Чи довелось вам бачити колись,
Як у пориві захвату єдинім,
Мов білосніжні фейєрверки, ввись
Зривались дружні зграйки голубині?

І, мабуть, підкоряючись красі,
Серця і душі їм услід летіли.
Як зачаровано змовкали всі!
Лиш крильця срібні в тиші тріпотіли.

Там, сяючи у небі голубім,
У танці, граціознім і натхненнім,
Витали і кружляли голуби,
Мов Божий дух, легкі та незбагненні.

Ви, мабуть, не відчуєте ніде
Думок і почуттів такого злету,
Як саме тут, в полоні «Па-де-де»
Крилатого небесного балету.

2012

Живе в чоловіках пізнання потяг,
І живиться він засобом простим:
Нехай жінки не весь знімають одяг,
Щоб пізнавати: що у них під ним?

Твоє мовчання - це грати моїх Бастилій,
Затаврованим останнім героєм Дюма
Передрікаю щастя тобі всесильній,
Ну а собі - трохи спокою і трохи вина...

Що наостанок зводиться до одного,
Поїздок у різних купе самотній єдиній душі,
У розпачі цім - я вже навіть не прошу у Бога,
Бо ти не чекаєш останніх моїх поїздів...

Запаленим від прощальних твоїх обійм,
По вітру пустила з прощальним своїм поцілунком,
Над нами нависла епоха дорослих війн,
Яка закінчиться останнім століттям смутку...


2013

Пустувало сонечко зранку,
Розбудило донечку крізь фіранку.
Потягусі гралося і раділо,
Вмило носик, вушка, личко біле.
Пустувало сонечко щомиті.
Лоскотало хмарки у блакиті,
Дарувало квіточкам проміння,
А дитячим щічкам – ластовиння.
Пустувало сонечко понад вечір,
Зачепилося за гніздо лелече,
Колобком скотилося у полі,
Побажало всім щасливу долю.
Пустувало сонечко аж до ночі,
Та вже ручки й ніженьки спати хочуть.
Натомилось сонечко – і заснуло...
Мама ніжно донечку пригорнула.

2013

Пробач масковану підступність,
Ніким невпізнанну печаль,
Безпечних вибачень доступність,
Цей божевільний фестиваль.

Моє відчуження від світу,
Сліпе поводження з вогнем,
Химерно привидом зігрітись,
Щоб заблукати між імен.

Отак, невидимо розтану,
Розвіюсь попелом з душі,
Повірю в казку, у оману,
Аніж прийму, що ми чужі!

15.05.2013

Вже зріють, як у полі колоски,
В небесного покликанця думки.
І віра, і подяка безустанна, –
Летять птахи до Божої руки!

Таких як ти - у мене ще будуть сотні,
На кожен день, кожну ніч, кожен подих -
інша...
Вони всі як ти, навіть є ще більше холодні,
З твоїми очима, вустами, і ти між них -
зовсім звичайна і грішна...

І не треба будувати отих неземних фігур,
Що двоє в житті ми були єдино,
а значить навічно...
Ти не бачиш далі своїх емпіричних структур,
Відмов і брехні, парадигм
у житті зустрічних...

І краще тебе ще спочатку покину я,
Ніж потім усі сотні міряти законом
життєвого порівняння...
В постелі у тебе десятки чужих заяв,
То ж давай не будемо про любов,
і краще не будемо про прощання...

а ти минаєш ти дівчам ідеш
повз небеса в свої світанні спальні
мовчать дуби і пахнуть каркаде
і коні в ґанок гупають прощанням

сніданками загоюється світ
хоч хата наполохана бо хата
немов корида на яку Мадрид
прийшов сміятись і прийшов кохати

та вальсом Шуберта пливе армагедон
та палець врізаний мов гілка пахне соком
де ліліями встелену юдоль
хтось коло ніг залишив ненароком

Шепоче вітер тепло-тепло,
На вухо, наче кавалер,
Повітря смак солодко терпкий,
Акацій квіт-пора тепер,
Медовий присмак від каштанів,
Хрущі і бджоли, а за мить
Вже липа зацвіте медами,
Ловіть момент життя, ловіть!
Бузкові димки, тіні кленів,
Берізок пасма-завитки,
Вони, неначе наречені,
У білих суконьках стрункі.
Шепоче вітер тихо-тихо,
І спека полуднева йде,
Вдих-видих, пауза, вдих-видих…
І джміль, мов літачок, гуде…

Не поднимая пыль чуждих дорог
Ногами босыми идём мы по воде,
Не собирая сердцем боль тревог.
Найти Любовь не сможем мы нигде...
Ведь пленницей в сердцах Она живёт,
Даже если мы не знаем сами,
Время каждому - Она даёт ,
Чтоб зацвести волшебными садами ...

