Загублена сльоза
Лікує карму неохоче,
Десь в глибині думок
Душа покаятися схоче.

Та навіть з мандрівних очей
Та поміж поглядів знайомих
Таврує надписом «Кохаю»,
Але занурившись в буття,
Вона нічого так й не знає.

Та опромінившись у небокраї,
Літать вона не хоче, бо вже в Раю.
Крізь час та простір у тяжінні
До небесних сил вона плекає,
Втілившись у аскетичну схиму.

15.12.2018

Тихими ночами згадується спокій,
У вічності буття немає палкої тривоги,
Ні торкань, ні дотиків смиренного життя,
Високовольтних ешелонів, де високі

Зеленіють та жовтіють клени і дуби,
А навкруги – суцільна порожнеча...
Немає краю у пустельній атмосфері,
Нема життя, лише вуальне каяття.

Спекотна та високовічна пам'ять
Закарбовує в душі потік болючих ран,
Що струменіють десь далеко – в глибині,
Символізуючи ізвідусіль психічний стан...

Та, випробовуючи долю, та,
Зважаючи на емоційну карту тих страждань,
Щосили і в останнії хвилини
Розбурхують небезутішний солодкостерпний лайм,

Де відлік сковує кайданами, душею,
Пориваючи у фібрах доленосний тайм.
Та вже, десь в тихій ночі згадується спокій,
Нема торкань, відсутні дотики життя,

Лише джгути та високовольтні ешелони,
Ледь стримують удари натщесерця,
Пульсуючи по тиску крові в 342.
Ось тут закінчується шлях, ідуть
Химерні робінзони, у потойбіччі зводяться
Манірність вибору між смертю та життям.

13.12.2018

Коли ми вдвох, я розумію...
Щастя постає як тайно-оберіг,
Дарує чашу мудрості й тепла,
Що зводить душу з розуму сплетіння.

Та ледь, острепенувшись із віщання,
Тайно-силими озвуться кров та піт,
Де звідкілясь мандрують потішання
У казані родючості, богемних літ..

Та безумовно в мозаїчнім імпресіонізмі
Розчиняємось ми вдвох як у пітьмі,
Знаходячи шляхи священних таїн,
Ми прагнемо в буденності стрімкої тишини.

Та прагнем вдвох з тобою
Безперечності думок, безпосереднього спокою,
Що дасть потік палких стремлінь
До тамбуру одвічних мерехтінь твоєю ніжною рукою.

11.12.2018

Нескорена доля лікує години,
Та раптом приходить щось щохвилини.
Та мліє рожевість рум'янцем на сонці
І роси зливають життя у потоці.

Стрімкий буревій благодатної ночі
Дарує любов до життя, що здаватись не хоче.
Та струмінь води, потрапляючи в землю,
Дарує листи високосні, смиренні.

Та важність спокою дає благоухання,
Лиш серце радіє за глибокі пізнання.
Розум говорить душі про ведіння
На шляху до вічності, стрімкого стремління.

Та ось непокірна дотична та доля,
Зважаючи в радості, печалі та горі,
Випромінює щастя життя
Та смиренної доленосної волі.

30.11.2018

Карбовано спекотне сонце ріже вічі, скло, палке тавро,
Та, вимальовуючи намистини на картині,
Художник втілює добро, злобу та віковічне дно.

Замислюючись на хвилинку, враз, здається, мить скінчиться,
Згасне сяйво у природі, почуття схолонуть від неволі
У піднебесній атмосфері та свинцевім лоні.

Зведеться жайвір, гам, врочистий рок, на сцені радощів заллється пісня,
що лине з уст, пророчивши яскравість тіней в вічність поглядів, карбованих в портретні обрії смутних шляхів.

11.11.2018

Очікуваність та реальність нереальна...
Крізь призму поглядів прохожих
зустрічаєм шарм душі.
У Рас-Ель-Хайма височіють
хмарочосні небосхили,
заяскравівши своїм небокраєм,
Дають Дубаям чорну схиму.

У високоснім майорінні гір,
потоків та лавин
реальність та очікуваність... – нереальна...
Десь, заховавшись від природи, вулканічний дим,
Виходить з-поміж осередків міста й гір,
Породжуючи хворобливу зливу
У середмісті посеред Хатта.

Та очікуваність лячно відбиває
штучність, жорсткість, марнославство,
додаючи їдку силітру честі та
леткий на смак Дубай-оазис.
Та ледь помітним тут здається верх і низ
Дубайських гір, споточених лавинами добра
та вічності, ласкавої облави.

09.11.2018

Осіннє золото шалено падає до ніг,
Готуючи глибокий вирій до нестями.
Та ось поміж листками зрощених віршів,
Лиш я милуюсь нею, співаю серенади.

