Плив і плив, розгортаючи хвилі,
Водограями бризки здіймав –
Наче білі птахи легкокрилі –
Мов нестримність затято-легка.

Перед ним розступались простори,
Відкривалась ясна далечінь…
Та ревіло розбурхане море:
- Відпочинь, відпочинь, відпочинь!

І, немов утомившись, раптово,
Зупинив свій нестриманий плин.
Наче витвір природи чудовий,
Він застиг, мов казковий дельфін.

Бились хвилі об нього веселі,
Насувалась вечірня імла…
Височіла у морі то скеля,
Що, здавалося, вічно пливла!..

11.08.7521 р. (Від Трипілля) (2013)
Крим, Маяк.

* * *
Нестале все.
Гадання чи прогноз
Надії додають.
Але... є сумнів...
Надворі спекота,
В душі – мороз,
У підрахунку "так",
В кінцевій сумі –
Категоричне "ні"...
Прогнозував
І я твою
Можливу
Поведінку
І – помилявся завше –
Визнаю
Свою поразку
В цьому поєдинку
З несталістю.
Стабільності нема
В твоїй душі смутній,
Як і в погоді:
То зв’язуєш – обірване – сама,
То рвеш категорично знову:
"Годі!"


* * *
Стежку загубивши,
Розгубився,
Зупинився в подиві
Й стою...
Може, я на світ не народився
Вдруге
Й по-другому не свою
Долю празникую
І горюю?
Може, я не був і не бував,
І зорю з тобою не зорюю,
І тебе всю ніч не цілував,
І не плакав, може, не сміявся
Потай над собою, при тобі,
І в твоїх очах не відбивався
Образ мій – химерний, далебі?..
Вихолоне, вистудиться ложе,
На якім ледь жевріло тепло,
І ніхто довідатись не зможе,
Що було,
Якщо воно – було...


* * *
А нам з тобою вже пора
Іти на поступки моралі,
Бо почуттів смертельна гра
Виносить вгору, по спіралі,
До небезпечного кінця
Й катастрофічного падіння…
Кому вона потрібна,
Ця
Запрограмована подія?!
Люби нелюбого свого,
Терпи нестерпні свої болі,
А я – свої.
На дві недолі
Розділим долю…


* * *
Я поразку свою визнаю,
Полишаю арену змагання –
Ти була у моєму житті, на краю
Безнадії – надія остання.
І тепер я, розбитий ущент,
В маячні з дурману і туману,
Наче пес під колючим терновим кущем,
Невигойну зализую рану.


* * *
І знов не стало піснею пісень
Кохання однобічне,
Невзаємне:
Минуле – ніч,
І сьогодення – темне,
І завтрашній
Не проясніє
День...


* * *
Прощаймось без надії,
Що колись
Зустрінемось бодай хоч випадково,
Бодай на хвильку, на єдине слово, –
Шляхи і долі наші розійшлись.
Прощаймось без печалі,
Що для нас
Вже не заграють весело троїсті…
В Луганську – тихо.
А в твоєму місті
Іще тихіше – зупинився час…

..............................

* * *
Від цього яблука –
Не бійся! –
Шматочок ласий
Відкуси,
Пусти з очей зелених
Бісики
І в дідька щастя попроси.
Можливо дідько – добрий дядько,
До щастя долю ще додасть...
Не бійся! –
Сміло й без оглядки
Кусай –
Заради доль і щасть.
Гріха – немає:
Образ Єви
І приклад Єви – ще живі...
Яке ж бо диво яблуневе
Жовтіє стиглістю
В траві!


* * *
Чого тобі не спиться, чоловіче,
В тумані опівнічної зажури?
Змирись – не буде в тебе Беатріче,
Не буде тобі вістки від Лаури.
Задовольнися тим, що маєш нині
Від Бога, від людей і від самого
Диявола. Якого ще людині
Жадати щастя й талану якого?!
Втішайся тим, що гріється під боком
Холодна, мов змія, колишня мила.
Пильнуй і уві сні,
Щоб ненароком
Вона у тебе жало не встромила.


* * *
Побудь зі мною. Перебудь
Зі мною разом – це ж востаннє! –
Поразку пізнього кохання
Мого, а про своє – забудь.
Воно лиш епізод малий
В житті барвистому твоєму
Й не пізно ще змінити тему
Одну на другу – лиш звели
Змінити.. В цю ж болючу мить
Побудь зі мною, будь зі мною
Терплячішою і земною,
Якій, як і мені, болить!
Тебе – не бійся! – відпущу
Я після того, як минеться
Сьогоднішня біда, й проллється
Мій біль у вигляді дощу
На трави осені…


* * *
Любити – треба вміти
Розуміти,
Душею чути,
Бачити чуттям
І знати:
За найкращі в світі
Квіти
Сповна платить –
Готівкою –
Життям!