а знаєш що думка це те що відбудеться завтра
а завтра все просто все поміж життя і стакато
піском поміж пальцями вся розсипається прав
і ми вже добрались до неба де зоряна сіль
три кроки до щастя три крики останніх зусиль
неначе вода витікають жалі із руки на рукав
оті ще дитячі які проганяй же доплави щее
весна соковіє й каштани та ранка на ранці
до ранку сочитиме жовтим стременом твоїм
щоб маківки слів виростали на житньому полі
та жита нажато де ходять всі колом схололим
тримають розтрощений дах у корі кораблів

Солома цілувалася з вогнем,
І народилися у них двійнята,
Яких назвали Попіл і Зола…

Знов зеленіє мати край села,
Зі схову сонця виглядає тато,
Вітрило діткам доленьку жене…

15.05.13

Стало раптом усе можливим
У одному з казкових снів,
Забаганок невпинних зливу
Хтось для тебе уже здійснив.

Як у свято - обід звичайний,
Диво-одяг із органзи,
І немає журби, печалі,
А не те що біди, сльози.

Скрізь, куди не поглянуть очі, -
Розмаїття шляхів-доріг,
І веселощів - до "не хочу",
І перелюб - уже не гріх.

"Ні!- кричу, - Я так жить не вмію!
Хоч лягай із нудьги в труну.
Забирайте дива за мрію
Нездійсненну, хоча б одну!"

Ти – гордий лев, я – дика кішка.
Хороша пара ми? – Авжеж!
Бо попри жарти і насмішки
Єство моє хижацьке теж.

Ти – воїн гострих ікл, гарчання,
Я – кігтиків, шипіння ас.
Ми – поєднання незвичайне.
А чи тривке?... Покаже час.

Позаду полювання денне,
В обох трофеїв досхочу.
Ти кажеш – сумував без мене…
А я горнуся, муркочу.

Весняна заметіль, чарівна заметіль!
Заміта білий світ пелюстками.
Спів і щебет лунає, дзвенить звідусіль,
Наче з неба ці фуги і гами.

Свої вікна відкрий, свою душу відкрий
Ти назустріч весні і коханню,
І послухай цей світ, неповторно-дзвінкий,
Ти сприйми його, ніби востаннє.

А які голубі, осяйні небеса!
Салютують свічками каштани.
Це така невимовна і чиста краса!
Ти на неї поглянь, як востаннє.

Зеленіє і квітне, і світиться все,
Завмирає в хмільному чеканні...
Скільки весен ще доля тобі принесе?
Ти живи кожен день, як останній!

Щастя жити, що випало саме тобі,
Розкіш дружби і диво кохання!
Не втрачай ні хвилини в злобі чи в журбі,
І радій, наче справді, востаннє!

2012

Ми в любові хочем позостатись,
Зупинивши часу вічний плин.
Тільки ж де оте, що вище статі
І скрипіння ліжкових пружин?

Скільки вас, брати наївні й сестри,
В пошуках непроминущих цнот
Розбивалось о звичайний еструс,
З піднебесних падало висот!

Споконвіку на одній планеті
Водночас ростуть із двох пагіль
Чорна злість Монтеккі й Капулетті,
Пристрасних губів бентежний хміль.

Хай говорять медики: гормони!
Хай святенник гнівом вибуха!
Хто співати пісню заборонить
Праведного й чистого гріха?!.

Що комусь до того: є – немає?
Та душа наповнилася вщерть!
Я тебе кохаю – я злітаю
Понад вічність, мить, життя і смерть.

4 жовтня 1998 року

У тім нема гріхопадіння,
Що варте осуду й ганьби.
Це – шал, це в небо вознесіння.
Свою ти пристрасть возлюби,

Бо в ній – весна, а не обжинки,
Бо в ній ти тут, бо в ній ти є.
...Свята в своїм бажанні жінка
Себе як сонце віддає.