Ситуативний спектр, фібри пестощів
Фарбують дивний сад світів,
Де двоє, народившись знову й легко
Кружляють в середовищі густих лісів,

Винахідливо гартують душі,
Шукають соковиті барви осені – пісні,
Блукають у нестерпності кохання,
Безкінечності летких парів.

Звичайним подихом бажань
Осіння казка надихає почуття,
Дарує небокрай та
Споконвічний дух стрічань.

Осіннє листя кружля шалено та нестерпно,
Готуючи глибокій вирій до нестями.
Барвисті фарби кольорів дарують
Промінь сонця – світлого кохання.

15.10.2018

І важко, і тускло жевріє сльоза,
сполучаюча ниткою руни перлин.
Бува... ми не помічаєм дрібниці
зо страху та радості небувалих стежин.

Та ось нераптово й забаром
зжовтіє посохша троянда,
безликий образ ввійде в джерело,
з'ясніє верба, злікуючи водою...

та велич життя,
що зіллється з рікою
у безкінечне щасливе, у майбуття.
Пожовклі листи нададуть ict-осені смаку,

птахи провесні злітають кудись,
ожина засяє проблиском туги,
посохша троянда поважно запалить
той вічний вогонь осінньої журби.

29.08.2018

Широкою ходою йдеш по полю боса
й ніжно затуляєш обрій Німфи,
ніби воєдино притупляєш думку,
про тебе дбаючи, назавше я чекаю нині.

В уяві-образі Ти постаєш
бажаючою досягти висот.
Адже чим більш поразок ти відчуєш,
тим прагнеш спокою, глибин думок.

Однак ізвідусюди луна
той постріл кулемета,
який віщає про страшний випадок,
де безумовно мовчки падаю із ніг.

Та ледь не стрепенувшись з остраху,
Ти відчуваєш – щойно диво зародилось,
і той поріг, що виник між залежністю та вічною поразкою
вражає вічною ходою, що являє славнозвісний оберіг.

24.07.2018

Ми не цінуєм часовідлік,
розпираємося завше...
і втамувавши продих-спокій,
стихає сила,
завмираючи-злітавши...

Лиш подив вітрогону
зазнає той буревій страждань,
не призвичаївшийся споконвічно
вижатий той лайм
солодкостерпно порушує
не безумовний тайм.

Та на обійсті, по шляху
важких сягань
луна дзвінкою сотою та пісня в небокраї,
ледь не жевріючи в печалі
творить срібну жаль,
забарвлюючи та втрачаючи перипетій вуаль.

Десь звідкілясь довкола
лячно піють тихі півні,
не загорнувшись в літні тони
скрізь спекотну в'язку. Жаль!..
що десь не схоче зупинитись на хвилинку,

поціновуючи таймо-відлік
у нескінченно-дику пору
звихряючо-здихаючих страждань.

10.06.2018

Де Ти сховалась моя неприступная Царице,
Моя опора, досвід безкінечності буття?..
Де оживає цвіт небесної жоржини,
В якій облаві зводиш серце у окаянності життя?.

Немовби паростки троянд, зітхаючих в коханні безумовно,
Надаєш любовного відтінку та шаленості стрічань.
Ти зводиш думку, пустотливо створюєш тонке сплетіння,
Що майорить як емоційний стан легких бажань.

Де сонця промінь височіє в далечінь
У високоснім яру теплоти кохання,
Де той високий відлік тайму зволікає
Лімітовані кордони побажань до каяття.

Ти луком своїм лядуєш охочих незбагненно,
Страждучи феромональності душі встрічань.
Як та заноза, зводиш думку, трепет, ласку, мову,
Темпераментно гортаєш емоційний та психічний стан.

Стрічаючи Тебе, побачив перший безутішний усміх,
Що засяяв відблиском в тактильнім відображенні злиття.
Ти необачно поринаєш стиком поглядів та прагнеш
Радувати спілкуванням, створюючи оди упродовж життя.

Кохана моя Леле, неприступная Царице,
Зводиш думку, усміх, душу, емоційний стан…
І плаючи відносин, надаєш спокою, дихання, бажання,
Обрамлюючи образ в віковічний храм.

29.05.2018

Скрізь справжній сон кохаю Тебе
мовчки й непрестанно.
Торкаючись руки, я відчуваю
те тепло,
Дароване під срібним сонцем,
і кохаючи,
Тобі дарую море квітів
та чудесних пелюсток.

Немовби шаллю огортаю
Твою душу,
Трепетно і ніжно вкривши
теплим пледом,
Та, безумовно, сяючи від щастя,
я зливаюсь із Тобою,
Тавруючи любов під
синім небом.

Усе Тобі – цілунки, пестощі,
узявши ніжно Твою руку,
Мов створюю мозаїку кохання,
пристрасть та гаряче НЛО.
Спіткавши волю те кохання
не вичерпує своїх сягань
В безмежну віру тих відносин,
що буяють у квітучім гаю.

