Поза небом тебе ошукають
димарі й вагонетки скрипіння,
і заблудлим, незгаданим Каєм
саркастично поклонишся тіням.

На підпорах дахівка осоння,
і хлібина, й сирівка* – сестриці,
аж допоки з охриплих агоній –
подаровані вогнищем лиця.

Побіжиш – сотня шпал без обману,
доштовхавши до затінку пекло,
і лежатиме небо багряне
на долонях, надовго затерплих.
2013р

*Ще не випечена цегла.

Ще не вмер стадіон "Львів-арена",
Ще не вмерлa Франка "Не пора",
Ще не вицвіли в наших знаменах
Кольори, в бойових прапорах.

Шаленіють миршаві скажені,
Не пускають на матч в стадіон,
Вчора тисяча рук за Євгена*
Й за Степана**.A нині - мільйон.

Хай лютують чужинці на троні
І викреслюють їх імена,
Та не викреслять ймення Героїв,
Що живуть у серцях - знаменах.
13 жовтня 2013р

* Євген Коновалець
**Степан Бандера

Остання хвиля теплих почуттів,
а далі декорації і глина.
Сумбурність форм...
Чи це моя провина,
Що правди дух настільки помалів ?

В метаморфоз влюбившись буревал,
Большой войны затеяв сериал,
Господний мир свои готовил клёцки.
Здесь не маляр у Свирской на хвосте,
А спазмы всех времён, которых, де,
И в страшном сне не видел Заболоцкий.

Для будущих из прошлых реконкист
Лепил планеты грамотный стилист,
О чём живьём ещё и не мечтали,
Взорвавшись пеплом, мириады звёзд.
Пошли почти что сами в полный рост
Дни и значенья из элементалей.

Вопросом неказистому уму
Чуть только ощущалось - почему?! -
Как вновь расплавом делался под спудом.
Закат бывал то палев, то багров,
И в долгом созревании миров
Металось бессознательное чудо.

По внеочередной команде "пли"
Враз триллионы саженцев земли
Ложились, как ошмётки киноленты.
Толпой вздымались горы, как зазря,
Стремглав рождались новые моря,
Входили в столкновенья континенты.

Мы стлались там незначащей травой.
На шедшей в раж планете огневой
Так главный джинн ещё сидел в бутылке,
Так гейзеры струили серный пар,
Так бился с динозавром динозавр,
Пока мы спали в листовой подстилке.


2013

1.
Панує осінь, тихо і велично,
Мережить у повітрі трунок-дим.
Скликає щемні спогади на віче,
Збирає зрілість, як терпкі плоди.

В янтарних вітражах застигла вічність,
Старіє ліс, щоб стати молодим,
І ворони – посли із потойбіччя, –
Приносять вісті у забутий дім.

В палац осінній ще приходять мрії,
Багряний розсипають серпантин.
Крилатим звіром вітер виє-віє,

В садах згасає полум’я жоржин.
Остання невідмолена надія
На полотні небес гаптує синь.

2.
На полотні небес гаптує синь
Холодний день із сизими очима.
Стоїть у полі, як старезний млин,
Усохлий ясен, від життя спочилий.

Як віщий жрець, лякає тишу він,
Поскрипуючи чорними плечима.
Скидають гори паморозь вершин
На простирадло змореного диму.

То палить смуток вицвілі листи.
Приречення цій осені так личить!
Вона жадана гостя самоти.

У небо лине ностальгії річка,
На сивому склепінні висоти
Читають клени роздуми готичні.

3.
Читають клени роздуми готичні,
На шелест перепещують печаль.
Душа умита грозовою ніччю,
Воскреснув день від золотавих чар.

Думки небес тлумачать сни містичні,
В осінніх епілогах тліє час.
Магічний голос в позачасся кличе,
І ллється простір із дірявих чаш.

Обряд журби туманом оповитий.
Намисто із невидимих перлин
Володарці стихій дарує вітер.

На кронах гусне смуток і бурштин.
Краплинами рідкого оксамиту
В повітрі тане смак багряних вин.

4.
В повітрі тане смак багряних вин,
Об небо, заґратоване печаллю,
Сумління б’ється крилами провин,
І пам’яттю щемить у серці жало.

Мовчать жалі пожухлої трави,
Бешкетник-вітер бавиться кресалом,
Гірких спокут здіймає хижий вир,
І листя перемішує опале.

А осінь на війну благословить,
І жовтневі на спис пов’яже стрічку,
Ховає в чорні рукава блакить,

Фарбує в колір вічності обличчя.
На небі хмари – ніби срібний щит.
Вишіптують тепло дуби сторічні.

