Повільний день, розмірений занадто,
Приреченості день, пора насінь,
Ген за село іде врочистий натовп,
Вже задзвонили дзвони, вже несіть.

Убрані недоречно, небагато,
Невпинні несподівані жнива,
І до воріт виходять зустрічати,
Ті, що у травах, що самі - трава.

Росу зібравши легко й нарочито,
Обачно, хоч ніхто не повелів,
Хмаринка прилетіла окропити
Маленький горбик свіжої землі.

Що їм лишилось - бігти навздогін,
Вдивлятися ночами в очі мідні,
У місті, де дзеркала замість стін,
У місті, де усі - мерці і відьми.

Така любов - велика і п'янка,
Навіки заговорена на втечу,
І вислизає стомлена рука,
І чорне пір'я падає на плечі.

Що ти побачив - серце і пітьма,
Ні спокою, ні сили, ні жалю,
Нічого вже під місяцем нема,
Вже не люблю. До зречення люблю.

Ой, летів вересневий листочок,
Із берези, що на пів світу,
І гризоти усе пророчив,
Ані келії, ані скиту.

І береза гукала пошепки,
Вітром стомленим, ледве чутним,
Тільки лави, хустки і кошики,
Тільки сміх, та усе на кутні.

Хоч би вигризти день погожий,
Хоч би вирвати цю зневіру,
Може пам'яті, менше може...
Ані спокою, ані миру.

І летів вересневий листочок
Понад цвинтарем, все додолу,
Де знайомі гранітні очі
Розвереджують душу кволу.

Переможений холод постане з міських одеж,
Несміливо повзтиме невірна крихка відлига,
І все те, що ти сам собі наречеш,
Несподівано стане твоєю книгою.

Передчується дрож і тремтіння усе зітне,
І сідатиме сонце, хитатимуться ліси,
І розімкнеться коло неначе судомний нерв,
Буде все, про що ти найбільше просив.

І слова - невимовні, нечувані ще учора,
І зневірена доля писатиме мідним стилосом,
Відступатиме ніч, обважніла, чорнично-чорна,
Станеться все, що ночами снилося.

І минуле незграбно спадатиме на поріг,
Кольоровими кадрами, сторінками строкатими,
Та єдина, та сама, яку ти для мене беріг,
Прийде, коли я вже не чекатиму.

Ти ще певно не знаєш про те, що скажеш,
Коли відпускатимеш все, що тримала,
Про човни, які тонуть без екіпажу,
Про те, що насправді потрібно так мало.

Не знаєш про те, що твій розпач давно пішов,
Про те, що ці скрині залізні давно пусті,
Це тебе малюють на стінах усіх церков,
Це тобі пишуть наївні вірші у стіл.

Ти ще не знаєш про те, що усе дарма,
Що більше нікуди бігти, текти, рости,
Що у тебе нікого, крім себе нема,
Не знаєш про те, що для нього є тільки ти.

Що чути твій голос - його найбільша потреба,
Так само не знаєш про жодні події і дати,
Як він засинає з думками про тебе,
Але тобі це навряд чи потрібно знати.

Як почати не знаю, Господи,
Почну, мабуть, здалеку, як годиться:
У мене в проханнях так мало досвіду,
А здавлені груди - міцна в'язниця.

Я проситиму в Тебе не так багато,
Бо для мене давно уже все зрозуміло,
У цієї тюрми найнадійніші ґрати,
Хіба попрошу щоб не так боліло.

Бачиш, Боже, я сам ледве дихаю,
І ти знаєш, напевно, на що це схоже,
Але цю дорогу з жалями і лихами,
Відведи від неї, мій добрий Боже.

Ця жінка, яку я заледве знаю,
Про яку піклуватись не маю змоги,
Постійно звертає і ходить скраю,
Тому дай їй, Боже, іншу дорогу.

Веди її вірно і достеменно,
Щасливою сонячною стежиною,
Нехай ця жінка і не для мене,
Але ти, Господи, бережи її.

Несвяткові тривожні свічі,
Тіні зміями вниз повзуть,
Ти змахнути посмів, чоловіче,
Неминучу оцю сльозу.

Бо приходить в думки заплутані
Безкінечно далекий хтось,
Все, що вигадав - не забути нам,
Все, що снилося - не збулось.

І безсоння як вічний маятник,
До світанку тепер дивись
Як болітиме вогник пам'яті,
Як із ока тектиме віск.

Зустрічати тебе на вокзалах - втомлену і щасливу,
І нестримно сміятися, неспішно йдучи додому,
Упиватися твоїм голосом під нещадною зливою,
Від якої втекти не вдавалося ще нікому.

Розповідати на кухні як минув день, робота,
Розділяти маленькі радощі і найбільший сум,
Гуляти у парках, спати до третьої у суботу,
Торкатися пальців, ловити між пальцями струм.

Привезти тебе у забутий двір, у якому виріс,
Показати таємні місця і знайомі маршрути,
Бути вдячним за справжність, за ніжність і щирість,
Бути з тобою поряд. Бути з тобою. Бути.

Читати одне одному вголос товсті романи,
Готувати сніданки, нести їх тобі у постіль,
Дивитися на заходи сонця, збирати каштани,
Будувати для двох непорушний безмежний простір.

Цілувати тебе під місяцем, десь поблизу моря,
Міцно тримати, не відпускати тебе нізащо,
Проживати життя, завжди бути з тобою поряд.
Хай усе це вдається йому якомога краще.

Бо з ними постійно так:
Безмір і безголосся,
Жовтень ніби жебрак
З жовтим волоссям.

І ніби одне життя:
Літери, переломи,
Грудень вночі відтяв
Голос собі самому.

І ніби останній крик,
Визволений з безодні,
Січень пече язик
Смерті напередодні.

Світ обмерзає римами,
Світло не промайне,
Лютий мене не вимовив,
Лютий забрав мене.

Це - речам, які я любив,
Це - монстрам, що досі під ліжком,
Хай мій ненадійний надрив
Їх потривожить трішки.

Хай буде вітер і суголосся,
Хай буде місто - порожнє, чорне:
Усе, що так і не відбулося
В долоні свої загорне.

І ніч із пам'яттю - заодно,
І зима поволі бреде роззута,
Все перестояне, ніби вино,
Усе, як повинно бути.

Тільки сірі чужі обличчя.
Відчутність мою засвідчать.

Числа щасливі, що сходять вночі на шкірі,
Запах лаванди, сандалу і мандрагори,
Все, що ти маєш - дається тобі по вірі,
Вони говорять.

А ти все мовчиш про розламаний час і відстань,
Але говори, я прошу тебе, говори!
Дивись, недоладні твої королівства
Руйнують вітри.