Скрізь сон, коханая,
мені явилася Ти непрестанно,
Торкаюсь я руки, та відчуваю
потяг і тепло,
Дароване під срібним сонцем
те кохання,
Що сяє звідусіль, мов море квітів
та чудесних пелюсток.

25.05.2018

Простокохання, що буяє мовчки
звідусюди,
немовби чай з какао промовля
одна душа на люди.

Де височінь здалека мліє
срібним передзвоном,
де нитка та зіллється
із небесним склоном.

Почуття надії та тривоги
одночасно сплетені у воєдино
у такті страждущих тяжінь
вони зомліють непокірно.

Запалюючи шалений вогник пристрасті -
палкого розуміння
у стосунків та відносин
звисочіє та зволає дике зубожіння.

Леткий-терпкий камінчик щастя
та стривоженої непокори
зважатиме легкій сердечній та
одвічній волі,

де двоє, мов один гатунок
пестощів цнотливих
зведуться в цілу ниву
зверхнощів журливих.

Пройде той час...
какао стане чаєм,
ізпліснявівши над
глибоким небокраєм.

Зведеться стан кохання -
вічної жадоби,
і той вогонь лиш заіскриться,
як чудний день стрічань і мимоволі

засигналізує парадигму у коханні –
вічнозеленім божестві бажання.

Заясіє сонця промінь – зникне
зверхність – з'явиться кохання
напрочуд безкінечному
прощанню.

13.05.2018

Спустошені квіткові зорі,
Оповиті соковитим морсом
Надають яскравості та барв,
Гатуючи летким смаком на роси.
Пофарбувавши срібно-колірним
Потоком буревію та, зненацька
Здивувавшись від тяжіння,
Знов чарують небостоком зорі
У сріблясто-ніжнім та хвилястім лоні.
Переважаючи-надаючи тим Подихам зловіщу силу,
Що відмирала поступово щоєсили.
Вона крізь паростки безмежного
Цвітіння загортає своє «я»
У пелюсткові знебожіння,
Залякує присутніх несамовитими
Бажаннями, що сходять звідусіль -
До непорочного порозуміння.
Та ледь, в дестоці, у Затоці Майні,
У степах Полісся знайдеться
Струмінь квітів, онамистених
В сріблясто-барвінкові стоки,
Що відкривають шлях...
Та буйне сяйво пелюстків
До нескінченного узлісся.
Немов бажання квітів
Затамують подих, затримавшись
У люту пору. Обеззабарвлена вага
Стебла і обезточених бутонів
Дарують нам той знак,
Що здався відгомоном далечінь
В сріблясто-ніжнім бархатнім
Потоці, у стрімкій вагомості,
Безмежності суцвіття.

09.05.2018

Шаріювата ожеледь
Кружляє в пустоцвіті снігу,
Немовби ошелешує нутро
І знову, у хвилястім бігу
Звершається початок
На палке тавро.

Лякає звідусіль
Своїм намистом небосхилу
Та ожеледь, перетворивши
Втому вміло в хитку пародію,
Й навмисно, й сміло доводить
Гіркотою в безумовне дно.

Та ось, не похитнувшись,
Не схиляючись від болю,
Не баче нескінчених літ спокою...
Та ожеледь кружляє стрімко,
Ледь не збиваючи з-під ніг
Специфіку душі – важкої долі.

Та ветеран печалі звідусіль
Кружля у шаріюватій ожеледі -
В сновидінні пустоцвіту,
Де прокидається нутро
В хвилястім бігу, звершаючи початок
В провидінні нелегкого світу.

19.01.2018

Блукаю я немовби у тумані,
Чатуючи свій обрій уві сні,
Не знаючи ні горя, ні печалі
Та панацеї лікарської в глибині.

Та подив-подих лікарської трави
Щемить й болить нутро в моїй душі,
Де фоноскоп та мерехтіння лампи
Засвідчує ту біль у царині.

Де схожість скальпеля й щипців в моїй облаві
Де-будоражить шкірні отвори та пухирці
Та все скінчиться. Вийде все на славу
Вічності та сьогодення в неминучості років.

10.07.2017

Морське узбіччя
Викликає радість,
Гамує спрагу та
Утому, породжує
Страшенний морок
У піщаній млі,
Тримаючись об стіни
Моря та, плекаючи
Сузір'я вод
В природнім лоні
Добротної ошатності
В неважній тишині.

Десь звідкілясь
Куди не глянь,
Скрізь барви
Майорять своїм
Світлодіодним
Мерехтінням,
Де б ти не був
Й не озирнувсь,
Завжди милує
Інтуїція бажань
Та витоків
У світлотіні.

