.
Рукописи не горять – тому нехай це все зберігають,
А я йду слухати Був’є…

Ці рядки пише не голова і не руки,
Вони виринають звідкись з глибин.
Їх ніч із зорями бере на поруки, хоче забрати до своїх вершин.

Вони народжені збитим ритмом серця,
що давно вже не є просто насос.
Коли добре йому- грудях тепло, воно ніби сміється ,
Коли ж ні - тиск і лютий мороз.

Це мене завжди дивувало, невже нема чим зайнятись йому,
у мене у тілі так крові багато,
а воно - вступає із мозком в війну!

Крізь часу пелену, серед звичних в житті ситуацій,
Я чекатиму там, позаду, поміж знайомих нам декорацій.
Декорації створені мною, занадто реальними для мене ж були.
Це ж насправді прояви волі,
Які виставу свою так і не віднайшли.

Я спогадом стану бентежним, і вітром що все пронесе,
Ключем до воріт, та, напевно, манежних,
Срібною кулею, що потрапила, трохи нижче аніж плече

І поллється із рани не кров, а лиш туга,
Руки знову мандраж пробере,
На обличчі усмішка , а на серці напруга.
От що буде коли ти згадаєш мене !

у ранах і гематомах — час звузився до хвилин
тривога відміна удома не вдома — твої?
в окопах чи в покривалі блискучому наче лати
ми знову воюєм
Боже —
ми вмієм в ці ігри грати
своєї чужої волі навʼязані схеми патерни
ми
сука
кіногерої примати і діти Праматері

дзвіночки дитячих голівоньок тремтять ніби тнуть мелодію
і кача пливе понад вічністю
над кожним Сашком та Володьою
Сірожкою Анькою — нашими
голодними та холодними
колишніми одноклашками
смішними колись і модними
над рідними над нерідними — старими чи зовсім ніжними
це
Боже
погана історія —
нам
Боже
давно не смішно вже

навіщо ти катакомбами
крізь море крові та пороху
ведеш нас до свого берега
або до нового мороку
до чого ведеш?
признаєшся?
вкладаєш детальки в пазики?
доводиш?
виводиш?
граєшся? —
складаєш якісь там пазлики

ми — дивний народ в оточенні
зневірені знеохочені
у темних водах історії оплутані та обточені
усе хазяйнуєм клопочемось —
усе бʼємось як заведені
сусіди ж облизують збочено
немовби намазано медом їм

сусіди навколо — зрадники
а — наші двори —
бойовища
вже третя війна вигарцьовує —
комусь —
видовища —
а нам — підземелля сховища непевні часи та згарища
навчилися бути у пеклі й гасити пожарища
і все безкінечно боремось з ріднею фальшивою й дикою
столикою бездуховною двоязикою

так тяжко ходити в темряві
у мороку невідомості
де свічкою править тонесенька нитка свідомості
горить і тікає в безвісти
ледь жевріє тихо міниться
століттями ми виживаємо —
коли це нарешті зміниться

чи на світовім полóтнищі
в твоїм казані бездонному
народ наш дарами жертовними
священною гекатомбою
щоразу тобі приноситься
кладеться офірою щедрою
а світ закриває очі та
виспівує нашого «Щедрика»

і ти приймаєш —
Божечко —
і ти всім киваєш —
божечки
і мило їм усміхаєшся
прислужникам-сороконожечкам
береш наші діти вбитими
береш наші землі вмитими
священною кровʼю нашою
слізьми матерів підлитими

ще скільки триватиме
Божечко
ця дивна любов з гематомами
коли наш нарід приноситимуть
у жертву тобі гекатомбами
до ста вівтарів — ще трошечки —
міста наші й села димляться

куди твої янголи
Божечко
Юрко та Михасик дивляться?

зроби вже нарешті паузу
на років хоча б що триста
дай нам прорости і вирости
і трон свій посісти —

щокожній ясній родинонці
у домі своєму чистому
дай смертю своєю скінчитися
і знов прорости та вирости

у ранах страхах прокльонах —
час звузився до хвилин

ти хочеш щоб з українців
лишився лиш ти один?

(С) Тата Рівна / Tata Rivna, 2023

Обмануті є ще усюди
і бідні, тому що дурні,
були... залишились упевнені,
що ними керують не телепні,
не тайні злодії, не юди,
які нажились на війні.

І є ще душею убога
еліта... якій все одно,
що пекло едему тіснішає
і треба дорогою іншою
іти... поки ратиці й роги
нащупують двері на дно.