Відчайдушний надрив, гіркота у твоїй свободі,
Передбачення радості - вогник несеш насилу,
Скарби у шухляді з єдиним листом насподі -
Все, що просила.

Це розхристане небо, осіння отрута ця,
Загартована ніжність, зрештою, ця любов,
Чоловік, який обіцяв повернутися,
Але не прийшов.

Бо має бути, Боже, щось іще,
Щось добре, попри відчаї і туги,
Коли боїшся починати вдруге,
Коли думки сідають на плече.

Куди цей шлях - подалі від зими,
У цьому місті - поминки і проща,
По тих, хто заморозив найдорожче,
Хто йде по кризі босими. Це ми.

Привіт тобі, брате місяцю,
Побудь біля мене трохи,
Душа у віконці світиться,
Освітлює шлях широкий.

Побудь їй святим сповідником,
Бо знову у грудях стиснуло,
Мовчанням побудь, бо викрикну
Зізнання її пронизливі.

За шибкою тліє свічечка,
За чимось далеким плаче.
Допоки душа не витече -
Чекаю, стою терпляче.

Він щось говорить,
Вона наливає чай,
Їхня спільна печаль
Іде перегрітим горлом.

Вона ходить краєм,
Краєм його ножа,
Випатрана душа
За горло її тримає.

Він пише вірші,
Вона не знаходить слів,
Хай би папір горів
Згадками про колишніх.

Тільки горить він сам,
Марить ім'ям чужим,
Остання з його дружин
Сидітиме до кінця.

Тіло постане глиною,
Ніжністю без розмов,
Горлом іде любов.
Спробуй тепер спини її.

А дощі не спиняють, та хай би їм!
Серце стиснене до горіха.
Серед осені плачу над віршем твоїм
Тихо-тихо.

Мовчазний сірий пес чи вовк,
Причепився сьогодні слідом,
Обернувся на мене. Зі мною змок -
Сивим дідом.

Біль твій вернеться димом, миром,
Дорости би мені до нього,
Бо я пробую, пробую бути щирим,
Хоч нікого-нікого.

Зниклий в сірих дощах караїм,
Неподобний людський месія!
Я німію, німію над віршем твоїм,
А всередині виє й виє.

І прийдуть серед ночі дух і вічність,
Слова, що їх боїшся промовлять,
Свою прозору вистраждану ніжність
Сховаєш у найглибшу із шухляд.

Так, щоб нікому. Замуруєш двері,
Душа за ними жевріє жива,
Коли під ранок сходять на папері
Ті, що несила втримати - слова.

Ось вона знову сумує за літом,
Будь моїм лютим, а я буду липнем,
Будь моїм дивним похиленим домом,
Будь найзатятішим і невідомим.

Всі ми програли, усі помилились,
Здалися на літа розпечену милість,
Будь світляком, каганцем у вікні,
Будь ким завгодно, але будь мені.

Ось вона знову приходить до мене,
Приходить заплакана і безіменна,
Будь моїм горем, допитим до краю,
Будь мені піснею, що не змовкає.

І я говорю їй: не плач, бо вернеться
Стомлений птах неспокійного серця,
Будь мені голосом, тихим, забутим,
Будь моїм липнем, а я буду лютим.

Все зупиняється. Така спонтанна ніч
Знайде тебе в безчассі і безмежжі.
Я дав тобі пів тисячі облич,
Вдягнув тебе у траурні одежі.

Так мало часу, вийди на поріг,
Свого скляного тріснутого дому,
Я би забрав, якби я тільки міг,
Тебе одну. Закляту й невагому.

Так мало простору - суцільна самота,
Ми - знову тіні, змучені приблуди.
Тепер іди. Я все запам'ятав,
Те, що ніяк довіку не забуду.

І ось лишається німіти і нести
Примарну пам'ять місяця окрайцем,
Це я. Забутий. Згаяна. Це ти.
Не йди, прошу. Іди, не озирайся.

Бо ніч минула. Місяць догорає,
Ковтаєш, губиш, нищиш голосні,
Бувай. Стривай. Я все ще пам'ятаю.
Був радий бачити. Хай навіть уві сні.

I

Іноді краще бігти назустріч вітру,
Іноді краще нічого не говорити,
Три риби - підводні метеорити,
Випливають з пітьми на світло.

Я - чистий аркуш перед тобою,
Навпомацки тихо і безборонно
Несу свою зламану срібну корону,
І нам пощастило, якщо надвоє.

Пощастило тим, хто усіх їх знайшов,
Перша риба - це ніжність,
Друга риба - це вічність,
Третя риба - її любов.

II

Любити так, ніби жити немає часу,
Ніби порвані струни в епоху джазу,
Прощати, ніби всередині серця два,
Говорити важливі слова.

Вірити в неможливе, бо що лишається,
Небо розколюється і нахиляється,
Просто марево світла з вікна нічного,
Просто більше немає нічого.

І я падаю, падаю, вище, вище,
Туди, де лишилося те, що знищив,
Заплющую очі, затамовую подих,
І невдовзі вона приходить.

У дивній хаті без воріт,
Де на причілку сірий кіт,
Іде писати заповіт
Сумна бабуся.

На цвинтарі горіх і груші,
Нетлінні проростають душі,
Говорять, спогади ворушать,
Не озирнуся.

Я залишаю сни безликі,
Старе розп'яття із осики,
Портрет чужого чоловіка
Висить над ліжком.

І все було, і все минало,
Нічого доброго не мала,
І до останнього причалу
Вузька доріжка.

Уже прийшли, щоб обмивати,
Заварюють полин і м'яту,
Та тільки сивочола мати
Все на горищі.

Діру у стелі б'є врочисто,
Напівжива і напівчиста,
На цвинтарі вирує листя,
До Бога ближче.

Виходять діти і старі,
Усім селом ідуть на страту
За кладовище, де рогата
Живе у хаті на горі.

Стоять, не втративши лиця,
А ти сидиш - бліда і винна,
Ще молода, іще дитина,
І просиш долі в каганця.

У грубі спалиш літні трави,
Замажеш глиною вуста,
Керсеткою затягнеш стан,
І вийдеш стежкою розправи.

Мовчання, марево пожеж,
Гірка трава - усе збулося,
Своє вороняче волосся
У вузол туго заплетеш.

Почнеться шал, німий концерт
За те, що грішна ти і винна
Стоять і спалюють драбину,
А ти під нею, ніби смерть.

Надвечір я іду до хати,
Таке наснилося мені,
Там білолиця Йосифата
Готує сни у казані.

Зминає радості і горе
Тонкими пальцями в одне,
Збирає птаство неозоре,
Скликає царство водяне.

Її вода - терпка і плинна
Чимдуж затоплює мене,
І ось уже я - не людина,
А лис, цілований вогнем.

