Автопортрет важких металів “Інтоксикація життя”
Нам розказав, що буде далі, і що нема вже вороття;
А ми, малі, практично, кволі бігали голими у ліс,
Щоб утекти від сну неволі, який вночі до нас приліз.

Явивсь без стуку, та ще й п’яний, щось проблював під ніс й баян,
І нам, ще теплим, ще рум’яним, прийшлось сховати в тінь кальян.
Ми приземлились на підлозі, розреготавшись хто-куди,
Хтось ніжився у перемозі, інші казали: “Ми – кроти!”

Пробити хід наскрізь цементу, щоб вийти з нього на асфальт?!
Без ліку втрачених моментів – страждань індустрії, Базальт!
Куди нам рити свої нори? Куди нащадків вести – в рів?
Так, ми – сліпі, та непокори; а з вас ніхто ще не прозрів.

Ви ще не бачили всю правду, ви й не побачите брехні,
Замкнуті в собі й безпорадні, вам всі і всюди кажуть: “Ні!”
“Ні!” – це не комплекс, це не сором, це знак незгоди, от і все.
Хоч вдень і молитесь ви хором, та це дарма, просьба – пусте.

Дурні, не бійтесь цього слова, воно пестливе ім’я тьмі,
Яка за змістом є відмова снігу і льоду снів вогнів...
Пейзаж пустелі і відходів чимось нагадує наш дім
Лякливих зливи пішоходів... (я – один з них, й не заздрю їм).

”В іонно-іронічному
Боятися нам нічого.
Звичайно, воно – дзеркало,
Та скривлене, мов сміх.
Це комікси трагічного,
Карикатури вічного,
Глузливе уособлення
Хвороби!” Підпис – Псіх.

”Бувають миті відчаю
І щастя... другі рідшають.
Підвищіть дозу морфію
І дайте олівці!
Ми вам накреслим марево,
Паруюче над хмарами,
Мандруюче по космосу...
Знайдуться покупці.

В умовно-безумовному
З думками невгамовними
За горизонт ховається
Із сонцем медсестра.
Лиш чути кроки в тапочках
Й чиєсь пестливе ”Лапочка” –
Це ”на добраніч” лікаря
Із кличкою Астрал.

При лампі охолодження
(За Фрейдом – ”насолодження”)
Він бродить з вітамінками,
Які приймає й сам.
Ми всі їх дуже любимо
Й малюєм дружелюбними,
Мов марципан, солодкими...
Відкрийся нам, Сезам!

Скажіть, на що жалієтесь.
Де зимно і чим грієтесь?
Як вільний час проводите?
Чи вас цікавить спорт?
Коли ви народилися?
Чому тут опинилися?
Що бачите у темряві?
Із чим любите торт?

Що в снах метеорологів?
Де рай для міських голубів?
Котра година в Африці?
Ви – лікар? Пацієнт?
Яке у вас відхилення?
Що? Квітка незапилена?
Причому тут ботаніка?
Невже, ви ще й доцент?

Ви надто перелякані,
Спотілі і заплакані.
Ідіть до процедурної
Й постукайте в поріг.
Вам вколють заспокійливе...
Лежіть, будьте спокійними,
Ковтніть пілюлі, просимо...
Падемо вам до ніг!

Ви хворий, та лікуєте,
По святах ще й годуєте,
Плетете щось в щоденниках,
Щоб не писали ми.
Ми ставимо лиш підписи,
Яким не стане й відблиску
Залежної комісії...
Та Псіх – не я, а ви!”

На що присів? З чого зіскочив?
Ти став інакшим, пластилін!
Хто скульптор твій? Хто ще захоче
Вколоти в тебе клофелін?
Ти спиш, мов пам’ятник, мов арка;
Кажеш, що звати Обеліск.
Втрачене зло, забута сварка...
Ти вже не скеля – рідкий віск!
В чому знайшов душі натхнення?
Чи ти ще в пошуках мети?
Сон бачив кров в банці варення,
Вірив, що хмари – штрих-коти.
Куди втікаєш, Грибоїдов?
Ти не уникнеш свого ”я”.
Кайф маскувався інвалідом,
Та потім вийшов за поля.
То лоскотав, то бив об стінку,
Не відпускав на жодну мить.
Чилі спалив засмаглу грінку...
Сила відмови все ще спить.
Проґавив час свою зупинку,
Зозуля здохла від питань:
”Коли помру? Коли поминки?
Чиї помилки?.. Зволікань?”
Тверда, мов сталь, даль-апатичність...
Розчарування... лінь похміль...
Запій – пірнання ”блискавичність”,
Самоубивством пахне тінь.
На дні застрягла субмарина,
Може, спливе на карантин.
Ремонт ляльок ультрамарину
Висить на тросах волосин.
Будь-який дріт можна зігнути,
Зламати можна навіть дух.
І ”невтопимий” зміг втонути...
Хочеш літати – зроби рух!
Живи орлом, вмирай колібрі,
Та повертайся до людей.
Вони – ворони... чорні, срібні...
Не кожний моцарт – Амадей.
Ким ти б не був, забудь прокляття!
Вогонь живе не із полін;
З дрібних трісок росте багаття
Твоїх очей... Це клофелін.