Химери далекого раю,
дитяче кіно бісоти...
від нечисті спасу не маємо
і шило на мило міняємо –
учора червоні бабаї,
а нині зелені чорти.

10/23

ІКолись були батиї і мамаї...
а нині що? Корупція вбиває,
а те, що мімікрує угорі:
парафія диявола, гундяї
і наймані царі та упирі,
яким ніде аналогів немає,
хапають у хижацькі пазурі.
Ця акція займає два етапи –
обожнювання ідола і фарс.
Московією правили не раз
скажені параноїки, сатрапи
і... маємо: допоки є кацапи,
у пекло тихо котиться земля,
Європу облюбовують арапи,
китайці опановують здаля
уже свою євро-азійську мапу,
язичники, які наймають папу,
канонізують мафію кремля.

ІІМи не учені, але є під боком
непрошений учитель-єзуїт,
який дає історії уроки...
за ніс водили нас не сорок років,
а нищили багато сотень літ.
Ніяке плем’я іншого народу
не витерпіло більшої біди
як посполиті Києвого роду
у боротьбі за волю і свободу
супроти ненависної орди.
Не каємося... і як діти Божі
з любові до людей, а не зі зла,
допоки не розвіється імла,
вилущуємо на кожусі воші
та дякуємо «кацапні хорошій»
і за науку, й за її пуйла.

ІІІНаука ця на світовому ринку
усупереч умовному відмінку
усе-таки дорожчає, зате
показуємо файні результати...
...................................................
ще є кому на дзеркало пеняти,
та нація міцніє і росте.

09.2023

Ну от і він, останній день весни
Але війна, як безкінечний лютий
Сирени уриваються у сни
Вмирають дні та йдуть у вічність люди
Де ти, Маріє? Розп'яли Азовсталь
За те, що не зігнулась до Пилата
Як праведна то жертва і свята
Чом віра й мова наша теж розп'ята?
Не вірю в Бога, що убив свого
Єдиного й улюбленого Сина
а вірю в ЗСУ і ТРО
І що воскресла наша Україна
Воскресла Україна навесні
В крові, пилюці, змучена, розп’ята
І душі наші, і пісні сумні
Та будемо веселих ще співати.

31 травня 2022р., 97 доба повномаштабної війни

Не плачте по мні, мамо.
Не крайте свого серця.
Нехай вона для внуків ще
Шалененько поб'ється.

Не плате по мні, таточку.
Чого вам горювати?
Он іще, брата мого
Треба научати.

Не плач по мні, подруго,
Якщо була такая.
Тобі заповідаю я
Свої духовні дбання.

Чого ж вам плакать за мною?
Що я собі надумала?
Ви лиш радіти будуте,
Коли мене не збудете.

Чого вам побиватися?
Нащо всім тужити?
Ви, краще, поскоріше
Весілля отгуліте.

А мою душу темную.
Мене давно померлую
Забудьте.

Живіть собі щасливенько.
Живіть, поки живеться.
Радійте дням усяким,
І що серденько б'ється.

04/03/2023

Ти п’янка, мов ковток вина
І палка до нестями, ревнісна,
А очей вогняна краса –
Віддзеркалення безкінечності.
Пробудила мене від сну
І тепер повний сил, бадьорості.
Відчуваю, що я живу,
Розцвіла призабута молодість.
Пам'ятай: я навіки твій —
Не святий, та давно розкаяний.
Найприємніша із утіх —
Називати тебе коханою.

Жар без тебе згасає холодом
І нікчемні найбільші звершення.
Від любові втрачаю голову…
Я кохати тебе приречений.


15.03.2023

Пливе душа, як той човен,
Крізь людські маси туману.
І відчуваючи весняний повінь,
Пливе в завтрашній ранок.
Тремтить лісовий масив,
Від пісні солов'я в долині.
Господь дає стільки краси
В цей вечір рожево-синій...
Біла ніч впала на плечі велетня,
Що тримає небо, після створення світу.
Я впевнений, що саме цього вересня
Мрія кожному звітує
Про його долю!..

Початок весни нагадав мені осінь:
Туманно і сиро, немов листопад,
Оголені гілки, сутулі дерева,
Що скинули сніг, наче листя колись.

Минула зима, а тепла нема досі,
Лиш дощ відмиває від бруду асфальт.
Чи щось у мені, чи в природі завмерло? —
Усе, як тоді, коли ми розійшлись...



