Я прокинусь у лісі від шуму птахів.
Із безодні вернусь у новітню безодню.
Моє серце проб'ють не списи каблуків,
А ледь танучі в небі зникаючі зорі.
І до мене долинуть видіння віків,
Невідчутні, загрозливі, сиві, прозорі.

Я прокинуся в лісі в новому бутті,
А старе відшумить жовтим стишеним листям.
З новим поглядом, силою в серцебитті
І з новітнім пробудженим, вранішнім Лістом.
Опадають із кленів листи в каятті,
Мов останні акорди стихій падолисту.

3 квітня 2025

Коли подолаєм навколишню сірість?
Коли вже настане жадана весна?
Коли подолаємо мряку і сизість,
Вдихаючи свіжість, як помах крила?

Коли подолаємо зоднаковіння,
Стандартність і сплутаний, немічний страх?
Коли проросте крізь байдуже каміння
Стослово на гострих і грізних вітрах?

Давайте долати цю сірість нікчемну
В полоні гіркої, страшної мети,
Мов гостю нав'язливу, грубу й нечемну
В хустині безмежної самоти.

31 березня 2025

Шукаю ялинку у березні,
Шукаю шляхи у розлук.
Шукаю на тихому березі
Прадавніх і здавлених мук.

Шукаю я влітку хурделиці,
А взимку - цвітіння й тепла.
Шукаю захованих демонів
У снах, де цвіте ковила.

Шукаю я сенсу в безглуздості,
Шукаю безглуздя в словах.
Шукаю я вічної мудрості
В шинку, як поранений птах.

Шукаю порядність у циніках
І спитих, продажних повій.
Шукаю надії у цінностях,
Які не знесе буревій.

26 березня 2025

Ну що ж таки прийшла зима.
І світ чорнющий забілила.
Стояв на голові сторчма --
Наляканий і сполотнілий.

Тепер вже -- на ногах немов,
Співає радісно осанну --
Прийшло до нас воно ізнов
Святе Різдво Богині Дани.

Нечиста сила утіка,
Чоловіків до пари й шлюбу
Свята вода дає жінкам,
І зціленням усіх голубить.

Зникають десь -- хеллоуін,
Шахеди путі, як примари.
Дніпро - Данапр - у кризі він,
Нам снігові дарує чари.

2 січня 7533 р. (Від Трипілля) (2025)

Нитки́ – не волосся!
Лещата – не руки!
Клейонка – не шкіра м’яка!
Стіна – не людина!
Самотність – не стукіт,
а відстань тебе́ від вікна.

Мов лампочки – очі.
Душа – холодильник.
Увесь, ніби мокре щеня,
я ще сторожу тут
себе і будинок
щороку щоночі, щодня.

Тебе ще чекаю,
ще дні помічаю –
паркан з сірників городжу.
Коли їх не стане,
я, згідно звича́ю,
кохання вогнем розбуджу.

Що встигла ти я́кось
торкнути чи брати,
усякий окремий предме́т
захопить мій пломінь,
крізь кожну кімнату
до мене проходячи вщент.

Згориш, мов ікона:
нитки́ – не волосся,
папір – не обличчя святе.
У домі моєму
нам гірко жилося –
негайно з’їжджаю в готель!

3 жовтня 1996 р., Київ

Відшуміла трепетна гітара
Під бузком шаленим і хмільним.
Нині реп заходить в шумні бари,
Як розбійник в пеклі молодім.

Наш романтик зачаївся в сумі
І зачах у навісних димах.
Тільки шльондра грає бугі-вугі
На його колінах, ніби маг.

Вже гітара спокоєм покрилась,
Ніби завірюхою доби.
Замість лиць панують тільки рила,
Не лишивши знаків боротьби.

Та гітара, мов лиха бунтарка,
Все не йде на пенсію ніяк.
І здіймається могутня чарка,
Мов непереможний зодіак.

Лиш пісні всечасні і безсмертні
Прозвучать над сценою завжди.
Спалахи сердець не будуть стерті,
Залишивши шрами і сліди.