10 січня 2004 року

Коли вогонь дихає мені в спину,
Лоскоче ніздрі запахом гару і згарища,
Лиже під вухом і нашіптує таємниці попелу й праху,
Відчуваю, як поволі втрачаю свою тілесність,
Перетворюючись на димового перелесника,
Котрий грається поночі з меткою жаринкою,
Вихопленою з самого серця палкого полум’я,
І малює на небозводі все нові й нові сузір’я –
Так, ніби прагне зігріти холодне беззоряне небо
І похвалитися перед місяцем химерними візерунками
На шибі квітневої ночі – тут, під цими грушами,
Що тліють у багатті.

20.04.13

У пику недругам своїм,
я вдосталь п'ю і смачно їм.
А як поїм та ще й поп'ю,
я, в пику їм, їм пики б'ю.

2013

У сонця на повідку,
Мов цуцики ми ганяєм
В обіймах земного раю.
І гавкаєм, о, всюдируч.

Із мисочки мрій їмо.
Проблем перекушуєм кістку.
А промінь приносить звістку,
Що завтра нове сумо.

А небо – спина крокодила.
Заграва – верблюжий профіль.
І повід. Мов привід – промінь –
Наша життєва сила.

Цей слід – відбиття октав.
Гав!

Це вічне прагнення весни,
одвічне прагнення любові,
коли весна напоготові
душі неспокою долить.

Це вічне прагнення — в огні
твоєї пристрасті згорати
і цілувати, цілувати
уста квітуче-запашні.

Це вічне прагнення — завжди
тебе жадати, орхідеє,
й прохати осені своєї:
— Ти краще, осене, зажди!

Це вічне прагнення — у сни
до тебе, мила, приходити,
а у своїх – у парі пити
нектар п’янючої весни…

Бридко і гидко. Гонору шал.
Vip-технологія. Зради портал.
Совість – примара. Правда – брехня.
Ходять незрячі в пошуках дня.
Світло софітів. Пафос промов.
Черга до тіла. Піниться кров.
Свято для п'явок. Чистий четвер.
Хто в цій країні ще не помер?
Рідна безбожність – сила чужа.
Діти покори. Плаче душа.
Де ти, людино!? Тихне луна.
Скоро світає. Скоро війна…

Заплети думки мої у коси,
Заплети в них стрічку кольорову,
Я тоді шукати буду сосни,
Щоб у них блукати за тобою.

Ти мені приснишся, наче справжній,
Із очима тисячі волошок,
І підеш у поле на світанні,
Розстеляти колоскове ложе.

Ну, а я стоятиму ще сонна
У лісах із трьох великих сосен,
І вітри у неба на долонях
Розів'ють розпатлане волосся.

Я норовил, я оседал из взвесей,
Я был непредан здешнему борщу,
Я титикакой был и сулавеси,
Что я и сам кому-нибудь прощу.

Что ж, покажи мне, уходя в бемоли,
Смирительную роль моей вины,
Которая, того гляди, позволит
Мне ложью кануть в прорву седины.

Где горний свет, там дохнут все печали
Земной изнанки лунного листа.
Призы висят морковкой и вначале,
Кому везёт, сам-так везут Христа.

И эту правду - горную, лесную,
Проточную - принять я не готов,
Пока на языке ещё танцуют
Морфемы слов, пощады городов.

2013

Життя не раз підставить ногу,
У спину вдарить ще не раз.
Не скатертиною дорога
Для тебе буде повсякчас.

Порядність у малій пошані
Для виживання у юрбі.
"Та будуть першими останні!"
Уже не я кажу тобі.

Є дружба та замало друзів,
Звикай до ласки Самоти.
Не потопай у чарах Музи...
ЇЇ навіки відпусти!

Нема дрібниць у цьому світі:
Все має значення, ціну,
Але не можна лиш купити -
Святу Любов! Її одну.

І головне - не трать таланту
На здобуття людських похвал,
Бо слава небагато варта,
Коли тебе покличе даль.

2009р.(2013р.)

Я боюсь перестать видеть сны,
Осознать , что тебя больше нет,
Я боюсь этой новой весны,
И что последний куплет уже спет…

Я боюсь, что одна упаду -
Без тебя невозможно летать.
И когда по проспекту бреду…
Меня некому будет встречать.

Ты меня не пускай, я прошу,
Если вдруг захочу я уйти.
Знай всегда – я тобою дышу,
Мы с тобой на одном пути.

