Сама себе обманюєш, кохана,
Вдаєш із себе леді ти залізну.
І демонструєш, надто аж старанно,
Що, мабуть, у твоєму віці пізно


Не те, щоб поринати в вир любови,
А просто саму думку допускати
Про те, що може трапиться й з тобою.
Собі доводиш, що не час кохати,


Що стільки є життєвих і довкола
Проблем всіляких, що часи непевнії...
Кохана знай: шлях до зірок ніколи
Не йшов, минаючи колючі тернії!


Злетить кохання наше над часами,
Над негараздами, такими ницими.
І почуття, поміж земним і нами,
Щитом постане і засліпить крицею.


І не залізну, а солодко–сонную
Запещену в обіймах, заціловану,
Чуттєву жінку, від кохання втомлену,
Я віднесу в Едемський сад прихований.
2006

Після ерзац-замінників зими
Прийшла зима упевнена і справжня.
Прийшла зима із лютої тюрми,
Прийшла, як генерал з найвищим рангом.

Прийшла зима, мов армія міцна
З настирливістю танків і піхоти.
Заснула в лісі змучена весна,
Як раб після недремної роботи.

І снігові потвори і божки
У рай жаданий точно не пропустять.
Коли втрачаєш слова маяки,
Ідеш у шторм чи у примарну пустку.

Тебе зима підніме на списи
І понесе в полон святої далі.
У бурі ти втрачаєш голоси,
Які ведуть до смерті чи медалі.

26 січня 2025

Порадуй моє тіло – я готовий.
На ланцюгах моя труна – ореля.
Тих не почуй, хто про мій дух злословить.
Вони ніколи не були в моїх постелях.

Дай доторкнутися рукою до любові,
не відсахнись від мертвої руки, –
бо то не смерть, – то понагусло крові
моїм холодним вбивцям завдяки.

Я оживу у дотиках твоїх,
як не змогло б ожити жодне мертвородне.
А отже чуєш, як мій перший вдих
обпалює вуста і все холодне.

Я хочу вийти з гойдалки-труни:
і роздягаю серце, роздягаю.
Люби його сильніш, аніж вони,
хто заміж йде, лягає і вбиває…

Медову ніч у пригорщах несім,
мов краплю над водоймами надії.
Цілуй мене, хай передасться всім
моя любов через вуста повії.

23 червня 1994 р., Київ

Не спішіть серед шторму і злив
промовляти: "Пройшов!". Все складніше.
"Пал, що наскрізь обох пропалив,
безпритульними потім залишив".

Не спішіть ви твердити про те,
що прочитаний вже до основи
ваш роман. Є багато ще тем.
Може він - то, лише, передмова.

Не спішіть ви "Прощай!" говорить.
Слово це, наче, в Лету дорога.
Щоб не втратити хоч би на мить
вам того, без якого знемога.

Не спішіть ви назавжди піти
у самотності гірке причастя.
Будуть хвилі нової води
в річці, де були мрії про щастя.

Не спішіть ви любов, що дана
відпустити, - загине в скитаннях.
Бо зцілити лиш може вона,
Дати сенс усьомУ існуванню.
.

23-25 листопада 2025 року

Зима невідчутна і геть невловима.
Непрошений сніг скиглить, проситься в рими.

Куди ж закотилась її булава?
Напевно, порожня зими голова.

Ми втратили зиму, як грізний двобій
Переднього краю ідей і вогнів.

Куди вона діла сакральні сніги?
Давно загубились її береги.

Про зиму величну забули давно.
Її ми побачимо лиш у кіно.

І посох могутній зими загубивсь.
І канула думка в непізнану вись.

22 січня 2025

Не сховаєшся уже у нішах.
Лише ти і голизна світів.
Ти стоїш, немов самотній інок,
У краю зруйнованих мостів.

Не сховаєшся за ті ідеї,
Що зітліли і упали в прах.
Не сховаєшся в краю Медеї,
Що тримає Всесвіт у руках.

Не сховаєшся в далеких далях,
Не сховаєшся у пралісах,
Не сховаєшся в легких печалях,
Не сховаєшся у злих вітрах.

Тільки серце тихо відгукнеться
На мандрівку дивну без кінця.
Тільки голос тихо озоветься
На саму безмежність без лиця.

6 січня 2025

Моя терапія -
Я бачити вмію...
Я бачити вмію красу.
Як можу - радію,
Хоч важко - все ж мрію,
Любов до життя в світ несу.

У міцності віри
І в посмішках щирих
Є магія кожного дня.
Так, хочеться більше -
Так хочеться миру!
Надія - кришталь чи броня?


2025 рік

Знову відчай рве душу сьогодні --
Самота, самота, самота.
Наче око жахливе безодні --
Безнадією все огорта.