24 березня 2025

Одягнула зимонька
Білу кожушинку,
А на ній вмостилися
Сріблені сніжинки.

І яскріють гудзики -
Золотять крижини.
Комірець із пуху -
Вовняні хмарини.

Ще вдягнула зимонька
Теплі рукавички,
Шарфик - вітер зимний,
Задивилась в річку.

Зимонька милується,
Люстерко ясніє.
"Он, яка красунечка!"-
Білий Світ радіє.

Чому з небес не впали оксамити?
Чому зірки, немов голівки цвяхів,?
тримають шлейф, земну частину ночі,
пришпиленим з космічною пітьмо́ю?
і не згинаються, з орбіти не щезають,
аби був дунув день і північ скрасив день??

Два білі олені блищать очима в стужу,
дві згорблені сови промчали проти вітру,
і пара голубих песців злилася
в осніженій нудьзі на пір’ї двох куріпок…
Навіщо ж ми не ра́зом, а в розлуці
зимові ка́зки дві розказуємо дві?

Зігрівши над нічним багаттям руки,
згорівши весь у полум’ї багатства,
зійшовши сходами крізь захід, схід аж з півдня
сюди, у північ старості своєї,
хто́ я один, коли дружина – Холоднеча,?
хто Теплота мені, коли мені вже смерть?..

…Тепер не впали неба оксамити, –
спадуть тоді, коли небес не стане…
…Життя – ґротеск, чи інша дивна форма,
забава, за́бавка, угода з Тим чи Іншим,
розпитування про погоду, їжу й нежить…
…Затьмарюється ж розум, а не тьма?

20 грудня 1996 р., Київ

Де твій, поете, 31-ший,
В якому кращому з світів?
Ти на Землі свій шлях завершив,
Життя коротке поготів.
Твої вірші. Вони -чудові!
Тебе давно пережили.
Але серця хвилюють знову,
Звучать, мов музика, коли,
Їх промовляє хтось натхненно.
І линуть вдалечінь слова
Від тих часів нещадно-темних,
Від правди, що тоді сховав
Рік 25-й, в грудні сніжнім...
Та явним все стає колись.
Бо сяє каменем наріжно:
Життя - святиня, сенсу вись.
Не прощавай, живий у мові
У кожному своїм рядку,
Такім легкім і світанковім,
Даруй поезію палку.

8 січня 2024 року.

Хоч родом з бувшого сторіччя,
хоч в розквіті в краю зима,
цілує вітерець обличчя
і ніжно-ніжно обійма.

Струна звучить в душі сердечно,
на подих вплинула сльоза,
тремтить в руці рука безпечна,
мурахів стадо проповза.

З безмежності прийшла довіра,
танок і дотик – хоровод,
і Всесвіт як велика ліра,
як звук весняних повних вод.

Яке ж все гарне тої миті,
як сяє миром голова,
назустріч душі як відкриті –
нема закону, є права.

Дай Боже мати почуття ті,
дай радо відчувати мить,
о, Боже, будь на цьому святі,
сприяй кохати і любить.

26.12.2025р. UA

Замерехтіли трояндові свічі,
Мов розлились аромати весни.
Ти подивилася ніжно у вічі,
Мов пелюстками усипала сни.

ПРИСПІВ:
Вечір кохання, вечір кохання,
Іскри, як зорі, летіли увись,
О насолодо сяйна раювання,
Щастя красою нам знову явись.

Переливалася сукня вогнями,
І вогняну розпалила жагу.
Що вибухала вулканно між нами,
І молоду розбудила снагу.

ПРИСПІВ:
Вечір кохання, вечір кохання,
Іскри, як зорі, летіли увись,
О насолодо сяйна раювання,
Щастя красою нам знову явись.

Ні, не забути ті пестощі милі,
Крила любові у небо несли.
Вітру попутнього радісні хвилі
Нам усміхалися тепло з імли.

ПРИСПІВ:
Вечір кохання, вечір кохання,
Іскри, як зорі, летіли увись,
О насолодо сяйна раювання,
Щастя красою нам знову явись.

