Хто не помер за волю і свободу,
у того невеликий пієтет,
який не заслуговує на оду,
хай краще слух порадує дует.

Диктує моду на пустий сюжет
нечесана поетика бомонду.
Папуги теж піїти із народу
і мають право на авторитет.

Поезія не заважає жити
нікому, та кульгає на ходу,
коли одна богема на виду.

Ідеалісти опусами ситі
і копіями нео-акмеїстів,
а неофіти дують у дуду.

11/26

Моєму раєві ангелів не треба
Для того, щоб це місце було раєм.
Я бачу святість у соняхах крайнеба
Та в Бузі, що бурлить на інтегралі.

В душі зосталась Компанійська скеля,
Що воду бачила розбиту, наче таріль.
Блакитне небо — дитинства мого стеля,
Під котрим серце вмочено у травень.

Мій спокій — там, в розливі чебрецю
Та в інших травах, що ростять стезю
Уздовж полів, де колосом ятріє.

Дай Бог, вернусь споглянуть на красу,
А так втомивсь лиш снити крізь сльозу...
Люблю тебе, свята моя Мигіє!

26.10.2026

Бузкова халабуда. (Тепло).
Видніється молочний [серп] —
Дитинства мого ясний герб!
Товариш — другом був. Дотепно…

Та нісся час — за ко- ло- вер- том.
Побачив це — (язик отерп).
Вмить кинувся шукати верп,
Аби утриматись зачепом.

Проте не зміг: пішов за ним,
Без лементу, бо ж був німим.
Смикнувсь назад… А там — ЗАГАТА.

Хоча б залишив молодим…
А як надовго? — То узрим.
> Відцвів бузок… / Забулась. [Хата].

13.10.2026

Ой пливи, ой пливи, кораблику мій,
Подивися для мене на інші світи.
Тримайся терпцем, борти ж бо помʼяті,
Пливи по воді, як мені йти по мʼяті.

Пробач, що поклав на тебе надію,
Тяжким тягарем позавадив вітрилу.
На жаль, не тобі писати сонети,
Не бійсь, як побачиш од моря лабети.

Вертайся, маленький носію душі,
Здобувши коралі, потрібні мені,
Зі скла, що утримує всесвіту сенси.

Без них — не чекаю, пробач і за це,
Хоч серце щемить, ридає, пече:
Чекання мої прошý не підвести.

27.09.2026

Мій цвіт загорнуто в долоні.
Боюсь не зрозуміти світ,
Точніш — не встигнути до літ,
Коли розкриється поволі

Для мого досвіду суцвіт.
А я? Обранець свого лóсу?
Хтозна, чи вирватися зможу
З порослих теренових віт?

Не дамсь! Не буду конформістом
Та знеособленим зі змістом:
«Народжений буть кріпаком!».

На дереві — багато листя.
Хоч створені з одного тіста —
Не поступлюся, впрусь чолом!

25.08.2026

Ввімкнулась думка — позелень і спалах:
Залишив познак аличевий лист —
Дитячий сміх, струмок що поміж щебня, —
Там човники гальмують об поріг.

Зродився спокій із пера й багнюки.
В землі коріння — буде і стебло.
Бордюр — квітник — прорізалось люпиння,
Дай час — цвістиме — вʼяжеться бутон.

На небі присмерк — зоряна портʼєра…
Почувся гавкіт — бабця — цвіркуни.
Укрита постіль з відлиском пастелі.

Душі куток — іконостас — молитва.
Повисли груші при нічній барʼєрі.
Здійнявся пил — промчались жигулі.

20.07.2026

Цікава, все-таки, картина:
Наш світ перевертом іде.
Холуй за гроші люд гребе,
Керманич ввів нове свавілля...

Та думав — дно вже не пробʼє.
Диви, іде проста людина.
Чека на нього десь дитина,
Як хтось хапнув і в клітку пхне.

(p.s. натомість здирника помре).

А той гребе! Гребе і далі!
У саквояж, кишень, сандалі...
Хотілось дати б по рукам!

…Даруйте прощення, панове,
Я так хвилююсь — бракне мови…
Не суперечте…
Холуям!

10.07.2026

Зійшов з дарованого шляху,
Пішов за іншим, там згубивсь…
Лиш Богу знати, як дививсь,
Та вистачило дати маху,

Для того щоб підʼюдив біс.
Піддався я його ж обману:
Спиною повернувсь до дару,
А він схопив, шахрай, поніс!

Отак й проґавив, от і бовдур…
І як тепер сказати Богу,
Що я дарунок проміняв?

А проміняв! Та ще й на гроші!
Хіба ж вони будуть дорожчі
За те, що я при собі мав?

07.06.2026

В будинку, що навпроти мене,
Життям світилося з вікна.
Малює небо навмання —
скоріш, пенсне якесь рожеве.

Якби ж пірнути в небеса!
То б я дивився в них: на себе,
дитячий регіт по оселі
та як збирається рідня.

Але я маю щось на серці,
немов продав ото… ось це все!
Та вже навряд чи повернý.

Хоча зробив так, бо потрібно, —
мій мозок виразив: «Ну ж їдьмо!»
Своє ж
життя
в вікні забув.

22.04.2026

Жалоба стелиться на спогад,
Котрий потішливо ятрів.
Немає більше кольорів —
Мій час посипався на пропад.

В горнилі дірку розкубрив.
Реальність інша – ось мій осад,
Із ним не йтиметься навпровад,
Бо ж він і мій притис язик.

Отож мовчу, мовчу про цілі.
Нема, мабуть, таки на ділі
Чогось по-справжньому – мого.

