О, ГОСПОДИ, дозволь мені сказати,
да так, щоб аж глибинне ворухнулось,
щоб у народу серце стрепенулось
і перестало болісно ридати.
Моєму слову дай снаги торкати
душі людської потаємні струни.
Хай в ній стремління вікове відлунить
і допоможе справжнє відшукати.

Ні, не всі собою були,
Коли чужі вітри дули.
Були такі, що стояли і сміялись...
Хтось був з Богом, хтось без Бога,
Тому на наших дорогах
Тоді важко було знайти ідеалів.

Бачу нині, правди жорна
Мелють біле, мелють чорне
І буває, що пробують це змішати.
Колір з тої мішанини
Не чіткий для України.
Ця, не знає, кому її довіряти...
22.06.2013р.

Чого ж це я плачу?.. А душа затерпає так
До самоспалення аж, до самозречення...
І думка кожна - як запитальний знак...
І висновок кожен - багатозначне (питальне?) речення...
Чому так нестерпно важко душі моїй
У світі, де грати ролі - уже традиція,
І де розуміючий погляд (бажано твій)
Міг би мені розтлумачити, у чому міць моя...
Навіщо ці сповіді?.. Себе не люблю і за це,
Бо звикла сильною бути (та жити "як всі" не навчуся ніяк...)
Не хочу носити між люди чуже лице,
Де і мить не собою бути - для мене фатальний знак...
...Але і в дитинстві ми гралися часто "в принцес",
І дуже хотілось для когось лишатись єдиною...
...Оголене серце пронести по долі своїй - це вже, знаєте, хрест...
Найважче - собі бути вірною, отже людиною...
...Чого ж це я плачу?.. І дощ... Ох і дощ в унісон!
Душе моя, благаю, не будь на людей ображена...
Давай ми з тобою повіримо: це був сон...
Ти ж сильна у мене...
Ти сильна...
Любов`ю вражена...


26.06.2013

Цілувала - голубила
від гілля до кореня...
Було мені росяно...
Було мені зоряно...
Було мені солодко...
Полиново-м'ятово...
Ой, цілувала-голубила
ворога заклятого...

Літні зливи, у смуток огорнені,
Відлили-відспівали до дна…
У воронячій зграї між чорними
Народилася донька чудна.

Із родзинкою, з гордістю, з гонором,
Та «потвора!» лунало услід,
Бо була білосніжного кольору,
Не така, як воронячий рід.

І тоді браття-ворони зрадились
Засудити потворну сестру.
Сім ночей суперечка провадилась,
Очорнити зійшлися в яру...

Непідкупную, чистую, гордую
У болотнім скупали багні,
Щоб у платті негарному чорному
До останніх лишалася днів.

Приспів:
Чорні ми усі – чорна будь і ти.
Чорні ми усі – чорна будь і ти!..

А вона в голосінні забилася,
У душі не тримаючи зла...
І сльозами від бруду відмилася,
Стала знову така, як була!

Непідкорена, гордая, ніжная,
Як душа моя, щира, тонка!
Мов осінній туман, білосніжная,
Не така, як усі, не така!

Припев.
«Чорна зграє, із лютою силою
Чисте пір’я топтати не слід!
Чи моя то провина, що біла я?
Народилась такою на світ!»

Кохались два серця, холодне й гаряче,
Холодне – дівоче, гаряче – юначе.

Дівоче шукало те щастя по світу,
Юначе леліяло пісню і квіти.

А щастя чомусь не надибало жодне.
Зустрілись два серця, гаряче й холодне.

Холодне – дівоче, гаряче – юначе,
Зустрілись два серця, цілуються й плачуть…

Ти не думай: рветься так до тіла,
Мов голодно-голий… Наче птах,
Хочу, щоб душею ти злетіла
Й затремтіла у моїх руках,

Щоби стали святом сірі будні.
Я любов, а не грабіжник-тать.
Вибач, якщо надто сильно буду
Через тіло душу лоскотать.

24 травня 2012 року

Зробити усе, крім останнього кроку.
Хай світ насміхається, хай…
У світ іди, мріє моя доброока,
Й активно у нім согрішай.

14 травня 2012 року

Вип’є душу лібідо,
А душа вип’є хіть.
Не зостанеться сліду.
Іншим ліжко хить-хить.