Де ж ті душі чутливі і чулі,
Що розрадять і лік принесуть?
І відіб'ють невидимі кулі,
І печаль одженуть, як осу?!

Відчуття - не потрібен нікому,
Рідним, друзям - і без вороття.
І здається, що втрапиш у кому --
Безпросвітну пітьму забуття.

В атмосфері пекельній гнітючій,
І затиснутий кліщами зла,
У імлі безкінечних відключень
Душу спалює нечисть дотла.

Тільки ти в цьому світі, кохана,
Є той промінь, що в пеклі сія,
І розрада й небесная манна,
Рятівна соломинка моя.

О прийди, як лебідка із раю,
Ніжне слово промов мені ти.
Хай зима ця блідюща засяє,
І розвіє содом самоти!

9 грудня 7533 р. (Від Трипілля)

В моїм мезозої
є зорі від Зої до зойків.
Вони на світанні
щоразу зникали востаннє,
лишаючи тільки
хвощів захаращені хащі,
де сплять динозаври,
роззявивши пастково пащі…

Пішов мезозоєм,
пройшов мимо Зої,
озброєний воїн
із зоряних воєн,
бо Зоя без зойків –
це зойки без Зої…
не буде ніколи вже Зої
такої
смішної,
такої
смішної.

22 липня 1992 р., Київ

Засніжені вершини гір -
Шпилі, що пронизають небо.
Куди лише сягає зір,
Лечу я поглядом до тебе.

Засніжені вершини гір
На вістрях доброту тримають.
Ти зачаровано повір
В любов, що гори обіймає.

Засніжені ясні шпилі
Щось тихо й голосно говорять.
Сягає сивина землі
І лине далі, аж до моря.

Сягну глибокодумність скель,
Хоч їх збагнути я не можу.
Торкнутися небесних стель
Думками, що на гори схожі.

3 січня 2025

Роздягали небо очі,
Зорі-гудзики блищали,
Верби з вітром загравали
Ніжним шепотом дівочим.
Місяць воду цілував
Сяянням своїм сріблястим.
Ранок хоче зорі вкрасти
В тих, хто ніч не марнував.
Видноколо вже світліше,
З бережини холод йде.
Тиша стрімко пропаде,
Але трішечки пізніше.


2025 рік

Мене тягне чомусь у минуле,
В ті епохи, які відцвіли,
Мене тягне у мушлі заснулі,
Мене тягне у сон ковили.

Мене тягне в забуті сторінки,
У пожовклі книжки, в патефон.
Мене тягне в далекі століття,
Як засніжений зморений сон.

Мене тягне у буйство тиранів
І в геройство повстанців без меж.
Прикладу я століття до рани
У заграві величних пожеж.

Мене тягне в забуті століття.
Певно, спокій лиш там віднайду.
Забреду у зарослі порічки,
Щоб знайти доленосну біду.

30 грудня 2024

Ти жарина з циганського вогнища,
давно відгорілого, відспіваного.
Його розтоптали дикі коні.
І ти вирвалася з-під їхніх копит
і врятувалася.

Була ніч, ти нічого не бачила.
Тільки те, що могла осяяти
своїми мініпромінчиками.

Тобі стало холодно й весело.
Воля тепер! Ти ж мріяла…
Але ніч не вічна, як і цигани.
Її можна подрати на шмаття,
якщо роздмухати усі зорі.

Усе погане робить вітер.
Вітер – це я.
Я дав тобі волю.

Але ніч не вічна, як і вогнище.
Її можна подрати на шмаття,
якщо роздмухати усі зорі.

Найбільша в житті зірка – Сонце.
Та й вона діє зле.
Сонце – це я.
Я дав тобі очі.

Тепер ти бачиш, яка воля,
коли ти жарина з циганського вогнища…

Краще б тебе розтоптали дикі коні,
аніж ця холодна воля тебе гасить –
і не робить крицею…

14 січня 1991 р., Київ

Ви, звісно, пам'ятаєте, безсила
забути саме той, один із днів.
Схвильована кімнатою ходили,
Різке в обличчя кидали мені.

"Нам треба розлучитись", - Ви казали.
Життя моє шалене не для Вас.
Мені донизу падати і далі,
Вам братися до справ нагальний час.

Коханая! Мене ви не любили,
Не знали, у тенетах самоти
Я загнаний, неначе, кінь у милі,
Що вершником осідланий не тим.

Не знали Ви, як у диму подій,
У побуті, що бурею сповитий.
Я мучусь без опори і надії,
Не відаючи, що мені робити?

Ви, звісно, пам'ятаєте, о мила!
Як мовчки я стояв обіч стіни
Схвильовано кімнатою ходили,
Різке в обличчя кидали мені.