В день народження у Ясі
Дід би грав на контрабасі.
Правда, ще до цього часу,
Дід не грав на нім і разу.

Баба дула б у сопілку,
Та не знає, в котру дірку.

Тато грав би на баяні,
Ну а мама на органі,
Та сказати без обману -
Ні баяну, ні органу.

Чули б гру на арфі тітки,
Але арфа в тітки звідки?

Ждали виступу кузена,
Є для нього ціла сцена.
Лиш кузен той пада духом -
Наступив ведмідь на вухо.

Не вітати - не годиться:
Перша в Ясі ця річниця.

Тож, родина стала колом
І сказала просто хором:
Хай усе у Ясі вдасться,
Ясі - долі, Ясі - щастя!

...................................
Любий, потягнуло перегаром трохи...
Де ж ти так "набрався"?! Наче здичавів...
Ти забув, коханий, що не геть здоровий?
А де ТОЙ подівся, що тебе привів?

Напівголе тіло. Де подів сорочку?
Рота відкриваєш. Хочеться ням-ням?
А! Мовчиш, Падлюко, і ховаєш очі?!!
Зранку пожалію. Дам води горня...

2013

МАТИ Б КРИЛА МОГУТНІ ТА СИЛЬНІ,
ЩОБ ЗЛЕТІТИ У НЕБА БЛАКИТЬ.
ПРОЛЕТІТИ КРІЗЬ ХМАРИ ВІТРИЛЬНІ,
ДО ЯРИЛА ПРИЛЬНУТИ У МИТЬ.

ЛЕГКІСТЬ ВІТРУ ВІДЧУТИ У ТІЛІ,
ЗАЛИШИВШИ ВСЮ ТЯЖКІСТЬ ДУМОК.
ВІДІРВАТИ СТУПНІ ЗКАМ'ЯНІЛІ
ТА ЗІРВАТИ ІРЖАВИЙ ЗАМОК,

ЩО ТРИМАВ СПОДІВАННЯ ЗАКРИТІ
У ПОЛОНІ ЗЧЕРСТВІЛИХ СТРАХІВ.
ЩЕ З ДИТИНСТВА ДУШЕЮ СПОВИТІ
МРІЇ ЧИСТИХ СВОЇХ ПОЧУТТІВ.

ЛИШ ПІДВЕСТИ ЗАМРІЯНІ ОЧІ,
СИЛУ ВОЛІ ЗІБРАТИ В КУЛАК.
ВІДШТОВХНУТИСЬ БАЖАННЯМ ЩО МОЧІ
Й ПОЛЕТІТИ В МІЖЗІР'Я ОТАК.

КОЛИ СХОЧЕШ, ТО БУДЕШ ТИ МАТИ,
КОЛИ МРІЄШ. ЗРОБИ ЛИШЕ КРОК,
КОЛИ МАЄШ БАЖАННЯ ЛІТАТИ,
ТИ ДУМКАМИ НЕСИСЬ ДО ЗІРОК.

2012

РОЗКИДАВ ВОЛОССЯ СИВЕ
ПОЛЕМ ВДОСВІТА ТУМАН.
СІРИМ МАРЕВОМ ВІН ЛИНЕ,
ОБІЙМА ДЕРЕВНИЙ СТАН.

РОЗМИВА КОРДОН РЕАЛІЙ.
НЕ ВПІЗНАТИ ЗВИЧНИХ МІСЦЬ.
В СИВИНІ ШУРХОЧЕ ГРАВІЙ,
НЕ РОЗГЛЕДИШ РІДНИХ ЛИЦЬ.

В ДИВНУ КАЗКУ ПОРИНАЄШ.
ЛІС СТАЄ НЕМОВ СЛІПИМ.
В ТИШІ ЗВУКІВ ДОСЛУХАЄШ.
В ТАКТ ДИХАННЯ ЗВОДИШ З НИМ.

МЛІЄ ЛІТО БЕЗТУРБОТНЄ.
ЗАБУВАЄШ ТЯЖКІСТЬ СНІВ.
ЄХО СПОКОЮ САМОТНЄ
ПОЗБАВЛЯ ВІД КАЙДАНІВ.

МОХОМ ТЕПЛИМ ТА ПУХКИМ
БОСІ НОГИ ЙДУТЬ СМІЛИВО.
ТИХЕ, ЛАГІДНЕ, П'ЯНКЕ
ШЕПОЧЕ ВІТЕР ТОБІ СЛОВО.