Зриваю почорнілі трави,
Вона сміється, бо ж зима,
Ми - звірі у полях Полтави,
Ми - дві любові жартома.

Зимова біла конюшина
П'янить, розпалює жагу...
Моя знедолена дитино,
Моя лисице на снігу.

Повезу тебе я у Самцхе-Джавахеті,
Там поважні пани і панянки шляхетні,
Там печери і храми, вино і бенкети,
Ти замовиш собі п'ятирічне ереті,
Королі і князі на старому паркеті
Закружляють у вічній своїй круговерті,
Танцюристи навколо гарячі і вперті,
І несила тримати цей вечір у серпні.
Буде жадібна ніч у Самцхе-Джавахеті,
Все це місто - тобі, всі скарби і монети,
Всі вогні у вікні, всі пісні й силуети,
Будуть литись слова, розпашілі сонети,
Буде плетиво тіл і безумство предметів,
Будуть руки і вигини, спини подерті,
Перехрещені ми, на землі розпростерті,
Так уміли кохати античні поети,
Так кохаємо ми - до нестримної смерті,
До нестямного болю на вістрі багнета,
І світитиме місяць - німий і відвертий
На знесилене ліжко, стільці і портрети,
І на ранок ти скажеш: я хочу померти
В один день із тобою, годині в четвертій,
За сто років приблизно. І наші скелети
Перехрещені вічно ховатимуть нетрі,
І ми будем удвох у Самцхе-Джавахеті,
І крім нас більш нікого на цілій планеті.

Ось шарф, щоб не мерзла холодним ранком,
Ось горіх з мого двору - не розбивай,
Два шляхи нагадала мені циганка,
Два повернення, серце і час-шахрай.

Ось бабусина хустка - біля грудей,
Ось розмова, як завжди про неважливе,
Час повільно у мене тебе краде,
Застигає і стигне, неначе слива.

Ось дорога до мене - у бур'янах,
Ось залишений подих на підвіконні,
Заливається клекотом крук-монах,
Стереже і тримає мені безсоння.

Ось молитва про радість і про сім'ю,
Ось розгублене серце, важке, моє,
Не розіб'єш - то сам його розіб'ю,
Ось незграбна любов. Ось усе, що є.

У березі хирлявіє береза,
І осокори сумом узялись,
Це мій останній, завершальний безум,
На честь того, що сталося колись.

І ще живий малий кавалок серця
У чорній скрині я замкну без слів,
Бо це вже не октава, але терція,
Це все, що я надбав і налюбив.

Це все, що після мене залишилось,
Усе, що не прийшло і не збулось,
І светри, ті, що куплені на виріст,
Не зношені чекатимуть когось.

Ще буде доля - вистражданим тактом,
Одна така на тисячу століть,
Усе, що є - не вийде поховати,
Усе моє - пульсує і горить.

Гарячих сліз розсипане намисто,
Хто нагадав мені таку красу,
На гору, де ховалося дитинство,
За пазухою горе понесу.

Зайшов на каву. Повз проходив сніг,
Прискіпливо поглянув мені в серце,
Британський і манірний, ніби Стінг,
Пухкий і ліберальний, ніби Герцен.

Там гіркота і те, що не зберіг,
Ми з кавою застигнемо в мовчанні,
Дивлюсь на чайник - думаю про сніг,
Дивлюсь на сніг, і думаю про чайник.

Що вже не гріє, вистигло тепло,
У божевільній літній круговерті,
Що з нами сталося, куди усе пішло?
Чи ми живі ще, господи, чи мертві?

Ми охололи, мов вода з небес,
Зігрій нас, мій зимовий боже,
Бо я сиджу, немов забутий пес,
І гавкаю на сніжних перехожих.

Все, що прийшло негадано, невчасно -
Виводить літо на папері днів,
Все, що горіло - театрально згасло,
І сам театр спинився і зітлів.

Тепер вистава про любов і втечу
Розноситься луною між склепінь,
У світі недовір і заперечень -
Збреши мені про світло і про тінь.

Збреши мені, щоб я тебе не викрив,
Знайди це літо без імен і назв,
Цей недолугий чорно-білий диптих,
Де ми забули написати нас.

Де не було ні драми, ані злості,
Комічна маска шкіриться в кутку,
Все, що прийшло - приходило наосліп,
Шукало дві вуглинки на піску.

Та тільки ніч, і невблаганна злива
Вуста і очі заливає нам,
Все, що прийшло нечутно, несміливо -
Залишиться несказаним словам.

Така війна, що хочеться ридати,
Та від його плеча народжується сміх,
Ворожі голоси, гарчання автоматів -
Все замовкає, тріскає горіх

Під каблуком наляканої смерті,
Розлущується пам'яттю на два,
Бо досі ще приходять у конвертах
Забуті і незвідані дива.

Бо за його плечем - морози і невдачі,
Воронка від біди, засипана піском,
І жінка та, яка за ним не плаче,
Погляне вгору, сяде за письмо.

Така велика згуба, зморена пора,
Що пам'ять зашиває латками із хмар,
Бо під його плечем - роз'ятрена діра,
Там замість серця - здвоєний кевлар.

Рислінг осені ніби реслінг осені -
Бурштинова бійка за право бути,
І вісім пророків приходять босими,
Шукають між вами подібні букви.

Новими словами міста заповнені,
Вимірюєш світло на видих і вдих,
Вже скоро багрянець пускатиме кров мені -
Осіннє вино - з недопитих, із тих,

Що на самому дні, як на послух чернечий
Ворони вертають у спальні райони,
Тебе обійдуть, потім сядуть на плечі,
І ти серед них - одягаєш червоне.

І серце тріпоче рядками нерівними,
Вже вишите все кольорами і смутами,
Та досі чекає, поскрипує стінами,
Похилена хата у місці забутому.

Осінь бавиться. Я іду,
Перечекаю повінь.
Йду повільно, собі на біду
Темного пива повен.

Повен радості і жалю,
Повен гілок і стебел,
Ось до тебе себе притулю,
Чи може тебе до себе.

Осінь тішиться і гримить,
Перегортає листя,
Крізь ворота сумних століть,
Входить у сонне місто.

Там дрімає осінній хтось,
Йому сниться осінній сон:
Ось приходить осінній лось,
Чи може осінній слон.

Вони говорили, що ти тепер зірка - сліпуча і наднова,
Що тепер ти велика риба, що плаває на глибині,
І хоча я не вірю жодним їхнім словам,
Ти є у всьому, а найбільше ти є в мені.

І коли я дивлюся у дзеркало - бачу частину тебе,
І чимдалі старішаю - тим більшає ця частина,
Тільки щось так надсадно ятрить і шкребе,
Безперервно шепоче: прости, прости нам.