Йди життям по болоті,
В твань топчи комиші.
Важко жити без плоті,
А ще гірш без душі.

В цій пустині хоч криком
Возвопий в голубе!
Привалило, як віко,
Низько небо тебе.

4 квітня 2012 року

Душа болить,а я сміюся,
Рука трясеться я пишу,
Ноги не йдуть,а я спішуся,
Неправду-віршами палю.

Слова мовчать,а я в роздумі,
Серце щемить,а я люблю,
Мізги не мислять я в поглумі,
Життя побє,а я живу.

Люблю,роздумую,спішуся
На аркуш правдою стелю,
Очі сумують я сміюся,
І каюсь,вірю і живу.
2013р.

весна моя київська висипала фарбами на двір
де дітлахів як маку і смачні пиріжки із маком
де сосни Троєщини чистять повітрям голки свої
де пацанята годують біг-маком приблудну собаку

хоч траси поділено біг-бордами наших мрій
хоч пробки такі достеменно довгі й провокаційні
жінки тримаються за кермо та синім фарбують вії
встигаючи няньчити дітлахів на заднім сидінні

Русанівський Сад ходить потайки на побачення
місто вдягає балетки кросівки замшеві черевички
і здається що все погане викреслено-пробачене
зеленими паростками лілей і цілунками чоловіка

сонце літепла пече по шиях червоною паприкою
грайливим зайчатком скоріше скидаються светри
Нивки шукають нив
і про знижки балакають
як мурашня окуповуючи з живою водою бювети

підсніжники на Оболоні дивляться дивовижно
малинові обідки брюнеткам личать до темпу
і ретро вічне блондинок
смагляві панчохи на ніжках
тюльпанами дихає Київ відбувши підшкірно» «Євро»

і не Поділ стоокий ознака справжнього Києва врешті
з решета ця весна сіє любов краватки і годинники
очі коханих сяють Богами й усе роздають задешево
літають в небі поети
і дулі тикають критикам

Зараз в моді всякі шоу
чи політдебати.
Нині, бач, в прямім ефірі
знову депутати.
Ставлять різні їм питання,
як то далі буде?
- Станем жити значно краще!
Чесне слово, люде!
- Ви скажіть – питає пані
врешті в депутата –
нащо вам ще шмат земельки?
Маєте ж мандата.
Є ж у вас в Європі фірма,
навіть бізнес в Штатах.
Купка грошей є в офшорах.
Десь на Кіпрі хата.
Скромна в Лондоні квартирка.
Яхта, сад і вілла.
Нащо ж вам іще й зарплата
депутатська « біла »?
Наш обранець глянув косо.
Очі враз налились:
- Що вам той шматок земельки?
Марно причепились.
Треба бути патріотом!
Я ж не хам чужинський!
Мушу мати рідне серцю
щось своє вкраїнське.

Слів метастази.
Кажуть, обрАзи
здатні губити тіла.
Я відразу
стільки сказала,
подумала стільки –
слів метастази.
Боролася стійко:
рими-пігулки,
мікстури-молитви,
за чудодійним рецептом гонитва,
вибачень море,
розмов океани...
Слів метастази
і рани, і рани…
Ампутувала тебе,
як пухлину…
Шрам біля серця,
та легшає нині.

Пародія

Я – павучиха. З каракуртів, знацця…
Я – доброта ! Хоч прикладай до рани…
Готую кокон – нелегка то праця…
І де це забарився мій коханий?

Де ця дурненька і смачна істота,
Що від жаги стає така хоробра?
Злягання що? Вечеряти охота…
Я без меча управлюсь – нині добра…


26.06.2013

Вже сонце високо, та, мов помер мурашник:
не вирушають в яблуневий маркет,
не поспішають в яблуневий клуб.
В мурашок зараз інтернет домашній,
тому за них переживать не варто,
хоча б з нудьги нізащо не помруть.

05.2013

Я – амазонка. І Великий звичай
велить тебе убити по зляганні.
Вже й меч підняла… Дивишся в обличчя…
Іще живи… Я нині добра пані.

Я – вершниця, струнка, засмаглотіла!
І білці в око в сосен верховітті
поцілю з лука!... Що ж, ізнов до діла,
загнузданий мій коню?...
…Будеш жити…

26.06.2013

Пломеніє весна за горою,
Розквітає красою ряснОю,
Відчуває себе молодою,
І від сміху стає золотою.