РОЗЧИНЯЄШСЯ В ТУМАНІ,
ЕФІРНИМ МАРЕВОМ ЗЛИВАЄШСЯ В ПІТЬМІ.
НІ СПОГАДІВ, НІ СМУТКІВ,НІ ПЕЧАЛІ.
СВІТАНКУ МАГІЯ ЧАРУЄ УВІ СНІ.

Відтоді не одна весна спливла,
А пам'ять серця – то відлуння болю,
Бо юність із бузками відцвіла,
Скувала старість мої рухи, волю.

Усе закарбувалось назавжди:
Й до цього часу ще мені здається
Лишились у траві мої сліди,
Дитинства щирого, що в снах сміється.

І шум осик і тихих скрип верби –
Довічні обереги біля хати,
І тихий плач осінньої журби,
І молода, у вишиванці, мати

Збираю, ніби золоті крихти,
Невибагливе у дитинстві щастя,
Безмежний світ людської доброти
І рідної землі Святе Причастя.
21.07.2013

На золотім піску лежали квіти,
На небі вечір малював пейзаж,
Дістали світлячки свої трембіти,
Втопав у сутінках самотній пляж.
І теплі хвилі заливали ноги -
Так грався з нами стомлений прибій,
Сьогодні були зайві діалоги,
Була твоя лише, а ти був тільки мій.
Теплом нас огортало юне літо
І чайками літали наші душі,
Вітри бажань звільнилися від гніту,
У серці розквітали дивні ружі.
Кохання сила нас єднала знову,
І відстаням далеким не здолати -
Ми переможемо усі шляхи-дороги,
І розіб’ємо вщент всі циферблати!
І не блукатимуть в безмежжі ночі й днини,
А поки маємо лиш тіл шалений трепет
І навіть час змінив вже величини:
Мить із тобою, вічності без тебе.
І поки є оці моменти я живу,
Твої цілунки сенс життю приносять,
Бо ти кохаєш лише мене одну
І цього навіть більше аніж досить!
08.2013

На дорозі весни,
де світанки ясні-
мо, який ворожбит
напророчив-
юна Доля співала
веселі пісні
та й побачила
Щастя жіноче.

А воно простягло їй
любов у руці,
щось на вушко
тихенько сказало,
випадково спіткнулося
на камінці–
Доля в світ
нетерпляче помчала.

Схаменулася після
негоди і втрат,
після темряви,
болю і скрути,
вже і рада була
повернути назад -
а життєві витки
не зімкнути…

Чуєш? Соловей співає.
А про що його пісні?
Чом так сумно завиває
свої співи голосні?

Чи ти чуєш? Серце б`ється,
Калата, не схаменеться.
Де ця дужа міць береться?
І навіщо воно б`ється?

Що ти чуєш? Розкажи!
І на помилки вкажи,
Не мовчи, кажи, прошу!
Лише правду залишу,
всю брехню розпорошу.

Соловей собі співає,
Серце б`ється і ридає,
Все навколо завмирає -
Слухає тебе...


16.08.2013р.

Вабила безшумно, як з'явились зорі,
біг у еро-думи з пляшкою й горням.
Зовсім я не дикий, може трохи хворий,
але то для тебе дівчинка ням-ням.

Вабила-палала і доволі близько,
напівголим тілом, наче вигина
ну, а я гадав лиш, хто оте дівчисько?
І чому сховалася в пляшечці вина?

Що побажать тобі в барвистім літі,
У розмаїті пишних квітів, трав?
Щоб прикрощів не мала ти у світі,
Не хвилювались від невтішних справ.

Щоб лиш від щастя голова крутилась,
Веселі вогники світилися в очах,
Щоб давня мрія у житті звершилась,
Стеливсь барвінком долі світлий шлях.

Ти не тривожся, що неждано в коси
Вплелася серебриста сивина,
Із сивиною мудрість Бог приносить,
А у душі будь юна, як весна.

Шануй того, хто поруч із тобою,
Цінуй щасливу неповторну мить.
Хай радість квітне, мов бузок весною,
Синок єдиний душу веселить.
14.08.2013

А мы с тобой, мой друг, не понимали,
Ведь мчалось время сладко и беспечно,
Что через годы вспомнится едва ли
Все, что тогда, казалось, будет вечно…

Ах, одноклассники, с годами реже встречи.
Мешает им любая ерунда.
Увидев вас, охватит дрожью плечи
Та часть меня, что вечно молода.

Я вас люблю. Но только через годы
Я осознал всю прелесть школьных лет.
Съедают жизнь проблемы и невзгоды.
А из альбомов школьных льется свет.