5.
Вишіптують тепло дуби сторічні
Благанням неприкаяно-німим.
Ідуть у бій стихійні протиріччя,
Щоб вирвати знамено у зими.

Блукає жовтень, як печальний лицар,
Простелює янтарні килими.
У душі наливає сум по вінця,
Глухою невідомістю сурмить.

Шукає він того, що не існує,
Вдихає кров’ю висохлий полин.
А кінь його гарцює – вітер буйний.

І воїн той – спокути блудний син,
У неба просить згинути не всує,
А молитви несе журливий плин.

6.
А молитви несе журливий плин,
І павутинням бабиного літа
Вони срібляться у вбранні долин,
Яке не встиг ще чарівник дошити.

У запахи соснової смоли
Терпку печаль з туману перелито,
Старих дібров золотить куполи
Невидима рука рідкого світла.

Із прірви неба голосом палким
Запрошує на танець хаотичний
Спокусник-вітер зболені думки,

Мов гасить у душі бентежну свічку.
І ніби журавлів тонкі рядки,
Високі мрії спогадом курличуть.

7.
Високі мрії спогадом курличуть,
Покладені на музику небес,
І ноти, ніби полохливі птиці,
Ховаються-зливаються у текст.

Гуляє світом золота цариця,
Лишає скрізь її гарячий перст
Розкішні барви – дотик чарівниці.
У неї досконалий кожен жест.

Вона прекрасна, хоч така самотня,
Але щаслива у своїй путі.
Вдихає, ніби солод, біль гіркотний,

Черпає силу з дивних сновидінь.
І під крилом натхненної свободи
Закуталась душа в шовкову тінь.

8.
Закуталась душа в шовкову тінь,
У спокої, – чекає все ж негоди.
Мов лабіринтом із прозорих стін
Сама в собі непримиренно бродить.

Вражає неосяжність володінь
Цариці душ і мертвої природи,
І непохитна міць її твердинь,
Громи співають їй похмурі оди.

В передчутті стихійної краси,
Що намалює підвечірня злива,
Прощення і очищення для всіх

Готує осінь, ніби звичне диво.
Вже кличуть ніч розхристані ліси.
Вбирають біль осінні переливи.

9.
Вбирають біль осінні переливи,
І шепіт листя зцілює серця.
Панує скрізь готична королева
Талантом геніального митця.

Вона могутня, пристрасно-бурхлива,
Хоч світу не показує лиця.
Водночас і похмура, і сяйлива,
Душа в шипах тернового вінця.

Солодких мук нектари і настої
Дарує щедро запізнілий рай.
І рани від оман дбайливо гоїть,

Хоч в пам’яті карбує кожен шрам.
Вітає осінь вже нових героїв,
Сюжети пише для щемливих драм.

10.
Сюжети пише для щемливих драм,
Гортає почуттів затерту книжку.
Між сонцем і дощем проводить грань,
У бій добра і зла шикує військо.

І знову ніч замінить свіжа рань,
Хоч нагадає, що зима вже близько.
На сцені суму – вишукана гра,
Актриса-осінь зачарує блиском.

То грацію вдихає у гілля,
То скрипкою розніжиться журливо.
В багряних снах – натхнення скрипаля,

Немов завмерли в них пташині співи.
Стрічає золотого короля
Володарка закохано-мрійлива.

11.
Володарка закохано-мрійлива
В сумного неба безкінечну даль
За виднокрай буття думками лине,
Сльоза її чистіша за кришталь.

Змокрілі перечитує архіви,
Де плаче правда і регоче фальш.
Спиває повінь тиш велична діва,
І гордо носить срібну пектораль.

У темний пурпур одягнулась осінь,
Немов іде на пишний маскарад.
Як ворона крило, її волосся,

У чорний шовк уплетена жура.
А жовтень-сум коханням стоголосим
Цілує барви сонячних заграв.

12.
Цілує барви сонячних заграв
Шовковий подих осені-чаклунки,
Повільно ніч виходить із шатра,
Приймає небо таїни дарунки.

Відторгнеться минулого кора,
Душа воскресне від бажання-трунку.
Фантазія казкового пера
Виписує магічні візерунки.

Дрімота пестить кароокий глід,
Вечірній промінь визирнув грайливо
Із невагомо-срібних пірамід.

Неорані стоять ще вільні ниви.
Хмільна свобода лихоманить світ,
Розчісує вітрам шалені гриви.

13.
Розчісує вітрам шалені гриви
Гребінка зір. Покрила землю ніч.
Співає скрипка солодко-журливо.
Клубиться низько темрява сторіч.

Полює скрізь невидимий мисливець,
Бентежить тишу одинокий сич.
А в осені душа така вразлива,
Таїть кохання не почутий клич.