Хто перший видумав себе
І хто останній згубив інших?
Спокійно! Все скоро пройде.
Ви не хвилюйтесь – буде ліпше.
Що за питання? Це ж сеанс!
Розслабтесь і дивіться в стелю.
Не на підлогу – це аванс...
Час не працює на оселю!
Звалився дах з прогнилих дощок,
Упали стіни (брак фанер).
Півень вночі заграв всіх квочок...
Пес теж би хтів, та він вже вмер.
Він здох під будою в тіні
Від того, що набрид нашийник...
Але, втім, байдуже мені,
Хоча, я б дав йому напильник.
Я б дав всім те, що вони хочуть
Й чого не варті, та я б дав.
Хай забирають дні і ночі,
Я їх і так ніде не мав.
Я їх не бачив і в мультфільмах,
Не чув про них навіть в казках;
Мабуть, це просто божевілля...
А, може й, навіть правди страх.
Хто хоче вмерти в ланцюгах?
Хто хоче гнити в брудній буді?
Хто догадається в снігах,
Що тепла й сонця вже не буде?
Хто перший видумав ціну
І хто в зневірі згубив решту?
Хто сотворив із зла війну
Й уникнув цвинтаря арешту?
І хто цей той, що був собою,
Коли всі інші – лиш ляльки,
Що ледь прокинулись з запою...
Незрячі привиди! Мальки!
Куди щез видуманий мною?
Хто передумав затій мій?
Переосмислена суть грою
Себе згубила серед мрій
Стати інакшою й змінитись
До ступеня непізнання,
Або, принаймні, утопитись...
І так життя – лиш маячня!

Я покинув тебе через сни, де занадто багато коханок.
Це, мабуть, ностальгія весни... Восени ніч замінював ранок.
Я зумів зрозуміти тоді, що тебе не зовсім розумію,
Що таляпаюсь в чистій воді, а купатись і близько не вмію.
Не навчився і досі в житті; я не вчився, бо мріяв про тебе,
Про можливість ролей у злитті й про віддаленість синього неба.
Я кохав і кохаю цю гру – цю смертельну трагедію щастя;
Я не вождь, я не маг, не гуру, я – наживка сліпого причастя.
Ти казала, що хочеш вина, а тоді я хотів лиш портвейну.
Ця любов – історична вина, що токсична, мов думка Хусейна.
Я прийду, але ти не чекай; я вернусь, але ти не надійся...
Навіть в пеклі є вірші про рай. Я благаю: розлийся! розвійся!
Я ж розбився об твій силует, не звернувши уваги на очі,
Бо занадто красивий портрет не опише поет й серед ночі.
В собі спалений двічі блокнот щось писав, та його не читали,
Бо секрет серед ламаних нот загубили, а потім продали.
Хто купив ці скарби – цю свободу? Хто зірвав ланцюги у тюрмі?
Хтось придумав і Землю, і Воду... Я придумав себе у тобі.
Я продумував різні нюанси, щоб спокуса далася взнаки,
Та мізерні були мої шанси на здобуте тепло й тінь руки.
Заховай моє тіло в обіймах! Не пусти десь піти назавжди!..
Я був там, де не були і відьми, я був в кратері жару води.
Я був там і не думав про спеку, я був там і не думав про жар,
А кохання – ядро небезпеки, якщо дружба – підступний кинджал.
Ми не можем дружити і жити так, немовби не були разом.
Я люблю тебе й буду любити... Почуття це сильніше за сон.
Так, я зраджував з іншими в снах, і, до того ж, без презервативу,
Тож я вийшов сп'янілий на дах, щоб сказати: “Дощ перейшов в зливу!
Поцілунки змінились на біль, а екстаз – на нестерпні страждання.
Мов прокляття, посипалась сіль на обпалені рани кохання.
Я покинув тебе через сни, де занадто багато фантазій.
Цю трагедію примх восени зберігають сухі квіти в вазі.
Я ненавиджу вересень цей, я не терплю й навік проклинаю.
Я кохаю твій відблиск очей, я кохаю тебе... Я КОХАЮ!!!”