Зеленіють дерева і трави,
Всі птахи вже співають октави,
Тут художник поставив мольберт
Всю палітру- весні на портрет.

Ріки знов досягли повноводдя,
Самоцвітів довкола - безодня,
А ранкова роса ще холодна
Надимає натхнення полотна.
2003

Обдаруй мене осене
Золотими покосами
Барвами стоголосими
І холодними росами

Шепіт трав, полиновий дух
Гуркіт грому упрігся в плуг
Сонцем печений коровай
І полишений птаством гай

Все це осінь дарує нам
Так відкритим усім вітрам
Пам`ятали щоб ми красу
І чекали нову весну
2003

Що не хочеш, доню, заміж? -
Мати запитала.
Доня ледь від ноутбука
Кузов відірвала.

Мама, ти про своє «заміж»
Не кажи нікому.
Тепер заміж не виходять,
Тепер по другому!

Усі так живуть інтимно,
Щоб дітей не мати -
Хлопці з хлопцями окремо,
Окремо й дівчата...

Нащо хату будувати,
Будувати плани?
Ми тепер не просто люди, а...
Інопланетяни!

Ми на вищому вже рівні,
В порівнянні з вами -
Ми кохаємось здебільше
Руками й ногами!

Знала б, що так позаземне, -
Мати відказала, -
Я би тобі руки й ноги
Змалку б відірвала!

І хай кажуть не гуманно,
Не демократично,
Та у мене була б дівка,
А не б...дь* космічна!

* блудь космічна, від
поняття блудити в космосі.
2013р.

Ты сказала: - Приди.
Я пришел.
Сел за столиком
Выпил вина.

Мы молчали с тобой до темна
Потом, так же, я молча ушел…

Нам с тобою слова не нужны.
Всё расскажут твои мне глаза…
Они светятся, хоть и грустны,
Иногда в них искрится слеза…

Но слеза не всегда соленА.
Соль всех слёз твоих – это любовь.
Сию чашу ты выпьешь до дна,
И наполнишь опять до краев…

Я завидую чувствам твоим.
Они жизни творящий огонь.
И как глас вопиющий вдали…
..............
Твое сердце сожгло мне ладонь…

29.03.2012 Ю.В.

Марю і сплю навпереміш
з пристрасним щастям утіх...
що таке щастя окремих?
де воно щастя для всіх?

Поглядом скислого світу
очі викривлює біль...
в мовах і звуках повітря
хліб і розсипана сіль...

2012

Правила вилами ламано,
іскрами рам і безсонь!
Ріки-каліки стограмами
ллються з кривавих долонь
пещених піснею вищости
в маннах означень і вчень.
Маса - Месія Сподвижництва,
Меса, не співана вдень!

Вулиці лицями чистими
сповнені, зрушені в бій!
Дух, Ідеали і Містика
сяють в очах хуртовій!

Промені в гомонах Пращурів
кличуть у військо безсмерть.
Муки ставатимуть важчими,
поки не знищим їх вщерть.

2013

* * *

Майстрові слова невизнання не страшне наче пустеля,
бо посеред людської пустоти
слова лиш справжні спраглим за джерела
і дереву з ідеї прорости.
В безоднях, в безнадіях, там де мрії ¬¬—
знецінились мов висохлі моря,
лиш той не пропаде, в кого в душі — ріки поезії,
і береги добра.
Як сотворити із нічого щось живе —
заклав Творець у дивний дар поета.
З самоосмислення першооснови небуття
з’явилося, заколосилося усе.
Так літератора перо —
випише гори, і поля, і зорі…
Матеріальні сяйва міст мов міражі,
без світла мудрих слів погаснуть неживі.
А у пустелях розцвітуть сади —
невиданих літературних див.

Колиска запашна весни
Гойдає білоквіт.
Куди ж поділись диво-сни
У вісімнадцять літ.

Я жду тебе в самотині
І на душі печаль.
Ти – наче вогник у вікні
Зовеш у синю даль

І я, забувши все, лечу
На твій беззвучний клич.
Немов метелик на свічу
У темно чолу ніч.

Вечірня зірка догора,
Пташки в гніздечках сплять,
- Давно прощатися пора –
Нам верби шелестять.