Тільки через певний час
ти даси мені свою руку.
Але це знову будуть сновидіння.
Це знову буде дзвоник,
до якого я не добіжу,
бо я писатиму ці вірші,
які набагато важливіші,
ніж те, що я… тебе люблю.

30 червня 1994 р., Київ

Зима прийшла й теплішає усе,
Вже сніг перетворила на тумани.
Мороз далеко -- задніх там пасе --
Мов світ укритий ковдрою омани.

Клубочиться, густюща, наче дим,
І мізки так запудрює нівроку --
Середнім. і старим, і молодим,
Свого немає серед нас пророка.

І тільки понтовиті брехуни
Злетілись на шабаш, як ті ворони.
І в пащу ненаситної війни
Кидають кращих: і синів, і доньок.

Лишаються не люди, а людці,
Життя пристосуванців наплодило.
Сповив туман кальянових курців
Всіх мареннями сивої кобили.

І тільки зрідка в юрмах, придивись --
Трапляються ясні розумні лиця.
І аура дурману йде кудись,
І вже світліє ніжністю столиця.

Шляхетні в них -- і вчинки, і слова,
І ліхтарі ллють барви веселкові.
Й зима незвичні творить там дива --
Зворушена - розтанула з любові!

1 грудня 7533 р. (Від Трипілля) (2025)

Чи дрімають коли водоспади?
Ні, здається, від створення світу
Вони пісню свою співають
Безтурботно, неначе діти…
Скільки мудрості й сили в їх жилах!
Не сумуйте, люди, зрадійте!

У тій пісні про сонце весняне,
І про грози теплі, липневі,
І про ос в гронах винограду,
Про сніжинок серця кришталеві.
І ні слова про біль чи безсоння!
Простягають вам водоспади покривала шовкові!

У тій пісні — вся радість і ласка,
Без хворіб, утрат й ворожнечі,
Повнять силою водоспади,
Обіймають легенько за плечі.
І дарують свій час — найдорожче!
Ти подякуй їм словом і подумки!

Амазонки ніжні й відважні,
доки сонце призахідне світить
поринають в холодну купіль,
Й вони знову — маленькі діти.
Діти гір й водоспадів цілющих,
Їхня одіж єдина — сутінки…

Водоспади в цю ніч — тихо, шепотом…
Й на світанку пісню переможну заспівають!
18.08.2024

Маленька пташко, диво легкотіле.
Непоказна, але чудова. Хто ти?
Ти у вікно до мене залетіла
В оказії нестримного польоту.

І б'єшся у шифонові гардини,
Де кожна складка - пасткою для тебе.
Маленька сірокрила пташко дивна!
Дозволь тобі подарувати небо!

Дозволь тебе узяти - не зломити,
Не стиснути, моя рука - надія.
Тебе безпомічну, у білий шовк сповиту,
Пантрує жовте око лиходія.

За мить проснувся хижий звір у тому,
Хто пильнував свою подушку днями,
Хто не виходив за поріг із дому.
Ти ж, пташко, привела його до тями.

То ж не пручайся, воля там, де вітер,
Лети, і не збивайся із дороги.
Колись і я хотіла так летіти,
Та зрозуміла - прийде час для того...

Все мине туманами, снами і безсоннями,
Не минає тільки справжнє, щире, світле.
І як дуже хочеш, і як дуже мрієш,
То усе задумане — здійсниться, розквітне.
Ні за які гроші, скарб, відвагу й силу
Ти не купиш справжні почуття й дива.
Лиш як дуже хочеш і як дуже мрієш,
Буде твоя мрія — мов весна нова.
І яке всім діло, що надворі осінь,
Що на всьому полі — споминів гербарій.
Головне, що мрія так цвіте натхненно
З нею — по дорозі нам. Далі, далі, далі...
2017

Говорили їй: ти не цвіти, не квітни,

ще будуть пекучі морози,

ще будуть вітриська і грози.

А вона зацвіла, мов вселенська молитва —

За тих, хто дожив до цієї весни,

За тих кого не дочекалися з війни,

Й у кого завтра буде перша битва.

Говорили їй: ти не зеленій, бо ще рано,

А вона вбралася, мов на свято

Щедра так, пелюстками багата

Досі так не духмяніла-не ясніла ––

Відчайдушна! Бо постала із імли

Й зацвіла, щоб інші теж цвіли,

Сльози втерли і серця відкрили.

Пустоцвіти мовчать. А черемхи — сколихують тишу

у морози-дощі, де дим боїв і де батьківська хата,

В чужих країнах снять дорослим і малятам…

І кожен з нас черемхою іще раз зацвіте,

як ягоди терпкі удома буде куштувати,

як спом’яне про всі набутки й втрати,

як у садах небесних проросте.

2023

Наближається знову зима,
Я, здається, вже скучив за снігом.
Це б долонями вже обома
Привітав би посріблене іго.