Відтінки хмар погрозливо сіріють,
Немов ідуть на битву сотні рас.
Та мить одна – і вітер їх розвіяв.

Із місяцем зустрілось око Ра.
Володарка печальної стихії
Освячує природи древній храм.

14.
Освячує природи древній храм
Могутня жриця і земна богиня.
Граційним жестом воскрешає прах.
Продовження дістане все, що гине.

Містична, нерозгадана пора
Із присмаком нектару і полину,
В передчутті солодких покарань
Вона співає пісню лебедину.

У ній пітьма зі світлом обнялись.
У ній сплелись відродження і відчай,
Похмурні фарби і янтарний блиск.

Її усмішка ніжна і трагічна.
У вальсі мрій кружляє падолист.
Панує осінь, тихо і велично.


МАГІСТРАЛ

Панує осінь, тихо і велично,
На полотні небес гаптує синь.
Читають клени роздуми готичні,
В повітрі тане смак багряних вин.

Вишіптують тепло дуби сторічні,
А молитви несе журливий плин.
Високі мрії спогадом курличуть,
Закуталась душа в шовкову тінь.

Вбирають біль осінні переливи.
Сюжети пише для щемливих драм
Володарка закохано-мрійлива,

Цілує барви сонячних заграв,
Розчісує вітрам шалені гриви,
Освячує природи древній храм.

Осені згубила мідь
Ірієм утрат,
І засне імлою світ.
І болить із ґрат?

Де стукоче лютий вітер,
Суне зі шпарин,
Вечоріє надто швидко.
Сутінковий сплін.

Пронеслося тепле літо
Через ясний край,
Вистигає чай зігрітий.
Що тепер? А хай.
2013

Круки зорями на крилах
Тихо огорнули землю,
І слова твої, ті брили,
Проминули вже даремно.

Я піду туди далеко,
Перейду глибокі ріки,
Розшукаю слід лелеки,
За луною чути кроки.
2003

Кладе туман
розпушене огруддя
на міднобокі кухлики кущів.
Мовчать алеї,
хворі на безлюддя,
дрімає жовтень,
ласий на дощі.
Понурій днині
досі не вдалося
припасувати сонце до ладу…
І тихо йде
крізь невмолиму осінь
саме життя –
по власному сліду…

Зойк утопився у голосі.
Короткочасний.
Ні на Землі (її глобусі),
ні - про запас мій.

Може, промОвчати пошепки?
Вчора. Сьогодні.
Від нісенітниць - у пошуки
шляху з безодні.

Не переймайся загрозою.
Зойку не стало.
Вірш про поезію прозою.
Медом про жало.


13.10.2013

Місто п’є нічної тиші чар,
Ирій рим очікує на диво,
Хризантеми барвоуродливі
Аж тремтять : мав рацію звіздар! -
Йоту щастя виплеснула в дар
Ласка Неба. І емоцій зливу:
Ич, яка вродилася красива, -
Краля-осінь вилила руда.

Готувався жовтень до Покрови,
А маляти викричане слово
Лунко ознайомилося в «У-а!».
Инші наразí не знали рими…
Найкоротше і найперше «Ма…»
Іскрою яріло вже незримо…

13.10.2013

…Пожнивні, озимовані поля -
Громадить Осінь золото в копиці…
О цій порі на світ з’явилась я.
Тринадцятого. В краї Буковинськім.

Відунка Доля з розмаїття дат
чомусь обрала те чудне тринадцять.
А Жовтень-золотар ошáтив сад,
підморгує: ”Мала, чого злякалась?
То душі дріб’язкові хай тремтять,
фатальності шукаючи ознаки
у магії числа … Тобі під стать -
під силу інше: «магом» є сама ти...”

Сказав і зник веселий перелесник.
А сонце стиглим яблуком
заплуталось в гілках…
І я іду крізь осені та весни,
де кожен крок на долі терезах…

13.10.1999 (ред. 2013)

У Бога у теплій пазусі, в кишенях міста великого
жили:
я,
лате,
збірка "Бродського" -
жили і тебе не кликали.
Я любила зелені:
шпалери,
горошок,
троянди
із медом квітковим чаї на літній вечірній веранді.
Лате полюбляло:
тепло –
(з головою куталось в пінку)
апельсиновий джем на тостах,
сіль на коричневих грінках.
Бродський любив, звісно, США,
тонкий гумор і влучні рими,
з ним осіннім блукали містом, як утомлені пілігрими.
Ти п"єш чорний гіркий еспресо.
"Бродський? Знаю, політик лисий"
у вогких тонкошкірих альбомах сушиш текстурне листя.
Бродський часом на мене лається,
який з нього, мовляв , супутник.
"Ну хіба повезе нас у Штати, тоді вийде, може, щось путнє"
А лате не сказало ні слова. Почало загадково гірчити.
Я,
лате,
збірка "Бродського",
ти.
І нІчого більше лічити.
10.04.13

Ось волошки сині-сині.
Медом пахне жовта диня.
Баклажан, неначе пан,
Синій одягнув жупан.
І дощем травичка вмита
Шепотить щось другу житу.
А калина серед листя
Червоніє у намисті.
Ну, а бджілки працьовиті
Поминули жовте жито,
Подалися на лужок.
Джміль чекає там, дружок.