Десь кілометрів
За п'ятсот
Куди б ти
Не заплив,
Виблискує яскраво
Те морське узбіччя.
Куди не глянь,
Ти озирнись –
Панує відлік
Шуму на паромі
У глибокім морі
В потойбіччі.

05.07.2017

задумливо вдивляєшся у вічі тому небу
споконвіків ти прагнеш бути в тишині
там жайворонки в смутку і панно
затемнено
являються вві сні в іскристій мглі
та вабить погляд наче камертон струни
зірваної від важкого болю та пороку
оговтує свою завісу у буденного доробку із труни
той філософський шарм жбурляє
ненавистю та нескореністю у нелегкім бою
за вирний мир, імпресіонізм почуттів,
застигших у далекому шляху бажань
запорханих руїн із детонованих гранат
залежної надії ізжеврілої іржі в покою.
свіча горить, нездоланно палає,
згасаючи, втрачає смак свій віск
від знедобрілої омеги з вражень
експресіонізму.
обпалене обличчя віри та миттєвостей
у просторі
осяяває відблиск мерехтінь
із середньовічного життя та аскетизму

17.05.2017

Весняний смуток покриває очі пеленою
Почуттів, переживань та лицемірства,
Оговтує ту тугу та печаль відтінком сновидінь
У дзеркалі панського шарму, їх вуалі та кумівства.

Ти Бачиш, мовби Станіславський у казан «Чар-зілля»,
Та Дивуєш, ніби словом пензля у вісні.
Ти Проникаєш у намисто-вічність та душевний спокій,
Та Викарбовуєш ошатную картину Дюбуа у далині.

Ти раниш фібри добродушності та благочестя,
Благородствуєш уже не там, а де скінчилося нашестя.
Ти бодрствуєш палкими lovestory, не довершуючи
Витонченості в мою memory,
Вгамовуєш Ти спрагу та відважність від нелегкої своєї долі.

Озирнись та відступись! Будь мудрим лицарем в душі,
Не ставши осторонь гордині та панської мечеті,
Ти будь Людиною! Усюди й звідусіль хай з’явиться
Відкритість, прямота думок людських
Від милосердя та ненависті панської, що буяла цвітом у кюветі.

13.04.2017

Явилась попелюшкою вві сні
Чарівна та Мадонна з галереї,
Мовби чатувала мою думку
Та мені не солодко було від неї.

З тим острахом стомившись я
Та з тим терпінням сохранивсь,
Було давно, дививсь я на панно,
Гіпнотизуючим обеліском не ошпаривсь.

Богема стилю та ікона моди
Запала мені в душу та Мадонна з поперечної корони,
Гіпнотизуючи мені обличчя від коронацій вічного життя
З мистецтв майбуття тієї нескінченної пригоди.

Та дарувала та Мадонна
Теплі відчуття, смирення й спокій.
Щойно затривоживши її чуття
Вона ввижалась привидом глибокої мороки.

В буремних діях тої галереї,
Де полтергейст-машина часу
Полонили відчай
У спадкоємної Омеги у алеї,

Недочекавшись тих музичних творів
Ліста, Берліоза та Шопена,
Мадонні було сумно без оплесків-овацій
Публіки та настроїв Богеми.

Ноктюрн Шопена – вічність у плацу,
Відтворює той сумнів, жаль, і дощ, який вирує над дахами,
Приховує печаль та страх, який панує у крилатих чатах
Поміж лакмусовими чарівними віками.

15.02.2017

Торкнувшись пальцями долонь
Ти зазираєш в мрії майбуття,
Тебе охоплює полон
Палких сумлінь,
Переконань впродовж життя.

Той дивний сон згадавсь мені,
Коли до лона почуттів
Ти вабиш рухами своїми.
Мовби пензлем вимальовуєш світанок на весні приємні дні
Вражаючими жестами та пантомімою солодкої ожини.

Ти викарбовуєш у пам'яті моїй апостамент родючості, Богеми,
Висвітлюєш ти віру в образі разючої пантери.
Заполонивши моє серце, зриваєш ти завісу
З обелісками апофегею та стразами із дорожінь,
Тим самим, даючи шалену мить із неошатної Омеги.

Зашарівшим поглядом гіпнотизуєш прудко думку,
Що лине з Всесвіту до Тебе.
І Ти нагадуєш мені нестримну біль та руку,
Яка зцілила від недуги моє серце, розпач та розлуку.
Ти випробовуєш мене коханням, Зриваючи із обріїв стереотипи нескінченного зітхання.

Читаючи мої думки, ти закодовуєш ті миті,
Що приємними здавались.
Навік Ти зрозумієш ту любов,
Яку Ти пройняла до мене
у час безмежного бажання.

17.01.2017

Прикрі долі злились у вуаль,
Ніби камінь порушує спокій.
Точить вода ті стрімкі потоки
Життєвих миттєвостей у стрімку даль.