1.
Той, хто живе один удома, той привикає пити сам,
Бички курити на балконі й не довіряти снам й сльозам.
Перевіряти ключ в колодці, щоб не зайшов дивний чужак,
А віддаватись лише водці, хоч можна й терти в ступці мак.
2.
У нього сірий холодильник, де вічно спить глухий мороз,
Перегорілий кип’ятильник й холодний чай з суданських роз.
В коробці з кави (в попільничці) всміхається суха трава,
А казанови запальнички лежать, мов цегляні дрова.
3.
Він рідко ходить в гастрономи, хіба – купити алкоголь,
На кухні вдень розводить гномів і зве себе Всевишній Троль.
Чорти на дошці ріжуть сало, русалки в ванній пудрять ніс...
Йому достатньо, та замало: вночі він рветься в темний ліс.
4.
На ньому тапочки для лазні, а сам в спецодязі зими,
У хащах чорних й непролазних зникає вмить, за ним і ми.
Ми кричимо, що жде маршрутка, мабуть остання... не дійдем,
Хоча, у хаті є закрутки... купим портвейну... буде джем!
5.
Один удома рідко вдома, частіше десь ловить жуків;
Він щось розказує про коми, і що не любить піджаків,
І що йому зручніше в кедах, в яких шнурівки від чобіт,
І що колись він жив у кедрах й їв мухомори на обід.
6.
Небо Тайги – шпалери стелі, світильник палить небокрай;
Сумні птахи і невеселі... фарбою в хмарі влитий “РАЙ!!!”
Він щось розмислює про вічне, а друзям каже: “Ви не ті!”,
Та він такий, як усі інші, це просто інші не такі...
7.
У нього вікна без фіранок й на диво чистий унітаз,
Він сам собі робить сніданок і випиває це за раз.
А потім слухає платівки, які лишив покійний дід,
В театрі палить кіноплівки й ходить на лекції про СНІД.
8.
Мала напівпуста вітальня, в куті – стілець і каремат;
Це нараз спальня і злягальня... в хмарі на стелі дивний мат.
Що означає трійця літер, з яких стікає тінь, мов вуж,
А божевільний п’яний вітер вривається без стуку в душ?
9-ий поверх.
Не пам’ятає він сусідів й згадує деколи кефір
Підчас його “йогівських” з’їздів, в яких вдихають лиш ефір –
І замовкають, завмирають... (аж чутно з шафи хитру міль),
Й то виникають, то зникають... так само й тінь! так само й тінь!
? (напевно, дах)
Той, хто ночує десь під дахом, постійно ходить по краю
І молиться, щоб стати птахом підчас польоту до раю
Ще до падіння, до асфальту, ще до удару, лиш на мить...
Життя зробило своє сальто, а ліфт все далі барахлить.

Холодні фрази епітафій гравюрно в’їлись у граніт

Овальні рамки фотографій покрились інеєм, а лід,
Затвердівши до гарту сталі, не підпускав нас до хреста
І грім нам крикнув: ”Йдіть подалі!” і ми йшли далі, та уста...

Поглянь на ці мертві вже губи, вони щось шепчуть нам живим:
Щоб ми жили чи дали дуба? Щоб йшли в вогонь чи в сірий дим?
Як зрозуміти блиск запалу в байдужих присмерках очей?
Не зайшло сонце ще, та впало в бездонні погляди ночей.

По всьому серці передзвони нам сповіщають наш кінець,
Готуйте й ви пусті вазони для пудри пилу, бо мудрець
Сказав, що цвинтар стане домом для всіх, як тільки прийде час...
Час ставить крапки, а не коми... він нас створив, він й знищить нас.

Колись ти був невпевненим у собі,
Тепер самозакоханий, мов Бог,
Що гордо гріє зверхність у утробі,
Щоби в душі проріс чортополох,
Чиє коріння тягнеться до пекла,
Оскільки це єдиний мудрий хід:
І так давно погасло сонце й смеркло...
Й шляхами темряви веде тебе твій гід.
Це божевілля – потяг в невідоме,
Твій внутрішній стальний локомотив,
Що відвезе тебе за межі клітки дому,
Й хтось скаже: ”Зник без сліду... де мотив?”
Причина в тому, що ти був інакшим,
Якого пам’ятають й дотепер;
Ніхто тоді не знав, що буде дальше,
А ти, піднявшись, впав... і Бог помер.
Невже ти думав, що стояти легко?
Літати є ще важче – пам’ятай!
А ти, проклявши все, попав у пекло,
Ну що ж – страждай! Ну і нехай? А рай?
Ти ж так шукав його по стріхах, по підвалах,
По станціях, вокзалах і депо;
Й усе знайдене світло міряв в балах
Своїх простих уявлень... а де Бог?
Це ти убив його своїм зневір’ям в ньому,
Тоді іще сліпому, мов щеня.
Злякавшись бурі в морі, випив рому,
І, оп’янівши, крикнув: ”Бог – це я!!!”
Ти вбив його, а разом з ним і інших,
Цим самим ти покінчив із життям...
Ні, не з його, не з їхнім – вони вічні,
А зі своїм – прокляттям від нестям.
Колись ти був невпевненим у собі,
І цей характер був твій оберіг,
Що рятував тебе від тебе в чорній злобі,
Від тебе, бідний злодій,... ти ж – це гріх.