20 серпня 2013 року

Дві доби гойдання в автобусі
Розфокусують чиє завгодно «тут і зараз»
Аж надто з «напівпрозорими» кордонами ЄС,
Зі спагетті у базиліковому соусі,
В аритмії перегонів і нескінченних мхатівських пауз.
З тобою складно, та ще складніше мені, коли без.

Уявіть, дві галактики танцюють вальс,
Дві наповнені газом і невидимою матерією дзиги,
Вони чують музику сфер у глибинах себе самих.
Хто ладен дати їм простір і час,
Зламати марнот і рутини сатанинські інтриги
І дати ролі людей, простих, але неодмінно живих?

Неможливо для нас, щоб просто так.
Треба за тисячі кілометрів і дуже бажано,
Щоб на другій космічній швидкості, у відриві.
На Сан Марко небо дало нам знак.
Три музики на площі і ми, більш нічого не важило.
Кілька па й виднокрай розчинивсь у чуттєвім припливі.

Ну що я сьогодні безтямна?
І той абрикос не до вірша...
Його звабна Осінь забрала.
А я не змогла? Хіба гірша?

Ну поки шукала ту риму
у зорях, у небі, у скрині,
Весна так зненацька застала:
- А ти... Некрасива ти нині.

- Невже? Я тобі не повірю.
Ось віршів у мене багато.
Вернувсь абрикос мій гарячий.
Умію його цілувати.

Як шкода, що немає
іще того закону,
Аби жінки питали
наш номер телефону.

Не так було б примітно,
які ми всі нездари,
І значно б веселіше
утворювались пари.

Але, нема закону,
не вигадано акту,
І двоє не лишають
надії для контакту.

Хоча, не каже й слова
закон про заборону,
Аби жінкам питати
наш номер телефону!

Красуні наші любі,
у чім тоді заминка?
Мій телефон учора
взяла одна блондинка.

Гамір припинився. Тиша навкруги.
Здалеку всміхаються кручі-береги.
Ми ідем стежиною, тільки я і ти.
Ось і перетнулися наші два світи.

12 жовтня 2013 року

Буйний вітер стих.
Розіллявся сміх.
Я забуть не зміг
Осяйних доріг.
Зоряна краса.
Місяць зависа.
В небі молодім
Збудував хтось дім.
Кароокий світ
Із юнацьких літ
Понесу в життя,
Мов мале дитя.

12 жовтня 2013 року

Ну а щастю у вічі поглянуть несила.
Усміхнулась до мене моя вчителька мила.
В грудях серце завмерло, зупинилось на мить.
Я щасливий: душа, ніби пісня, бринить.

6 жовтня 2013 року

Поспішаю стежиною в школу.
Я щасливий такий, як ніколи.
Усміхається сонце мені.
Журавлині лунають пісні.
Вітер листя жбурляє під ноги.
Манять в далеч крилаті дороги.
Я на крилах лечу в рідний клас,
Бо чекає там вчителька нас.

9 жовтня 2013 року

Я душу ніжну зрадою поранену
Лікую рано лагідною втіхою,
З якою сад у полум’ї багряному
Прихід зими сріблястої очікує.

О, щастя їм: *морозами загояться,
Буранами поранення і опіки.
Черешні, абрикоси і шовковиці,
За літом тугу в заметілі втопите.

Хоч снігом сипатиме, а не сонцем вулиця,
І стануть дні безжалісно-короткими.
Печально. Та чомусь асоціюється
У них зимові місяці з курортами.

Як важко дереву служити вчителем
Дивакуватим плодикам і листячку.
Нестерпно. Хоч у зиму відпочити їм.
На це у них часу-наснаги вистачить.

Забули, певно, в золотому полум’ї,
Що для дерев зима, на жаль, не здравниця.
До того ж вийдуть до зими оголені.
О, горе їм: *морозами роздавляться!

2012

* збіг логічний

Строчки падают на страницы.
Чернила блестят, как слёзы.
Бессонница в дверь стучится,
крадётся в ночи, как кошка.

...Зачем я пишу стихи?..
Зачем по ночам рыдаю?..
Тебе - не надо такой любви.
Ну, а мне, - как поэту, - надо.