На столі окуляри і телефон, безутішно на горло давлять,
І постійно здається, що ще не пізно, а навіть рано,
Залишається пам'ять, чомусь завжди світла пам'ять,
Та її недостатньо: пам'ять болить, мов рана.

Вони говорили, що дощ - це велика втіха і добрий знак,
Що це тужить природа, солоний небесний щем,
І хоча я не вірю, що все це насправді так,
Я знаю, що ти пішов разом з ним - з дощем.

Щось не так, щось змінилося в часі навіки,
І стрибай-не стрибай - все одно не дістанеш небес,
Просто щось заболіло тому чоловіку,
Що вмирати зібрався, натомість раптово воскрес.

Щось не так, щось тримає і тягне щосили за руку,
Силует над водою, жіночий тонкий силует,
Розтає невблаганно, надсадно мовчить про розлуку,
Відпускає нарешті - лети до далеких планет.

Прийде хвиля, огорне причал поцілунком,
Зашумить ненадовго, і знову розтане в імлі,
Відступає вода, та одна залишається думка:
Чи була вона тут, чи була вона десь взагалі.

Ось виходять човни на свою передвічну орбіту,
Місто світить, пульсує, комета вогнем розцвіла,
Щось не так, це, здається, кінець цього світу,
Місто-серце горить, хай згорає нарешті дотла.

Вже призвичаївся. Не клич мене, не клич,
Не рви роз'ятрені мої вітрила,
У тихій пісні, в мареві облич,
Прийду до тебе перегуком сірим.

Вже відболіло, вітром віднесло,
Розбилося на тисячу шматочків,
Накреслило дві риски на чоло,
Померло мовчки. Буде жити мовчки.

Хай буде радість, маска і перука,
На виході з сумного шапіто,
Розпачливо хапатиме за руки,
Хоч знає, що не спиниться ніхто.

Хай буде місяць. Місце для душі,
Де набирає сили птаха квола,
Прийду до тебе, тільки напиши,
Щоб більше не приходити ніколи.

Таке крихке вечірнє щастя
Колючим глодом поросло,
Немов дитина на причастя
Приходить осінь у село.

А що мені? Мені - мовчання,
У позолоті й німоті
Згасають спалахи останні
На монастирському хресті.

І вже, неначе охоронці,
Мене проводять до воріт,
Розлюблене осіннє сонце
За церквою ховає світ.

Просто слухай як вона спить
Просто накрий її ковдрою
Бо її порцеляновий світ
Тендітний і перевтомлений

Просто у неї мільйон облич
Тиха любов під повіками
Що її віддає як останню річ
Печальному чоловікові

Те, що для тебе це все тепер
Ніколи вона не дізнається
І коли уві сні обіймає тебе
Легесенько посміхається

Просто святої вічності мить
Просто туман ідилії
Просто слухай як вона спить
Просто завжди люби її

Боже волоцюг і сутенерів,
Дай мені цей вечір пережить,
Жебраки вертають до вечері,
Що її готує ворожбит.

Що її назбирано і звито
З мотузок моєї чорноти,
Вогняні долоні, щоб зігріти,
Зледеніле серце, щоб піти.

Потанцюй зі мною, дикий брате,
Під мостами наших сновидінь,
Де тебе чекають пси і грати,
Там для мене дивна далечінь.

Як я скучив за великим домом,
Де життя чужого гобелен,
Чоловік з сердечним переломом
Волоцюга з міста без імен.

Під мостами завмирає світло,
Мій рюкзак продавлює плече,
Все, що маю - вицвілу палітру
Світу, від якого не втечеш.

Все, що сниться - дивовижне місто,
Там для мене гавань і причал,
Я пішов, щоб вам це розповісти,
Залишилась пісня і печаль.

Все, що було важливим - тільки пісок і сіль,
Пісок у його пальцях, а сіль - на обличчі,
Коли він виходив - ставив свічку на стіл,
Хай стоятиме тут, хай я буду хоч трохи ближче.

Коли він ішов, щоб більше не повертатися -
Сіль на його лиці зійшла особливо рясно,
Те, що було на столі - мерехтіло і гралося,
Витікало, чорніло і швидко гаснуло.

Все, що їй залишалось - відмотувати назад,
Складати свої думки, ті, що сірі і зламані,
Пити чай з його чашки, носити його рюкзак,
Спати в його футболці, ніби у савані.

Гортати альбоми, до ранку блукати кімнатами,
Писати те, що ніколи йому не вимовила,
Писати, знаючи, що він ніколи це не читатиме.
Хай буде темно, боже, хай буде випалено.

Хай віднині не буде закінчень і догорань,
Хай зітруться обличчя, хай зникнуть усі очевидці,
Колихається тінь, в тіні - десять мільйонів ран.
Все, що було важливим - тільки вогонь на свічці.

Ось вона стоїть на столі й обпікає руку.
Ось вона сидить, безпорадна і втомлена,
Прокидається різко від кожного звуку,
Зривається від кожного повідомлення.

2017

Перед штормом рибалки вертаються у порти,
Кілька сотень зелених дрібних камінців,
Риба з глини, затиснена у руці,
Піднімайся, дитино, тобі ще далеко йти.

Так багато води, ти у ній - безіменний острів,
Сірий місяць-монета - остання з твоїх скарбів,
Над морською водою самотній далекий спів,
Так біліє смола. Так сивіє твоє волосся.

Йдуть за обрій печалі, пливуть жалі,
Висихає вода, ніби шкіра щезає з тіла,
Все, що ти прожила, все, що ти говорила,
Залишається сіллю на вмитому морем склі.

Ще не було таких холодних липнів,
Ще днів таких розбитих не було,
Чіплявся час і до вікониць липнув,
І бороздив прощаннями чоло.

І помирав не бог у чорній тиші,
А ніч, прикута до твого вікна,
Читала вголос недоладні вірші,
Сміялася, що сходить сивина

Із сонцем разом, ніби сон у руку,
Так, щоб горіли плечі і папір,
Уже мовчить, передчуває муку,
Човни на берег. День - наперекір.

Тепер імлисті люди сушать весла
На витоптаних стежках серед жит,
Зміліла річка, наче срібний хрестик,
Кістлявими ключицями біжить.

Та ми йдемо, вмуровані у літо,
І літо нам шепоче і пече,
У різні боки, бо пожовкло жито,
І серпень плаче в тебе за плечем.

Добраніч, де б ти не була,
Моя гірка, терпка отруто,
Мене прикуто до орла,
До перевізника прикуто.

До безкінечного кільця,
Яким минають сни і речі,
Монету з ока - для сліпця,
Для птаха - неможливість втечі.

