ІІ. ЕПОХА ВІДРОДЖЕННЯ: Тріумф і трагедія людського Генія

4. «ЛЕОНАРДО ДА ВІНЧІ: Сфумато, або Серпанок для Мони Лізи»

(Драматичний есей-містерія в голосах на три дії)

Дійові особи:
Леонардо да Вінчі – геніальний італійський митець, учений та мрійник. У першій та другій діях – зрілий Майстер на вершині своєї творчої сили, у третій – виснажений, але незламний старець на порозі вічності.

Ліза дель Джокондо – земна флорентійська жінка, дружина торговця шовком, яка стає живою моделлю, а згодом поступається своїм місцем безсмертному образу Мони Лізи.

Голос Сфумато – метафізична стихія, «задимлене знання» Майстра. Невидима сила, що розмиває межі між світлом і тінню, життям і мистецтвом, реальністю і сном.

Голос Полотна – одухотворена душа старої тополиної дошки, яка через біль і дотики пензля перетворюється з мертвого дерева на вічний погляд Джоконди.

Голос Музикантів – багатоголосе відлуння лютень і флейт, що уособлює плинність часу та миттєвість земного звуку, який Майстер намагається затримати у фарбах.

Дія відбувається у Флоренції (початок XVI ст.) у французькому замку Кло-Люсе (1519 рік).


Майстерня Леонардо. Вечірні сутінки.
На сцені – напівтемрява. Світло падає лише на чисте дерев'яне полотно на підрамнику. Леонардо стоїть осторонь, тримаючи в руці сухий пензель. Повітря здається густим, майже матеріальним, наче в кімнаті стоїть легкий сизий дим.

ЛЕОНАРДО: (говорить тихо, у простір, ніби прислухаючись до власного голосу):
Дураки... Вони шукають у малюнку ліній. Вони креслять жорсткі кордони між цим світом і потойбіччям, між світлом і тінню, між Богом і людиною. Вони думають, що око – це ніж, здатний розрізати буття на шматки.
Але підійдіть ближче... Подивіться, як вечір огортає Флоренцію. Хіба є межа у пагорбів Тоскани? Хіба річка Арно має чіткий контур, коли над нею встає ранковий туман? Ні. Все живе дихає єдиним простором. Усе перетікає одне в інше.
Я назвав це… «Сфумато». Моє задимлене знання. Мій серпанок, крізь який я дивлюся на світ. Щоб побачити істину, треба розмити кордони. Треба дозволити тіні м’яко поцілувати світло, так, ніби вони – коханці, які прощаються на світанку. Коли лінія зникає, починається таємниця. А там, де таємниця – там живе душа.

(Підходить на крок ближче до полотна, торкається його пальцями):

Я шукаю Її... Вона приходить до мене у снах, у шумі крил птахів, яких я випускаю на волю на ринкових площах. Вона – сума всіх моїх анатомічних розтинів, усіх моїх математичних пропорцій, усіх моїх невдалих спроб злетіти. Прекрасна, невловима Постать. Жінка, яка ще не має імені, але вже має обличчя в моїй уяві.
Вона прийде сюди, сяде в це крісло, загорнута в темний шовк. Вона принесе з собою запах земного життя, сміх і сльози, які мені, старому самотньому Майстру, вже недоступні. Я заберу її обличчя і розчиню його в моєму серпанку. Я накладу сотні, тисячі мікроскопічних мазків – товщиною в людську волосину, прозорих, як повітря.
Я знаю... Я знаю, що це полотно забере мої останні сили. Воно стане моїм сфінксом. Я возитиму його з собою через гори, я старітиму поруч із ним, моя права рука німітиме, а її обличчя залишатиметься молодим. Вона прославить мене. Вона переживе моє земне життя, мою плоть, мої креслення і моїх королів. Я помру, розчинюся в диму часу, а вона... вона дивитиметься моїми очима на нові віки й усміхатиметься моїй поразці перед безсмертям.

(У темряві майстерні починає тихо звучати Голос Сфумато, наче шелест вітру).

ГОЛОС СФУМАТО: Я вже тут, Майстре... Я вже розмиваю твої контури... Чекай на неї... Вона йде...

ДІЯ ПЕРША. Спалах і Серпанок.
Звідкись ззовні долинає звук флейти, але він звучить дивно – наче луна з глибокого колодязя. Напівпрозорі тканини на сцені починають повільно рухатися від уявного протягу. На порозі майстерні з'являється силует. Це ЛІЗА. Вона загорнута в темну накидку, але з-під неї проглядає сукня глибокого шафранового або смарагдового кольору. Вона не йде – вона немов випливає з темряви.