...Пустое. Боль не срифмовать.
Здесь и поэзия - пустое.
Когда не хочешь понимать,
то не поймёшь. И это - аксиома.

Как безумные, мечутся стрелки.
Час мой пришёл - забыть.
Пишу - очередную свою новеллу,
а в душе умирают стихи.

...Я цепляюсь за это прошлое,
как та кошка - за край дивана.
А тем временем мне в окошко
утро стучит голубями...

2010

В странном танце нас кружит судьба:
Шаг вперед, поворот - и назад.
Поединок? единство? борьба?
К цели путь или так, наугад?

Если к цели, то цель какова?
Наугад – и о чем же гадать?
Мысли, чувства, поступки, слова
Придержать или сразу отдать?

Взлет, паденье – и прямо к ногам…
Как же сладко к ногам твоим пасть!
И дотла, добела, донага
Обжигающим пламенем - страсть.

В странном танце на месте замри
Не спеши, не вспугни, задержись!
И плевать на вердикты жюри!
Разве можно оценивать жизнь?

Не стихає біль, а щем
Точить кожний вечір -
Старість сіла тягарем
Матері на плечі.
Що просила - я носив,
І моливсь за неї,
Та немає більше сил
Квітнути лілеї.
День за днем, за ніччю - ніч
Ломляться в оселю, -
Прив'язав би їй до пліч
Молодість веселу.
Прикував би ланцюгом,
Щоб жили у парі -
І не лізла б напролом
До матусі старість.
Хай горить вона вогнем,
Мерзне в холоднечу, -
Старість сіла тягарем
Матері на плечі!..

Во мне – нелюдимый предок
Дает о себе знать:
Возможно, он был из деревни,
А может, какая-то знать.
Он тоже имел аллергию
На шум, суету, людей
Любил рубахи льняные,
Кошек и лошадей
Был гиперчувствителен к фальши,
В душе – ребенок, чудак
Всегда уезжал подальше,
И вел себя, как дурак;
Не знал подходящего слова
И сходу обидеть мог,
Прошел он и старых и новых –
достаточно разных дорог,
Срывался с нагретого места
И строил заново дом,
Был слеплен из странного теста,
И что-то пугало в нем.
На вид неотесанный, грубый,
Алкаш, бродяга, дикарь
Он был ещё тем правдорубом,
И лес был его алтарь,
Он выбросил телевизор
– «зиркове життя» - в снег,
Не знал про всемирный кризис
И не посещал аптек,
Но мог рассмотреть Плеяды,
Где нет городских фонарей,
Тихо писал баллады,
Не запирал дверей,
Он был жизнелюб, но все же, -
- накатывало чутьё, -
поглядывал в угол прихожей, -
-туда, где стояло ружьё.
2013

Дрожащей рукой проведу по небритой щеке...
И ты удивленно уставишься прямо мне в душу.
А проседь, как иней, трепещет на левом виске.
Ты снова молчишь, а глаза умоляют: послушай!

Унылый рассвет и осенне-тоскливое утро...
Терновый закат за багровой чертой горизонта.
Дождливый привет и немой поцелуй перламутра
На контурах губ и на шлейфе раскрытого зонта.

Душевный покой, доведенный до автоматизма-
Затерянный миф полу томного женского счастья.
Надломленный мир зияет в граненную призму,
Массируя мозг и пульсируя в венах запястья.

Я замкнутый круг, как рулетку уже разыграла.
За осенью снова завьюжит шальная метель...
Любые шторма (не слабее девятого вала)
На крыльях весны принесут долгожданный апрель!

Йдуть вулицею двоє… Молоді…
І возика штовхають із малятком…
Та, начебто, бесідують собі,
як то бува між мамою і татком…
Аж прислухаюсь - Господи, прости!
Хіба назвати можна їх батьками:
вони не розмовляють - при дити
ні – а гидотно лають* матюками…

2013

Не було дане мені
Зустрітися з Вами
Я в несвоїйчужині
І Ви геть від мами

До своїх несли пісні
Розлиті рядками
В небесах Ви. Я ще ні
Я іду стежками

І хоч круті і сумні
З них читаю драму
Як то в нас в Батьківщині
Зневажають маму...
u15/252a

Нова церква в Ряшеві

Знов в Ряшеві над Вислоком,
Як перед роками
Церква тішить людське око
- Православний дімант!

За діло це Вам кланяюсь
Владико Адаме.
Чув, у Рюшеві немає
Як Вашого ХРАМУ...
05.10.2013р.

Летів за кривою —
то вгору, то вниз —
зачуханий поїзд.