2013

моя домінія – дорога міняна
дорога глиняна слідами мічена
слідами-долями
слідами-болями
лобами никлими
горбами звиклими
каміння котиться – лечу закоханий
вечірнє сонечко поміж лопатками
старію місяцем – шляхетно тоншаю
життям видихуюсь
вітрами стишуюсь
понад ікарами-зірками-кармами
димами хмарними – химерні марева…
римуюсь деревом і морем міряюсь…
руденьким фавником уперто втілююсь…

Міняються люди, країни,епохи...
Двадцять перше століття
зірвалось в галоп.
Тільки в нас яничари
не змінились нітрохи,
Крізь приціли й забрала
косують на вікна Європ.

Наплювали на все,
наплювали й розтерли,
Не відмиє історію
ані час, ні вода.
Цілить в очі й серця
хиже наймане стерво,
Та ще гикає сито
жирнюча новітня орда.

Ой донецькі степи,
шахтарі, терикони,
З вас фальшива романтика
облетіла сама.
Тут малюються інші,
хитріші ікони,
Щоб зомбоване бидло
зовсім щиро раділо з ярма.

Міняються люди, країни, епохи...
І ми й на хвилину
не кинемо спроб,
Щоб доблесні наші
мажори і лохи
Назавжди позбулися
шкідливих людині хвороб...

Стулив свої вуста... П’єсу перервали...
У тиші провінційній клич пташок на схід,
Усе скінчилось, каміння поскладали;
Ти відлетів уже, а я дивлюсь услід.

Підбити б підсумки – мозок дерев’яний,
Ти у склепінні лиш моя примара, тінь.
Продовжу сцену, чи її дограю? Ні.
За мудрість мертву досі, ось – низький уклін.

Знов прощалась, пробачала, доживала,
Та відмолила щирим каяттям за гріх.
І шматок себе тобі я відламала,
а ти спалив його, як хтось колись прорік...

09.11.2010

Біжить стежиною руде дівча –
заплуталося сонце у волоссі,
півнеба засинЯвіло в очах,
піввічності у погляд улилося.

Жує собі так смачно калача,
дарує полю сміху повні жмені
веселе, життєрадісне дівча
із теплою весною у кишені.

А жайворонок голосно навча
нанизувати згуки у намисто,
і піснею солодкою дівча
вбирає поле кришталево-чисто.

Біжить, руде, із вітром на плечах,
у платтячку із молодого листу,
і поринає ніжками дівча
у туфельки шовково-трав’янисті.

Угледіло в тумані сіяча –
ромашками до нього повилося,
те босоноге, лагідне дівча
із полонеЕним сонцем у волоссі.

30.04.2013

Куліш козацький із вогню
- і пластиковий БАД,
все це людина смачно
з`їсть і вип`є.
В колонках цифрове меню
- та хто з нас не без вад?
Сопілка ж сипле
обертони хрипло...
Гітарна лампа й віртуальна
- буде компроміс,
Коли потягнемо себе
за... яйця.
Чи правда, що айфон
лисиця вкрала - хай їй біс,
коли почула з нього
вереск зайця?
Чорнило електронне
пальці не бруднить,
і ніс не чує
плісняву сторінки.
Та все, чомусь, частіше
згадується мить,
як вчитель цупив детектива
в мене з-під колінки.
Спитай мене - чи буду
їсти борщ,
який на принтері
тридешнім роздрукують?
Та ж куди дінусь, їстиму,
чоло не морщ.
А там - нехай лікують,
чи пакують.
Єство нашпигувавши
брудом субкультур,
не поспішай ліпити
синтетичну крапку.
Дивись, он десь
повзе людинощур!
І не прибити вже його
китайським пластиковим
тапком.

15.05.13

1.

поверх сутани
альба днини
все більше схожа
на комжу

хмарини
сірий абажур
мов
хмурість на обличчі
тане
і радість
визирає
з дір
кидає погляд
полум’яний

на стихирар
полів

на під хрестом
забуті бані

та відмиває
вроду
у воді

2.

відмиті
миті

в стихарі
зелене царство
над рікою

за течією
нестрімкою
спливають
вітру тропарі

жертовних
подихів
політ
на синіх аркушах
порожніх
збирає образи
землі
описує
у хвилях
можність
і недалекий
стан речей

3.