05.03.2023
(04.04.2013)

Писав я багато любовних віршів,
де всі почуття виливав до останку.
В життя допускав не одну самозванку,
ліниво сидів у в’язниці зі стін
своїх же ілюзій, повітряних замків.

Від манії величі крок в параною
зробив непомітно для себе і враз
так стало огидно від штучних гримас
колишніх близьких, а тепер — незнайомців.

Нарешті второпав: усе — маячня,
що сенсу немає в довірі й зізнаннях,
що правди немає, немає поганих
чи добрих людей. За все наше життя
везіння — зустріти хоч просто порядних.

Банальності – скажеш – буденно і грубо,
озвучено кимось не раз і не два.
Та знай, ця відвертість – не просто слова!
Це сповідь, якої священник не вчує.



ред. 22.03.2025

Люди не відрізняються від рослин.
Не вірите? Просто придивіться на них.
Маленькі діти, підлітки, дорослі -
Всі вони шукають благ земних -
Так само, як і рослини!..
І для кожного свій клімат,
І своє місце під сонцем.
І в кожного своє ім'я,
І в кожного свій соціум.
Тому можливо рослиною є людина?!.

Побудь  зі  мною,  я  прошу!
Нехай  надворі  стогне  вітер,
Холодний  сніг  упав  на  квіти,
Безжально  знищивши  весну.
Побудь  зі  мною!  Тільки  ти
Про  мене  знаєш  так  багато,
А  почуттів  яскравих  свято
Рікою  лине  в  береги,
Зруйнує  їх  і  знову  голос
Моєї  пристрасті  озветься,
Бо поки  що  замерзло серце.
Панує в ньому лід  і  морок.

Втомився  я. Жахлива втома
Давно взяла мене за горло,
Стискає, коле і пече.
Побудь  зі  мною  ще  хоч  трохи,
Розвій мій смуток та неспокій!
Я так давно чекав тебе...

І  сніг  мине,  і  сум  дощу.
Минуть  проблеми  та  незгоди -
У цьому впевнений, а  поки
Побудь  зі  мною,  я  прошу!



23.03.2013р

Ти  –  мій  сон і крізь  тьму  прилітаєш до  мене,  мов  ангел…
Може гріх?.. Але  ні.
Ти  зі  мною  в  журбі
І  удень,  і  вночі,
Наяву, уві сні,
В щасті та  у  найважчі  хвилини  страждання.

Ти  –  любов, ти — усе.  Тебе пристрасно-ніжно  кохаю.
Тільки  ти  назавжди.
Тож  прошу  я,  не  йди!
А,  як  йдеш,  -  забери
Вже  й  мене  до  біди,
Бо  без  тебе  і  світу  для  мене  замало!

Ти  –  життя.  Ти — мій світ... в тобі  радість  і  щире бажання.
Завжди  твій  –  пам'ятай!
Забери  у  свій  рай!
Твої  очі —  кришталь,
В  них  згубитись  не  жаль
Чи бодай зазирнути, хай навіть востаннє...




16.03.2013р.

Погода хвора і блищати перестав
Невдаха-вересень.  А,  всмоктуючи  воду,
Парк  жив  безцільно  вже,  ржавіючи.  На  жаль,
Входи́ли  в  моду  
     З  дощем  у  змові
Застуда,  плед,  подушка  й  теплий  чай.

Не  йметься  віри,  що  ожилим  навесні
Алеям  постіль  знову  стелить  осінь.
Де  навіть  шкіра  в  ледь  помітній  жовтизні
Здається  зовсім
     Чужою.  Просто
Нестерпний  колір,  дивний  та  сумний.

Контрастно-білим  розпливався  молоком
Асфальт,  мов  крейда,  вимочивши  тіло,
Байду́же  ми́лився.  І  жаль,  що  мало  хто
Так  само  сміло,
     Хоча  невміло,  
Та  змиє  пил,  розсипаний  кругом.

Жара  скінчилася,  а  в’язнем  у  тюрмі
З  чавунних  вулиць  в  бронзовій  оправі,
Втомившись,  парк  затих  і  щиро  прагнув  змін,
Де  кожен  в  праві
     Сам  вибирає  –  
Любити,  вірити…
                               чи  бути  взагалі.