Розварений рис —
розсварені душі
з розбитих сердець
складали роззувшись
життя в гаманець.

Спивались теплушки,
співали купе
і брали на мушку —
хто в такт не сопе.

Горіли в буржуйках
біблійні світи,
бульками у жуйках
стріляли понти.

Задраєні люки —
дихнути ніяк,
з-назовні — ні звуку,
а стрічні — навспак.

Зла кров машиніста —
лінива, не шквал.
Той був мумуністом
в топилищі шпал.
Той вірив у фару,
у силу лопат,
в "піддай кочегаре",
в гудочний парад.
Він бачив майбутнє
і цвинтар комах
на склі чолопутнім.
Він їхав, мов дах.

А станцій — до біса,
розвилок — нема,
і ніде тепліше,
на носі зима.

Проїхали осінь,
ніхто не зійшов,
без моря — матроси,
а віра — в ніщо.

Був цукор до чаю,
з горілкою цирк.
Мовчав, мов Почаїв,
біг вікнами зирк.

Забився на нари,
на хрестику змерз
всім Душам Ліхтарик,
Господар Небес.
Висів — золотився,
світився в собі,
і сум Його лився
прудкіший за біль.
Він знав — де надія,
де брами і мед,
про що серце піє,
куди слово дме.
І дихали груди,
мов риба на лід,
між чудом і блудом —
коліс переліт.

Як сонце клякало,
то місяць кульгав —
за шпалою шпалу
у крок зодягав.

Застукані миті,
оритмений шлях.
Був час зупинитись,
пропала земля...
...купе і теплушки,
хвіст голову з’їв...
і збилися мушки
об неба краї.

Летів за кривою —
чи вгору, чи вниз —
зачуханий поїзд,
дрімав провідник.

30 Вересня, 2013

сон спорохнів
тиша у саднах
м'якне в мені
ніч безлампадна

в'ються вужі
в яблунях раю
сохнуть мужі
не просихають

ної мої
і прометеї
сну короїд
точить ідеї

мало мене
статики більше
спить ще моне
хреститься ніц_ше

падь не паде
сонце не ріже
сплін де-не-де
спомини вижив

па-де-труа
зв'язками Бога
вчасні слова
ложка і йогурт

стіл під горням
поле ногасте
родить щодня
мав би що класти

стіни чіпкі
любо тримати
цвях за зубки
край непочатий

вікна живі
падає листя
в сивій траві
паростки міста

27 Вересня, 2013

Над ранок серце моєї матері змовкло.
На підвіконні поруч із голубом
примостився пожовтілий листок.
Голуб зазирав у кімнату,
воркотів, стукав у шибку дзьобом,
намагався обудити зі сну жінку,
яка щодень висипала із долоні крихти,
промовляла: як живеться, пташино?

Сонце зчорніло мені у грудях.
Запеклися слова у моєму горлі,
перетворилися на потонулі кораблі.
Тільки птах бачив,
як моє море обернулося пустелею,
як воно стихло у серці моєї матері.

Небо тече крізь мене:
вікнами автобусних станцій,
чужими квартирами, друзями,
кишеньками півпорожніх наплічників,
жінками, які хотіли повернути мені море,
жінками, що йшли поруч крізь пустелю,
жінками, що не дали мені зневіритись.



2011

То роз_долля весіль,
то оплакувань
вимір холодний...

Ти - зачаєний біль,
незачатий
мій гріх первородний.

Мрій невтішна сівба
і рутини ланцюг -
на зап'ястях.

Ти - за небом журба,
з перед_раю
не вкрадене щастя.

2013

«І скінчив Бог дня сьомого працю Свою, яку Він чинив.
І Він відпочив у дні сьомім від усієї праці...»
Книга Буття, 2:2

Танцюють птахи на піддашші.
До сну схиляє Телеман .
Лежу без думки, мов ледащо.
Хмарин пір’їстих караван
Пливе собі привільно в далеч.
І тиша мовби не тутешня,
І зникла метушня щоденна,
І телефон принишк нарешті…
…Землі Святій все те не дивно:
Собі і людям на спочинок
Благословив Господь день сьомий.
Сказав: «Шабат!» Своєю мовою
(Себто на древньому івриті)
І мусило все враз скоритись…
…І раптом вчулось чи здалося -
Хтось промовля знайомим голосом:
«Встань, зледачілий недоумку!
Шабат – для рук, а не для думки!»
…Лишаю птахів на піддашші
Й пірнаю в роздуми вчорашні.
-----------------------------
Телеман Георг Філіпп (1681-1767) – німецький композитор доби барокко, органіст, капельпейстер.
Свята Субота - Шабат (од івритського дієслова «лішбот» - відпочивати, не працювати).