Зазираючи у майбуття, пророчить
Нелегкий смуток, біль в очах,
Приносячи порушний стан тривоги.
Картавши руни каяття,

Незрячий вирій в небесах
Плекає житній вереск тиші
У глибокій чаші сну. Злітаючи
Назад у сиву давнину не хоче

Покидать ті краї у безводненій
Безодні. В пустоті немає
Тіл фізичних та хімії любові
Серед тернистого степу у неволі.

09.11.2016

Крізь думи спогадів, бажань
Ти пориваєш в небосхил стрічання.
Палкого без жалю, мов птах
Нездійснених мрій та палкого кохання.

Ти пориваєш в пустоту,
Цнотливий біль дає тобі букет плекання.
В твоєму серці оживе печаль
Того відвертого жалю й прощання.

Не озираючись назад, тримай-но віру
Твердо, стійко та натхненно!
Будь завжди з драйвом почуттів, бажань,
Які були буденністю у вічного кохання.

25.08.2016

Творець ти долі сам й філософ
Написав ти нарис свій. Ще зовсім
Стало моторошно й лячно
Від того тексту смутно й неборачно....

Ти мислиш подумки щосили,
Твердиш та запевняєш аргументів діло.
Проявляєш ти себе професіоналом –
З професією фахівцем тут стати ще замало.

В тіні твого серпанку і обітниць
Про працю твердо стверджував щорічно.
Ти вже забув той страх, який лякав тебе. У вічність
Ти даси обітницю практично...

Ти все згадаєш – смуток, радість, біль, печаль,
Як у важкі хвилини огортав вуаль.
Каменярі допомогли тобі вже стати сильним,
Не дивлячись на перешкоди – буть достатньо вільним.

Ти знайдеш своє місце в сильнім сонці,
Яке випромінює твої плюси в віконце.
Ти знайдеш шлях із будь-якої ситуації,
Обравши метод вірогідності, опереджаючи всі негаразди.

Ти будеш сам творцем й філософом. На небосхилі
Ти пізнаєш Всесвіт й Космос щоєсили.
Аргументуючи позицій, в думці не зазнаєш неспокою,
Підеш вперед, долаючи всі негаразди й перешкоди.

23.06.2015

Нестерпна біль ятрить душевний спокій і печаль мов жало,
Лящить у серці величчю паїв, потоком відчуттів твоїх,

Які спіткали твій світогляд, філософію та ідеали,
Породжуючи грішно-мовний сон, в якому часто, зволікаючи

Дістаєш достатньо сил, гарячої облави.
Споконвіків усе досліджуєш цікаві сторони ріки Обави.

Шукаєш мецената, здатного купити повен дім твоїх обійм,
Шукаєш віднайти ту особистість, немов виблискуючи за парканом, засяявши мов вогник чистоти у нім.

Ти прагнеш всього, перетворюєш обійми в показуху сил,
Шукаєш Музи, наповнивши текіли тим гірким напоєм,
Спотворюєш в них сіре коло в пусто-цвітний грим.

Шукаєш шлях до сцени вічного кохання,
Абсурд думок не до шляху. Тобі іще далеко йти...
Та йтимеш доти, поки зустрінеш те своє кохання,

Яке запалить вогник теплоти, осяє дім твій затишком,
зігріється любов'ю від вічних холодів, дерзкої мерзлоти.
Кохання – це дарунок в вічність, яке дає той вірний шлях,

Шукаючи та віднайшовши кращу долю,
Дарує оксамит відповідальності, театр сподівань,
Що містить в собі все найкраще – сценічне почуття та волю.

26.01.2015

Коли закінчиться війна, той смарагдовий дим зніяковілої водиці?
Коли закінчиться гроза тих градів, що стріляли звідусіль в солдат,
Створили коло катастроф в путах батьківських сліз: «Як далі жити?..»

Коли закінчиться політ-ярмо, з якого депутат не може вирватися із пут корупції,
Та, створюючи єдино-гласне «ТАК»,
У зал засідань приходить час бажань та неутримань лав дискусій.

Дискутуючи-б’ючись, свободу слова кожній людині гарантує Конституція держави,
Та, вирішуючи головні питання,
Депутати в своїх кріслах створюють облаву,

Що в залі тих засідань, де відбувались історичні радощі-події,
Принесли пута катастроф-нещасть,
Які лягли на плечі бідним людям в інституції Вкраїні.

Гарантом виступає Президент, який дарує щастя кожній особистості віднині.
Щоб люди не зазнали смертних втрат,
Однак, те лихо нас спіткає і понині.

Бажаючи змінити час, ми молимось про те,
Щоб лихо повсякчасно оминуло нас.
А щастя лиш всміхалось, сподіваючись на те,

Що зміниться політ-світогляд,
Запанує мир і затишок в країні
На чолі гаранта – голови держави.