Тепер і я боюся часу.
Не хтів зганьбитися одразу,
Та ось, дивіться! Я – ніхто.

20.03.2026

Довіра близиться до тебе.
Зіхóдить каламýть з нутрá,
Коли, приніживши вуста,
Розписуєш моє зелене

Юнацтво доторком тепла.
Та висвітли думки на певне —
Хотів би знати, чи доречне
[Узятись разом до весла]?

Що догребе до океану,
В купель святу, багатогранну,
Де бовванітиме вінець,

Котрий на помилку укаже,
Як жиється удвох, покаже —
Чи варто ставити кінець?

31.01.2026

Перевертом струсилась памʼять:
Ввижається малечий вік.
Нуртуються світанки в бік,
А мозок — в пристрасті змагання

З мистецтвом бавитись хотів.
Але зумовилась невдача,
Бо зрадив долю музиканта —
Талант грошима придушив.

Померкло все, укляк і розум —
Поставила в конфузну позу,
Нікчемно вицвівши, мета.

Наразі більш не ваблять злоті,
Мету змінив, тепер це — розріст.
Копичу інше надбання.

04.01.2026

І сохну ж дивним сухоцвітом,
Та, мов ногами догори,
Шукаю опору, аби
Стебло моє тримало шию

Й пустило пагони нові.
Бодай не піду з цього світу,
Докіль не бачитиму сліду,
Що залишаю по собі, —

Не гній, а справді щось красиве,
Взірець любові, що зоріє,
Засвідчу розквітом ясним.

Вклонюся розвитку знаменно,
Не існуватиму даремно —
[Поклявсь мистецтвом дорогим!]

15.11.2025

Усе ж таки твій погляд бачу —
Холодним. Холодом бере.
І це пригнічує мене…
Але найперший, що згадаю,

Безмовно ніжністю пече.
Одного лиш не доклемаю:
Чому так бісівськи побрало?
«А нісенітниці верзе-e…

Спіткала йолопа такого,
Од леґéйди се відмовлю», —
На думку спало так, мабуть.

А я вчепивсь, бо думав — доля,
І помилившись, не второпав,
Яку вчинив безглузду дурь.

08.11.2025

Ото сподобалась очима!
Втопивсь розніжено у ті,
До біса ваблячі, святі
Зіниці ясного творіння,

Зіниці, інколи сумні.
І вибором не будеш винна,
Для мене він і не причина,
Щоб розкохати мовчазні

Вуста, сотворено бешкетні,
І навіть притьмом, в шкереберті,
Любов до них в собі таю.

А як сподобатись не чáю,
Себе з тобою не вбачаю.
Люблю тебе, та вже мовчу…

05.11.2025

• «Притьмом» — дуже виразне прислів'я, що означає «раптом», «неодмінно», «дуже швидко» або «наполегливо». Тут воно підкреслює стихійність почуття.
• «В шкереберті» (від шкереберть / догори дриґом) — коли все перевертається, ламається, йде шкереберть.
• «Не ча́ю» (від чаяти) — не сподіваюся, не чекаю, не маю надії, не знаю («А як сподобатись не знаю...»).

Мовчиш? — Мовчи, як необхідно,
Тебе кохатиму й таку,
Дай Бог, у часі доведу
І не полишу жалюгідно,

Бо я тебе люблю. Люблю.
Хіба поводжусь трохи дивно —
По бевзенськи та несміливо,
І враз окликнишся — мовчу.

Та я старатимуся, мила,
Далебі, в чесності є сила —
Для мене натяк залиши,

Чи стріти ще мене волієш?
Чи брудом все-таки обіллєш?
Відверто хоч мені скажи…

25.10.2025

У неї усмішка вродлива,
Хіба ж я їй не усміхнусь?
У відповідь не посміюсь?
Вона ж бо йде така щаслива,

Коли на зустріч я іду!
Чи то вона така людина,
Що в серці є настільки світла, —
Не заздрити лиш маяку!

Бо ж він указує дорогу
В імлистім морі мореходцю,
Аби був певен: «Там земля!»

Отож і я біжу очами,
Шукаю радості причали,
Спогляну й раптом — «Там моя!»

16.10.2025

В літа свої таке не зрів –
Мовляв, миліше споглядання!
Або ж мальоване кохання
У погляді її втопив?

Та в серці дивне шкутильгання…
Забракло духу чи то сил
Довести діло до краси,
А винне, гейби, хвилювання.

Дурне я ще, отож впустив,
На кшталт розкішної роси —
Незвичне спразі втамування.

О, ніжна радосте, не йди,
Якби ж тебе я не зустрів –
Ясніш не стало б існування.

08.10.2025

Вночі сценарії малюю,
Та жоден з них не на листі —
Лишень вигадки в голові.
Відтак, утомлений, лютую,

Бо ж треба виспатись мені.
А чи навсправжки то відчую,
Й уявне наяву почую —
Миліше слово в простодні?

[Павза…]

Відчужена душа блукає,
Мовчання відповіді крає.
Лиш тінь безмовна у вікні.

І сам того, либонь, не знаю,
Чи то упʼять когось кохаю?
Та серце в темній глибині…

04.10.2025

Вернуся ще до тебе, мила,
Либонь, лише як час мине.
Прости мені, що не тебе
Обрав, коли чума схопила.

Для боротьби ж я ще мале…
Та пропаганада отруїла,
І, гейби, сталася зневіра,
Однині гріх душа несе.

Бо я тебе ж тоді покинув…
Подався геть од мого згину,
Життя вберіг лише своє.

Тепер перфідную провину
Волочу по ясному світу,
І впишеться цей гріх в досьє.

23.09.2025