Помирають секунди, а ми із тобою живі. Твої ноти тремтять, як роса на пожухлій траві, цілий світ проти нас, але ти зупинятись не смій - і нічого, що раптом порветься струна або дві. Час кусає себе за хвоста, як розгніваний змій. Замикається коло. Цей вибір – не твій і не мій. Я німію і терпну, торкнувшись твоєї руки – спопели мене поглядом, попіл по вітру розвій. Я не знаю окільних шляхів, я іду навпрошки, я нанизую дні на слова, а слова на рядки, я вдихаю тебе, як повітря. Ти в мене в крові. Ти – вода у замуленім руслі моєї ріки.

Ворони – канатоходці!
Вірніше – канато...сидці!
На високовольтному дроті -
усілися, як на східцях!
Неначе оті кумасі,
що знають усе на світі,
викаркують свіжу плітку
на вухо - сусідка сусідці!

11.10.2013

Високої поезії сонети,
Кохаючи, присвячувала Вам!
А Ви, в собі вбачаючи естета,
Співали оди іншій. Під «сто грам»...

2011

Печально золото осіннє
Бринить під подувом вітрів,
Немов благає про спасіння
Його ледь чутний вуху спів.
Немов запрошує до хору
Щораз нехитрий звук оцей
Життям утомлених і хворих,
На смерть приречених людей.
Щоб запитати Бога всоте
Про те, що кожен хоче знать: –
“Земне тяжіння як збороти,
Щоб морок тління подолать?..”
10.10.13

Я твій страх...
Я живу у тобі,
Я в твоїх думках
І в твоїй будові.

Я живу в тобі
Днями і ночами,
Вічно ти в журбі
Моїми слідами.

Моїми ідеш
Ти завжди стежками,
Я оплоти меж,
Я стіна з замками.

СЛУХАЙСЯ МЕНЕ!
БІЙСЯ! ПОВИНУЙСЯ!
Хай тебе веде
Моя стежка вузька.

Хай до тебе сон
Тут в житті прилине,
Щоб і не було,
Тут тебе й хвилини.

Щоб забувся десь
Між моїх кошмарів,
Стратився увесь
І не взнав, що далі...

І не взнав Життя,
І його пригоди,
І що є лиш я,
Там де розум бродить.

Там де він блука...
Темними стежками,
Там моя рука
Розум твій лякає...

Там я лиш живу,
В темнім коридорі,
Я не наяву!
Я думок лиш злодій.

Я їх украду,
Й поведу де темно,
Скажу їм біду,
Це для мене легко :-)

Я лише твій страх,
Я живу лиш в тобі,
Тут мене нема!!!
Я в думках, я злодій!

Я завжди краду
Час твій у ці миті,
Бо заснув твій Дух,
Й "форточки" відкриті.

Я в них прокрадусь,
Й Мозок налякаю,
В вир думок вселюсь,
Хай вони літають.

Хай вони бринять,
Як шалені бджоли,
В цей же час тут я
Заберу все твоє:

Заберу цю Мить,
Насолоду Світом,
Заберу рядки,
Заберу всі Квіти,
Заберу Святе,
Те як сходить Сонце,
Як сніжок іде,
І як дощ в віконце,
Як шумить трава,
Як літає вітер...
Ну а ти в думках...
Тай за мною підеш...

епілог
Й не побачиш ти
В Світі тут нічого,
Будеш з страхом йти, -
То загубиш Бога!

Дякую :-) 11.10.2013р.

Пів-шансу на мільйон – не так уже і мало… Не вивернеться ніч з обойми суєти, а ці мої вірші безлюдні, як вокзали – я їх не напишу, бо їх писала ти. Не думай про сюжет, в якому нас немає, бо ця моя печаль ніколи не засне і ця віолончель ніколи не дограє мелодію оту, що скручує мене в один тугий канат із нервів і безсоння, надрізаний ножем осінньої сльоти, бо всі мої вірші – німі і однотонні. Я інших не пишу – їх написала ти…

Жила щасливою лебідкою
І квітувала диво-квіткою,
Хмаринкам в небі дивувалася,
І світу вдячно уклонялася.

Кохання у душі плекала,
І утаємнене щось знала –
Відоме лише їй одній –
Дивакуватій, неземній.

Поблажливо сприймали люди –
Дивачкою була і буде…
Вона на них не ображалася,
І загадково усміхалася.

Їм було навіть невтямки,
Що є у світі диваки,
Закохані у квіти, небо,
І у житті їм мало треба.

10,10,2013р Надія Таршин

На стільниці неба намісили тіста -
будуть паляниці, будуть калачі!
Вечір - добрий пекар, тихий, урочистий,
зарум’янить здобу в золотій печі.