ГОЛОС ПОЛОТНА: (сухий, ритмічний шепіт, схожий на шурхіт натягнутої струни):
Вона ступила на мій поріг. Мої дерев’яні жили здригнулися. Майстре, чуєш? Її кроки віддаються у моєму серці. Ти привів мені жертву. Або... ти привів мене в жертву їй?

ЛЕОНАРДО: (не повертаючи голови, дивиться на полотно, але рука з пензлем завмирає в повітрі):
Тихіше, старе дерево… Ти просто суха тополя, яку обтесали людські руки. Але зараз ти станеш плоттю. Лізо... ви прийшли вчасно. Сонце якраз сідає за пагорби Сан-Міньято. Саме в цю хвилину світло перестає кричати. Воно починає шепотіти.

ЛІЗА: (скидає накидку, залишаючись у простій, але витонченій темній сукні; її рухи м'які, земні):
У ваших підвалах холодно, синьйоре Леонардо. Мій чоловік каже, що ви надто довго шукаєте пропорції. Мої служниці бояться вашої майстерні – кажуть, тут пахне сушеними травами і розітнутими тілами. Але коли я заходжу сюди... мені здається, що я заходжу в храм, де ще не вигадали святих.

ЛЕОНАРДО: (повертається до неї, його погляд гострий, він вивчає кожну лінію її обличчя):
Святі вже померли, Лізо. А ви – жива. Сідайте. Отут, у кріслі з високою спинкою. Покладіть праву руку на ліву... О так. Не напружуйте пальці. Нехай вони відпочивають, наче птахи, що сіли на гілку перед бурею.

ГОЛОС СФУМАТО: (пропливає між ними, легке мерехтіння світла на сцені):
Дивись на її руки, Леонардо... Вони теплі. У її жилах тече тосканське вино і материнське молоко. А ти хочеш зробити їх з олії та лаку. Я сховаю їх. Я накину на її пальці тонку вуаль вечірньої тіні...

ЛІЗА: (посміхається – тією самою ледь помітною, загадковою посмішкою):
Чому ви так дивитесь, Майстре? Ви бачите не мене. Ви дивитесь крізь моє чоло, наче там, позаду моїх очей, схована якась інша жінка.

ЛЕОНАРДО: (підходить до підрамника, робить перший, майже невидимий мазок сухим пензлем – звук мазка звучить як зітхання):
Я шукаю не те, що є, Лізо. Я шукаю те, що залишається, коли все інше зникає. Не рухайте губами. Ваша посмішка... не тримайте її силою. Нехай вона тікає. Нехай вона буде як відблиск сонця на воді, яку сколихнув вітер.

ГОЛОС ПОЛОТНА:
Перший штрих... Лінія лягла на мої груди. Але Майстер відразу стирає її пальцем. Він не хоче ліній! Він хоче, щоб я плакало разом із ним...

ЛЕОНАРДО (працює швидко, але плавно; його рухи схожі на танець чи заклинання):
Немає ліній... Лізо, ви чуєте? Немає меж. Ваша шкіра переходить у повітря, повітря переходить у тінь скель за вашою спиною. Мистецтво – це не копія життя. Це його розчинення у Вічності. Я малюю не ваше обличчя. Я малюю туман, у якому ваше обличчя стало безсмертним.

ЛІЗА (її голос звучить трохи сонно, заворожено атмосферою):
Мені здається... що з кожним вашим подихом я втрачаю частину себе. Мої думки стають легкими, як цей дим у кімнаті. Хто я тепер, Майстре? Дружина торговця шовком Франческо дель Джокондо... чи просто тінь на вашому дереві?

ГОЛОС СФУМАТО (огортає крісло Лізи, світло навколо неї стає м'яким, контури розмиваються):
Ти – моя, Лізо! Тепер ти… – Сфумато. Ти – розмита межа між днем і ніччю. Ти – сон Леонардо, який ніколи не закінчиться...

(З глибини сцени, наче з-під води, проступає новий голос. Це не одна людина, це багатоголосе відлуння струнких лютень та ніжних флейт. Воно звучить у лад із подихом Леонардо).

ГОЛОС МУЗИКАНТІВ:
Ми тчемо повітря, Майстре... Ми беремо звук, який живе лише мить, і віддаємо його твоїм рукам. Дивись, як наші ноти злітають до стелі й падають на її плечі. Кожна струна – це нитка павутини, що прив’язує її душу до твоєї майстерні. Ми граємо для того, щоб Час зупинився.