Невідворотність - для кінця,
Свинцева важкість - для повік,
Там змії сунуть до лиця,
І кам'яніє чоловік.

Забутий міф, палац химер,
Я міг вигадувати все це,
Та твій приручений орел
Ятрить моє отруйне серце.

Як там у Леонарда, ти точно маєш це пам'ятати,
Кінець грудня - саме час для ще однієї втрати,
Саме час для затерплих рук і гірких напоїв,
Щоб легше було розбирати усе, що накоїв,
Все, що поруйнував і залив бетоном,
Переходжу на інший бік, змінюю телефони,
Змінюю адреси, місця і знайомі звички,
Так хотілося до води - пірнути у річку,
Колись ти сказала затамувати подих,
Я ще досі не видихнув: напуваю голодних,
Птахів, шахраїв і змарнілих артистів,
Ця холодна вода на легені усім нам тисне,
Коли надходять шторми - виходжу назустріч,
Не завдяки передбаченням, а усупереч,
Викидаю людей, підбираю дрібні монети,
Можливо, будуть на щастя, розкажуть де ти,
Розкажуть із ким ти, чи є в тебе досі плащ,
Хтось на березі вивів "забудь", "пробач",
Щодня перемотую плівку, розбиваю скрижалі,
Нічний трамвай відвезе мене якомога далі,
Якби міг - залишив би у ньому іржаву душу,
Тільки дерево в парку гілками ворушить,
Відпускає жахливо повільно, шматок за шматком,
Лишається гордість і втіха.
Щиро,
Сашко.

У місті уже починають цвісти півонії,
А до мене приходить Начальник колонії,
І говорить мені: дорогий Олександре,
Не бажаєте з нами у мандри?

І я говорю йому: ні, не бажаю, дякую,
Куди б не поїхав - завжди все однакове,
По десятку чудових людей у камері,
Кожен має, звичайно, хороші наміри,

Особливо стосовно мене і он того хлопця,
Бо йому все вдалося, особливо одне вдалося:
Написати в під'їзді, що мер наш - вмер,
Хто ж таке пробачає тепер?

А він каже мені: Олександре, подумайте,
Підберемо для вас непоганого руммейта,
Особливі умови, приємний графік,
Там, до речі, працює мій братик Рафік,

Ви до нього звертайтесь: і чай, і ширка,
Соціальні гарантії, спирт в пробірках,
Он у вас тут уже енурез і цистит,
Піти по етапу - не кожного дня щастить.

І я знов говорю йому вперто й печально:
Не поїду я з вами, шановний начальнику,
Дозвольте досидіти до амністії,
Мені ж небагато ще: років двісті.

Я стояв із плакатом під верховною радою,
А на ньому слова, що були неправдою,
Щось, здається, про клоуна, газ і Крим.
Помилявся. Розкаявся. Був дурним.

Я набив собі купол собору Успенського,
Бо вірю в нового гаранта Зеленського,
Я тепер не злочинець, а політичний,
За це йому дяка і шана вічна.

Ще набив ім'я жінки із цього міста,
Пише мені паперові листи, по триста
Кожного року, а ще коментує пости,
Ось скоро вийду - поїду до неї в гості.

Це місто без тебе порожнє,
На засув зачинено двері,
Змарнілий патлатий художник
Виводить лице на фанері.

І чийсь перехоплюю погляд,
Привиділось, знову здалося,
Я - голос, я завжди поряд,
Я знаю про час і про осінь.

Про те, що було і що буде:
Тобі - перехід Гаутами,
Мені - надсилати в нікуди
Кумедні листівки з котами.

Тобі - розфарбовані співи,
Мені - замальовані вікна,
Не жалю - пречистого гніву,
Я, мабуть, ніколи не звикну,

Що місто без тебе порожнє,
У ньому розбурхані душі
Латає змарнілий художник,
Палітрою пам'ять ворушить.

Одного дня сиділи ми
На білому плащі,
Брудними крокодилами
Ішли по нас дощі.

Рихтовані пробоїни,
Скрипіли, ніби джаз,
Кларнетами, гобоями,
Перебивали нас.

Пожива для голодного,
Тростина для сліпця,
Один навпроти одного
Нам випали місця.

Вагон містами човгав,
Накочувався грув,
Де ти була так довго?
Де ти так довго був?

Одного дня сиділи ми
На паперті з розмов,
І сивою Сивіллою
Прийшла до нас любов.

Ти, що зі сну підняв мене даремно,
Благоволив утілитись в слова,
Туди, де недосказано і темно -
Веде мене стежина лісова.

Я - вірш, я - поле, я козак без роду,
Мій дім - пустеля, висохла ущент.
І думка ця - розлючена негода,
Довкола серця крутиться плющем.

Створи мене нового, без пояснень,
Створи інакшу, вибілену суть,
Нехай усі забуті і нещасні,
В мені малою іскрою живуть.

Я - син землі, яка мене тримає,
Я - чоловік, що перекреслив дні,
Ні прощення, ні спокою немає,
Та є ще трохи світла в глибині.

А дід іде, неначе дощ у серпні,
Немов атлант, що небеса підпер,
Йому не до поспішності тепер,
Риплять натужно черевики стерті,

Бо дід несе на плечах хмару сіна,
По-парубоцьки зсунувши картуз,
І тлусті бджоли удають медуз,
Завмерши у повітрі на годину.

Твої шляхи розпатланого вітру,
Твої безмежні гори тютюну,
І всі скарби, якби хто зазирнув,
Вмістилися б у глиняну макітру.

Тут пахне молоком і океаном,
Тут пиріжки завбільшки зі слона,
І все, що є - це рідна сторона,
І все що є - уже не перестане!

І все ще буде, діду, як колись!
І кораблі, і перемога серця,
А дід іде, з-під картуза сміється,
І я біжу за дідом, сміючись.

А я збираю осені журбу,
Складаю у кишені клапті віршів,
Щоб той, хто не забув і не залишив,
Не припинив невтомну ворожбу.

Як я боюся, серце, як боюсь,
Тобі відкрити лабіринт мозаїк,
Бо холод той, що з себе вигризаю,
Постійно повертається чомусь.

Листів немає. Порвані листи
Живуть чужими білими життями,
Так хочеться до болю, до нестями
Комусь замерзлу душу відвести.

Та лики невблаганні і бліді,
Заварюють душі моєї ґрати,
Віщують про печалі і про втрати,
І тихо так, неначе у воді.

Хмурнішають, темніють образи,
Даремно сподіваються на диво,
І жінка плаче, гірко і тужливо,
А я не гідний жодної сльози.

Кому це тепер потрібно, скажи, кому?
Тобі, що ходиш то вістрям, то у тюрму,
Тобі, що втомився від друзів і ворогів?
Перших - ховати, другим - давати гнів.