13.09.2022

Ну  що  ж,  прощай!  Ідеш  від  мене…  Осінь.
Де  ти  ступала  –  інеєм  лежить
Моя самотність.  Зглянься  ж  хоч  на  мить!
А  я  кричав  колись,  що  з  мене  досить
Твого  повітря,  вижовклих  листків,
Дощів, туману...  Час  вже  пролетів
І  ти  ідеш  отак,  без  слів  прощання.
Згадай,  як  я  з  тобою   говорив,
Мою  печаль  і  пристрасті  порив,
Мої  безсонні  ночі  та  зітхання!
Колись  дала  і  силу,  і  наснагу.
Чи  то,  як  нагороду  за  відвагу,
Чи  ще  там  щось,  відоме  лиш тобі…
Та  байдуже,  бо  потім  відібрала
Мою  надію,  чисту,  як  сльозу.
Навіщо  так?  Дари  твої  сумні
Прийняв  належно,  як  винагороду.
А  ще  печаль,  як  мрію  неживу
(Вона померла,  тільки  народившись).
Та  час  забрав  тебе  і  твою  вроду,
Пішов  собі,  на  мить  не  забарившись.
І  знай  одне,  прощаю  тебе  й  зовсім
Малого  зла  в  душі  не  затаю!
Дивлюсь  у  небо,  згадую  твою
Живу  красу…  Прощай,  прекрасна  осінь!



Жовтень 2012

Життя завмерло, хоч іще не осінь.
Колись гуляла пристрасна жара,
Палка, жагуча, змінюючись зливою.
Тепер нудьга спішить до мене в гості.
Момент прощання... а мої слова
Тремтять ледь чутно нотами тужливими.

Сумую, сам на себе я сердитий,
Бо змарнував, неначе будній день,
Тебе, а мрія, схована за хмарами,
Спустилася на землю та й зрадливо
Кудись втекла і зда́леку лишень
Блисну́ли очі іскрами зухвалими…

Тепер прощай! Провини ж бо немає
Твоєї в цьому... Вистигла земля
Сумує вслід, а ти, змахнувши крилами,
Вже в небесах. Як за́вжди, відлітаєш
У інший край із криком журавля...
А там зустрінуть усмішками щирими…



04.09.2022р.

твій погляд лежав на мені так відверто
ніби церату встелили нову на святковий стіл -
це неможливо, бо я розгортав конверти
твій видав шлекер і низка жовтих листів.

ти написала про настрій стабільно тужливий -
знову читала ремарка, співала гребе,
я ж сходив з розуму -
що ти робиш зі мною?
більше,
будь ласка,
не треба.

ні, ну, треба, звичайно, продовжуй...
в іншому дусі.
- думаю, ти всміхнулась зловісно...
іноді, знаєш, буває
настрій втонути
в ванній -
не на завжди,
звісно.

ти казала, що це нормально - я не забув,
я ще пригадую вії твої - такі рухомі.
знаєш, як би десь на кіпрі тебе зустрів,
то мовив би не г'я су, а сігномі.

я поставив крапку, маленький підпис,
заклеїв листа, а твого поклав у коліна -
він пахне тобою, і тим "нормально".
поштамт берліну.

26.I.MMXXIIIp.

Невже ще дивно, що кругом
Лише не так, не те й не ті,
Коли на всі твої «чого»
Одні «бо так» завжди? А втім,
Тобі видніше. Мов німий,
Хоч і розумний ніби вже.
Комфортний, звичний, наче свій, —
«Таке у всіх, скоріш за все».
Коли?– Неясно це тобі.
Примарне «може вже?», однак,
Не тут, не зараз й взагалі
Ніде, ні з ким… та і ніяк.
Напівживі «чому», «за що»
Об вічні «треба» та «тому» —
Немовби все - нараз в ніщо.
Вже вкотре так. Але чому?



11.10.2022

Заплутаність, хаос і відчай,
Любов та байдужість суха…
В гарячому тілі душа,
Прийнявши цей безлад за звичай,
Не впевнена вже, що жива.

І страхом, бажанням повита,
Любові колишньої слід
Стирає. А пристрасті плід,
Вже соком натхнення налитий,
Нещадно, невпинно щомиті
Вкриває шершавий наліт.

Ти з вигляду ніби не зовсім
Черства і бездушна, та, все ж,
Безтактність, несправжність всіх меж
І хтивих прихильників досвід –
Лиш зайві печалі приносять,
Ховаючись в блиску одеж…



Грудень 2012р.

Ой, ростуть червоні помідори,
Ой, ростуть зелені огірки.
Найстрашніше горе,
Коли дітей хоронять батьки...