ЛЕОНАРДО (його пензель рухається в такт невидимій музиці):
Чуєте, Лізо? Музика – це сестра живопису. Але вона вмирає тієї ж миті, коли народжується. Останній акорд згасає – і залишається лише тиша. А я... я хочу затримати цей акорд на століття. Я хочу, щоб ваша усмішка звучала навіть тоді, коли всі лютні Флоренції замовкнуть і перетворяться на порох.

ЛІЗА (напівзаплющивши очі, гойдаючись у такт звукам):
Ця мелодія... вона пахне сумом. Наче хтось плаче за тим, що ще не відбулося. Мені здається, Майстре, що ваші музиканти грають не для мене. Вони відспівують мою молодість.

ГОЛОС СФУМАТО (пролітає над струнами, пом’якшуючи звук):
Колихайтеся, звуки музики... Розчиняйтеся, ноти... Нехай усе стане суцільним плетивом. Леонардо, дивись на куточки її вуст. Музика торкнулася їх. Тінь піднялася вище. Лови цей порух, поки він ще не розтанув у повітрі!..

ГОЛОС ПОЛОТНА (глибоко, вібруючи від уявного звуку струн):
Я приймаю цей ритм. Фарба лягає, як музичний такт. Олія сохне, затискаючи звук у своїх прозорих обіймах. Я стаю німим співом. Тепер кожен, хто подивиться на мене через сотні років, почує цю флейту... Почує і заплаче, не знаючи чому.

ЛЕОНАРДО (робить різкий, але точний рух пальцем, розтираючи фарбу на губах Лізи):
Є! Замри, Лізо... Не дихай!..

ДІЯ ДРУГА: Тріумф і Освячення імені
Майстерня тоне у вечірньому золоті. Леонардо робить останній мазок. Музиканти беруть фінальний, найвищий акорд, який раптово обривається і переходить у дзвінку тишу. Ліза повільно підводиться з крісла. Вона підходить до полотна, щоб уперше побачити себе.

ГОЛОС ПОЛОТНА (урочисто, наче орган у соборі):
Я завершене! Я більше не дерево, я не фарба. Я – погляд, який дивиться на світ. Майстре, ти викрав Її у смерті.

ЛІЗА (заворожено дивиться на картину, її рука мимоволі торкається власних грудей):
Це... я? Ні, це не дружина торговця шовком. Синьйоре Леонардо, ви забрали моє ім'я і віддали його іншій Жінці. Хто вона?

ЛЕОНАРДО: (опускає пензель, його обличчя бліде, але очі сяють тріумфом)
Ти думала, що ти просто Ліза дель Джокондо? Ні. Віднині ти – Мона Ліза. Моя Пані Ліза. Мадонна мого серпанку. Твій чоловік думав, що купує твій портрет за флорини… Наївний смертний!.. Твоє справжнє ім'я тепер належатиме не йому, а людству.

ГОЛОС МУЗИКАНТІВ:
Подивіться на її вуста... Вони не сміються, але вони співають без звуку. Це радість, яка пройшла крізь сум. Це гра життя і тіні.

ЛЕОНАРДО:
Вони зватимуть тебе Джоконда. «La Gioconda» – Та, що несе радість!.. Вони шукатимуть у твоїй усмішці гріх, таємницю, підступність, святість... Вони збожеволіють, намагаючись прорахувати геометрію твоїх зіниць. А ти просто мовчатимеш, бо ти… – Сфумато. Ти – істина, яку неможливо схопити руками. Це мій тріумф, Моно Лізо! Я закрив двері перед Часом. Твоя мить триватиме вічно!..

ЛІЗА: (повільно задкує до виходу, її голос звучить як відлуння)
Прощавайте, Майстре... Мені страшно залишатися поруч із тією, яка забрала мою душу. Я йду у свій земний дім... до своїх дітей і свого шовку... А Вона... нехай залишається з вами.

(Ліза зникає в темряві. На сцені залишається лише Леонардо і Картина, яку починає огортати сизий дим).

ДІЯ ТРЕТЯ: Останній серпанок Кло-Люсе
Минає 16 років. Простір розмивається. Замість флорентійської майстерні – спальня замку Кло-Люсе у Франції (1519 рік). За вікном шумить чужа річка Луара. Леонардо, старий, із довгою сивою бородою, лежить у ліжку. Його права рука нерухома, паралізована. Але біля його ліжка, повернута до нього, стоїть Вона – Мона Ліза. Світло свічки вихоплює лише її незмінну усмішку.

ЛЕОНАРДО (говорить важко, хрипко):
Холодно... Франція така холодна навесні, Франциску... моєму королю, передайте, що я... я образив Бога і людей, бо моє мистецтво не досягло тієї вершини, якої прагнуло... Хоча... ні. (Повертає голову до картини) Я брешу. Я досяг її. Ти тут, моя Прекрасна Жінко.