Хто збере нас докупи, якщо гроза?
Хто народився в морзі - не замерза,
Хто вибрав дух - той спатиме на траві,
Хто народились в морзі - завжди живі.

Країна глуха й невтішна, нехай ідуть,
Розносить у різні боки, у добру путь,
Немає кому сказати слова прості,
Бо всі ми народжені в тиші і німоті.

Нам довелося падати і повзти,
Я пам'ятаю твоє обличчя, це точно ти,
Стояв у диму від шин і махав мечем,
Я промовлятиму із тобою, плече в плече:

Мені це тепер потрібно, мені, тому,
Хто скелею став на Донбасі і у Криму,
Хто досі стоїть, витоптує кропиву,
Хто вріс у цю землю. Гарячу й живу.

Прийми мене такого, з усіма
Провинами, невмілими словами,
Що біля тебе ніби криголами.
Що біля тебе - все моя тюрма.

З усім облудним, схованим лицем
Це місто переховує коханців,
Які розійдуться напевне вранці,
Щоб іншим разом думати про це.

Так мало бути. Так було без нас,
За іншим разом вийде невідоме,
Воно давно вже проситься додому,
Тож не мовчи, бо збовтується час.

Бо він давно без сенсу і без слів,
Для мене викарбовує дорогу,
Прийми мене наївного, старого,
Такого, що піднятись не посмів.

І ти говориш: вже договорили,
Та ми обоє мовчимо про те,
Що тінь над нами вороном росте,
І ніч. І місяць. І немає сили.

Повітря тоншає. Ми все ще тут.
Нічого не стирається й не глухне,
І музика ще чується із кухні,
Де квіти несподівані ростуть.

І все це варте смутку і страждань,
Розлуки, сміху, відчаю і віри,
І перехожий стане остовпіло,
Бо містом розливається Йордан,

Як розливався час на до і після,
Пресований, перегорілий час,
Все, що живе - тримається на нас,
Все, що лишилось - почуття і числа.

На кухні два вікна і чоловік,
Сидить і перемішує розмови,
За словом йде твоя першооснова,
Ті, хто прийшли - лишаються навік.

Ті, хто лишаються - обвуглюють серця,
Будують небо - дерев'яні храми
Наповнюють повітря голосами
Святого духа. Сина і Отця.

2019

Знаєш, тут такий дощ, що не видно ночі,
Доки стихав - половину життя наврочив,
Спробуй тепер прожити і відмолить.
Тут немає давно нікого - усі пішли,
Після себе лишили зарості ковили,
Ще - любові на кілька тисячоліть.

Поки йшли - озиралися, забували,
Що свободи потрібно насправді мало,
Розкидали довкола шматками сміх,
Говорили про почесті і невдачі,
Про людей, що беззвучно плачуть,
І про тих, що ховаються від усіх.

Дві обітниці - хай допоможуть іншим,
Це не ідол багряний у поле вийшов -
Це кровить моє дике зелене поле,
Все в примарних димах і невдалих римах,
Ось опудало-хрест із людськими очима,
Що не зможе піти ніколи.

Ось мій син, і у нього зелений погляд,
Він приходить, неспішно сідає поряд,
Виростає до старця, тримає палицю,
Дивись, що сьогодні знайшов на згарищі,
Де спалив перемоги свої і радощі,
Сходить попелом, розлітається.

Вже не видно ні поля, ні силуету,
Кілька порцій морфію для поета,
Щоб ходити розхристаними калюжами,
Щоб зібрати на полі хоч дрібку золи.
Тут немає давно нікого, усі пішли.
Наздогнати б. Та не подужаю.

2019

І говорять: не той, не той,
Не спаситель і не герой,
Не слова видихав, а дим,
Значно важче не бути з ним,
Ніж піти по воді удвох.

І говорять: не та, не та,
Просто пустка і самота,
Після холоду буде лід,
Замість висохлих пірамід —
Зеленіє болотний мох.

І говорять: не ний, не ний,
Був розгублений і дурний,
На мільйони уламків скла
Хай розтрощена ти була —
Дивний спокій тебе знайшов.

І говорять: немає сил,
Хай не сталося, що просив,
Хай дорожчає ковбаса,
Вийдеш в сутінки у трусах,
І відчуєш, що все — Любов.

2019

На дереві ростуть пісні і рими,
І риби теж на дереві живуть,
Ідуть до нього звірі й пілігрими,
Така п'янка зелена каламуть.

На дереві розпушується сон,
Дзвенить і заколисує як море,
Якась велика риба - мабуть, сом,
Співає Віллі Нельсона в мінорі.

Вгорі поставлю вицвіле шатро,
Тебе знайду у цім зеленім світі ,
Спалю все зайве, виберу добро,
Дивитимусь, як ходиш поміж квітів, .

Як сонце на твоїй спинилось шкірі,
Така предвічна світла каламуть,
До неї йдуть мої весняні звірі,
І паперові човники пливуть.

2019

Збирає тихо ягоди в дорогу,
Несе в подолі краплю гіркоти,
Віддасть усе, про що просила Бога,
Тримай міцніше, скоро треба йти.

Вікониці відчинить рано вранці,
Хай, може, не таке, але візьми,
Хоч покрутило вузликами пальці,
Та шапочку зв'язала до зими.

Твоя враазливість, подруга і сила,
Така спокійна й тиха у журбі,
Така тендітна і нестерпно сива,
Махає й посміхається тобі.

Вже треба йти, бо скоро буде пізно,
Перекричиш найбільшу з усіх тиш,
Вертатимеш до неї, нині й прісно,
Але вгрузають ноги у спориш.

Біля воріт, німіючи, спинися,
Неначе фото із пожовклих шпальт
Твоя бабуся підмітає листя,
І сиплеться дитинство на асфальт.

2018

Це - банка з рибками,
А це - твоє вікно,
Без назви твір, розірваний на клапті,
Гойдаються ліхтарики хвостаті
Крізь прорізі скляного кімоно.

Це - вічна проповідь -
Про миро і про мир,
Про світлі доленосні телеграми,
Маршрути, що прокладені не нами,
Записує небесний командир.

Це - ми з тобою,
Вибиті і вбиті,
Немов більярдні кулі на столі,
Добуті з шахти - чиста сіль землі,
Літаємо по зміщеній орбіті.

Це - наша юність,
Ця пора незмінна,
Розмірено крокують крізь віки
Фарбовані жінки й чоловіки,
Це - ми з тобою. Два старих пінгвіни.

2018

Назву тебе Чорна Ерін,
На волю прочиниш двері,
Мені і моїй химері,
Без неї не попливу.

Без неї не зрушу з місця,
Щезає багряний місяць,
І якір, немов лисиця,
Ховається у траву.