Калюжі, чорні, мов залежність, всміхались світлом бога Ра,
Чистим й прозорим, чесним й світлим... казково полонила гра.
Якщо у тебе є ще зброя, в аптечці – спирт і ЛСД,
Кайф смакуватимеш поволі й душевний біль цілком пройде.
Відкриє доля з-під завіси люмени щастя – почуття...
Ти – дикий звір, істота з лісу! Король чекає каяття.
На суд закличе вовчу раду лев (у відставці командир),
За урбанізм – верховну зраду – ворона конфіскує сир.
Це круг прокислої сметани, ядро начала – молока;
І так усім добра не стане, на гріх підніметься рука.
З розмаху вдарить ножем в спину агресор вулканічних бомб
Й на іменини дауну-сину почесно вручить згуслий тромб.
Він буде тішитись дебілом, іржатиме, мов хворий кінь,
Доки не кинуть голим в білу, щоб силуетна була тінь.
Посеред друзів-імбецилів – галюцинацій на стіні –
Сибір побачить і бацили цей доброволець на війні.
Холодність гратів у палаті навіює осінній сум,
А він, несхожий на приматів, все мислить, живиться із дум,
Які у денних процедурах буденними ти не назвеш,
Хоч ти також в тюремних мурах задумався про щільність меж.
Десь там є небо, десь є небо! Там десь є щось, щось цінне це.
Мабуть, вб’ємось... може, й не треба... дзеркало з’їсть моє лице.
В плаксивий тиждень листопаду щось написав би, та не зміг;
Хтось залишив губну помаду на не засмаглій шкірі ніг.
А так хотілося ще літа, побільше спеки і води...
А що тепер, альпійські квіти? Десь траур... ховайтесь хто-куди!!!
Не розпускайтеся на свята (як вас знайдуть, то враз зірвуть),
Олігофренові дитята вас продадуть, вас проклянуть.
За мідну кочову копійку куплять в кіоску протектив
Й захочуть ще, затіють бійку за жуйку і презерватив.
Брелок-ліхтарик й батарейка... А де є світло? Де Ключі?
Для рівноваги стальна рейка... лише сліпці пройдуть вночі.

Домашні тапки-черепахи –
Повільноходи для душі.
Шнури... прищепки... мокрі лахи...
Романс складаю про дощі,
Про пусті пляшки на балконі,
Про попільничку жерстяну,
Про ліхтарі – вогні безсонні...
Ще з півгодини постою.
Халат з драконами і сонцем –
Червоним й грізним, наче герб.
Невже, це я? Скажи, дощ, хто це.
Мій самурайський меч – це нерв –
Холодна флегматична частка,
Без неї я лиш вінегрет...
Мантри в мансарді – підла пастка,
В якій застряг скупий сонет.
Скутий та скромний, ще й без назви,
Незрозумілий і мені...
Цей мегаполіс – не оаза,
У ньому мертві навіть дні.
Тут мертві всі, і дзвін на церкві
Не б’є години... тиха ніч,
Засіяна зубами негрів,
Мов небо й зорі... дивна річ.
Вони в плащах, довгих і чорних,
В дощовиках, мов руберойд...
Ну все! Йду спати, й думок жодних,
Лиш сюрреалії “Pink Floyd”.

Мої маневри – твої нерви, мої пробачення – твій жах.
Я люблю день і ніч (перерву), а також, ранок (її крах).
Люблю години і хвилини, люблю секунди і момент,
Не клей “Момент” – він сильно липне... люблю нестриманість комет.
Люблю зірки на небі й в морі, люблю тебе і гори теж.
Я – романтично-трохи-хворий, але ж любов... вона без меж!
Вона – союз, вона – розлука, вона – нірвана, вона ж – біль.
Стріла вже вирвалась із лука, щоб знайти в серці свою ціль.
Мішень, розграфлена для тиру, благає й б’ється, наче птах;
Але ворона не з’їсть сиру, штовхне її в безодню дах.
М’яка смола, теплі антени, на місто повний краєвид –
Все у минулому... й проблеми, й цей Урбанізму Сталактит.
Тінь-монумент – мурашник з цегли, що перекладена піском;
Їх сотні тут, та вони вмерли – й фундамент тріснув від оском.
Осколки рамок фотодруку... шматки розірваних бажань...
Подай мені тремтячу руку! Я все зроблю – лиш забажай!
Довгі неділі... повтор “Мрії”… програма задом наперед...
Наскільки ж зайві наші дії!.. Місто аж чорне від карет.
Стукіт копит і свист нагайок, шкіряний холод батогів
Серед гвинтів й нашийних гайок, серед машин у грі богів.
Свій протигаз... чужий намордник... спільна ідея боротьби
З жилавим глуздом й хіттю гордих (“все було б так, якщо б..., якби...”)
Загнані коні іподрому, згаяні гроші й суїцид.
Як повернутися додому? Хто ще подасть мій вірний щит?
Моя прихованість, мій сором, моя невпевненість в собі...
Я – мандрівник з поганим зором, та з неба зірку зб’ю тобі.
Я когось вб’ю – як ти попросиш, чи полюблю... скажи лиш “Фас!”
Піду по склу і цвяхах босим, аби лиш зблизило це нас.
Я вже втомився від трамваїв, де, як завжди, тебе нема.
Скажи, де ти! Невже, в тій зграї чорних ворон?... біла зима.
Зламаний світ, несправне сонце, безформний простір, як і час.
А де є я? Де ти? І хто це: якщо не я й не ти?... каркас?
Домкрат, драбина, пара милиць й чиясь підтримка “все мине!”…
І ми згадаєм, як бісились, як цілувались, але не ...
Неважно вже, вже неважливо; все буде ще (хоч вже, хоч тут),
Хмари пройдуть й затихне злива, раз сльози змили із снів бруд.