ГОЛОС ПОЛОТНА (тихо, ніжно, як колискова):
…Я тут, мій Майстре. Твоя права рука вже вмерла, але мої руки, які ти створив, усе ще тримають твій сон. Я грію твою старість своєю молодістю.

ЛЕОНАРДО:
Шістнадцять років... Ти подорожувала зі мною через Альпи. Ти мокла під дощами, ти бачила королів і брудних солдатів. Я міняв світ, я будував канали і креслив крила для людей, які так і не злетіли... Усе перетворилося на попіл і чернетки. Тільки ти... ти стала живою. Хто ж із нас справжній, Моно Лізо? Ти, яка дихає фарбою, чи я, який став порохом?

ГОЛОС СФУМАТО (повільно піднімається від підлоги, огортаючи ліжко Майстра і низ картини):
Час виходити за межі контуру, Леонардо. Ти так довго розмивав межі на моїх полотнах. Тепер я розмию межу твого життя. Немає смерті. Є лише перехід Світла в Тінь.

ЛЕОНАРДО (простягає ліву руку до картини, його пальці завмирають за міліметр від обличчя Джоконди):
Там... за твоїми плечима... зелені скелі й космічна вода... Я йду туди, Лізо... у твій пейзаж... сховай мене у своєму тумані...

ГОЛОС ПОЛОТНА:
…Іди, Майстре. Тепер я дивитимусь на світ Твоїми Очима!..
(Свічка гасне. Повна темрява. Лише на секунду спалахує промінь світла, який вихоплює з сутінків обличчя Мони Лізи. Вона посміхається).

ЗАВІСА

3. ЖАННА Д’АРК: ПОВЕРНЕННЯ В ДОМРЕМІ́
(драматичний есей-містерія в голосах з прологом і трьома післядіями)

(до 595-их роковин смерті на вогнищі ЖАННИ Д’АРК, присвячується)


ПРОЛОГ: Три виміри Руана
(30 травня 1431 року. Руанська площа застигає в лещатах сірого каменю. Час зупиняє свій хід, затиснутий між шпилями собору та ешафотом. Повітря густішає, перетворюючись на пергамент, на якому багатоголосий натовп прагне випалити своє останнє слово).

Голос Пергаменту:
…Тридцять два допити. Сімдесят статей звинувачення. Тонкі літери, виведені чорним чорнилом, що вже встигло висохнути. Кожне моє слово – удар меча. Кожна крапка – цвях. Я зафіксував її межі, я зв'язав її живе ім'я вузлами латинських речень. Вона більше не належить травам і небу. Вона належить моїм архівам.

Голос Залізного Осердя:
…Обручі. Ланцюги. Важкі руків'я мечів, холодні від ранкової роси. Я тримав її у вежі під замко́м, а тепер тримаю тут, посеред площі Руана. Я кував обладунки для її перемог, а тепер кую кільце для її кінця. Метал не знає сумніву і жалю. Залізо завжди перемагає плоть.

Голос Каменя:
Руан. Сірі плити, витоптані тисячами ніг. Шпилі собору, що ріжуть небо навпіл. Я бачив сотні життів, які спалахували й гасли на моїх очах, мов свічки на вітрі. Я не вмію тримати тепла. Я просто стою і слухаю. Камінь нікуди не поспішає…
…Я – тиша, яка переживе цей день, цей натовп і цей попіл.
***

КРИЛА НАД ВОГНИЩЕМ

Хор натовпу (багатоголосий гул, що переходить у шепіт ритмічного заклику):
Сухе... Дерево сухе... Вітер із Сени, не задувай іскру.
Дивіться на її очі. Чому вона не заплющує їх?
Дивіться на її уста – вони шепочуть молитву. А може, імена святих!..
Дивіться на шпилі собору – там галки сіли на камінь.

…Пали! Пали цю хмару, доки сонце не зайшло за дахи!
Нехай дим виїсть саму пам'ять.
Попіл повинен мовчати…

Кат (важко, пригнічено):
Ланцюг тримає міцно. Стовп не похитнеться. Пробач мені, Діво... Прости, невинне ягнятко... Це просто моя робота. Моя рука лише сліпий інструмент, що повертає темряву на її місце. Перша іскра торкається лози. Почалося.

Воїни (глухий стукіт залізних щитів об бруківку):
Сталевий обруч навколо свята смерті. Крок назад, у тінь щитів. Натовп тисне. Пильнуйте периметр. Обличчя горять від жару... Хлопці, відверніться. Вона ж зовсім дитина. Вона легша за цей хмиз.

