А я збираю осені журбу,
Складаю у кишені клапті віршів,
Щоб той, хто не забув і не залишив,
Не припинив невтомну ворожбу.

Як я боюся, серце, як боюсь,
Тобі відкрити лабіринт мозаїк,
Бо холод той, що з себе вигризаю,
Постійно повертається чомусь.

Листів немає. Порвані листи
Живуть чужими білими життями,
Так хочеться до болю, до нестями
Комусь замерзлу душу відвести.

Та лики невблаганні і бліді,
Заварюють душі моєї ґрати,
Віщують про печалі і про втрати,
І тихо так, неначе у воді.

Хмурнішають, темніють образи,
Даремно сподіваються на диво,
І жінка плаче, гірко і тужливо,
А я не гідний жодної сльози.