Тихими ночами згадується спокій,
У вічності буття немає палкої тривоги,
Ні торкань, ні дотиків смиренного життя,
Високовольтних ешелонів, де високі

Зеленіють та жовтіють клени і дуби,
А навкруги – суцільна порожнеча...
Немає краю у пустельній атмосфері,
Нема життя, лише вуальне каяття.

Спекотна та високовічна пам'ять
Закарбовує в душі потік болючих ран,
Що струменіють десь далеко – в глибині,
Символізуючи ізвідусіль психічний стан...

Та, випробовуючи долю, та,
Зважаючи на емоційну карту тих страждань,
Щосили і в останнії хвилини
Розбурхують небезутішний солодкостерпний лайм,

Де відлік сковує кайданами, душею,
Пориваючи у фібрах доленосний тайм.
Та вже, десь в тихій ночі згадується спокій,
Нема торкань, відсутні дотики життя,

Лише джгути та високовольтні ешелони,
Ледь стримують удари натщесерця,
Пульсуючи по тиску крові в 342.
Ось тут закінчується шлях, ідуть
Химерні робінзони, у потойбіччі зводяться
Манірність вибору між смертю та життям.

13.12.2018