Жанна (внутрішній монолог Душі, що поступово відривається від площі):
Цей дим... він прохолодний. Він пахне липневим ранком і туманом над Маасом. Пам’ятаєш, мамо? Туман тоді був таким густим, що я не бачила власних ніг у траві, але йшла наосліп, за лагідним шумом річкової води. Мамо, твої долоні знову поруч. Вони пахнуть свіжовипеченим житнім хлібом і сушеною лавандою, яку ти завжди ховала в мої речі. Ти кличеш мене вечеряти? Зачекай, я вже біжу...
…Тільки спершу пробіжу через наше поле. Дивись, батьку, які соковиті й високі цього року колоски в Домремі́! Вони лоскочуть мені лікті. Вони золоті, такі золоті від ласкавого вечірнього сонця. Батьку, не плач, не тримай мене за руки так сильно, як у той день, коли я йшла з дому. Поглянь на мене: я не зрадила нашого імені. Я не зрадила жодної травинки, жодної квітки на дикій яблуні, під якою любила сидіти.
Жакміне, Жане, П'єре... братики мої. Пам'ятаєте, як ми ховалися у високому житі від літньої грози? П'єре, твій дерев'яний іграшковий меч, який ти зламав у нашому садку... я часто згадувала його, коли тримала справжнє, холодне залізо в руках. Жакміне, ти завжди ділився зі мною найтеплішим коржем, коли ми пасли овець. Жане, мій вірний супутнику в дорогах, ми знову вдома, і наша дорога нарешті затихла, розчинившись у вечірній траві…
А ти, Катрін, сестричко... голос твоєї вербової сопілки все ще виграє на моїх устах. Ми знову ділимо одне ліжко на двох на нашому горищі під солом'яною стріхою. Спи, маленька, все закінчилося.
…Мій бідний, зляканий королю... Я тримала свій білий прапор над твоєю головою у Реймсі не заради твоєї корони. Я просто хотіла, щоб французькі діти більше ніколи не ховалися в лісах від погрозливого тупоту чужих коней.
Архангеле Михаїле... Катерино... Маргарито... Ось ви де! Ви не мовчали. Чекали, поки закінчаться слова людей і шурхіт їхніх пер на пергаментах Суду.
…Ці обладунки більше не тиснуть мені на рамена, Михаїле. Вони викувані з того ж світла, яке зараз обіймає мене і підіймає вгору. Мені більше не важко. Немає стін. Немає болю. Це повернення Світла до Світла.
Тепер я інша.
У мене є… крила.

Хор натовпу (раптове затишшя, що переходить у переляканий подих):
Дивіться... Дивіться вгору! Над димом... Пташка!

(Ритмічний удар щитів воїнів раптово уриваєтся).

…Над тліючим попелищем Руана важке повітря здригається.
Біла голубка, легка й невагома, зривається в небо, вивільняючись із сірих тенет диму. Вона робить коло над шпилями собору і зникає у вишині, а на гарячий чорний попіл повільно, наче чиста незаймана сльоза, опускається її крихітне білосніжне пір'ячко.
***
ПІСЛЯДІЯ ПЕРША: ЗГАРИЩЕ Й ВІТЕР

Голос Попелу (сірий, шелесткий звук):
Я – те, що лишилося, коли замовкло Залізо… Я – теплий пил, який щойно був Її серцем… Пергамент думає, що він упіймав Її? Камінь думає, що він Її перестояв? Ні. Вона належала мені. Я обіймав Її останній подих. Мої сірі тоненькі пасма ловили Її сльози. Тепер я розсиплюся по Руану, я впаду в очі кожному, хто дивився на вогонь, і вони ніколи не зможуть забути цей день. Я стану їхнім вічним безсонням.

Голос Пергаменту (сухий, скрипучий):
Не хвалися, Попеле. Тебе змиє в Сену перший же весняний дощ. А мої чорні літери – це тавро. Суд завершено. Анатомія єресі підписана судовими мужами. Вона закрита в сейфах Історії.

Голос Вітру із Сени (стрімкий, прозорий):
… Ой ні, Писарю! Ти висушив своє чорнило, але забув відчинити вікно!..

(Звук сильного пориву вітру).

Я підхоплю Її біле пір'ячко, я не дам йому впасти на згарище… Там ще тліють жаринки вогню.
Попіл – землі, літери – архівам, а чиста пам'ять – мені!.. Я дму на схід. Туди, де Маас несе свої спокійні води. Туди, де немає запаху смоли…
Летимо, Жанно... Твоє Домремі́ чекає!..