25 грудня 7533 року (Від Трипілля) (2025)

Ці паростки весни проб'ються безумовно
Крізь кригу і сніги, крізь сумніви і страх.
Вони здолають підступи і мову,
Якою говорив зими старий монах.

Вони здолають забуття і змову
Ненависті і зла, потворної тюрми
І так здобудуть певну перемогу
Над царством нескінченної зими.

Ці паростки проб'ються, ніби слово,
Яке чекали всі, яке врятує всіх,
Яке здолає брехні і полову.
До нас іде весна, мов первозданний гріх.

21 лютого 2025

Ти розчинилась у глибинах,
У місті страчених доріг.
Ти розчинилась, як рибина,
Яку впіймати я не зміг.

Ти розчинилася у текстах,
У манускриптах небуття.
Ти розчинилася у сексі,
У лабіринтах каяття.

Ти розчинилася неждано,
Немов нірвана, як порив.
Ти розчинилася, кохана,
У магмі дивних вечорів.

Ти розчинилася у спермі,
У першовитоках, у снах.
Ти розчинилась, як уперше,
В палких розлогих берегах.

13 лютого 2025

Ми так відвикли від зими.
Вона ж вернулася раптово.
Так серед поля ковили
Слова вриваються у мову.

Події увірвуться враз
У тихоплинний рай розмаю,
Здіймаючи в новий екстаз,
Мов шторм в безмежжі небокраю.

Так вибух у душі твоїй
Розірве плани і прогнози.
Слова підніме буревій,
Як неба здійснені погрози.

Так напад люті чи біди
Змітає очманілий розум.
Лише очей не відведи
Від бурі, що набрала розмах.

6 лютого 2025

Сама себе обманюєш, кохана,
Вдаєш із себе леді ти залізну.
І демонструєш, надто аж старанно,
Що, мабуть, у твоєму віці пізно


Не те, щоб поринати в вир любови,
А просто саму думку допускати
Про те, що може трапиться й з тобою.
Собі доводиш, що не час кохати,


Що стільки є життєвих і довкола
Проблем всіляких, що часи непевнії...
Кохана знай: шлях до зірок ніколи
Не йшов, минаючи колючі тернії!


Злетить кохання наше над часами,
Над негараздами, такими ницими.
І почуття, поміж земним і нами,
Щитом постане і засліпить крицею.


І не залізну, а солодко–сонную
Запещену в обіймах, заціловану,
Чуттєву жінку, від кохання втомлену,
Я віднесу в Едемський сад прихований.
2006

Після ерзац-замінників зими
Прийшла зима упевнена і справжня.
Прийшла зима із лютої тюрми,
Прийшла, як генерал з найвищим рангом.

Прийшла зима, мов армія міцна
З настирливістю танків і піхоти.
Заснула в лісі змучена весна,
Як раб після недремної роботи.

І снігові потвори і божки
У рай жаданий точно не пропустять.
Коли втрачаєш слова маяки,
Ідеш у шторм чи у примарну пустку.

Тебе зима підніме на списи
І понесе в полон святої далі.
У бурі ти втрачаєш голоси,
Які ведуть до смерті чи медалі.

26 січня 2025

Порадуй моє тіло – я готовий.
На ланцюгах моя труна – ореля.
Тих не почуй, хто про мій дух злословить.
Вони ніколи не були в моїх постелях.

Дай доторкнутися рукою до любові,
не відсахнись від мертвої руки, –
бо то не смерть, – то понагусло крові
моїм холодним вбивцям завдяки.

Я оживу у дотиках твоїх,
як не змогло б ожити жодне мертвородне.
А отже чуєш, як мій перший вдих
обпалює вуста і все холодне.

Я хочу вийти з гойдалки-труни:
і роздягаю серце, роздягаю.
Люби його сильніш, аніж вони,
хто заміж йде, лягає і вбиває…

Медову ніч у пригорщах несім,
мов краплю над водоймами надії.
Цілуй мене, хай передасться всім
моя любов через вуста повії.

23 червня 1994 р., Київ

Не спішіть серед шторму і злив
промовляти: "Пройшов!". Все складніше.
"Пал, що наскрізь обох пропалив,
безпритульними потім залишив".