Підозріло гармонійно вимальовувався штрих
Між безпечним й ненадійним, мов шептання до глухих,
Мов туман серед незрячих, що наосліп ловлять сни,
І безслізно тихо плачуть, як злітають догори
На своїх дитячих мріях – нереальних і дурних...
Мов роса брехні на віях, акварельний блідий штрих;
Він лоскоче наші нерви, він щось хоче, бо шипить,
Мов гадюка, без перерви, мов нестерпна вічна мить.

Якби знати, хто художник – цей дволикий футурист,
Цей зневірений безбожник, що у тьмі пізнав свій хист,
І тепер на тлі мольберту щедро виливає лють
На живих за те, що мертвий, на життя – за його суть.
Гірка помста і без спецій, помста – страва ”гостра гра”,
Глузд здоровий в небезпеці... Впади, дощ, уже пора!
Розчини обман гармоній, цю утопію зітри!
Підозріло в сірім тоні штрих формується із них:

Крихти кристалічних ґраток конденсованих світил
Розсипаються під ранок, вночі вкриють небосхил,
Помахають на прощання й, заховаючись десь там,
Загадають небажання й повернуться по слідам
Свого сходження на небо, що лазурне, мов неон...
Задаватися не треба! Ця картина – хворий сон,
Бо не міг він бути іншим в ненормального митця,
Який марив стати вічним, мов портретний сум лиця.

Підозріло, та уміло маг показував нам щось...
Що це було? Мабуть, тіло, може й, обриси когось,
Хто був схожий на прибульця сірим тоном покриття...
Паперові легко мнуться й надчутливі до бриття
Через те, що промокають в ацетоні й кип’ятку,
Й у воді вони вмирають... що просили у рядку,
Що вважався заповітом для істот цих неземних,
Що всміхалися, мов діти, і тоді кривився штрих...

Якщо вам приснилося, що ви спите
і бачите себе уві сні сплячим,
прокиньтесь скоріше й забудьте про те,
і будьте реальності вдячні.

Якщо ви спите і не в силі проснутись,
розслабтесь!.. спокійно!.. це сон.
Лише в сновидіннях нам можна забутись...
не бійтесь! Туман – лиш фантом.

Якщо в вас безсоння від пересипання,
а совість мордує за те,
ковтнути снодійне – останнє завдання...
Уяви заповнять пусте.

Якщо вам здається, що все – не насправді,
що це – фантастичне кіно...
згадайте про залишки правди у жарті
й допийте кріплене вино.

Для мене музика – наркотик й, відповідно, навпаки.
Солодка гіркота на дотик, та світ тереном терпкий.
Він знущається із фанів, що обожнюють його;
Світ – жорстокий, світ – поганий... Буде битва: хто – кого
Переможе, може й, знищить і забуде назавжди?
Й тим покаже: а) хто є вищий, а хто слабший до нужди;
(б) Хто ще кинеться в криницю, у якій є тільки дно;
(в) Хто сховається в темниці й замурує в тінь вікно.

Для когось Сонце – просто лампа, трохи більша, ніж 100 Ватт,
А ніч – тюремна стіна й дамба... цвіте за нею райський сад.
В ньому арфи і арфеї, ще й Венера на траві,
Яку звуть не то німфея, чи морфея у труні.
Я невпевнений у виді, а, тим більше, це латинь,
Головне, що всі там ситі! Їм набридло твоє б-р-и-н-ь
І твоя стара гітара із фанери з ялівцю,
Що згубився серед хмари і туманних волоцюг.

Психодурманні віртуози разом з тими, які з ним
й тим, яким потрібно дози... (світ здається навіть злим).
Віртуальні Дісней Землі, декорації на склі,
Електрички і підземні всюдиходи /ще малі/.
Хто це: я чи підсвідомість? Несвідомість це чи я?
Я знов зник, але натомість заслужив лиш ніху . . .
Як знайти у темній скрині в темну пору темний слід?
Чи поможе в цьому скринінг? Чи дістати бензин й лід?

Лабораторія у центрі ядра землі й наших думок,
Які попали в чашку Петрі і знов халат їхній намок.
А вони з хвилину тому ледве вибрались із сну...
Лом здолає тільки лома!.. тільки з ломом йдуть по дну;
Тільки з каменем на серці входять люди у запій,
Дехто – просто (ти не сердься); якщо-щось кажи: “Відбій!”
І я піду неслухняно, без бажання і мети,
У туман, де п’яна мама каже кішці: “Підмети!”.

Для мене гіркота на дотик є солодша за щербет,
За халву і за наркотик разом взятих у сонет
В співвідношенні такому, щоб давало тільки кайф,
А не кидало по комах, які підло ставить life.
Життя повне звуків й глюків, що вібрують саме нам...
На проспектах вкрали люки й світлофор, який був сам;
Лиш вночі до нього в гості прилітав рій світлячків,
Та тоді він їм зі злості збільшив ватти в сто разів.