Десь скрикне сойка на воді,
Злітає вишні цвіт
А ми щасливі й молоді
У вісімнадцять літ.
03.02.2013

Переручкалися похмуро
огрядні сизобокі хмари,
і необачно призабули
усі свої колишні чвари,
на честь раптової угоди
б’є небо в мідні тулумбаси,
на трав’янистій широчіні
виводить вітер вихиляси.
Вербова парасолька кличе
ховатись у шатрі безпечнім,
на низькорослому узліссі
достоту пишна і доречна,
десь перегукується листя,
чекає на прийдешню бурю,
сколошкані величні сосни
посвистують на верхотурі.
Гроза підступно неминуча,
переплітає стебла зливи,
летять наввипередки з вітром
колючі пасма срібносиві,
у розкуйовдженому світі,
де раптом сонця стало мало,
про непорушність істин вічних
негода громом розказала.

Ти глянь яке багряне калинове гроно,
Відчуй на жовтім листі осінню утому,
Почуй як летять у мряку пташині ключі,
Вони забирають тепло у чужі краї.

Стукає серце, неначе годинника хід,
Лінія долі сховається скоро під лід,
Ще феєрверк кольорів творить казку нову.
Осінь шукає у відчаї ласку живу.
2003

Чого шукаєш снігом ти,
Коли залишиш ті сліди?
Навіщо прагнеш в височінь,
Де чути тільки серця дзвін?

Там срібло і небес блакить
Тебе відштовхує, болить.
І залишає в самоті
У тій пустелі крижані.

Сліпуча чистота навкруг
Осяє простір твоїх мук.
Там ти побачиш новий шлях
Та чи зупиниш страху крах?

Усе, що нам дає зима
Це лише мрії і слова,
Це тиші цвіт і білий лід,
Це лиш думок безмежний світ.
2007

Артисте! Я - в журбі,
Що вичерпалась роль...
І дякую тобі -
Зіграв ти, як Король!
Хоч жаль мені до сліз,
Сказати це дозволь:
"Не викличу "на біс".
То ж, прощавай, Король!"

2011

Невже біля хати? не віриться, друже:
Роки, як дороги, біжать з-під коліс,
А річечка спогадів серце замружить,
Покотиться повінню у верболіз.

Вертатись додому - не в гості на свято
Поринути зором у ніжність бузку.
Так хочеться юність свою наздогнати,
Метеликом битись у хвіртку тремку.

Стою оніміло, щокою тулюся
До сивої яблуні: "Сестро, привіт!"
Назустріч виходить старенька матуся
З тугим оберемком зворушливих літ.

Усмішка і сльози, як щастя і смута,
Мов радість і біль, що в обіймах топлю.
І мами слова, наче пісня забута,
Святою водою на душу мою.

2012

Час розмелює дні, наче жорна зерно,
Та не сіється в жмені ніякий набуток, –
Оживляє лиш пам'ять забуте давно
І розвіюють спомини сутіні смуток.
Сподівань і прозрінь перекличка німа,
В безкінечній самотності злобної долі, –
Неспроможна затихнути в серці сама,
Ніби спазм швидкоплинний нестерпного болю.
Я приречений, певно, до скону нести
Ненависний тягар порівнянь і пророчень, –
І писати про все це не вірші – листи
Тим, хто їх розуміє й читає охоче.
05.05.13

Осінь. Жовті листопади
Свіжість ранку. Запах диму
Ти долонею своєю
Пестиш з клену покривало
І не згадуєш про тугу

Нам п’ятнадцять
Максимальні набираєм обороти
Ще життя-екзаменатор
Не пита з якого тіста
Нас зліпили батько й мати.

Світ великий. Берег дальній.
Видається нереальним
Зачепитися на зльоті
І розпластати в багнюці
Віру в вічність...

А в ефірі, що навколо
Не бракує нам повітря
Сенс буття? Кому він треба?
Поки в очі волошкові
Я, у пошуках нектару, щохвилини зазираю

Не хвилює,
Що назавтра ти прокинешся чужою
Що з зимою вмруть останні
Полум’яні і нестримні
Відчуття одного тіла

Засинає все навколо.
Осінь. Жовті листопади.
Лиш на камені у парку
Під плащем старого клена
Ми знімаєм зірки з неба...