Улыбок ваших контуры нечетки.
Не все дожили – пухом им земля.
Перебираю мысли, словно четки…
Я помню вас! – Вы помните меня?

Ах, если б мы с тобою понимали,
Что время мчится сладко и беспечно,
Что через годы вспомнится едва ли
Все, что тогда, казалось, будет вечно…

Занурююсь щовечора у мрії.
Пригадую, що відбулось сьогодні.
Всі визначні і незначні події:
Що нагорі, а що уже в безодні.

Наївний – щось іще планую.
В майбутнє заглянути намагаюсь.
Але на ранок знову все руйную,
Коли до сьогодення повертаюсь.

Минулого уже не повернути…
Майбутнє, зазвичай, нам невідомо…
Можливо, слід увагу нам звернути
На те, що відбувається навколо.

Що? Де? Коли? – Хіба в житті вгадаєш.
Живи сьогоднішнім і ти не прогадаєш.


2013

Стою на пагорбі у затінку беріз.
Траву теплом зігріло сонце в лузі.
А поза лугом шумом листя ліс
Перекликається із усіма в окрузі.

А ти збираєш квіти польові,
Смієшся і на мене поглядаєш.
Думки заплутав вітер в голові.
І ти за квітами лице своє ховаєш.

Хороше літо, й настрій… Золоті
Стоять деньки – і духмяніють квіти.
І ми з тобою знову молоді,
Хоча уже й повиростали діти.



2013

Спокуснику, скажи своє ім’я!
Воно звучить у скрипках і органах,
Його шепоче вечір солов’ям,
Складає із пелюсток майорана.

Володарю кохання, не зникай!
Торкнися до струни мого безсоння.
Хай розіллється музика палка,
І небо упаде мені в долоні.

Твої цілунки, як зірки, на смак,
Відкрий свою солодку таємницю –
Де пристрасті цвіте червоний мак,
В садах бажання спіють полуниці…

Мій місяцю гарячий, обійми…
Рожевим сяйвом у тобі розтану,
Горітиму медово-вічну мить,
І райським світлом запалю світанок.

Мої вікна виходять у завтра.
Там, де ввечері тепло і завжди багато весни...
А ще - хмари пухнасті -
hand-made, як то кажуть, із вати.
І ще - ти, неодмінно. Такий, як торік мені снив.

З моїх вікон не видно Європи.
Там і часу нема - всі століття в єдине злились.
Дні у танці хвилястім
Диктують у вірш нові тропи.
У тих віршах ми двоє. Самі. Так було вже колись

Протікає Буг.
Промишляє Бог.
Укріпи, бо струх.
Окропи, я всох...
Як же гарно, ух!
Ти, Єдиний в Трьох.
Де ти, вірний друг?
Чи я зможу? Ох...
Хто я? В небі круг...
На камінні мох.
Протікає Буг,
Промишляє Бог.

Пародія

Не скиглю, не злюся, сховаюсь – он вишня…
Ти бачиш наскрізно? То стану похило…
Я був наче пляцок минулого тижня
Неначе сто тисяч мене розчавило.

Ти враз зупинилась – проходила ж мимо!
Рукою махнув, і картаюсь відтóді –
До тебе втягнуло мене невмолимо,
І так спресувало при чеснім народі!

І як перебути? Всебічно баýли –
Себе почуваю, мов кегль без літер…
Я падав, ти чуєш? Та так притиснули,
Оті, поза мною, що я тебе витер!

Сорочка тріщить – не уникнути втрати,
Ковтаю повітря – як овоч в перуці.

…А дуже хотів би себе відчувати
Лише пасажиром, що їде в маршрутці!


16.08.2013

Кожен вибирає лиш собі
Жінку, і релігію, й дорогу,
Славити диявола, пророка,
Кожен обирає лиш собі.

Кожен вибирає по собІ
Слово для кохання чи моління,
Шпагу для дуелі, меч боріння
Кожен вибирає по собІ.

Кожен обирає по собІ
Щит і крицю, патерицю, лати
Міру остаточної розплати
Кожен обирає по собІ.

Кожен обирає лиш собі,
Обираю я також як знаю
І претензій марних не плекаю,
Кожен обирає лиш собі.

Так швидко я промчався коло соняхів.
Так, що не встиг пізнати їхню суть:
чи Сонце є для соняшників конюхом,
а чи вони весь день його пасуть?

08.2009

Місяць покотився гарбузом,
хмари потяглися гарбузинням.
Місяць таємничий, як масон,
став на мить привітним і поживним.