*Присвячується військовим подіям 2014-2015 рр., які відбуваються на Сході України (АТО)

25.01.2015

Чудово грає піаніст ті твори Баха, що пронизують епоху.
Ні, вони ті догми, що утілюють барочний стиль й тривогу.
Ні, слухач! Вони здаються тобі довгими й нудними у безодні.
На дух ти все відчуєш, ті відзвуки і відтінки імпровізацій легкої погоди.

Ти все переосмислиш – стиль, художній образ, смак, уяву.
Ти зрозумієш, музика – це той наперсток, який не схований у «яру».
Той зміст, пронизуючи й проникаючи в текучість часу
Ось дасть можливість подивитись-оглянутись,
Де не буває сутінків та суму в плині мудрості і пафосу.

Та все ж не так вирішуються ті фігури, що дала нам гармонія,
Той мелос з віковічної натури.
Той відгомін сердець почув слухач під впливом рук у піаніста.
Зіграй ти чітко, рівно, не нагадуючи ті манери Ліста.

Ти зрозумій ту сутність, що закладена душею...
В музиці немає горя, яке було б байдужим слухачеві…
Ти зрозумієш те зерно, проникнувшись тією глибиною,
Яка спіткаючи століття, прийшла в смиренні і затишному покої.
22.09.2014

Нестерпний біль пронизує душу,
Немовби пожовкле листя в прощанні.
І ми не зустрінемось більше у гаю,
У тім осередку любові-кохання.

І ми не почуєм красу ту природи,
Яка дарували шпалери образ,
Суцвіття відцвівшого кохання в погоді,
Демонструючого нам майстер-клас.

Ввійде той філософ, оратор збагнений,
Прочте і побачить буття у надії,
Де краще панує тут понад усе
У серці й свідомості плідної мрії.

І ти все згадай... ті миті минулі,
Які нам вказали той істинний шлях,
По тернах якого кожен зі всіх пройде,
Позбавившись смутку й «любові-вуаль».

Будь сильним, здоровим, стійким до негоди,
Яка зажадає той норов погоди.
Пройде злив емоцій, яскравих мов біль,
І не обпікшись, ти не впізнаєш той грім.

Мов блискавка пекуча, таврований вир.
В негоді не буде «буремних». Повір!
Піде все на краще, і сонце зігріє.
Запанує любов, гармонія й вірність.
05.08.2014

Нестерпний біль пронизує душу,
Немовби пожовкле листя в прощанні.
І ми не зустрінемось більше у гаю,
У тім осередку любові-кохання.

І ми не почуєм красу ту природи,
Яка дарували шпалери образ,
Суцвіття відцвівшого кохання в погоді,
Демонструючого нам майстер-клас.

Ввійде той філософ, оратор збагнений,
Прочте і побачить буття у надії,
Де краще панує тут понад усе
У серці й свідомості плідної мрії.

І ти все згадай... ті миті минулі,
Які нам вказали той істинний шлях,
По тернах якого кожен зі всіх пройде,
Позбавившись смутку й «любові-вуаль».

Будь сильним, здоровим, стійким до негоди,
Яка зажадає той норов погоди.
Пройде злив емоцій, яскравих мов біль,
І не обпікшись, ти не впізнаєш той грім.

Мов блискавка пекуча, таврований вир.
В негоді не буде «буремних». Повір!
Піде все на краще, і сонце зігріє.
Запанує любов, гармонія й вірність.

05.08.2014

Як важко перейти ріку страждань, обжерливості й спонукань,
Які підштовхують безглуздий хаос,
Та як не було б проти течії забуть добро,
Яке здійснив філософ Фалес.

Думки все линуть без упину, спіткаючись жахіттями в вуаль.
Та перейшовши Межигір'я-павутину,
Яка породжує смятіння, страх, бажань кефаль.

Вона обігріває смуток теплотою струменем любові,
Ударивши у серце, мовби вжаль.
Ти сподіваєшся, спрацює жало променем покори,
Але в душі завжди царитиме печаль.

Ти слухаєш свій розум, сердце безперечно-посередньо,
Ти ставиш запитання: «Як? Чому? За що?»,
Торкнувшися скрипкової струни сердечно.

Ти прагнеш порятунку, позбувшись жаху, сновидінь...
Чи вистачить тобі терпіння
Витримати й не зламавшись крізь той гуркіт-грім,

Який гуляє Всесвітом, попереджає,
Що той розумний в дощ-грозу іще чекає,
Коли той грім скінчиться, але в душі вогонь завжди палає.

Палає безупину, не скінчиться, не стихне світло,
Мов ота гірчиця, яка пронизує кінці душі й нервової системи,
Задасть вона тобі філософів питань, які дає десниця Піфагора теореми.

Ці теореми смутку дають той паросток,
Через який здійсниться мрія кожної богеми.
Вона почує тихий голос із небес, який промовить: «Я тут, шукать мене не треба».