2008

На семи розхристаних вітрах,
По чужих квартирах i кімнатах,
По чужих диванах i ліжках,
Я просила в Бога тільки хату,

Де підкова висвятить поріг,
Де i стіни будуть помагати,
Добрий порятує оберіг,
Рідні захищатимуть пенати.

Хто ж це так жорстоко заповів —
На чужому жити i вмирати?
Вчуся філософії старців:
Ні до чого надто не звикати.

Та доволі. Досить вже ниття.
Головне — не вгробити таланти.
Скiльки того куцого життя?
На Землі усі ми — квартиранти.

1991

У Польщі, десь на зупинці
Стоять хлопці - українці.
Між собою ведуть діалог в польській мові...
Я питаю їх: - Краяни,
Чом у вас своє без шани?
Хочете імпонувати полякові?

Замовкли брати зі Львова.
А скоріш почута мова
В пам’яті залишиться, як сон про гідність.
А будучи в ріднім краю
Цю подію я згадаю
Як в Польщі забули хлопці своє рідне...
23.06.2013р.

«Побіля вавилонських рік сиділи ми і плакали отам,
Як про Сіон згадали. Кіннори свої на верби почепили,
Бо ті, хто нас зробили бранцями, глузуючи, казали:
«Щось із пісень Сіону заспівайте нам!»
Псалом 137

Як худобу, нас гнали й гнали.
Майже без перепочинку.
«Що за поспіх?»- гадали ми.
Невже так бояться того,
Що сталося із Санхерівом?..»
…Звоював він уже всю Юдею.
Лишився тільки Єрусалим.
А царем у нас тоді був Хізкіягу .
Тримавсь він міцно заповідей Божих ,
Тож і Він був завше з ним.
Не хотів Хізкіягу, щоб нога чужинця
Топтала Єрусалим: срібло віддав усе,
Що було в Храмі та в його скарбницях,
А на додаток ще й золото відрубав
З дверей Дому Господнього…
Замало видалось цього Санхеріву.
Кортіло заволодіть Єрусалимом.
Краще, аби без бою здалося місто.
Отож, послав не до царя, а до єрусалимців
Метикуватого воєначальника Равкоші.
До люду, що стояв на мурі, звернувсь він на івриті:
«Хай не запевняє вас Хізкіягу, говорячи:
«Рятуючи, врятує вас Господь і не дано буде
Цього міста в руку царя Ассірії…
Де боги Гамату та Арпаду? Де боги Сефардайму,
Гени та Івви? Чи врятували вони Самарію?..»
Не здавав собі звіту, що порівнять не можна
Всевишнього із рукотворними божками,
Тож і молов , що звелів господар.
Як почув Хізкіягу глум над Господом Богом,
Роздер царські шати і вкрився веретою
Тай поспішив у Храм. А ще послав вірних
До пророка Єшаягу , Амосового сина.
Почули невдовзі царські посланці:
«Так сказав Господь: «Не бійсь тих слів,
Якими ображали Мене слуги ассірійського царя.
Ось Я дам в нього духа, і він почує звістку,
І вернеться додому,і вражу мечем у його ж краї»
Так воно й сталось. Прокинувсь Санхерів
І почув, що військо мертве. Покотом лежить.
І з рештками кинувсь Санхерів навтьоки тою дорогою,
Якою ще донедавна на Юдею переможно йшов…
…Та недовго ми пам’ятали милість Господню.
За Манасії знову на пагорки cходили частіш,
Аніж до Храму Божого, колінкували перед деревами,
Били поклони священним начебто камінням…
А цар до того ж ще й викорчовував рабів Всевишнього.
В колоді розпилять звелів пророка Єшаягу.
Кров’ю безневинних юшилась Юдея…
А як немає єдності в народі, стає негайно ворог на порозі.
Отак ми й опинились бранцями Навуходоносора.
Тепер же як Юдея далеко позаду,
Над бранцями і поглумитись можна:
«Заграйте нам щось із пісень Сіону!»
Аби пилось і їлось їм смачніше.
Не вдасться вам, напасники трикляті,
Почути те, що радістю було на батьківщині,
А тут спроможне лиш віддатись непоправним болем.
Покарані за те, що твердошиїми були ми перед Богом,
Трикрат перед вами твердошиїми будемо.
Якби ви знали до кого зараз звертаєтесь ,
Вклонитись мусили б, а не наказувати напідпитку .
Нащадки ми славного співця й музики Асафа,
Що із самим царем Давидом грав і співав!
Ні, швидше пальці покалічимо, аніж заграємо…
А тут, на чужині, нас зігріватиме напутнє слово
Пророка Єрміягу , почуте од самого Бога:
«Ось Я покараю царя вавилонського та його землю,
Як покарав був царя ассірійського.
І верну Ізраїль на його пасовисько,
І пастись буде він на Кармелі й Башані,
І на Єфремовій горі, і на Гілеаді ситим буде».
Через сімдесят літ повернемось додому,
Відбудуємо Єрусалим, засяє Храм красою.
А хто про це забуде, од того хай відцурається правиця,
Язик навік прилипне до піднебіння.
----------------------------------
Ось що сказав літописець про Хізкіягу (Єзекію ): «Він покладався на Господа, Бога Ізраїлю, і такого, як він, не було між усіма царями Юдеї, ані між тими, що були перед ним».- Друга Книга царів, 18:5.
Єшаягу -Ісайя.
Друга Книга царів, 19:6-7.
«… Манасія пролив дуже багато невинної крові, аж наповнив нею Єрусалим від входу до входу, окрім свого гріха, що ввів у гріх Юдею, щоб чинити зле в Господніх очах».- Друга Книга царів, 21:16.
Єрміягу - Єремія
Книга пророка Єрміягу, 50:18-19.