Замикання... іскри... сяйво... із сапфіру тарілки...
Раз поява, раз щезання... страх вирубує кілки...
Для труни, так-так, для гробу... в груди встромить кельтський хрест...
В морзі знімуть якусь пробу... щоб не здох з голоду пес.
Як прокинутись без поту? Як забути страшний сон?
Надоїло все до рвоти! Табуретка – вірний трон.
Лампа-Сонце і мотузка замалюють в тінь вікно...
Й нерозчинна густа пустка – намальоване кіно.

Йодид украденої ртуті
В склянці компоту з сухофруктів –
Активний компонент убивства,
Що діє виключно на ціль.
Мішень із хрестиком на плоті
Спіткає смерть на повороті,
Й цей ”цирк на дроті” у театрі
Залишить в спогадах лиш сіль.

Кристали білої холери –
Прокляття перцевої ери –
Збентежать шоком свіжі рани
І ми станцюємо фокстрот.
Пекельний танець без антракту
Символізує святість акту,
А чорний вершник й повний місяць
Затоплять сріблом помсти грот.

Шкатулка загадкових спецій
Допомагає небезпеці,
Останній штрих – кров із ворони
В колисці смороду й сміття.
В ній безліч різних паразитів,
Отрут, Іуд і сперміцидів,
Щоб не розмножувались хворі,
Що ставлять сцени про життя.

Всі ноти – в оркестровій ямі,
Та музиканти сплять без тями
Від сексу з духами морфіну...
Не бачить сни лиш диригент.
Мабуть, тому, що він убитий,
Спожитий часом, життям ситий,
Немов актор німого фільму,
Що поза кадром п’є абсент.

Некрополь балерин й артистів,
Нічних прибульців й трубочистів
Затих й сховався за завісу
Від антипатій і яєць.
Глядач – це критик безсердечний:
”Життя триває безконечно!”
Щось має бути після вступу:
Спочатку титри, втім кінець.

Які у злочину мотиви?
Поганий настрій? Осінь? Зливи?
Важке дитинство чи бажання
Відчути втіху слів судді?
Маніяк-убивця! Чикотило!
Над ким куштуєш свою силу?
Над ким знущаєшся, тварино?
Ця гільйотина – дар тобі!

Декапітація – реклама
Фресок вогню й насильства гами...
Гвоздики, кинуті під ноги,
Щоб непомітна була кров.
Така вистава – кожен будень –
Є незалежною від суджень,
Які обманюють нас грою,
Яку придумує любов.

Ще три коктейлі – й центрифуга, голова обертом і труп.
Тіло впаде у ноги друга, що після бару завів в клуб.
Стриптиз без усмішки, без гриму... анатомічний манекен!
Якось природно це й красиво, тільки в очах – стакан й бармен.
Він ніби дивиться на мене, ніби й не дивиться – він спить,
Немов портрет із плівки ”Свема” гіпнотизера... це болить.
Зліва сидить сонна блондинка, курить ментол і п’є вино,
А я – людина-невидимка... Ну і нехай! Це все одно!
Якби хоч хтось тут ще щось бачив (принаймні – хтось, принаймні – щось).
Серед сліпих немає зрячих! Когось б зустрів, хоча б когось.
Пристрій нічного підглядання за тими, хто вже почорнів
Й почервонів від слів й злягання серед розпусти вечорів.
Посеред сцени дискотеки, посеред п’яних учениць
Ковтають слину завтра-зеки... Губиться сенс серед дрібниць.
Потяг до іграшок і ігор, вистава сміху в дитсадку...
Тепер маніяк, ґвалтівник, кіборг, що вдень ховається в кутку.
Один лимон й пляшка текіли; не треба солі, є сльоза!
Вже зблідла й тьма, і сонце – біле... Хтось, може, й проти, та я – за!
Пів літри антидепресанту знімає втому й злість думок.
Для когось: ”Це є забагато!”... насправді, це лиш перший крок.
Алкоголізм – шкідлива звичка, хвороба розпачі й проблем;
Але яка поважна кличка: Дракон, Що Дихає Вогнем.
Іще ковток – і ізолятор, якщо ще два – кома і морг,
Тобто кінець життя і каторг, й вже не боржник... смерть спише борг.