І коли всі ліси і гаї
Укриває незаймано-білим.
Так зима сипле чари свої,
Вишиває іскринами килим.

Усміхається світ мов увесь,
Мов дитятко спеленане в льолі.
О життя, мої сни очудесь,
І зігрій ти дерева ці голі.

Хай із кожного очка-вікна
Візерунки підморгують наче.
І дитяча веселість ясна
На морозі розвихрена скаче.

А бадьорий міцний сніговик
Вороння розганяє мітлою.
І розгонистий радісний крик
На санчатах луна під горою.

26 листопада 7533 р. (Від Трипілля) (2025)

Зачарований гаєм іду,
Розкидає тут осінь намисто –
Шурхітливу красу молоду,
Золоту сивину падолисту.

ПРИСПІВ:
По-осінньому ти чарівна,
Бо краси дивовижна принада –
Молода золота сивина,
Золота сивина листопаду.

Сипле осінь так щедро з долонь,
Що земля вся – неначе світлиця.
Сивину прикладу я до скронь –
Хай і в мене вона золотиться.

ПРИСПІВ:
По-осінньому ти чарівна,
Бо краси дивовижна принада –
Молода золота сивина,
Золота сивина листопаду.

Обліта сивина, обліта,
Мов пір`їни із сонця жар-птиці.
Золоті мені, щедрі літа
Знов дарує пора світлолиця.

ПРИСПІВ:
По-осінньому ти чарівна,
Бо краси дивовижна принада –
Молода золота сивина,
Золота сивина листопаду.

17.10.7523 р.( Від Трипілля) (2015)

                І
У мене дуже мало часу
до неминучої біди,
та поки-що і цього разу
як Перебендя у Тараса
ще вештаюсь туди-сюди.
Зів’яло бачене раніше.
Не ті часи і біди інші:
у небо падає земля,
палають луки і поля,
і уві сні не веселіше,
і наяву усе частіше
минуле кличемо здаля.
Надію маю особливу
на кучеряву і красиву
як ворожили янголи...
ще пригадаємо, коли
були обоє ми щасливі,
тому що юними були.

                ІІ
Напевно, є чого радіти,
коли чекає тепле літо
і ще нічого не болить...
вертаю ті літа на мить,
аби на вік помолодіти
і, може бути, на цей раз
не розминутися у полі,
заночувати у стодолі
і зоряний піймати час...
наперекір війні, нещастю
зіграти наші ролі кращі,
які писалися для нас.

                ІІІ
Жартує доля недолуга,
а душу огортає туга,
то ностальгія, то печаль,
що першою не стала друга
і не найкращою, на жаль.
Лишається радіти нині,
що наші душі не чужі,
але від зайвої гордині
піском сипучим у пустині
розвіялися міражі.
До ирію не так далеко
як і до неї... у раю
узрію пасію мою,
що уявити дуже легко
як неймовірне дежавю.
Такі у Хроноса гримаси:
у неї его на умі,
у мене сяйво у пітьмі...
........................................
не у раю, але наразі
на цьому світі для оказій
є час, а ми ще не німі.

11.2025

Хмар білосніжні вузлики
Звісили сірі зАв'язки.
Може, то дійство запуску
Ватяних дирижабликів
Під вітродуйну музику?

Так він легенько дмухає -
Листя сухе терасою
Шамкає маракасово,
Флюґер ліниво клацає,
Ніби тріскачки звуками.

Довго побути тихим як?
Вже в надвечір'ї бахкає
Десь на криниці бляхою,
Відра порожні змахує.
Хижо бореєм дихає!

А цепеліни знічені
Стали похмуро синіми,
Бризнувши раз краплинами,
Спішно за ліс полинули,
Й там розлились у відчаї.

День похмурий. Дощ іде.
Не вщухає ні на миті.
Листячко тремтить руде,
Тихим щемом оповите.

Натягнула сивина
Понад світом поволоку.
Непривітна і сумна
Сипле краплями нівроку.

Ті вицибують з калюж,
І тоді вони видніші.
То припуститься чимдуж,
То ходу свою притишить

Дощ осінній. От і сам
Листопад рахує кроки.
Яв у сіре розписав,
І спливає одинокий.

11-13 листопада 2025 року.

Промерзла трава, як нові письмена.
Згубились у ній дорогі імена.

Згубився у ній шум далеких століть.
Упала сніжинка алмазом із віть.

Промерзла трава охопила мене.
Промерзла тривога вже не промине.

Навіки заховані спогади в ній,
Любов і страждання в шаленім вогні.

Піднімеш, як вірші, промерзлу траву,
Оспалу, утомлену, ледве живу.

Вона продиктує тобі письмена,
Такі ж невблаганні, як люта війна.

20 листопада 2024