Богема зрозуміє те штучнеє створіння,
Яке зійде крізь космос й оксигени,
Надасть їй певний вигляд матриці, мотиву та перерви.

Перерва та триває вічність, молодість, чарівну весну,
Зацвівши починає думать про майбутнюю красу.
Зігрівши, давши подих струмнем безмятежним,
Ти подаєш їй знак та віру в мить-пору, яка шукає вихід з темряви у світло, радість, бескінечність.

25.03.2014

Ти знаєш, коли безмежний хаос завершиться?
Не буде, крові й болі, постійного ярма,
В яке ми всі йдемо буденністю у вічність,
Не усвідомивши смаколиків, того вина.
У те вино отруту нам всипають.
І ми п'ємо той келих вічного добра,
Яке нам смуток, біль, жахіття огортає
І після цього хочеться спочить. Але зима
Бідою неминучою здалась нам,
Ключі фальшиві нам дала
Від злободенного кохання та нещастя,
Яке марніє в небесах,
В пітьмі огненної журби, весняних квітів,
Вузької стежки, яка веде до «плацу Царства».
24.03.2014

Зніяковілий шелест твоїх рук
Примножує пелюстки мого щастя.
І ти зійдеш, зігравши теплий блюз,
Поринеш в царину свого нещастя.

Ти поцілуєш ніжно образ,
Що квітне в холод, спеку ешелону.
Ти приголубиш моє серце
В вічності краси, палкого еталону,

Що буяє бузком пахощів,
Обійм і перецвітів. Ти зрозумій!
Палке кохання потребує заповітів,
Завантажень, поцілунку і привітів.

І ти зігрієш, заласкаєш мою душу
Під обітом перецвівшої троянди,
І тобі тут здасться, немовби
Я поринув бузою-лозою
В царині музики-лаванди.

Пахощів, парфумів-обелісків
Твого спокою не захоче та душа,
Яка здійнявшись в вир повітря-непокою,
Все буде квітнуть, дозрівати
В вічність, все життя.

10.03.2014

Навіщо ж лаєш в чужині, у неспокійную годину?
Пройшовши повз згорілих хат у злую люту хуртовину?
Крізь кровопролиття ти йдеш, не перелічуєш ти кроки,
Навіщо тобі стільки горя сліз і довговічної мороки?

Пройшовши чорну хмару, дим озирнеться у душі твоїй самотнім камнем,
Який впаде на тебе тягарем жалоби, смерті та гучних трагедій.
Нехай ти будеш сильним, витримаєш злободенність, зазнаєш радісних комедій.

Ці всі події хай повернуть світло в свідомість твою.
Ти зрозумій, життя не вічне! Не буть усім в казковому раю!
Ти усвідом, життя триває крізь лави огненних тобі світів,
І ти повинен йти крізь ті облави, порпаючись

Й не зламавши обеліск своєї слави, живучи в зеніті світла,
Пробиваючи проміння крізь обвали, рухаючись впевнено,
Йдучи напрочуд своїм мріям, велико-вічної булави.

Живи, кохай, іди вперед, назад не озирайся!
Будь ідеалом вічного життя на радість свого щастя.
Ти твердо вір та зміниш стереотип невдачі,
Яка скріпить твої надії на подальшу долю всупереч злобі,
Котра веде свій шлях до суспільної удачі.

08.03.2014

Навіщо граєш ти, музико,
Фальшиві ноти поміж люду?
Зігравши, вони здались тобі так стрімко,
Та, не зігрівши душу й спокій твій від обелісків блуду…
Ніколи не забуду ту музику,
Яка лунала крізь середнії віки.
Але, дійшовши вона не витримала своєчасні ті роки,
Які тоді ледь смертю не минулись
Для геніїв святих мистецтв красою огорнулись.

Чого музико-майстер ти псуєш її ізвідусюди?
І застосовуєш «огидні синтез-звуки» в лютім гулі?
А ти, подумай: «І хто ж це слухати буде»?!?!
Ця синтез-музика невічною здається всьому люду.
Рік-два – її забудуть, забудеться те «зло»,
Принесене із дальніх гучномовців «грязного» калібру,
Де людство, не наслухалось цього пробігу.
В музичних фантазерах не набралося гріхів,
Як їх іще зробити на радість людям, зло та втіху.

Вона не буде існувать століття і віки,
А от, як приклад: твори Баха, Моцарта, Бетховена
Всі пам’ятатимуть як «еталон канонів вічної краси».
Хоча пройшли складні часи,
Витримавши роки революцій та повоєнних дійств,
Вона не втратила свій сенс до сьогодення,
Та перекриває кисень злим чудесним добродійствам.