Я сів, щоб потім не вставати, бо знав: як встану, то помру,
А я не хтів тоді вмирати і покидати цю нору.
В ній, замість неба, сира стеля – цементно-сіра, мов зола.
Звичайно, краще у пустелі... Так, краще там, де нас нема!
Та що поробиш, треба жити, де народився і помреш.
Свій рідний дім треба любити... Вміти вмирати варто теж.
Життя у бункері – кротяче: навколо – ніч, навколо – тьма,
Від неї сліпнуть вчора-зрячі... крім темряви нічо нема.
Я б міг піднятися на ноги, та я б упав... я чув це, знав.
Тому й схиляюсь до підлоги – першооснови вступних глав.
Вона лінолеумно стерта, також, холодна і слизька,
Така ж підлиза й підла стерва, маска їй личить до лиця.
Мабуть, я теж їй до вподоби, поранений завтрашнім днем.
Так, ми – коханці, ми – нероби; в нас трон рифмується із пнем.
На цьому спиляному дубі сиджу я так, мов й не вставав...
Я у в’язниці, в пастці-кубі, який з депресій сам скував,
Й сховав у себе все навколо, втративши ціну всім речам...
Так і живу (живу проколом) й бажаю ясності ночам!
Так-так, ночам, в яких згубився, коли ховався від зірок,
Бо був дурним й сліпо влюбився у їхнє моргання й пісок –
Сипкий, морський, трохи солений; більше скляний, ніж кам’яний.
Він знає все, усе про мене й про мур пустельний цегляний.
Точно, що є це – я не знаю, мабуть, – розділення думок.
Я і ненавиджу, й кохаю... я – геніальний ідіот.
А, хоча, ні. Я – просто смертник, який чекає свою смерть.
Вона пришле пустий конвертик й все полетить у шкереберть.
Там буде битись, мов птах в клітці, буде дуріти, наче біс,
Який танцює балет в сітці, як лікарі кричать: ”На біс!”
На біс, корпускули й флюїди! Ми хочем ще! Прекрасне шоу!
Від нього дах у нас поїде... Добавки! Що? Шоу вже пройшло?
***
Ми знов спізнились на прем’єру, шукаючи вільні крісла,
Нам б епідемія холери промінь надії принесла.
Вона б очистила нам партер, відправивши у морг усіх...
Із вежі лишились б лиш карти, розвіяні, мов вільний сміх.
***
Я б ліг, щоб потім не сідати, бо знав її – блаженну лінь,
А я не хтів лиш споглядати на себе й незворушну тінь.
В ній, замість сонця, тьма підвалу – вугільно-чорна, лиха й зла.
Так, світла й щастя в світі мало! Так, краще там, де нас нема!

Залишилися лічені дні до розливу критичної маси,
Мозок людства скипить у вогні, скорчившись в грубі гримаси,
Скулившись в свій ембріон, що від вчора конає у ломках
І з кінця проглядає цей сон у наївних пошуках толку,
В безуспішних надіях на щось, що змогло б припинити ці муки,
Безпорадність гукає когось, хто іще не спустив униз руки,
Хто ще вірить у те, що є час, щоб усе поміняти на краще,
Та дарма заспокоював нас п’янкий газ, ми і так вже пропащі.
Нам судилось загинути так, як наврочили нам зірки з неба
В день затемнення сонця, й відтак ми вважаєм, що значить так треба.
Вночі скреслюєм вимерлі дні, вдень чекаєм на ніч, як на спаса,
Що обійме всіх нас у вогні після вибуху згубної маси.

Усе навколо раптом помінялось,

І день, і ніч... змінилися і ви.

Сонце вогню росою похмелялось,

Хоча вчора напились тільки ми.

Перепад пертурбацій перевтілень

Зривав броню з мозаїки черепиць.

Єдиний світ розсипався від ділень,

А множник біль відбився в образ лиць.

Ті, що сміялись, – стихли і померли,

Про що мовчали риби – крикнув гул.

Піщинки дна перетворились в перли,

Зловісні кулі вирвались і дул...

Свинцеві термінатори живого

Гуляли так, що досі чути свист,

В відлунні поля бою, в просьбі бога

Апокаліпсис кров’ю пише лист.

Хто вмів читати – того вже убили,

Хто не навчився – вмер... Де заповіт?

Облудна смерть загнала нас в могили...

Оце і все! Такий жорстокий світ!

“і т.д. і т.п.”, чи щось тому подібне
Я чув із туалету крізь дерев’яний щит.
Воно було для мене байдуже й непотрібне,
Та слух ловив ці звуки... Прекрасний апетит!
Нехотячи подумав мій мозок, про що йдеться
І раптом зацікавив мене весь цей абсурд,
Тож я схотів дізнатись: відлуння повернеться,
Чи втратить рівновагу, впавши в кімнатний бруд,
Й затихне там навіки, не залишивши пам'ять
Про себе і предмети фізичних коливань,
Які стоять в квартирі лиш там, де їх поставлять,
Та ходять куди хочуть по святах зловживань
Наркотиками й спиртом, чи гіпонормним зором,
Який крізь скло фантазій заломлює буття,
І нам тоді здається, що правда – лиш чийсь сором,
Графічно мальовничий й без сенсу, мов життя.

“Все пройде, все мине, так, ніби й не бувало”
Я чув, але не вірив, що кінчиться усе.
Невже, навіть ці звуки, яким палати мало,
Замкнуться у куточку й самі забудуть це?
Забудуть нащо бились у камері для буйних
Й навіщо щось кричали, якщо не знали що,
І, більше того, знали: нема в лікарні чуйних,
Всім байдуже до того, що на ім’я Ніщо.
А хворим пацієнтам скажуть, що це здалося,
Що це лише об’єкти їхніх слабих уяв,
Й дадуть по дві таблетки, а не одну, як досі,
Щоб назавжди заснув вже дух мозку, що ганяв
По преріях й пустелях, по вирубках і хащах,
Степами і полями, щоби знайти себе,
Й тепер лежить у комі й питає себе: нащо
Питав у себе, що це: це і т.д. й т.п.?