Блискіт загадковості погас,
щоб холодним вечором осіннім
зорі посміхнулися до нас
гарбузовим смаженим насінням.

08.2009

Що чуєш ти в моїх словах,
прозорих, як вода?
Що бачиш ти в моїх очах?
Що робиш в моїх снах?

Романтиці не місце тут,
Хвилинне почуття,
Здоровий глузд панує тут,
Розсудливе буття.

Сьогодні так, а завтра ні,
Я знаю, як бува,
Ти не співай казки мені,
бо це ж лише слова.

Насправді образ твій мара,
несправжній, не такий.
Бо той, якого прагну я -
стабільний і Живий!


15.08.2013р.

Каштановий десант,
колючі парашути –
із верховіть
летять
упевненим
маршрутом,
під ноги нам
кидаються охоче
...а ти збагнула?
В неба –
карі очі!
На тебе
дивляться
з асфальту –
небеса!

Сивий
Серпень
Сів
Спочити
Спілі
Сливи
Смакувати
Став
Старий
Солодким
Ситий
Сном
Смерек
Спочив
Строкатим

16.08.13

Поезія – це жінка без прикрас
у образі прекрасної Мадонни.
І що їй перебіжний час? -
у млі віків блищать її корони.

Бо має хрест – любити світ людей
та мріяти про речі досконалі,
шукати світло в темряві очей
і руйнувати помисли погані.

Здіймаючи у височінь просте,
вона царить над спраглими умами
і дум її натхнення золоте
осяяне ліричними словами.

Поезія – це завжди крок вперед
від суєти, буденної нудоти
у стан душі, окриленої в лет
до неба слів, до вільної свободи.

(може навіть пісня)

нишком виліпилось тіло
ув очах безлюдно-сірих
каяття
остиглий смак
знову струни заболіли
тихий голос ще повірив
у життя
якого брак

бо ти не моя
таки не моя
уже не моя
і я вже
не я

на словах які пришили
за думками з водомірок
я пливу
у голові
золотої тиші жили
вибрав дощ останній лірик
наяву
він сам не свій

а ти не моя
таки не моя
уже не моя
і я вже
не я

і тремтять від вітру шиби
скоро прийде той хто вибив
цвіту світ
любов мені
та забилася мов риба
на гачку на сонця німбі
тане лід
а подих ні

бо ти не моя
таки не моя
уже не моя
і я вже
не я

і так хочеться розлитись
на твоїх устах лишитись
медом сліз
рікою ласк
залишається прибитись
ув останню гавань літа
сни малі
гойдали нас

там ти ще моя
таки ще моя
насправді моя
і очі
горять

15 Серпня, 2013

1.

у цьому літі
у запеченім книші
начинений дощами
помащений вітрами
із присмаком
бурлацької душі
я
рухлий запах
надвечір'я

мене
вдихають
у мене
вірять
як і в усе
оте
що має гріти
давати привід
не міліти
і сонце визволяти
з пащ

2.

хлопчина
із глибокими
як ніч
очима
зодягнений
у ледь-прозорий
плащ
під колір
посинілих губ
несе мене
незвиклого до крові
несе в собі
у щенеслові
що так пасує
на бджолиний гул

3.

я
не тримаюся
усмішки
пливу собі
неначе снами
ліжко
малююся
по листовинці
і кручу вітер
на мізинці

легкий
немов безтіле пір'я
цей рухлий запах
надвечір'я

4.

от і земля вже
геть пропала
не видно
дна
того
що жалить
немає спин
і ліктів теж
немає слів
немає меж
намок у чорне
плащ
і сох
до рана
а я
черствів
і м'як все
безустанно
перебираючи
в легенях
зерна снів
і висівав
які ясні
посходили вони
мов дзвін великопісний
мов первородна з мов
чи лебедина пісня

5.

є поріг
а за ним
іще так
сто порогів
рови
штахети
хто стояв
на краю
і слухав
той виловлював
звук
на вуха
у повітрі
у цьому літі
стільки щастя
дай Бог
дотліти

6.

очі
світлом замело
рань така
що невимовно
недослівно
не алло
в кронах
скронях невгамовних
рань така
що вмерли сни
і не мучилися мрії
то вона
мене п'янить
то від того
я
жеврію

7.

синь
та не та
під очима
слово ковтай
Батьківщина

8 Серпня, 2013

А я шукав, а я дивився,
дививсь далеко, в далечінь.
А я ходив і лиш змирився,
що не знайти мені ту тінь.

Як не крути, не моя доля,
та зірка ясна в небесах.
А я надію мав, що воля,
назвжди знищить той мій страх.