ПІСЛЯДІЯ ДРУГА: ТІНІ СЛАВИ і ЗРАДИ

Голос Вітру із Сени:
…Я несу тебе над засинаючим світом, біле пір’ячко. Дивись крізь мій прозорий шлейф: там, унизу, в сутінках земних лабіринтів, ворушаться Тіні. Вони думають, що перехитрили вічність. Вони думають, що купили твій попіл…

Голос Чорної Мантії (Суддя П'єр Кошон, єпископ Бове):
…Усе скінчено. Я вирвав цей бур'ян із виноградника Господнього!..
Я зважив її слово на терезах із замерзлого крику. Я закрив небо замка́ми латинських літер. Чому ж тепер мої книги пахнуть горілою травою? Чому літери на моїх сторінках повзуть, мов чорні хробаки, шукаючи схованки від її мовчання? Я був суддею! Я був законом! Але закон змерз...
…Жанно, не дивись на мене своїм попелом. Моє чорнило не зможе змити твій останній погляд з моїх зіниць.

Жанна (Голос Душі):
Ти шукав закон у мертвих книгах і прогледів Живе Світло…
Ти судив не мене, П’єре в Мантії. Ти судив сонце, що сходило над твоїм дахом, і намагався сховати його в шухляду. Твій вирок – це лише клітка, яку ти збудував для власного страху. Тепер спи в її стінах. Я прощаю твою сліпоту.

Голос Залізного Персня (Герцог Філліп Бургундський):
…Пийте, панове! Орлеанська відьма більше не поведе французів на наші стіни!..
Тридцять монет... десять тисяч ліврів... яка різниця, як називається вага срібла? Земля ділиться мечами, а душі купуються для того, щоб палити їх у печах політики. Я продав дівчисько у чоловічих штанях – Бургундія виграла цю партію!.. Але чому вино в моєму кубку стало густим і гарячим, мов кров? Чому мої за́мки здаються мені тепер склепами, витесаними з німого льоду?..

Жанна (Голос Душі):
…Ти продав мене за срібняки, Філліпе, як колись продали Христа.
Ти міняв живу землю на мертвий метал, але метал холодний, він не зігріє твоїх долонь у сутінках. Бенкетуй на своєму попелищі, Тіне в Короні!..
…Моя вечеря вже пахне хлібом.

Голос Перемоги (луна далеких сурем, гучна, але порожня):
Стій, Діво!.. Куди ти летиш? Твоє місце на коні! Твій білий прапор досі майорить над Орлеаном! Ми викарбували твоє ім'я на щитах, ми співаємо про тебе в тавернах! Повернись у наші металеві лави, нам потрібна твоя ярість!

Жанна (Голос Душі):
…Моя ярість згоріла в Руані. Мій меч залишився в землі. Прапори – це лише тканина, що тріпотить від вітру. Не шукайте мене серед заліза. Я йду туди, де вівці п'ють воду з криниці, не знаючи імені королів.

Голос Короля Карла VII (тихий, тремтячий, палацовий шепіт):
Жанно... це ти?.. Твій дим долетів до моїх палат. Мені холодно, Жанно. Реймська корона тисне мені на скроні, вона здається мені зробленою з того самого розпеченого заліза, що спалило тебе. Скажи їм... скажи Історії, що я не зраджував тебе. Я просто... чекав. Я – правитель і мені потрібен був мир...
Не проклинай мене!..

Жанна (Голос Душі):
Я не вмію проклинати, мій бідний, зляканий королю. Не ремствуй!..
Живи своїм коротким земним віком. Мій Реймс тепер там, де цвіте дика яблуня. Я прощаю тобі твій страх.

ПІСЛЯДІЯ ТРЕТЯ: ВІЧНЕ ДОМРЕМІ́
(Звуки Руана і його Тіні повністю зникають. Чути лагідний шум річки Маас, тихий сплеск води, шелест листя і далекий, чистий звук вербової сопілки).

Голос Дикої Яблуні:
… Ось і ти. Ти стала такою легкою, маленька Жаннетто. Твої босі ніжки більше не лишають слідів на росі. Сідай під мої віти. Мої білі квіти пахнуть так само, як у той рік, коли ти вперше заплакала від Божого слова.

Мати (Ізабелла Роме) (теплий, затишний голос літньої жінки):
…Жаннетто, доню! Ну де ти так довго ходила?..
Вже сонце сіло за пагорб, корів пригнали, а житній хліб на столі вже охолонув. Батько хвилювався, нарікав, що ти знову задивилася на небо. Іди до хати, вимий руки.