Розставимо теплі сіті,
У цьому малому світі,
Щоб можна було радіти
Всім рибам і маякам.

Питають у нас куди ми,
Димами ведуть густими,
Солоні приходять зими,
Приносять холодний крам.

Холодні мости й вокзали
Нас міцно разом зв'язали,
Говорить: пливи помалу,
Бо досі в іржі мости.

Ми з нею удвох - приблуди,
Крихкі напівмертві люди,
Для мене десь острів буде,
Та зараз мій дім - це ти.


2017

Не пишеться щось, не пишеться,
Не вірші, а молитви,
Стогне і кришиться тиша ця,
Тише моя, пливи.

Далі, куди захочеться,
Стомленим мідним морем,
Там, де вмирала горлиця,
Вийде із моря голем.

Щезне багряним маревом
Згаслий старий маяк,
Бути не перестали ми,
Тільки забули як.

Тільки не видно берега,
Скільки б не йшов на звук,
Долі туман попереду
Білий плете павук.

Може мине, розвидниться,
Берег, мов олівцем,
Вулиці гострі вилиці
Вп'ялися у лице.

Все, що не зміг - те випросив,
Десять томів брехні,
Стали хрестами мінуси,
Стали замками дні.

Може зберуться митарі,
Може знайдуть ключі,
Тиша, немов на цвинтарі.
Вимовлено, мовчи.

2017

Стоїть громаддям на горі мій дім,
Уже й не дім - паркани і могили,
Там всі слова і радості спочили,
У стінах місця вдосталь їм усім.

Кімната наполохана й німа,
Я в домі сам і байдуже на холод,
Малюю на підлозі чорне коло,
Щоб колами розходилась пітьма.

Колоди карт і тисячі картин,
Прийми до себе підкидного дурня,
Невпевненим надтріснутим відлунням
Мій голос відбивається від стін.

Ця давня туга, ця лиха мара,
Я кличу їх, ім'я прадавнє кличу,
Допоки не постаріє обличчя,
Ти їм і смерть, і донька, і сестра.

Ходім назустріч! Босими ходім..!
Кіптявить і ледь жевріє лампадка,
Коли так мало треба для початку,
Твоя дорога омине мій дім.

2017

Приходь ненадовго, я маю з десяток років,
Щоб тобі розповісти про десять снів,
Про те, як вокзали рахують кроки,
Як море прив'язується до човнів.

Як рибалки в негоду співають рибам
Колискові, Сінатру і Рубі Лі,
Риба спить, і їй сниться, ніби
Хвилі горнуться до землі.

Про великі міста, де три ночі в добі,
І днів не існує, окрім хороших,
Де теплі листи приноситимуть тобі
Сонні привиди-листоноші.

Як у парках гуляють веселі діти,
І що світла немає більшого..
Я тобі розповім про усе на світі,
Крім одного.
Найважливішого.

2012

Я сяду поряд, Великий віз
Буде мені за крісло,
Жменю мовчання тобі приніс,
Дрібку речей і смислів.

Слухати буду, як гусне мед
Десь у глибинах дому,
Як перехожий іде вперед,
Не помічає втоми,

Як б'ється у грудях, удар за два
Серця твого синиця,
Як видихаєш чиїсь слова..
Хай тобі добре спиться.

Хай перехожий іде на схід
(В нього моє обличчя),
Важчає тіло - глина і глід,
Ще на сто кроків ближче.

Вперто крокує той чоловік
Між забуття і диму,
Сотням життів утративши лік
Я тебе стерегтиму.

2017

Горіх помер. Обсипалося листя,
Забилося падінням і дощем.
Так мало слів у цьому середмісті,
Так мало сил, щоб вимовити ще.

Так безпорадно падало і тліло
Гуло і вило, щоб почули всі.
Твоє останнє, передчасне тіло
Хиталось у оголеній красі.

Куди тобі, чаклуне чорних весен
Змагатись з вітром, що забув печаль?
Це просто час горіхової меси,
Це просто час завершень і прощань.

Кружляло листя, вітер веселився,
Повітряний парад іржавих квітів,
Чиїсь листи в горіховому листі.
Горіх помер. Ніхто і не помітив.

2016

Я не спав, і росла наді мною тінь,
І каміння кришилося, ніби скло,
І слова вимовлялися серед стін,
Щоб згасало і тліло твоє тепло.

І вже день будував навісні мости,
І на площі збиралися сурмачі,
Мідна відьмо, помилуй їх і прости,
Не приходь, не народжуйся, не мовчи.

Не приходь, поки виють мої вовки,
Їх багато - на кожного по гріху,
В їхніх лапах - прозорі скляні голки,
Та в очах - ні розкаяння, ні страху.

Дивні звірі, лишіть мені кілька днів,
Ваш тягар я на плечі собі візьму,
Буду вити і рвати зубами гнів,
Та прошу, не лишайте її саму.

І подоба приходила з глибини,
Я не спав, і сивіли зі мною ви,
І уперто літали довкола сни,
Спробуй, вовче, хоча би один злови.

І гріхів залишилося тільки сім,
І на грудях навічно сидять вовки,
Якщо хочеш - минай мій порожній дім,
Я там жив, а тепер тільки кістяки.

2016

гіркими полинами мастиш губи,
вирощуєш на камені вогні,
щоб всі ці люди, всі твої приблуди,
у сірих снах являлися мені.

щоб все пішло, переболіло і затихло,
щоб більше не дивилося крізь скло,
не прокидалось, навіть щоб не дихало,
все, що колись поміж двома було.

ти перейдеш із полум'я у темінь,
сполохано обернешся на жар,
понад дахами скам'янілий демон
розхитує півмісяця ліхтар.

віддай йому на згадку кілька речень,
так, щоб з води одразу попід дих,
торкнись нечутно, обійми за плечі,
і мертвий спокій поклади на них.

це ще не вірш, а просто погляд збоку,
надходить світло кольору зими,
все, що ти тут лишила ненароком,
зостанеться тим двом, які не ми.

2015

біг наосліп, нічого не говорив,
веретенами пальці собі колов,
сиві старці стелили під ноги дари,
вимініяй їх на кров.

буде світло і втомлена тиха радість,
буде втіха усім нещасним,
тільки було би за що триматись,
тільки б добігти вчасно.

розбивались об груди слова-списи,
плащаницею руки собі зігрів,
крім прокляття, нічого в них не проси,
що просити у ворогів?

буде їхнє мовчання тобі батогом,
буде хрест, із якого вже не знімають.
біг наосліп, боявся лише того,
що далі нічого немає.

2015

прорости мені терном, кривавим, стиглим,
щоб шипами встеляти твої дороги,
замурованим світом іде тривога,
роздирай разом з нею листи і ноги,
тільки встигни, благаю, встигни.