11.10.2013

за власним бажанням
в кімнаті без вікон
мовчить телефон
delete номери
заблоковано мейли
закрито усі сторінки
холодно
не гріє тепло батарей
відчай
залізає під шкіру
заплющує очі
сором
думати тільки про себе

11/10/13

Мені дали квиток
В театр підземелля,
На виставу із квіток
В якому дерижер гілля...
Тримає та керує
Мелодія листків звучить,
Крізь пісок мандрує
Та шелистить, шумить...
29.07.2013

Куди іти? Куди і ти?
Виблискує метал обручки
так несподівано. І рвучко
вітри розхитують сади.

Втомилась грітися сама.
Зачинені всі вікна – віє,
і віддається, як повія,
старому місту ця зима.

Асфальт довірливо сірить
і грудню підставляє груди.
Не бачила ще стільки бруду
як за одну сторічну мить.

А сонце вчора утекло
цнотливе, як самопожертва.
Метелик, наче ти, уперто
крильми вмерзається у скло.

Хоч би на завтра випав сніг,
прикрив сліди, щоб не шукала.
Колись і я тебе не знала,
Колись і ти кохати міг.

01.10.13

Незахищені крила Ікара.
Невід'ємні від болю і часу.
Нерозмінні монети.
Моя резистентна ймовірність.
Оминаю себе.
І прошкую од сенсу до слова.
Розбиваю мости.
В повноводді шукаю означень.
І не знаю навіщо.
І не видно тунелю до світла.
Зайвина переходів.
Кожен берег стає тугішим.
Йду наосліп.
Вигадую знаки.
Замість рим прилітають птáхи.
І на зміну оголеній тиші
крізь папір проростають вірші.

Пародія

Життя таке – хоча б чогось навчило,
Та швидкоплинна радості ріка…
Минулий тиждень моцно так дощило,
Що й стріха на стодолі протіка.
Даремно.
В село подалі від міських традицій –
То і назад не хочеться ніяк.
Ти муркотіла голосніше киці,
А зверху нам всміхався Зодіак.
Як завше.
Аж на дверях ся гойдала підкова,
На вухо шепотіла ти – Полеж…
І свіже сіно пахло загадково,
Але й кололо поза плечі теж.
Задурно.
А ніч-циганка, ти у ній як Єва,
Твої обійми кращі, далебі.
Мала деталь, та дуже вже суттєва,
Так помагала нашій ворожбі!
Доречно.
Я вже не знаю, маєм діток кілько –
Лежати вдвох нам файно, як в раю!
І де найменший взявсі той Василько?
А семеро тих старших признаю!
Отакво.
Така осьо стодольна Енеїда,
Не гірша, як епічна пастораль.
А що Василько схожий на сусіда –
То не біда – бо точно не москаль!


10.10.2013
Прослушать или скачать Кухарук Пастораль бесплатно на Простоплеер

Прослушать или скачать Кухарук Стодольна Енеїда бесплатно на Простоплеер

Ой, ладо... Ой, люлі... Ой, леле...
Пройдисвіти, прусти, прокрусти...
Моя невесела оселе:
"шуткую", шаткую капусту.

Усе перемнеться, втрамбується...
(Сльозою б - не пересолити).
Дарма прислухається вулиця -
нема коли й поголосити.

За веснами - заполоч, потолоч...
Під вікнами - привиди й тіні...
Віддушина... відгомін... поголос...
І плакання - на волосині.

2013

Феєрверків нічних високостя
перевтілено в небо і птицю,
і заблудлим непроханим гостем,
як невірність небачена, рослим,
перший вітер у просвіти пнеться.

Завивання його і собачі
на загривках туману й омани,
і солома, провісниця втечі,
опадає світанку на плечі
і на сліз поховання багряні.

Не догнати ні піших, ні кінних -
золотистих і срібних, і білих.
Відмовчиш, обійнявши коліна,
і з-під яблуні світлом камінним -
на чуже барабанне весілля.

Між обряди і обри рутини,
посолоду і відблиски солі.
Хай за мить під шатром павутиння
і твоя рятівна соломина,
не простягнеш руки вже ніколи.

2013р

Холодне осіннє інтро
на вулиці грає вітер,
торкаючись хмурих струн.
А небо... а небо – грифом,
ці ритми туманних рифів,
ці спогади про весну...

Дощу монотонне соло
на клавішах-парасолях...
Маестро сумних пісень,
складе падолист лібрето
умить до свого балету
на мокрім пустім шосе.

Заграє бліда природа
фінальне – осінню коду,
бо осінь вже лист зніма
лише в увертюрі Гріга...
Під спів а капела снігу
на сцену спаде зима.

2013