Життя сивіє, мов зимове небо:
Все огортає ніч м‘яким крилом.
Незатишно і холодно без тебе,
Хурделиця голосить під вікном.

У спогади далекі повертаю
І відчуваю весняну грозу.
Як блискавка горить на небокраї
І вітер струшує із верб сльозу.

Як млосно пахне м’ята над водою
І дихає земля в обіймах трав!
Спустився вечір тихою ходою,
Закохані серця в полон забрав.

Скотився місяць по вузькій стежині
В духмяні синьо-сиві чебреці.
Світліє небо в розовій хустині,
Моя рука - в твоїй міцній руці.

Повіяв війно вітерець із поля
І квітом лип світанок забринів,
Недовго щастям посміхалась доля –
Твій слід, з роками, снігом забілів.
01.02.2013

Ти напій мене, зоряний краю,
Світлим трунком із росяних трав,
Де ні жалю, ні смутку немає,
Гай тремтить від вечірніх заграв.

Дай святої водиці напиться,
Вгамувати і спрагу й жалі.
Із батьківської диво-криниці,
Що наснагу дає із землі.

В срібнолисту сховатись діброву
І пірнуть в сині хвилі ріки.
Слухать вічну лелечу розмову
І просить: - Зупиніться, роки!

Зупини, Боже, мить неповторну,
Промінь сонця, блакить голубу
І розвій біль душі непоборну,
Угамуй мою сиву журбу.
27.01.2013

Пародія

Мов кобра прокинусь –
Мало!
- Тайфун я! - казав, брехун.
Розбуджена плоть чекала –
Лиш раз… просюрчав… цвіркун.

І то так… несильно, стúха…
Допив виноградний сік,
Півночі на ладан дихав,
А як задрімала – втік.



25.06.2013

Черствіє вітер – душить смак лугів…
Непереборне біситься в пустому.
Куди тобі, Борвію, до чеснот,
ти мінотавр, що став усім в оскому.

На пагорбах безвітряні млини
молитву перешіптують у зерна.
Не кожен вітер справді свіжовій,
як і не кожна гладь води озерна.

Світлини неба рвуться вочевидь,
чернець-пастух зібрав овець в отару
та неминуче сяятиме гріх -
руїнний присмак паленого чару.

Містерія невпійманої миті,
елегія убивчої цеглини
від імені повітря і води
гармонію патетики поглине.

2013

Вервечки днів обридлим пелетоном
Пливуть собі у безвість небуття.
Колись і я в тій безвісті потону -
Така вона, трагедія життя...
Життя земне - краплина в океані
Холодної космічної пітьми.
Там без кінця галактики туманні,
А серед них, під теплим сонцем, - ми!
Свою стежину в цьому дивосвіті
Повинен кожний обраний пройти
І скласти звіт, і все у тому звіті
Всевишньому, як є, розповісти.
Гріхів тягар і щире покаяння
На шальках вічності гойднуться врізнобіч
І в Судний день усі мої діяння
Постануть перед поглядом сторіч.
І все ж, туди не варто поспішати -
Життя прекрасне тим, що воно є.
Одна лиш думка буде потішати:
У цьому світі - кожному своє...