свідомість
далі
не тече
вона
поглибшала
навколо
туманом
білим
хараманом

цей параван
стіна з очей
що світла
прагне
наче поле
окроплене
густим дощем

цей параван
убогий стан
що межи зір
паде й ночує
та хто від Бога
й так Його почує
хто йде
до Нього
той несе
осанну

4.

тому
хто вірити очам
не перестане

я виплітатиму себе
з веселок

минатиму
неначе гріх
безлюдні села

укопано стоятиму
краєчком неба
на стовпах
дебелих

перебиратиму
до свисту
пориви вітру
на губах
що мелють

пилитиму
дорогою
до міста

прийми мене
я параман
твоя Пречиста

5.

проміння стола
на небесній шиї
звисає
до найпершого хреста
церквиці
що доріг у рай
не шиє
стоїть
навхрест зашита
і пуста

часами
вітер
на глухій дзвіниці
з воронами
про душі
гомонить
як гірко
є тобі
як
спиться
на цій забутій
Богом
стороні

тут більше
кажанів
ніж янголів
на хорах
і лики спавутинені
святих
забули
про людей
і море
співуче море
з молитовних книг

то дощ
іде
простукує
чи чути
то сніг
важкий
мов падають хрести
і ніби пес
при буді
сном припнутий
душ
невідспіваних
амінь
не може прорости
у жоднім
серці
випадкових перехожих
яких дорога
плутана веде
до перехрестя
де людське і Боже
розходится
до пекла і в едем

6.

любов
не знає меж
бо кожна мить
це чудо
і свідчення тому
щоденності хрести
які нашвидкуруч
в серцях
збивають
люди

на них
вмирає
той
хто може
світ
спасти

14 Травня, 2013

Ніхто й не згадає - ЩО було першим словом.
ЯКЕ за мить прохопиться з горла друге.
Бува, що летить воно геть, як за вітром полова...
Буває вагоме, бо мовлене другом.

До болю не хочу ділитися власним болем.
Є – біль, а не якісь потаємні ніші.
То краще уже самій… Волочитися полем...
І молитви уголос читати в тиші…

А бути щирим – приходить до всіх година,
дивитися прямо і не шукати набутку…
Згадай після мовленого, чи ти ще людина?
Чи знову пожбуриш у мене грудкою..?

Як гарно все!
За святом – свято
До неба стяги підійма…
Державних свят у нас багато,
А тільки ж святості нема
В державі нашій,
І немає
У дні дозвільні насолод –
У святотатстві виживає,
Ледь животіючи,
Народ.
Старе, знемігши, вимирає,
А незміцніле молоде
Шляхи найлегші обирає
Й саме не зна,
Куди іде.

Як гарно все…

На розі, чи, наразі, на ребрі
Валютного кіоску, що на ринку,
Худу авоську рано на зорі
І звечора голодну ще торбинку
Моя дружина ставить – поселя
На розі, на ребрі свої надії
На птаха щастя. Видно звідсіля,
Від рогу, від ребра такі події
Ринково-обнадійливі! Авось,
Як мовлять москалі, ції неділі
Обділить доля ситого когось
І добрами голодного наділить.
Моя дружина чемно тет-а-тет
З удачею спілкується – зугарна
В торгівлі: недарма ж університет
Кінчала моя горлиця базарна!
Купують у дружини цигарки
Поштучно і дешеві сигарети
Бомжі інтелігентні й бідаки
Всім бідакам – невизнані поети.
Авоська порожніє: весь товар
По людях розійшовся, а торбина
Наїлась аж по зав’язку. Базар
Удався – ощасливлена дружина
Везе додому чесне все добро
Для нашого добробуту. По всьому
Панує оптимізм. Старе перо
По-нОвому скрипить, по-молодому.
Відроджується в серці ліроспів,
Притлумлений за довгі тижні посту:
В країні найродючіших степів
Не зродиться вже привид голокосту;
Не забреде в наш край голодомор
І не постука в наші двері лихо,
Натомість голубітиме прозор
Від обрію до обрію, і тихо,
Тихесенько, ледь чутно, при мені
Ві сні моя притомлена дружина
Зітхатиме полегшено… Ві сні
Вона така зворушливо-єдина!
Їй знов іти до рогу, до ребра
Валютного кіоску, що на ринку,
Й терпляче, для сімейного добра,
Голодну підгодовувать торбинку…

Крута епохо злетів і падінь,
Не будь жорстока до моєї Ліни.
Даруй у спекоту господню тінь
І милостиво-добрі переміни,
Щоб їй на розі, власне, на ребрі
Не довелося довго розпинатись,
Від ранньої до пізньої зорі
Заради крихти хліба торгуватись!
Вона ж – моя голубка і моя
Благословенна муза-рятівниця,
На ній, слабій, тримається сім’я,
Її словами світ благословиться
На добродії і доброділа…
О скільки в ній затаєного хисту:
Вона й саму себе перемогла,
Не визнавши поразку особисту!