А я хотів тебе забути,
але ж в думках моїх лиш ти.
А я хотів тебе відчути,
та де ж мені тебе найти.

Я знаю близько ти, десь близько,
і ходиш лиш своїм шляхом.
І я шукаю тебе, зірко,
біль заливаючи вином.

Я знов у сні тебе побачив,
я знов проснувся у пітьмі.
Я знаю, то я тільки марив,
я лиш блукав в солодкім сні.

Тебе, моя ти зірка вічна,
я лиш тебе кохав завжди.
Не потривожу тебе більше,
я лиш шукатиму сліди...
твої сліди...
2013

Ти тамуєш жагучі думки
у тенетах опущених вій.
Серце вільне, як помах руки,
зігрівають лиш дотики мрій.

Ти не спрагнена виру бажань,
у парфуми сповита і лід,
дивно змішані радість і жаль
ще в душі не залишили слід.

Мрій беззахисно-ніжний вогонь
не гасили байдужим слівцем,
до твоїх побілілих долонь
ще в сльозах не схилялось лице.

Тільки вітер торкався тебе,
грав волоссям, коли ти сумна,
і щораз підіймав до небес
у дівочих незайманих снах…

Гойдався день і ніч між року,
Гойдав і нас з тобою вік...
Я б не зробив тоді ні кроку,
Якби від тебе я не втік...
Якби тоді не відчахнувся,
Вдихнувши неба аромат.
Тобою, бач , я поперхнувся,
як тим вином аж після грат...
Війна як відійшла й розпука,
тюремні скарги і казарми...
Такі як ти не тільки мука -
Вони беруть серця за дарма,
й ганьблять їх цим до болю вік...
Благати змушують, молитись.
Якби тоді я так не втік.
Прийшлось би знову відродитись,
А я не можу, та дарма...
Гойдає день мене в долоні,
як у колисці...Йде зима -
посріблила мені вже скроні.
Я втік тоді із білих нив.
Я біг, втікав, заліг на днини.
Я ,Бога, не тебе просив,
щоб не стріляли мені в спину.
Молився, плакав, вив як віл...
А не покинув того в серці
від чого я втікав досіль,
Від чого воно ще палкіше б'ється.
Любов свою залишив на біду.

В тобі злилися всі чотири сили –
Земні стихії, породивши п’яту –
Стихію грішно-оку, бурно-крилу,
Що прагне нас шаленством поєднати.

Розбурхала в мені бажань вулкани,
У кров гарячим вітром увірвалась,
В солодке море, як у вічність, кану,
Тебе і кисню мало мені… мало!

Ми впали у полон хмільної втоми…
Вирує неприборкана стихія!
Тіла й серця так солодко судомить,
Від тебе шаленію і п’янію…

Заповняться всі амфори любов’ю
У храмі золотої Афродіти.
Мій всесвіт завагітніє тобою,
І буде над безоднею зоріти…

Небо щойно провалилось під грозовим дощем,
Останній лист ще на дереві,
що зветься плющем.
Допоки він тримається -
Надія ще жива.
А тільки-но повалиться -
урветься і буття.
Забудеться історія,
забудуться й слова
Та що б не говорилося,
і ким би не судилося -
Надія все ж жива...


30.09.2012р.

В пошані нині псевдогероїзм,
Подоба квола на життя й людину.
Дай Бог не загубити оптимізм,
Не обернути Україну на руїну.

Бо задля чого проливали кров,
Раз не навчилися по вірі жити?
Та материнську ту святу любов
Не дай нам Боже знову осквернити.

У кожного він свій - по силі - хрест.
А нарікати звиклося від ліні.
Та хай там що, а ми йдемо вперед -
З Днем незалежності! І слава Україні!

08.2013

Аж завиває у Соснівці вітер,
Важучі хмари десь у даль штовха,
Чи настає година вже лиха? –
Скидай футболку, одягай-но світер?!

Дощини перші я з лиця не витер,
Погонич роздува свого міха,
Він крещендує, ні, не затиха,
Мелодій буревійних композитор.


Витрушує небесні так мішки,
Що краплі б”ють об землю, мов градини,
Які вже на подвір”ї тут смішки –
Всі в хату – від комахи до людини.

Тінь Спаса над селом нависла строга –
Вже осінь – каже календар Дажбога.

7504р. (Від Трипілля) (1996)

На вістрі хвилі, в плині часу
Нам зупинитися б на мить,
Щоб пісню ту згадати разом,
Що нею соловей бринить.

Тоді в саду цвіла черешня,
Дзюрчали стрімко ручаї...
Але не можуть безкінечно
Нам усміхатися гаї.