Заплаканим вікнам прожитих років
Наснились обійми гарячі,
І вуст молодих поцілунки палкі
У мареві ніжних побачень.

Похилені двері у першу любов,
І ключик загублений в травах
Шукав я завзято, але не знайшов,
Не маю на нього вже права.

Подвір’я стрічань обняли спориші,
Стежини укривши навіки,
Лиш спогаду явір схилив до душі
Обпалені щастям повіки…

24.06.13

Надієлика сутінь світанкова,
передосіннє
літепло душі –
мене у самоті не полиши,
коли вже ти прийшла,
моя любове.
Гойдаєш день,
як Ноєву колиску
на вільних амальгамах ручаїв,
де суголосні
намистинки злив
єднаються у доленосну низку…
Моя любове,
нездоланна сила
в ході твоїй притишеній бринить,
мов незабутня музика століть…
Пробач мені,
що пізно зрозуміла.

Це було так давно
Поросло полином,
Спогад марних ураз
Між загублених фраз.

То вже ніжна пастель
Зустрічає гостей,
Не чекає ніхто
Перший жовтий листок.

Далі буде зима
Сліз у неї нема,
Вітер зносить сніги
Тільки б стало снаги

Добрести до весни
Де квітують сади,
У небесну блакить
Долетить щастя мить.
2013

Тіні знайти міста старого хочеться.
Звуки ловити бруком веде вулиця,
Запахом кави і відчуттям музики,
У фотокартках пам`ятні нам вузлики.

Не повернути давніх розмов сепії,
Люди нові не відшукають "Де це я?,
І "арт-деко" - лише слова покинуті,
Очі марнот часом скорбот поглинуті.

Все ще живе вічно палюче прагнення,
Що саме нам Львів дарував те звернення,
Наче б то ми вмієм блукати знаками,
Часу сліди в крихтах шукати сплакані.

І постає дивна легенда - звершення,
Дух піднесе, щоб зазвучало ствердження,
Міста віків вивчити мусим подвиги,
Власні основи гідність дають з поваги.
2013

Сіяно, сіяно,
Вітром розвіяно,
Білою піною
В небо полинне.

Снігом замети
Мовчать на проектах,
Нами забутих,
Льодом закутих.

Крига сліпуча,
Холод колючий,
Тиша і пустка
Знову загусла.

Та не тікаймо,
Пісню співаймо,
Стихли спокуси
Там під обрусом.
2011

Нудний запах зів’ялої м’яти
Розігнати безсилі вітри,
Коли місяць щоночі на чатах,
Коли сонце щоденно горить.
Коли злагоди й згоди в природі
Серед душного літа нема –
Злобна спека від нас не відходить
Без дощів, як без ліків чума.
І зростає тривогою в серці
Передбачення точне біди…
Принеси, Боже, в хмари на денці
Хоч єдину краплину води!
23.06.13

Бал улаштовує осінь,
Дійство уже почалося,
Звабно вальсують берізки легкі,
Клени цілують їх ніжки стрункі,
Золотосяйне волосся.

Приспів: Тішить красою все нАвколо нас,
Вітер запрошує осінь на вальс
І розлетівся над містом
Шлейф із яскравого листя.

А горобині в намисті,
Дужий, хоча й ненайвищий,
Ще молодий та зелений дубок,
Гілку міцну подає на танок,
Встояти як їй на місці?

Приспів:

Ось на узбіччі стежинки,
Мов дві ображені жінки,
Сукні вечірні, з блакиті вуаль,
Принців для них не знайшлося, на жаль,
Аристократки-ялинки.

Приспів:

Всі веселяться завзято,
Шуму та сміху багато,
Аж яскравішає неба блакить
І попелюшкою хмарка летить,
Бо поспішає на свято!

Приспів:

2012

Вечір добрий, добрі люди!
Носить літо чари всюди,
А на хутір ще й багато…
Жінка ж мусить чаклувати:
Чоловіче, орле сизий,
Надто компа не вилизуй,
Не стогни серед пропащих,
А поглянь на мене краще.
Де ти бачив іншу жінку,
Щоб пахтіла, наче шинка?
Чи ти мав куму гарнішу,
Ще й таку, що пише вірші?
Мій козаче, коню карий,
Комп тобі борщу не зварить,
Не вмокне в часник галушку,
Не шепне тобі на вушко,
Не обійме, не пригріє,
Тільки жінка – справжня мрія…
То ж без «ехів» і без «охів»
Повертайся до Солохи!