2001

Травневий вечір пахне так бузково.
В обійми теплі, милий, прагну знову…
Вже Луцьк у Київ душу простягає,
Шукаю стежку я до твого раю.
Завмерла тиша у німім чеканні
І пахне кава щастям на світанні.
Он ластів’ята моляться у небо.
Лечу у снах крізь віддалі до тебе!
Веселку заплетем березі в коси.
Весна ступає в теплі роси боса.
Розбудить тишу трепетний цілунок…
Травневий грім лоскоче вуха хмар.
П’ємо нестримно ми кохання трунок –
Солодка мить, солодка, мов нектар.

Скільки людей повбивали
ті, що донині панують!..
Трупи й живими ховали
ті, що вітчизну грабують!..

Ріки пролитої крові
сповнили шахти й байраки.
З грошей і влади любові
кореші йшли "до атаки".

Хто відповість за безчинства,
втнуті у ражі шаленім?!
За незліченні злочинства,
скоєні в вирі скаженім?!

Де ж ви, Стуси і Сосюри,
Голобородьки і Дзюби?..
Морди лукаво-похмурі
край наш провадять до згуби.

Старі акації, спасибі за весну!
Нарешті й ви зібралися зі цвітом,
Порушивши інструкцію пісну
Пристойності, порядності, освіти.

Зневажити всі зморшки на корі,
Від солов,я узяти й захмеліти...
Он корені, неначе якорі:
- Всьому свій час! Надворі майже літо!

Старі акації, я знаю, спішите
Життям насолодитися сповна.
Дали урок. Спасибі вам за те,
Що це не гріх, не злочин. Це - весна!

Жовте сонце, жовте сонце
Зазирає у віконце.
Синя хмара й біла хмара –
Дивовижна в небі пара.
А дерева-наречені
Всі кругом такі зелені.
Синій льон і жовте жито…
Це прийшло кохане літо.

14 травня 2013 року

Із кущів бузку дитина
Визирає так невинно,
Мов сіресеньке зайчатко
Чи малесеньке пташатко.
Придивіться добре, друзі:
Цей хлопчак гасав по лузі,
Розірвав собі сорочку
Та й сховався у бузочку,
Щоб матуся, рідна ненька,
Не тривожила серденько
І гадала, що синочок
В неї справжній ангелочок.

8-14 травня 2013 року

Микола Іванович Книр... Дорогий мій тату,
таке вже моє бажання і воля така моя,
аби і твоє, найрідніше мені, ім'я
змогло б читачеві моєму відомим стати.

2013

Холодно пальцам. На шее колючий шарф.
Мы не держались за руки. Не пили на брудершафт.
Мы не валялись в соломе, ты мною не был ведом.
Я кочусь, обрастаю словами как снежный ком.
Все как прежде. Лишь громче смеюсь ну и шутки злы.
И вдыхаю до дна, только в горле горчит полынь.
Ты не звучный, не ладный. Не выбрось но оторви.
Так и нужно наверно. Лишь ранка слегка кровит.

19.08.2012

Над прірвою, над вирвою
ідуть на самоті
душа із плоттю винною
по чинному житті.

Позаду – сміхи стеляться
та клянчить щастя плач;
гріхи, що добре мелються,
і здобний з них калач.

Попереду – прогалини
із пустища надій.
Парують у віддалині
тумани вічних мрій.

Із прірви мудрість нечисті
нашіптує: живи
в своїй незаперечності
і раю не проси.

Кричать небесні янголи
душі: лети крізь млу!
Та думи, зла сомнамбули,
тримають за полу.

Над прірвою, над вирвою,
на холоді й вітрах,
душа із плоттю винною
блукають у віках.

Не смерть бентежить душу, ні, не смерть,
а вічність, що висить над головою.
Її зіркова чорна круговерть
людській уяві мариться святою.

Напій життя – скороминущий дар.
Його краплинам не втопити спрагу.
В кінці реалій привиди примар
зведуть тебе, безсилого, на плаху.