Все в нас було, всього - й немало...
Вечірнім небом - журавлі...
У сяйві зір ми забували,
Що все минає на землі.

Чарівні весни невблаганно
Зникали в леті пелюсток...
Палають явори багряно -
Вина червоного ковток.

Ох, серпень - жнивнику останній!
На осінь повертаєш ти...
Та незабутні дні весняні
В душі нам завжди берегти.


1996 - 2013

Простеньке відро, хоч і цинкове, геби,
Та це – лиш здається, я - форма небес,
Коли з мене викинуть все, що не треба,
І з неба накинуть по вінця словес.

Буває, впадуть в мене вишні чи груші,
Чи яблука, зібрані прямо з гілля,
Потраплять, бува, і заблукані душі,
Не знати-бо звідки, та не звідсіля.

Я вічним було з нержавійки, не з цинку -
Бо це і часа́м непідвладний процес.
Збирались в мені із хмаринок дощинки –
І в них відбивався кришталь із небес.

Але загорілося небо у тиші
І куля вогненна з'явилась на дні -
Багряна зоря, мов загублена вишня,
Скотилася, п’яна, на Землю у сні.


15.08.2013

Лине думка аж за небокрай.
Моє серце зранене не край!
Мою душу, зболену, полиш!
Не тривож словами тільки лиш!
Не любов здіймає висоту:
Маю в думці істину просту!
Ти для мене був останній шанс
Та я втратила тебе, нажаль, на раз!
А навколо порожнеча й тьма нічна,
Я одна, знедолена й одна!
Звинувачувати в тім нема кого,
Бо сама обрала шлях – пройду його!
Лине думка аж за небокрай!
Почуттів моїх ти не чіпай!
І не стукай, в душу не дивись
Я любила, але те було колись

Українська земля благодатна
Простила чорноземи степами,
Засипає житами-хлібами,
Безкорисна, на злобу не здатна,
Українська земля благодатна!
Годувальниця і берегиня,
Своїм донькам синам, ніби мати,
Її треба любить-шанувати,
Вона щедра і безневинна,
Годувальниця і берегиня!
Українська земля благодатна.
Поклоніться до неї низенько,
Її подих відчуйте близенько,
Про врожаї почуйте достатні.
Українська земля благодатна!

Ніде подіти Правди їдкої,
кожен союзник брехні громіздкої.
Сьогодні ти пан,
бо є чим поживитись,
А завтра "жупан",
бо вже треба коритись.
Людина істота тепер всемогуща,
вона тепер завжди й в усьому тямуща,
Кому, як не їй розбивати "тортури",
навіщо ж себе у неволю тягнули?!
Я бачу, що треба вже їй вибирати:
прибуток чи Правду наразі збирати?
Кого захищати, панів чи людей,
нема вже різниці між ними. Курей!


15.08.2013р.

Півроку до півроку..і вже й прожив, неначе...
до першого уроку..якого й не побачив
вертаєшся думками і згадуєш насилу...
той час, коли настачив душі на зиму силос...
бо годувати треба щоранку і щовечір...
сю внутрішню амебу у чорноті чернечій,
що причаїлась доки ти ще живий хоч трохи...
колись ти ганив спокій і шив взувачку блохам..
і знав, що не минеться чуття мурах лоскотних..
у грудях серце б*ється... прадавньої істоти
шукаючи відлуння у власних пориваннях,
в солодких мріях юні... у темному старанні
любовного напалму...
а зараз...чисте зілля і краплі валер*яни...
і вдоволь зимних видів, пейзажів для покути...
наш бог нас ненавидів і не хотів почути
ніколи, ні за яких найтребніших обставин
він викинув нас голих і байку про нірвану
шепнув аби для "пташки" чи так...кому до сміху
і дав життя нам наше, і дав людську нам втіху...
і казку про небесне буття чи пробування...
Воскреснув!.. і воскресне? з колін підніме й твані
незвідану ще досі і лячну досі силу
земля їх носить… коби їх небо ще зносило...

І ти там скоро будеш в кумпанії старечій
а зараз...юди й люди...
у шкурах не овечих, а вовчих у кутюрній
обробці модерновій...яскраві і гламурні
холодні до розмови не вбраної у шати..
і нікому почути...і нікого спитати..
нічого не вартує у світі сьогоденнім..
а матері годують з потроєним натхенням
своїм тілесним болем і білою тугою
дітей, що будуть вбиті байдужістю й покоєм...
що до зими нездатні, ще зовсім не готові..
без силосу..без сили..без почуттів..без крові...