Батько (Жак д'Арк) (утомлений, але глибокий батьківський голос):
Ну годі тобі, Ізабелло, не свари її. Вона ж дитина…
…Жаннетто, заходь. Я бачив сьогодні вовків біля лісу, добре, що ти повернулася завидна. Сідай поруч. Брати вже за столом.

Брати (Жакмін, Жан, П'єр) (разом, сміючись):
…Жанно, ми лишили тобі найтеплішу скоринку! І П'єр знову відремонтував свій дерев'яний меч!..
Сестра Катрін:
…Я постелила нам свіже сіно, Жанно. Воно так пахне літом. Розкажи мені, що тобі снилося, коли ти заснула на вигоні?

Жанна (Голос Душі, що знову стає голосом маленької дівчинки, сповненим невимовного спокою):
Мені снився дивний, довгий сон, Катрін... Мені снилося, що я ходила далеко-далеко, за самі обрії. Що я носила важкий чоловічий одяг, який тиснув мені на груди, і тримала в руках холодну смерть. Мені снилися великі міста з каменю, де люди кричали моє ім'я, а потім... потім мені снився великий вогонь, який хотів мене забрати. Було так гаряче і страшно...
Але тепер я прокинулася. Як добре, що це був лише сон. Як добре, що хліб теплий, а ви всі – тут.

Архангел Михаїл (Голос Небесного Світла, величний, але лагідний):
Вона вдома. Коло замкнулося. Вечеряйте, діти Світла. Грози більше не буде.

(Музика сопілки наростає, переходячи у світлий, прозорий хорал cantus planus. Голоси розчиняються у тиші).
ЗАВІСА

«ДАНТЕ: ОСТАННІЙ ПОГЛЯД РАВЕННИ»

(драматична містерія в голосах на дві з'яви)

ДІЙОВІ ОСОБИ:
Данте Аліг'єрі (Майстер) – 56-річний поет-вигнанець, що помирає від малярії.
Голос Флоренції – темна, потворна постать у золотій короні, алегоричний образ рідного міста-мачухи.
Голос Франчески да Ріміні – тінь грішниці з другого кола Пекла, яка уособлює нещасне кохання.
Голос Графа Уголіно – тінь із крижаного озера Антенори (дев'яте коло Пекла), яка уособлює вічну лють і ганьбу.
Голос Беатріче – духовна муза Данте, уособлення вселенської тиші, чистоти та Неба.

Персонажі, які згадуються у ремарках:
Гвідо Новелло да Полента (правитель Равенни, у чиєму будинку відбувається дія).
Паоло (коханий Франчески).
Архієпископ Руджері (ворог графа Уголіно).
Папа Боніфацій VIII (ворог Данте).
Сини Данте, пріори, черки (флорентійські друзі).

«Чи це той славетний шлях, яким Данте Аліг'єрі повертають на батьківщину після тринадцяти років вигнання? Пробачте, але ні! Я можу скрізь споглядати сонце і зорі, скрізь міркувати про найсолодші істини… Я не повернуся, доки мені не повернуть мою честь».
Данте Аліг'єрі (із реального листа до флорентійського друга, 1315 рік)

З'ЯВА І. Суд із Мачухою
(Вересень 1321 року. Равенна. Маленька кімната у будинку Гвідо Новелло да Полента. За вікном шумить сосновий бір Кьяссі й пахне гнилими болотами Венеції, де 56-річний Данте підхопив смертельну малярію. На ліжку в лихоманці лежить поет. Очі його заплющені, але губи судомно шепочуть рядки терцин. Раптом повітря в кімнаті важчає, і з кутка, затягнутого нічним туманом, виринає темна, потворна постать у золотій короні, від якої тхне воском, сукном та кров'ю братських могил. Це Вона — Флоренція).

Голос Флоренції (важке, сите рипіння міщанського суду):
Гей, Аліг’єрі! Твоє дихання вже пахне сирою землею Равенни. Чи не набридло тобі блукати чужими заїздами та жувати гіркий, солоний хліб чужих правителів? Схили голову. Визнай перед нашими пріорами, що ти був зрадником, заплати штраф і повертайся до своїх білих стін над Арно. Ми дозволимо тобі померти вдома, якщо ти одягнеш сорочку грішника і вибачишся на площі.