Небесними щаблями зійдеш вниз.
Багаття мли засліпить ярі очі.
Вже хтось зібрав сухий колючий хмиз
зігріти сон цієї злої ночі.

І запече німа журба тебе.
Печаль свічі оплаче твої строки.
Впаде миттєвість і усе мине.
У вічність увійшовши, стихнуть кроки.

Це так приємно,
Коли для вас нерідний
В серці коле,
Повторю чемно,
Що коли нерідний
В серці коле -
В серці вітри -
Витри попіл.
Знов побачимось о котрій?
Це бездарність
Випускати рими в простір,
Цей пес дар ніс,
А його поранив постріл
Тих хто любить м’ясо й кості,
То ж тепер іде наосліп.
Чагарник, бур’ян, узбіччя…
Ми побачимось, о котрій?
У володіннях потойбіччя -
Знаю зустрічі короткі,
Всюди бридко і огидно,
Всі зважають, все не рідне.
Сам осуджую, не видно?
Чагарник, бур’ян ще й квітне,
Все змішалось, гори дригом,
Все змішали м’ясоїди,
Якщо будеш проти, криком
Знову постріл ясно в’їде.
В серці коле -
Й так приємно,
Добродію,
Так соромно й боляче
Добро дають…

2012

Більше серця у кожнім русі,
Босі янголи вірять у щирість.
Не важливо на лаври пхнутись,
Вир – як вирій.

Більше серця у кожнім слові,
Щоб тремтіли світи і вії,
Щоб в сузі’я серця стали зорі,
Вище вирію.

Більше сонця у кожнім серці!
Відпусти непотрібні сни.
Ця планета не розіб’ється
Поки серце чекає весни.

Сів у шахи я пограти,
Пам’ятаю – там є мати.
Шахи вмію я і мати -
Чемпіоном можу стати.
Я на дошку глянув – дами.
А не пив ще ані грама!
Звідкіля вони взялися?
Це не дама - молодиця!
Я, як чемний кавалер,
Дозволяю вам тепер
Хід робити, королево!
Ви куди - напра-, налєво?
А це чий тут виліз хвіст?
Ви пасуєте? А, віст?
Ну, тоді я, звісно, пас.
Я у школі задніх пас.
Ми дійшли до мітельшпілю
Чи за мить чи то за хвилю.
Я – Е-2 на Е-4!
Ви дебют у школі вчили?
Ось і захист Філідора!
Шах і мат! А ендшпіль - скоро.


14.05.2013

Я мріяла про небо
І вірила у зорі,
Була суденцем утлим
В розбурханому морі.
Не завжди удавалося
Мені перемагати,
Було - крило підбите
Тягнула я до хати.
І від образи часом
Заходилося серце,
Лед-ледь не потопало
В штормах моє суденце.
Чому так знову важко,
І на душі немило -
Не напинає вітер
Опущене вітрило.

14.05.2013р.

Жила, хворіла, догоряла тихо,
Гадала, що кінчається життя,
Та налетіло, мов стихійне лихо
Непереборне, пізнє почуття.

Все нищило, палило без розбору,
Бо зайнялося палко, наче хмиз.
Не розуміла, чи здіймалась вгору,
Чи, наче в прірву, полетіла вниз?

Чому це сталось? Бо дрімали мрії.
В поезію спліталися слова…
То ж, хай в душі вирують буревії,
Бо ти ще сяєш, ніжна і жива.

Не хочеш скніти в тихому болоті,
Безбарвною ніколи не була.
Ще буде спокій. Тиша буде.-- потім!
Палай востаннє і згори до тла!

Хтось скаже: «Недоречно і невчасно!»,
Та час нам вибирати не дано,
Воно таке примхливе, пізнє щастя,
Коли захоче – знайде всеодно!

2012

Що ти, любий, зі мною накоїв?
Я у коконі чар і надій!
Не з тобою, та тільки з тобою
У дурмані спокусливих мрій.

Тиха магія щирого слова,
Ніжних дотиків лагідний шовк…
З найказковіших снів світанкових
Ти до мене у дійсність прийшов.

Ти в житті моїм, світоче милий,
Наче ясну свічу засвітив.
І на неї,розправивши крила,
Вилітаю із темних світів.

Я лечу і не знаю, що буде:
Може, крила свої обпечу...
Чи загину, чи щастя здобуду?
Я не знаю, але я лечу!

2012