хто тебе порятує, хто зрушить з місця
кам'яну кіноплівку щасливих днів,
всі твої режисери лежать на дні,
через шкіру і сіль прорости мені,
крізь шибки і кордони мої пробийся.

обплітай огорожі й старі хрести,
поштарі ще приходять і тужать досі,
у зім'ятих конвертах серця приносять,
поки я ще не зник і не вмерз у осінь,
прорости мені.
прорости.


2014

… щоб просто падати від утоми і ударів по нирках,
В іншому випадку заснути ніколи не вдасться,
З такими дурними думками..;
життя – це твоя перевірка
На платоспроможність, терпіння і дієздатність.

Єдине, що знайдуть – щось схоже на морфій і алкоголь,
Щось подібне на крила, на спалений чек і кохання,
Двісті гривень готівкою;
серед тисячі ґрат і неволь
Обираєш найтяжче: самозамурування.

Я продовжую жити вчасно,
Купувати щоранку ніч,
Тільки сняться занадто часто
Сірі натовпи без облич.

І від крику холоне ртуть
У кислотних глибинах мозку,
Непомітно в серцях ростуть
Темні плями гнилого воску.

Двері вибити, ніби зуби,
Разом з кров’ю стекти униз,
Залишаються мідні труби
І на чорній стіні карниз.

І чомусь починають боліти
Ще не зламані досі кості,
Я продовжую просто жити,
Скільки стане моєї злості.

Спорожнілий рай не приймає туристів,
П’яний янгол ховається в мокрому листі,
В місті, де небо кольору твоїх віршів,
Грузнеш по горло у рожевій тиші,
Шукаючи знайомі обличчя і могили,
Знайдеш тільки якір і порвані вітрила,
Даремно чекати вітру і непогоди,
Хоча, це єдине, що в тебе добре виходить,
Поміж стін, павутини й солодкого світу,
Захлинутися сміхом, ніби вмієш радіти,
Померти, прокинутись від тиші і холоду,
По шматочкам збирати наосліп розколоту
Три мільярди секунд металеву стіну,
Наша вічність ніяк не вкладеться в труну,
Все ще крутиться з боку на бік, шелестить,
Не заплющує очі, сміється й мовчить,
Тільки вітер гуде в підворіттях і парках,
Чомусь цього літа у пеклі не жарко.

Розлився степ
Мов кефір
Обличчям вгору
Крізь повіки
Віки
І квіти
Квіти
Квіти
Такі однакові
Байдужі
В цю пору
Не цвітуть
Червоне небо
Нетрі
Не
Тримає
Уже земля
Імла
Пітьма
Нема
Нічого
Вже навіть Бога
І того нема
Ма
Ма
Стихає
Тихо
Тиша
Ти
Є
Є
Є…

Тільки так, бо інакше не буде,
На інакше бракує доріг,
І сьогодні на нас звідусюди
Валить, сиплеться, падає сніг.

Тільки зараз, бо завтра не пройде
Ключ гнилий у іржавий замок,
Ця зима, ніби вулична хвойда,
Безсоромно цілує взасмок.

Бо супротиву жодних ознак,
Я стою, опиратись не здужу,
Нахилюсь, щоб не впасти навзнак,
І, не стримавшись, виблюю душу.

Я просто сиджу і слухаю,
Просто іноді треба сісти і послухати,
Іноді варто знайти сірникову коробку вільного часу,
Щоби не втратити почуття простору,
Щоб вкінець не оглухнути
Від стогонів розчавлених комарів
І криків заспиртованих жаб.
Якщо прислухатися, можна почути,
Як на мостах шепочуться душі тих,
Хто наважився стрибнути,
Вони пильно вдивляються у воду,
Намагаючись побачити своє відображення,
Принаймні тоді вони доведуть, що існують;
Як у темряві перегукуються відлуння атомних вибухів,
Як переливається у судинах серце,
Як думка перетворюється на хворобу.

Весь наш пошарпаний простір
Легко втиснеться в межі кімнати,
Той, хто жив у гуртожитку, зрозуміє.
З першого разу мені ніколи не відчиняють,
Доводиться сидіти під дверима на холодних сходах
І рахувати небесних кур’єрів, що пробігають повз мене
У пошуках претендентів на Вічність.
Добре, що мене поки що не помітили,
Чорт забирай, і досі не помітили!
Ці захекані клерки, що живуть у приймальнях
якоїсь Валгали,
Ці захоплені солідарним поривом романтики,
Дихають своїм наскрізь прокуреним повітрям
Нової епохи,
Ховаючи у задніх кишенях джинсів протигази.
Підлога засипана битим склом,
І тільки розрізавши обидві ноги,
Я розумію, що дійти до тебе вдасться
Лише кільком привидам,
Що ховалися у різних кутках кімнати,
Тримаючи у долонях квитки
На концерт пам’яті жертв сентиментальності.
Зате хоч повітря
Вистачить на всіх.

Я знаю,що вітер в кишенях,
Пронизливий,як ультразвук,
Тримає монети у жмені
Й на всі вистачає рук.

Багатоголосся птахів
Німіє від його свисту,
Серед мільйона дахів
Не знаєш на котрий сісти.

У натовпі сірих міст,
Ковтнувши слова отрути,
Повільно зникає зміст,
Якого й не може бути...

Тепер спробуй збери докупи
Всі адреси та номери
Розтинаючи спогадів трупи
Сам від розпачу не помри.

Сильним поштовхом відчиниш вікно
На своєму тринадцятому поверсі,
Будеш ловити долонями метеликів
І краплі солоних мрій янголів,
Що повільно стікатимуть з даху.
Скло твого повітря вібрує
Під натиском пальців,
Варто обдерти їх до крові,
Аби лише вилетіти.

Над розбитим дзеркалом схилюся,
Там,в уламках штучного життя,
Трагікомічно,гидко так сміються
Спотворені десятки тисяч "я"...

Цей світ не обмежиться втечею,
Єдине,що в нас залишилося-злива,
У світлі нічних ліхтарів недоречно,
Невчасно,невпинно і трохи лякливо
З`являється звук.

Цей світ не обмежиться містом,
Натягнутий нерв,тиші сірої згусток,
Пейзаж у кутку традиційно без змісту:
На жертву свою,легковажну і тлусту
Чекає павук.

Померти над чорним і білим,
Під музику гострого льоду і грому,
У сивих тенетах заплутались крила,
Акорди дощу затихають і в цьому
Велика втіха.

Поверхні вагонів старі і подерті,
Станція Вічність,зачиняються двері,
Ніколи життя не обмежиться смертю,
З`являються краплі дощу на папері
Нестерпно тихо.