Ти блиск очей моїх,
Карамель моєї кави,
Вони ховають в собі сміх,
На тебе, дивлячись лукаво.
Сьогодні вдень,
А, може й, вніч
Я покажу як вони плачуть,
Завтра ж з тобою віч на віч,
про все забувши, знов розтануть...
Ти вірь мені,
Я не покину,
І не забуду імені.
Коли прийдеш в тяжку хвилину.
Ти тільки вірь... моїй гордині!


15.08.2013р.

Нехай бояться вороги, а ти не бійся!
Нехай жебрачать бідаки, ти не проси.
А ще не вір, коли усі кричать: довірся!
і слово лжі до інших теж сам не носи.

Чого боятися? Що час прийде умерти?
Ти – мить, що з тіні переходить знов у тінь
і право вічності – усе минуще стерти,
щоби самій не перегнити в чорну тлінь.

І бідність – не порок. Її ти не цурайся,
не уважай на дурнів, що кричать: дурнІ!
Живеш по честі, там і залишайся,
бо правди не пізнаєш в ситі дні.

А ще не довіряй тим маскам і личинам,
що так натхненно грають у театрі слів.
Дивись душею, серцем, не лишень очима,
тоді і щире відрізниш від фальші днів.

Не вір, не бійся, не проси – як кодекс честі
в країні, де поети, люди і царі,
де все зі скрипом, абияк і проти шерсті,
де злидні ниці і маєтність угорі.

Не вір, не бійся, не проси –
наснились хтиві голоси.
А може, то дуркують пси,
пещені суки, ситі пси,
що переїли ковбаси?
А може, інші, злючі пси,
що стережуть блошині сни
без повідків і ковбаси?
А може, то такі часи,
де люди-пси і голоси...

Блакитний мед
серпневого
повітря.
А я -
малесенька
бджола -
туди,
де сонце
квітне!

Шелест дощу -
Небо з землею сваряться:
- Не відпущу!
- Певно, піду я геть!
- Гнів відпущу –
Зливою розіграється!

Зашелестить –
Зойкне земная твердь…

Блискіт, розкат,
Небо без краю міниться,

Не перестав
Дощ набирає сил,

Чиста вода
Булькає, схоже, піниться,

Злива,
Гримить, що вистача зусиль.

Стихнути? – Ні! –
Вчасно гай-гай стриматись:
Тонни води з неба – землі – ов-ва!

Як не крути –
Небо з землею помиряться,
А суперечка –
Підтвердження –
Пристрасть жива.

Стиглими вишнями,
Літніми зорями,
Споєний соками,
Днями високими,
Гасне час вечором,
Теплими печами,
Винними гронами,
Повними жменями.
2013

Сипне лелітки ранок на алеї,
і навпростець
крізь іній самоти
в осінній парк незмінно прийдеш ти
із надвечір’я пам’яті моєї.

Зморився вже,
либонь, блукати світом?
Твої сліди покірливо змива
холоднокоса осінь дощова,
але чомусь ніяк не може змити.

Тут кожен крок
нагадує про тебе…
І береже мереживо алей
старий каштан -
засмучений Антей,
поклавши на плече провисле небо.

Пишіть листи і вірте в чудо –
Струмок із попелу не б'є.
З життям кохайтесь до абсурду.
Завжди й насправді: двері – є!

Шукайте шлях в забуте літо,
Бо осінь ще візьме своє.
В серцях у нас гніздяться діти.
І в них, і в нас дверцята є.

Рахуйте вії та півкроки.
Зізнань – побільше! Час іде!
Гріхи міняйте на епохи.
Руйнуйте стіни. Двері є!

Біжіть щодня назустріч сонцю.
Минуле більше не мине...
Хай зорі світять крізь віконця
На двері, що насправді є.


13.08.2013.

Щось шепотіло літо на останок,
на небосхилі загорався день,
здавалося іще один світанок
і закінчиться час моїх натхнень.

Дощі ховали теплі літні сльози,
пустішало на мить навіть життя.
Душа приховано жадала прози
і відправляла вірші в небуття.

Застуда зовсім не давала спати,
маячили сумні хворі думки,
мов осінь залетіла до кімнати
і доторкнулась золотом руки.

Невпинно падали осінні зорі,
неначе листя клена за вікном.
Уперше помисли були прозорі
і не зігріті сонячним теплом.


09.08.2013

* * *

Оплативши сонцем щедре мито,
Теплий серпень починає путь.
Отже, всі благодіяння літа
Скоро у минуле відійдуть.

Трави, розігріті i духмяні
Знов заллє дощiв’я каламуть.
I три Спаси — перший з них медвяний,
Яблучний i навіть полотняний —
I три Спаси літа не спасуть.

1995