Замовк замок, зсередини закритий...
Хто за дверима – той, що спить чи труп?
Може, їх двоє, пристрастю сповиті,
А, може, й цілий камікадзе клуб.

Перед очима знак: ”Ти – посторонній!
Напруга, мов цікавість, вб’є кота!”,
Та найсолодший плід у забороні...
Замок замовк, певне, не просто так.

Він щось ховає – щось, що є секретом;
Щоб взнати, що це є – потрібний ключ,
Його немає... Де він є? Ключ, де ти?
Відкрийся, сейф, піддайся і не муч!

Ти вже старий, а імітуєш цноту,
Тебе не раз вже ґвалтувало долото,
Таке ж старе й поржавіле від поту,
Щоб не померти з нетерпіння – хто то... хто?

Відчужений від людства чи все людство?
Поет, художник, музикант чи псих?
Може, й нема нікого... голо й пусто,
Може, кімнату цю замкнули від малих.

Невже я рвуся в холод, в ізолятор?
Невже це витверезник для думок?
Якщо мама – стіна, й поріг – мій тато,
Хто ж тоді Бог? Невже це він – замок?

Замок – причина збочених фантазій,
Замок – це наслідок появи тих дверей,
Що із уяв повстали у оазі,
Щоби колись їх штурмом взяв Борей.

Замок замовк, депресія – причина...
Хтось хоче бути сам, на однині.
Може, заклинив він; він –, все ж таки, машина!
Мабуть, гарантія вже вийшла... пройшли дні.

Самотність – стан душі чи, може, звичка?
Що, результат відсутності ключа?
Якщо його нема, треба відмичка...
Потрібна хоча б спроба, хоча б та.

Хтозна-де хтось знайде, хтозна-де хтось загубить,
Рай стоїть чортзна-де... чорт знайде тебе всюди.
Він намовить тебе на похід в невідоме,
В нікуди, в бозна-де… Йди будь-де, не гний вдома!

Може, там буде так, про що марив ти всюди,
Може, там буде й та, що подалась в нікуди
І сказала: ”Знайдеш, як захочеш пройтися
По слідах доженеш, як не зможеш – убийся!

Може, дух твій хоча б попаде в несвідоме,
Раз характер твій – раб, раз не встав ти і всьоме.
Проте, це, мабуть, знак, що гараж цей – кінцева,
Твій маршрут склали так...” Я (доріг королева)

Десь там є те, що є лиш там й ніде інакше не буває,
І я це знаю по слідам, що не щезають в даль за краєм,
А лиш продовжують іти по неіснуючих просторах...
Я йду туди, тож, може, й ти не укривайся в темних шторах.

Краще поглянь на світ п’янкий, який тверезо не пізнати,
Так, він такий, так, він сякий, та що поробиш... досить спати!
Зустрінься з ним лице в лице, не бійся глянути на правду:
Так, він подібний на WC, проте, не схожий він на ваду.

Світ є таким, яким є ти, а ти такий, як він – дволикий,
Останній шанс лишив сліди, тож й ти його часом не викинь.
Десь там є те, що є лиш там й ніде інакше не існує...
Своє майбутнє шукай сам! Сторонній знак усе зіпсує.

Солодкий – “sweet”, “bitter” – гіркий,
Без смаку – ... зараз не згадаю.
Яким є світ? Невже, терпкий?
Мабуть, цього ніхто не знає.

Для когось він – французький кекс,
Для когось – голод африканський,
Інакшим – випивка і секс,
Ще іншим світ – дитячі цяцьки.

Звичайно, також є й такі,
Яких практично вже немає;
У них щось інше в голові,
Та що це щось й вони не знають.

Ці мудреці закрили космос,
Переступивши за рубіж
Людського мозку... це не просто!
Та толку з того! В долі ж ніж.

Вона одна на кожну душу,
На кожне тіло, кожен дух.
Я, як і всі, померти мушу,
Та це не спинить спільний рух.

Куди ми йдем? Що нас чекає?
Кому потрібні ми – ляльки?
Нас світ ненавидить? Кохає?
Чому ж на головах кульки?

Холодні плоті целофану,
В них важко дихати у сні,
Та що поробиш... я б поглянув,
Якого кольору є сніг.

Якої форми є безформне?
Як пахне те, що не смердить?
Що це є – біле, що це – чорне?
Що таке вічність, а що – мить?

Для когось світ – це все й ніщо,
Для когось – просто неминучість,
Інакшим – випадок, і що?
Ще іншим – дослід й в ньому участь.

“Bitter” – гіркий, солодкий – “sweet”,
Огидному антонім гарний.
А який він – цей дивний світ?
Реальний? Так собі? Примарний?