Данте (не розплющуючи очей, голос тихий, але гострий, наче лезо сієнського кинджала):
Замовкни, Мачухо без любові! Ти зруйнувала мій дім, ти засудила моїх синів до страти, а мене обіцяла спалити на багатті, якщо я переступлю твої ворота. І тепер ти хочеш, щоб я купив твою ласку за ціну власної честі? Я не повернуся в сорочці каяття. Мій шлях на батьківщину не пролягає через твої брудні ринки та гільдії…

Голос Флоренції:
Зухвалий гордію... Хто ти без мене? Ти просто жебрак на сходах чужих палаців! Твої колишні друзі – Черки – купують коней і шиють шовкові плащі, а ти помираєш на чужині, тримаючи в руках пергаменти, які ніхто не читає. Я дала тобі ім'я, я вигодувала тебе своїм молоком, а ти прокляв мене у своїх віршах і заселив моїми найкращими громадянами найглибші кола свого вигаданого Пекла!

Данте (Майстер, піднімаючи важку, гарячу від вогневиці голову):
Я не проклинав тебе, я написав гірку правду… Твої найкращі громадяни –це вовки, що гризуть одне одному горлянки за жменю монет. Твоє золото пахне зрадою, твої закони міняються щотижня, як одежа на повіях. Жива душа не шукає притулку в лігві звірів.
Я створив власну Флоренцію, чисту й неземну, де немає ваших крикливих площ і закривавлених веж. Моя батьківщина – це мої терцини, де кожне слово зважене на терезах істини. Подивись на моє Пекло – там уже готове місце для твого Папи Боніфація, і для кожного з твоїх пріорів, що торгували моїм містом...

З'ЯВА ІІ. Голоси мороку та світло зірок

(Лихоманка посилюється, дихання Данте стає важким і свистячим. Потворна постать Флоренції розчиняється у гнилому тумані, але кімната не порожніє. Морок навколо ліжка починає колихатися, і з нього один за одним виникають образи, які поет колись вивів із темряви своїм чорнилом. Це тіні тих, кого він засудив або оплакав у своїх терцинах).

Голос Франчески да Ріміні (ніжне, ледь чутне зітхання, що пахне бурею):
Майстре... ми летимо крізь пекельний вихор, і нашому крику немає кінця. Ти подарував нам вічність, Данте, але це вічність у проклятті. Ти плакав над нашим коханням з Паоло, ти зомлів від жалю, але твій суворий закон не випустив нас із другого кола. Навіщо твій розум такий невблаганний? Чому ти не залишив нам бодай краплі надії?

Данте (Майстер, судорожно стискаючи ковдру занімілими пальцями):
Не я зачинив вас там, Франческо... Мій пензель лише записав закон Неба. Я страждав разом із вами, моя душа розривалася від вашого болю, але я не міг збрехати на пергаменті. Мистецтво – це не милосердя, мистецтво – це істина, закарбована в суворому камінні вічності.

Голос Графа Уголіно (глухе, залізне гризіння з глибини крижаного озера):
Ти замурував мене в лід Антенори, Аліг’єрі! Ти змусив мене вічно гризти череп мого ворога Руджері на очах у всього людства. Ти оголив мою ганьбу і мій голод, ти зробив мій гріх безсмертним. Хто дав тобі право судити нас, смертна людино?

Данте (Майстер):
Право натовпу – мовчати, право тирана – вбивати, а право поета – бути голосом того Суду, куди не дотягнуться ваші земні мечі. Я не суддя вам, Уголіно. Я лише свідок, який пройшов крізь Пекло з відкритими очима, щоб вивести людство до світла… Моє серце випалене вашими криками, але мій пергамент чистий!..

(Раптом усе замовкає. Глухий стогін грішників та шурхіт пекельного вихору зникають. Кімната в Равенні наповнюється прохолодним, чистим повітрям, що пахне гірською росою та ліліями. Морок відступає, і на межі світла з'являється Вона – Беатріче. В її очах немає пекельного страху, лише спокійна, вселенська тиша).

Голос Беатріче:
Спи, мій поете. Твій земний шлях завершено. Ти прохо́див чужими сходами, ти зносив образи мачухи-Флоренції, ти проніс свій біль крізь дев’ять кіл людського безумства. Ти викував свій закон із криці та сліз.
Поглянь на свої руки, Майстре! – вони більше не тримають перо. Твоя "Комедія" написана. Нехай земля забирає твої борги, твою втому і твій останній вересень у Равенні. Ти залишаєш їм їхнє золото й закривавлені вежі.
…Озирнися на мій поклик. Твоє Небо в зорях вже чекає на тебе.

Данте (Майстер робить свій останній, глибокий подих, його обличчя розгладжується, а губи невагомо вимовляють фінальний акорд життя):
...Зорі…

(Серце зупиняється. У вимерзлій кімнаті Равенни настає тиша. Епоха Данте і його «Комедії» зачиняє свої важкі залізні ворота, залишаючи світові нерухоме тіло вигнанця і вічне, непідвладне земному суду Небо).

ДАЛІ БУДЕ.