Художнику, який любив причуди,
Один парторг (коли ще то було)
Замовив Брєжнєва* портрет по груди
І розміром, щоб видно на село.

Художник справився і дуже постарався
Виводити медальки й ордена.
І так зробив, що Брежнєв посміхався,
Як вся щаслива й радісна «Страна».

У нього погляд точно Джеймса Бонда
З-під брів такий, що добрих дасть чортів.
А нижче носа - посмішка Джоконди…
(За це художник років п’ять сидів)

Тоді вперіщили за цей портрет мільйони.
(От люди вміли гроші викрадать)
Пройшли роки, змінилися закони.
Тай шкода стало «батю» викидать…

То Леніна в Шевченка можна вдати -
Лише борідку замалюй а чи зрубай…
Й ніхто не ув’язнить тебе за грати,
Хоча Кобзар на вигляд як бабай…

А чудо Брежнєва у що переробити?
Замислились теперішні митці:
В Петлюру чи Бендеру без трембіти,
З медалькою героя у руці?

Знайшли художника, старий вже став небога,
Трясуться руки, хоч давно не п’є.
Той згодився. Сказав за ради Бога,
Як породив паскуду, так і вб’є!

Спочатку з Брежнєва він утворив Чапая –
Шикарні вуса й шабля у руках…
А потім імператора Росії – Миколая.
А далі витворив із нього козака!

Це хто, Хмельницький? Глядачі питають.
Чи Тарас Бульба? А чи сам Сірко?
Ще й очі Джеймса Бонда виглядають,
З-під оселедця в стилі рококо…

Це наш козак, до болі, найрідніший.
У ньому всі епохи, як на гріх,
З’єдналися. Історія напише
Чи тугу про минуле, чи то сміх.

А у селі, залишиться портретом
Серед дерев і заростів стирчать -
Козак Веселий морда пістолетом!
(Джоконда з Леоніда Ілліча*).

*Брежнєв, український політичний діяч,
який правив Москвою у період застою.
*Леонід Ілліч Брежнєв - попередник Леоніда Макаровича
І Леоніда Даниловича, так звана
епоха Леонідів перед епохою Вікторів.

2013р.

Ну хто казав, що я люблю без меж?
Шалію! Так точніше, певно…
Вдих! Й не видих –
завмерло все – це Ти до мене йдеш,
а я – втопаю в обертонах оксамитних…

…Цілуй, милуй, і не шкодуй снаги,
у полум’ї жаги аби не знала вже я:
де небо, твердь, і де які світи?
впокорено благала: «Пощади!..»
і у знемозі засинала над землею
в обіймах космосу, де тільки я і Ти…

…(2013)

Нещодавно відвідала виставку народної майстрині Оксани Цимбалюк.
На виставці було представлено вироби із шкіри, тканини, бісеру,
соломи, витинанки, квілінг. Після виставки Оксана подарувала
мені свою роботу. Витинанка-мініатюра.
А ще дещо розповіла про символізм витинанки. Про єднання земного
і небесного у ній.
Кожна фігурка, кожний символ у витинанці щось та значить.
Витинанка малесенька, як сірникова коробочка. Але ж яке вміння
створити картинку, сповнену символами, аби вона віщувала добро!
Пам'ятаю, ще тоді, при зустрічі, зародилося у мені якесь
неусвідомлене відчуття віршу.
А потім, коли уже вдома розглядала витинанку, і з'явився вірш,
який присвячую Оксані Цимбалюк.

На крилах мрії - дерево життя
І квітка щастя на його вершині.
Закоханості світле почуття
Я відчуваю в пісні журавлиній.

Від пісні розквітає дивоцвіт,
Та в'ється біля хати кучеряво.
І наче в казці, волохатий кіт
Уліво ходить повагом й управо.

Небесний дар творити диво це!
Ця витинанка, як душа народу.
В мініатюрі диво-деревце
Несе душі і серцю насолоду.

21.06.2013р.

Фото автора.
На фото витинанка Оксани Цимбалюк.