Не спішіть ви твердити про те,
що прочитаний вже до основи
ваш роман. Є багато ще тем.
Може він - то, лише, передмова.

Не спішіть ви "Прощай!" говорить.
Слово це, наче, в Лету дорога.
Щоб не втратити хоч би на мить
вам того, без якого знемога.

Не спішіть ви назавжди піти
у самотності гірке причастя.
Будуть хвилі нової води
в річці, де були мрії про щастя.

Не спішіть ви любов, що дана
відпустити, - загине в скитаннях.
Бо зцілити лиш може вона,
Дати сенс усьомУ існуванню.
.

23-25 листопада 2025 року

Зима невідчутна і геть невловима.
Непрошений сніг скиглить, проситься в рими.

Куди ж закотилась її булава?
Напевно, порожня зими голова.

Ми втратили зиму, як грізний двобій
Переднього краю ідей і вогнів.

Куди вона діла сакральні сніги?
Давно загубились її береги.

Про зиму величну забули давно.
Її ми побачимо лиш у кіно.

І посох могутній зими загубивсь.
І канула думка в непізнану вись.

22 січня 2025

Не сховаєшся уже у нішах.
Лише ти і голизна світів.
Ти стоїш, немов самотній інок,
У краю зруйнованих мостів.

Не сховаєшся за ті ідеї,
Що зітліли і упали в прах.
Не сховаєшся в краю Медеї,
Що тримає Всесвіт у руках.

Не сховаєшся в далеких далях,
Не сховаєшся у пралісах,
Не сховаєшся в легких печалях,
Не сховаєшся у злих вітрах.

Тільки серце тихо відгукнеться
На мандрівку дивну без кінця.
Тільки голос тихо озоветься
На саму безмежність без лиця.

6 січня 2025

Моя терапія -
Я бачити вмію...
Я бачити вмію красу.
Як можу - радію,
Хоч важко - все ж мрію,
Любов до життя в світ несу.

У міцності віри
І в посмішках щирих
Є магія кожного дня.
Так, хочеться більше -
Так хочеться миру!
Надія - кришталь чи броня?


2025 рік

Знову відчай рве душу сьогодні --
Самота, самота, самота.
Наче око жахливе безодні --
Безнадією все огорта.

Де ж ті душі чутливі і чулі,
Що розрадять і лік принесуть?
І відіб'ють невидимі кулі,
І печаль одженуть, як осу?!

Відчуття - не потрібен нікому,
Рідним, друзям - і без вороття.
І здається, що втрапиш у кому --
Безпросвітну пітьму забуття.

В атмосфері пекельній гнітючій,
І затиснутий кліщами зла,
У імлі безкінечних відключень
Душу спалює нечисть дотла.

Тільки ти в цьому світі, кохана,
Є той промінь, що в пеклі сія,
І розрада й небесная манна,
Рятівна соломинка моя.

О прийди, як лебідка із раю,
Ніжне слово промов мені ти.
Хай зима ця блідюща засяє,
І розвіє содом самоти!

9 грудня 7533 р. (Від Трипілля)

В моїм мезозої
є зорі від Зої до зойків.
Вони на світанні
щоразу зникали востаннє,
лишаючи тільки
хвощів захаращені хащі,
де сплять динозаври,
роззявивши пастково пащі…

Пішов мезозоєм,
пройшов мимо Зої,
озброєний воїн
із зоряних воєн,
бо Зоя без зойків –
це зойки без Зої…
не буде ніколи вже Зої
такої
смішної,
такої
смішної.

22 липня 1992 р., Київ

Засніжені вершини гір -
Шпилі, що пронизають небо.
Куди лише сягає зір,
Лечу я поглядом до тебе.

Засніжені вершини гір
На вістрях доброту тримають.
Ти зачаровано повір
В любов, що гори обіймає.

Засніжені ясні шпилі
Щось тихо й голосно говорять.
Сягає сивина землі
І лине далі, аж до моря.

Сягну глибокодумність скель,
Хоч їх збагнути я не можу.
Торкнутися небесних стель
Думками, що на гори схожі.

3 січня 2025