P.S. Масштабом перевтілень здалися ті старі часи…
…Композиції майстрів минулого не забуває людство споконвіку і ніколи.
Не втративши філософів думок своїх та почуттів,
Вони були каноном в творах віковічної мімози.
Шедеври класики вже витримані часом,
Перестали бути хаосом для людства у цілому.
«Святі» музики створюють багато канонічних гласів,
Які запалають вогонь душі в серцях людей завчасно.

18.01.2014

Коли проходиш ти крізь мене,
Мені ледь подих загортає.
Від твоїх слів, усмішки й поцілунку,
Який ми довго так чекали.

Але ця мить прозорою й холодною здалась,
Немов на камінь наступивши, схаменувсь,
Ти розумієш – метнувся вітер з-за високої гори,
Яка тоді ледь смертю огорнулась.

Пройшли роки і ми зустрілись,
Наче вернулися птахи із теплих країв.
Нам стало солодко та затишно у тому гаї,
Який нас врятував від вовків та лютих зграї.

Нам затишно і тихо, спокій на душі обігріває.
Лиш нам бракує шуму, одного звуку, який ми
Все життя чекали. Засумувавши, згодом розуміли,
Що це лиш сон нездійсненої мрії,
Який тривав із-за великої надії.
11.12.2013

Це щось не те в моїх словах,
Немовби марево в чужих думках.
Це все душевний спокій,
Сліз та тугих поривань глибоких.

Палкі та ніжні почуття тривоги
Передають слова мої й думки,
Що філософствують в зручній негоді,
Але все-таки вони гучні, п’янкі.

Той ареал кохання, арсенал думок,
Почутих мною у туманній тиші,
Що десь буяли ніжним солодом
У білосніжнім гаю диких квітів.

Шипи як струмінь мій незапалимий,
І не загасне свічка в темряві єдиній,
Не згасне страсть вогню,
Де було чітко й вірогідно – я знаходжусь у раю.

Життя в раю – перука без макітри,
Весь макіяж думок зіллється десь у прірву.
Сказавши, треба думать: «що?» і «як?»,
Але подумать спершу треба: «Сім раз ні – один раз так».

Ти не жалій себе, о доле скрутная й болюча!
Дала вона наказ тобі пройти всі муки неминучі.
Ти не жалій себе, пройди крізь воду, мідні труби,
І буде все гаразд у тебе, окрім грому та дощу,
Що несе в собі сліди розлуки.

21.10.2013

Джаз, рок-музика, поп, R'n'B сьогодні правлять світом,
В естраді, шоу-бізнесі, які ще можуть бути квіти?..
Вже вигадали всю канву музичного сплетіння стилів!
Та ось вони дійшли того, що вже немає сили
Творити щось сучасне і нове мистецтво у житті,
Яке панує зараз і панувало безкінечністю у всі віки.
Вже сили занепали нанівець, нема ідей,
Думок, які б тут панували, переходячи на краще, на нове.
Усі митці серед митців утворюють безмежний хаос,
Той stronging way, який палає брудом і великим fires.
Щоб все змінити у житті, в культурнім осередку нашої держави,
Потрібні сили, віра та знання у те, що можем краще буть серед боржави*.
Все загуло, нема терпіння більше стукать в двері та віконце,
Відкривши щось нове, відчуєм музику небес відверту в наших душах,
Що відкривають нам нове крізь хмари, дощ і сонце.
Почуєм все, що забажаємо собі та іншим – лиш добра,
Творіння позитиву – і щастя буде з нами.
Забудьмо все погане, і музику, яка керує нами,
Безмежним степом та лісами, мистецтвом, що живе в серцях та поміж нами.

19.10.2013

Яскраве сяйво глибини душі
Пронизує твоє бажання
Поринути в цікавий світ
Нездійснених чудес, казкових мрій.

Омріяне барвисте світло,
Торкаючись колосся вогняного,
Бажає вирватись в той прикрий світ,
Щоб не було там бруду і потвори у затворі –
Було лиш світло та гармонія тих днів.

Йдучи вперед покірній долі,
Сказавши долі: «Не спіши».
Поки живеш ти у неволі,
Ти прагнеш вийти, але падуть дощі.

Не треба прагнути тортур,
Перешкоджаючих цій світлій долі.
Проживши все життя – весь гучний гул,
Ти зрозумієш – нема в тебе химер, карикатур.

Бажаєш долі тільки кращого,
Не перебільшуючи свої помилки,
Які ти скоїв, не одначе,
Думаєш – піде все навпаки.

Архітектуру долі сам собі збудуєш.
Із чого буде твій барвистий дах,
Залежить все від тебе – чи зруйнуєш
Свою будівлю і потрапиш в темну силу Ад.

Адже ти сам і архітектор, скульптор,
Що будує сам своє майбутнє в темні дні,
Які буденністю пробуджують в тобі свідомо
Від злиднів і нещасть нести свої біди й тортури.

29.10.2012