У місті уже починають цвісти півонії,
А до мене приходить Начальник колонії,
І говорить мені: дорогий Олександре,
Не бажаєте з нами у мандри?

І я говорю йому: ні, не бажаю, дякую,
Куди б не поїхав - завжди все однакове,
По десятку чудових людей у камері,
Кожен має, звичайно, хороші наміри,

Особливо стосовно мене і он того хлопця,
Бо йому все вдалося, особливо одне вдалося:
Написати в під'їзді, що мер наш - вмер,
Хто ж таке пробачає тепер?

А він каже мені: Олександре, подумайте,
Підберемо для вас непоганого руммейта,
Особливі умови, приємний графік,
Там, до речі, працює мій братик Рафік,

Ви до нього звертайтесь: і чай, і ширка,
Соціальні гарантії, спирт в пробірках,
Он у вас тут уже енурез і цистит,
Піти по етапу - не кожного дня щастить.

І я знов говорю йому вперто й печально:
Не поїду я з вами, шановний начальнику,
Дозвольте досидіти до амністії,
Мені ж небагато ще: років двісті.

Я стояв із плакатом під верховною радою,
А на ньому слова, що були неправдою,
Щось, здається, про клоуна, газ і Крим.
Помилявся. Розкаявся. Був дурним.

Я набив собі купол собору Успенського,
Бо вірю в нового гаранта Зеленського,
Я тепер не злочинець, а політичний,
За це йому дяка і шана вічна.

Ще набив ім'я жінки із цього міста,
Пише мені паперові листи, по триста
Кожного року, а ще коментує пости,
Ось скоро вийду - поїду до неї в гості.